Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Национальный Университет Одесская юридическая академия

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Lektsiyi_pidruchnik.doc

Скачиваний:

Добавлен:

01.05.2025

Размер:

1.9 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 1213 / 7813 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > Следующая >>>

1. Загальна характеристика суджень, їх структура.

Як було зазначено у попередньому розділі поняття дає нам цілісний раціоналізований образ предмета чи класу предметів. Але у процесі пізнавальної діяльності ми постійно зустрічаємось з необхідністю встановлювати зв’язки між предметами та різними властивостями, відношення між предметами та їхніми властивостями. Звідси випливає, що наше пізнання потребує засобів мисленнєво-комунікативного оформлення способів відображення зазначених зв’язків та відношень. Такою формою думки є висловлення чи судження

Судження є складнішою ніж поняття формою мислення. Воно складається щонайменше з трьох елементів. Поняття є своєрідним опорним пунктом для розвитку знань. Така ж форма мислення, як судження, дозволяє вивчати предмет у його динаміці, завдяки чому судження виступає формою поступу людської думки.

Загальна характеристика судження.

Судження (висловлювання) – форма думки, у якій щось стверджується чи заперечується стосовно предметів і явищ, їхніх властивостей, зв’язків і відношень і якій притаманна властивість виражати або істинність або хибність. (Напр., “Злочин є суспільно небезпечним діянням”, “Крадіжка здійснюється лише умисно”, “Не кожне правопорушення є злочином”, “Іван брат Петра” тощо).

Судження відображає наявність чи відсутність у. предметів певних властивостей, ознак і відношень, а також наше знання про саме існування предмета, явища і про усі різноманітні зв'язки і відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. Так у судженнях “Право є сукупність правил поведінки”, “Право не існує без держави”, “Право є засіб здійснення політики” ми показуємо самі різні сторони права і його зв'язок з іншими явищами.

Таким чином, судження – це не просто зв'язок понять чи уявлень, а відображення дійсно існуючих зв’язків і відношень між предметами.

Судження може бути істинним або хибним.

Істинне судження вірно відображає дійсність, відповідає тому, що існує у самій дійсності. Хибне судження невірно відображає дійсність, воно не відповідає тому, що існує в дійсності. Так судження “Злочин є діянням суспільно небезпечним”, “Право не існує без держави” – істинні. А судження “Одеса більше Києва”, “Усяке правопорушення є злочином” – хибні.

Структура усякого судження містить обов’язкові елементи:

1. Суб’єкт судження (лат. subjektum) – це той елемент судження який відображає предмет думки. Суб’єкт – це не предмет дійсності, а поняття про нього, мислений образ.. Символічно суб’єкт позначається буквою S.

2. Предикат (лат. рrаedicatum – сказане)– це та частина судження у якій щось стверджується/заперечується про предмет думки (суб’єкт). Символічно позначається Р.

Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження.

3. Логічна зв'язка у судженні є відображенням зв’язку, що існує між предметом думки та певною ознакою, властивістю. Зв’язка встановлює, притаманна чи не притаманна предмету судження властивість, яка мислиться у предикаті. Зв’язка виражається словами “є“, “не є” (якщо йдеться про множину предметів, то вживають зв’язку “суть”, “не суть”) У мові зв’язка часто опускається.

Так, у судженні “Злочин є суспільно небезпечним діянням” суб'єктом є поняття “злочин”, предикатом – поняття “суспільно небезпечне діяння”, а зв'язка виражена словом “є”.

Судження є єдиним цілим. Жоден із термінів судження окремо не може скласти судження. Суб’єкт у судженні не може існувати без предиката, а предикат без суб'єкта. Обидва вони не можуть існувати без зв'язки між ними, завдяки якій вони, власне, стають суб’єктом і предикатом.

Суб'єкт і предикат судження містять у собі знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат про ознаку, відношення, властивість, які притаманні чи не притаманні предмету. Предикат є характеристикою предмета думки. Тому кожне нове судження про предмет розкриває нам нову його сторону

Судження у логіці звичайно записується таким чином:

S є P

Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката, або з кількох суб’єктів і предикатів.

За субєктно-предикатним складом судження поділяються на прості і складні. Прості судження складаються з одного суб’єкта і предиката. Складні судження містять кілька предикатів чи суб’єктів, або інакше кажучи, складаються з кількох простих. Так, з двох простих суджень “Злочин є суспільно небезпечним діянням” і “Злочин відноситься до правопорушень” можемо отримати складне судження “Злочин є суспільно небезпечним діянням і відноситься до правопорушень”, у якому буде один суб'єкт і два предикати:

S є P₁ і P₂.

Судження і речення.

Матеріальною (знаковою) оболонкою судження є речення. Саме через речення судження знаходить форму і спосіб своєї реалізації в комунікативному процесі як і для автора цього судження, так і для тих, кому потрібно передати його сенс. Отже речення можна тлумачити як безпосередню дійсність судження.

Спорідненість судження і реченя виражається через спорідненість їхніх елементів. Так група граматичного підмета у реченні здебільшого відповідає логічному суб’єкту у судженні, група граматичного присудка – логічному предикату. Проте єдність речення і судження не означає наявності повної тотожності між ними. В більшості сучасних природних мов існують граматичні сполуки, які традиційно входять до класу речень, але з суто логічної точки зору не є такими, що виражають судження:

а) судження виражається оповідальним реченням, в котрому міститься інформація про якийсь предмет . Тому не є судженнями питальні речення, які замість нести інформацію про щось, спрямовані на отримання такої інформації від когось іншого. Так, мовні сполуки “Чи усі підозрювані затримані?”, “Котра година?”, нічого не говорять про якісь властивості якось предмета. Можна сказати, що не будучи судженням, запитання є його причиною;

б) не є судженнями спонукальні речення, в яких виражається не інформація про предмет чи явище, а певне волевиявлення, імператив, спрямовані на спонукання людини на виконання чи невиконання якоїсь дії: “Руки вгору!”, “Не купайтесь в незнайомих водоймах!”, “Сидіть тихо” тощо.

в) у ряді природних мов (наприклад слов’янських) виділяються так звані безособові речення, в яких відсутній граматичний підмет. З погляду їхньої логічної сутності, ці речення ближчі за своєю природою до поняття, оскільки відображають окремі предмети чи явища у їхній цілісності: “Сьогодні холодно”, “На вулиці дощ” тощо;

г) відмінність між судженням і реченням полягає також у тому, що граматична будова речень у різних мовах є досить різною (так звані інкорпоруючі мови (напр., чукотська, ескімоська) взагалі не знають речення у звичному для нас вигляді), проте логічна природа судження є однаковою для усіх людей незалежно від способів його вираження у конкретній мові.

2. Типологія простих суджень.

Прості судження залежно від того, що вони виражають бувають атрибутивними і релятивними.

Атрибутивними називаються судження, у яких стверджується чи заперечується притаманність предмету якоїсь ознаки чи властивості. Наприклад: “Метали проводять струм”, “Норми права мають примусовий характер”, “Суд не створює нового права” тощо. Структура атрибутивних сужень:

S є P та S не є P

Атрибутивні судження можна тлумачити а) як судження приналежності предмету певних властивостей: S – ім’я і Р – властивість (предикатом (“Його дії є суспільно небезпечними”, “Це судження - атрибутивне” тощо); б) як судження приналежності предмета до класу предметів: S – ім’я і Р – ім’я.:. (так, судження “Злочин є правопорушення” можна розглядати як судження включення класу предметів “злочин” до класу предметів “правопорушення”; в) S – предикатор і Р – предикатор : “Бути знаменитим важко”, “Чинити справедливо – чинити на благо” тощо.

Судження з відношеннями або релятивні (лат. relativus – відносний) – судження, що відображають відношення між окремими предметами чи їхніми ознаками. Напр., “Одеса менше Києва”, “Покарання за вбивство суворіше, ніж за крадіжку” , “Вулиці Канатна, Пушкінська і Рішельєвська паралельні” тощо.

Релятивні судження виражають найрізноманітніші відношення між предметами та явищами: просторові, часові, відношення за якістю, рівності, тотожності, протилежності тощо.

Структура суджень з відношеннями виражається так:

хRу,

де х і у суб’екти а R – предикат, що виражає відношення між суб’єктами. Читається ця формула так: “Між предметами х і у існує відношення R”. Якщо відношення існує між трьома та більше предметами, то структуру судження записують так:

(х, y,z)R.

(Напр., “Петро та Іван є родичами потерпілого К.”).

У релятивних судженнях предмети х і у, про які йдеться у судженні, -– це суб'єкти судження, а відношення R -– предикат. Оскільки відношення мають місце між двома, трьома й більше предметами, то предикати бувають одномісні та багатомісні. Предикат, що виражає властивість називається одномісним, а той, що виражає відношення – багатомісним.

Судження існування (езистенційні – від лат. existentiо – існую)– виділяються окремими авторами як особлива група суджень, що відрізняється від інших тим, що судження існування мають на меті стверджувати існування чи не існування предмета мислення (“На світі є багато незрозумілого”, “Справедливість існує”), Вважається, що тут “є” – це не зв’язка, а предикат.

Види атрибутивних (категоричних) суджень. Розподіл суджень за якістю. .

За якістю судження поділяються на стверджувальні та заперечні. Стверджувальним називається судження, яке відображає наявність у предмета якоїсь ознаки: “Норми права мають примусовий характер”, “Злочин є діянням суспільно небезпечним”. Формула стверджувального судження:

S є Р.

Заперечні судження – судження, в яких йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки (інакше кажучи, заперечується наявність ознаки): “Держава не має права втручатися у внутрішні справи іншої держави”, “Штраф не є кримінальним покаранням”. Формула заперечного судження:

S не є Р. .

Прийнято вважати, що у заперечних судженнях матеріальний виразник заперечення ‘не’ може знаходитись як перед зв'язкою, так і перед предикатом: S є не-Р (“N. не є відмінником”, “N. є не відмінником”). Заперечним також вважається таке судження, у якому заперечення ‘не’ стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що мають структуру не S є Р (“Не N. є відмінником”).

NB.Останні судження потрібно відрізняти від стверджувальних, суб'єктами яких є негативні поняття: “Незаконне позбавлення волі є злочинним”, “Недонесення про злочин тягне за собою кримінальну відповідальність”. Такі стверджувальні судження часто вживаються в юридичній практиці.

Види суджень за кількісними характеристиками. Квантори

У судженні щось стверджується чи заперечується або про один предмет якогось класу, або про частину предметів класу, або про весь клас у цілому. Залежно від цього судження бувають одиничними, частковими та загальними.

Одиничне судження – судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Інакше кажучи, суб’єктом такого судження є одиничне поняття.: (“Київ – столиця України”, “Верховна Рада України є вищим законодавчим органом ” тощо).

Одиничне судження має формули:

Це (дане) S є Р або Це дане S не є Р

В інших випадках суб’єкт відображає або клас предметів, або його частину. Для вираженні кількісної характеристики суб’єкта застосовуються квантори – логічні оператори, що являють собою твердження двох типів – загальності (універсальності) та існування(частковості).

Квантор загальності " х – читається ‘для кожного х’

Квантор існування $ х – читається ‘існує такий х’’

Таким чином, квантори є показниками кількісної характеристики суджень.

Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про кожен предмет класу. Напр., “Кожен громадянин України повинен дотримуватися її законів”, "Жоден зі свідків не має права відмовлятися від дачі свідчень у суді”. Формула:

Кожен S є Р; Жодне S не є Р.

В загальних судженнях перед суб'єктом стоїть квантор, що може виражатися такими словами, як “усі”, “кожен”, “усякий”, “будь-який”, “ні одне“, “ніякий”, “жоден”.

NB. Серед загальних суджень виділяють окрему групу невизначених. Це судження, які не мають чітко вираженого показника кількості (квантора): “Юристи знають закони”, “Лікарі уміють лікувати” “Людям властиво помилятися” тощо. Тут ознака, властива класу предметів взагалі, не може мислитись як така, що притаманна кожному предмету даного класу.

Часткові судження – судження, в яких щось стверджується чи заперечується про частину предметів класу. Наприклад: “Деякі люди скоюють злочини”, “Деякі люди не дотримуються законів”. Тут йдеться лише про частину предметів, що входять у клас “люди”. Суб'єкт часткового судження супроводжується звичайно кванторними словами “деякі”, “окремі”, “частина”, “багато”, “кілька” тощо. Формула часткового судження:

Деякі S є Р та. Деякі S не є Р.

NB. Часткові судження бувають визначеними і невизначеними.

Визначені часткові судження ми висловлюємо у випадках, коли наше пізнання деяких предметів завершене і нам відомо, що лише деякі предмети класу мають дану ознаку (чи не мають її), а іншим предметам цього класу ця ознака не належить: “Лише деякі злочини скоюються через необережність” (тобто “не усі”). Невизначене часткове судження – судження, у котрому виражене знання про те, що принаймні деяким предметам даного класу належить (не належить) певна ознака. Тут слово “деякі” означає “принаймні деякі”, “в усякому разі, деякі, а можливо усі”. Напр., “Частина вкрадених речей уже знайдена”, “Співучасники по справі почали давати правдиві свідчення”. Невизначене судження при подальшому пізнанні або переходить в розряд визначених, або стає загальним судженням.

Об'єднана класифікація суджень за кількістю та якістю.

Кожному атрибутивному (категоричному) судженню одночасно притаманні кількісні та якісні характеристики. Тому у логіці користуються об'єднаною класифікацією суджень за кількістю та якістю. Так виділяється чотири види суджень:

1. Загальностверджувальні судження – загальні за кількістю та стверджувальні за якістю У них стверджується притаманність ознаки кожному предмету класу. (“Усі громадяни України повинні дотримуватися її законів”). Формула* загальностверджуючого судження: Кожен 5 є Р.

У символічному запису:

" х (S (x) ® P (x))

де " – квантор загальності, що заміняє слово “для кожного”, “для усіх”, х – якийсь об’єкт, S і P – деякі властивості, а знак ® означає “спричинює”. Читається цей символічний запис так: “Для усіх х вірно, якщо х притаманна властивість S, то х притаманна властивість Р”.

Загально стверджувальні судження також позначаються символом (А) – перша голосна буква латинського слова аfirmo – стверджую.

2. Загальнозаперечні – загальні за кількістю, заперечні за якістю. У них мислиться відсутність ознаки чи властивості у кожного предмета класу. (“Жоден громадянин України не повинен порушувати її закони”, “Хижаки не є травоїдними”). Формула: Жодне 5 не є Р.

У символічному запису:

" х (S (x) ®  P (x))

де – " – квантор загальності, х – якийсь об’єкт, S і P – деякі властивості а знак ® означає “спричинює”,знак () означає заперечення P(x). Читається формула “Жодному об’єкту х якому притаманна властивість S, не притаманна властивість Р”.

Загальнозаперечне судження також позначається символом (Е) – перша голосна латинського слова nego – заперечую.

3. Частковостверджувальні – часткові за кількістю і стверджувальні за якістю. В них мислиться наявність ознаки лише у окремих предметів класу (“Деякі люди порушують закони”, “Окремі злочини скоюються неповнолітніми”). Формула: Деякі 5 є Р.

У символічному запису:

$ х (S (x) Ù P (x))

де $ – квантор існування, що заміняє слова “існує такий...” , х – якийсь об’єкт, S і P – деякі властивості а знак Ù означає сполучник “і”. Формула читається: “Існує такий об’єкт х, якому притаманна властивість S і якому притаманна властивість Р”.

Позначаються символом (І) (друга голосна від лат. аfirmo – стверджую).

4. Частковозаперечні – часткові за кількістю, заперечні за якістю. В них мислиться відсутність ознаки у частини предметів класу (“Деякі люди не дотримуються законів”, “Серед нас є ті, хто не розуміє теорії відносності”. Формула: Деякі S не є Р.

У символічному запису:

$ х (S (x) Ù P (x))

де $ – квантор існування, що заміняє слова “існує такий...” , х – якийсь об’єкт, S і Р– деяка властивість, знак Ù означає сполучник “і” а P – заперечення деякої властивості. Читається формула: “Існує такий об’єкт х, якому притаманна властивість S і не притаманна властивість Р“

Позначаються символом (О) (друга голосна слова nego – заперечую).

У класі атрибутиіних суджень також розрізняють судження виділяючі та виключаючі.

Виділяючі судження– судження з особливо визначеним суб'єктом чи предикатом. Судження з виділяючим суб'єктом – судження, в якому мовиться, що ознака, виражена предикатом, належить лише даному предмету, ніякому іншому предмету ця ознака не притаманна. Формульний запис виділяючого судження:

S і лише S є Р.

Так, у судженні “Лише посадова особа може бути суб'єктом халатності” стверджується, що лише і лише (тобто винятково) клас предметів “посадова особа” має ознаку ‘бути суб'єктом халатності’ і ніякий інший предмет такої ознаки не має

Судження з виділяючим предикатом – судження, в якому мовиться, що даному суб'єктові притаманний лише і лише даний предикат і ніякий інший. Наприклад, “Кримінальні покарання застосовується лише за вироком суду”, “Шахрайство здійснюється лише умисно” тощо. Формула такого судження:

S є Р і лише Р.

Виділяюче судження дозволяє виразити думку однозначно, так, що інше її тлумачення стає неможливим. Тому виділяючі судження досить часто використовуються у правничій діяльності (у законодавстві та в правовій теорії). Особливо важлива роль належить їм при характеристиці суб’єктивної сторони складу злочину, оскільки форма вини для кожного складу злочину повинна бути встановлена абсолютно точно.

Виключаюче судження – судження, що виражає загальне правило, котре має виняток, на який і вказується в судженні. Так, “Допит не може здійснюватись у нічну пору, окрім випадків, що не терплять відкладення” є виключаючим судженням. Вказівкою на те, що судження є виключаючим, слугують слова “окрім”, “за винятком” тощо.

Розподіленість термінів у судженні.

Терміни атрибутивного судження є поняттями, кожному з яких притаманний свій обсяг. В межах судження обсяги термінів вступають у певні відношення, визначені кількісно якісними характеристиками судження. Залежно від конкретних відношень між суб’єктом і предикатом кожен з них може бути розподіленим або нерозподіленим.

Термін вважається розподіленим, якщо його обсяг повністю включено в обсяг іншого терміна або якщо його обсяг повністю виключено із обсягу іншого терміна. Якщо ж обсяг терміна частково включається в обсяг іншого терміна чи частково виключається з нього, такий термін вважається нерозподіленим. На схемах розподілений термін позначається знаком (+), нерозподілений – (-).

У загальностверджувальних судженнях