5. Гончарство

Гончарство — виготовлення із глини різних за призначенням гончарних ви­робів — посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Воно виникло в епоху нео­літу. Гончарство розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сирови­ну очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку — на відкритих вогнищах, піз­ніше — у звичайних печах, і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах.

З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу нео­літу гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. У часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальова­ними кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випа­лені до твердого стану мають назву — кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології ви­готовлення.

Основними технологічними видами кераміки е:

• гончарство;

• теракота;

• майоліка;

• фарфор;

• кам'яні маси.

Українська народна кераміка

На території України сліди гончарства археологи датують VI — початком

IV тисячоліття до н. е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України.

V І тис. до н. е. — до початку І тис. н. е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор'ї існувало високорозвинуте мистецтво численних племен — кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике зна­чення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд — горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблюва­ли пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н. е. поширюється виробництво чорнолощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.

Одинадцята група

Історична довідка

Ранньослов'янська кераміка найкраще представлена пам'ятками черняхівської культури II—V ст. н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщи­ки сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, ве­ликі й малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. Для української народної кераміки після монгольської доби характерне широ­ке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з'явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують криш­ку. Переважна більшість виробів у XIV—XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання у безкисневому середовищі. Декор складався із простих мотивів — смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу ви­робляли у Львові, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Косові, Луцьку. У ХУ-ХУ! ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посу­ду кілкуванням. Поширеним видом оздоблення сірого посуду в XIV—XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду в цей час все ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого В кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. Із XVI ст. міські гончарі почина­ють вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Вини­кає нова техніка — підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гон­чарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX — на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII—XIX ст. викристалізувались характерні особливості української керамі­ки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригі­нальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:

• дибинецька кераміка (Київщина);

• ічнянські кахлі (Чернігівщина);

• подільська народна кераміка;

• кераміка західних регіонів України — косівська кераміка, закарпатська на­родна кераміка, буковинська народна кераміка, народна кераміка Львівщини;

• опішнянська кераміка (Полтавщина).

Наприкінці 20-х років розпочалося кооперування гончарів. Виникли кера­мічні артілі у Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнівці, Спішні. У 1935 році при музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П. Мусієнко, С. Пучко, брати Герасименки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І. Т. Гончар. У 1960 році у зв'язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реор­ганізовані у фабрики і комбінати:

1. Васильківський майоліковий завод.

2. Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).

3. Косівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина»

4. Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».

5. Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худфонду України.

У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народ­них майстрів і художників-професіоналів: В. Біляк, Т. Демченко, В. Омельчен-ко, Г. Пошивайло, В. Газдик, І. Галас, М. Денисенко, В. Коваленко, Т. Левків, Я. Шеремета, Б. Горбалюк та інші.

Дванадцята група