Урок №4

Тема. Графіка. Художні засоби (лінія, пляма, контур).

Ви­ди: оригінальна, тиражна, промислова

Викладення нового навчального матеріалу

Блок 1. Графіка як вид образотворчого мистецтва. Історія виникнення графіки

Словникова робота. Термін «графіка» походить від грець­кого ігарНо — пишу, креслю, малюю. Це один із видів обра­зотворчого мистецтва, наближений до малярства за змістом та формою, але зі своїми індивідуальними завданнями та ху­дожніми можливостями.

Графічне мистецтво можна назвати найдавнішим, якщо зга­дати печерні малюнки. Малюнок є основою будь-якого виду обра­зотворчого мистецтва. Для скульптора, живописця та архітектора передусім є важливим майстерне виконання малюнка.

Малюнок як вид графіки розвивався паралельно зі скульпту­рою та декоративно-ужитковим мистецтвом. Зразками давнього малюнка є давньогрецький вазопис.

Як самостійний вид мистецтва графіка сформувалася на межі XV—XVI ст. На той час видатними майстрами були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель. У XV ст. із розвитком друкарства виникла друкована графіка — гравюра.

Словникова робота. Гравюра (від фр. graver — вирізу­вати) — твори, виконані шляхом друкування з гравійованої дошки.

Обробка гравіювальної дошки виконується або у механічні спо­соби за допомогою інструментів із металу (штихель, гравіювальна голка, качалка, шабер та ін.), або шляхом травлення кислотою. Основні етапи виконання гравюри: переведення підготовленого ма­люнка з паперу на поверхню дошки, гравірування й друкування.

Гравюра є значно складнішим видом графіки, ніж малюнок. У Китаї гравюра відома з VI—VII ст., з XIV—XV ст. у Європі спо­чатку з'явилася ксилографія і різцева гравюра, а згодом — офорт.. У 50-х pp. XX от. у СІЛА з'явилася комп'ютерна графіка.

Блок 2. Засоби виразності графіки

Графіці притаманна своя специфіка зображення: графічні робо­ти є дуже виразними, але дещо умовними, метафоричними. Основ­ні виражальні засоби графіки — лінія, пляма, тон.

Плавність або строкатість лінії, її м'якість або твердість, урив­частість або безперервність, ступінь тонкості, сухості чи товщини, жирності — усе це має значення для художника-графіка, щоб різ­нобічно відтворити дійсність. За допомогою лінії можна передати не лише обриси предметів, але їх фактуру та характер.

Широко використовується у графіці пляма: рівно зафарбована, різна за формою, розміром, густиною, характером тону. Усе це до­зволяє плямі створити ілюзію об'єму, глибини, допомагає точніше передати реальність. Чорно-білі малюнки не здаються однотонни' ми, адже колений колір, зокрема чорний, має безліч відтінків.

Різниця в градації кольору від найтемнішого до найсвітлішого виражається поняттям «тон». Художники відчувають найтоншу градацію того самого тону. Тон допомагає передати якість предме­та, його об'єм та інші властивості. Однокольоровий (чорно-білий) малюнок інколи називають тоновим.

Блок 3. Види графіки

За способом створення зображення графіку поділяють на стан­кову й тиражну.

Станкове мистецтво об'єднує твори самостійного значення. Творам станкового мистецтва (станковим картинам, малюнкам, естампам та ін.) властива тонка, психологічна, багатогранна ха­рактеристика образів та безмежність нюансів форми.

Станкову графіку ще називають оригінальною, тому що твір виконують в одному примірнику. Найпопулярнішим видом стан­кової графіки є малюнок (рисунок) — найдавніший вид образот­ворчого мистецтва, якщо згадати наскальні малюнки первісної людини. Малюнок розвивався паралельно зі скульптурою, при­кладним мистецтвом та найчастіше був їх органічною частиною.

Як самостійний вид мистецтва малюнок існує з кін. XV — поч. XVI ст., а до цього часу до нього ставилися як до підсобного, підготовчого матеріалу в роботі над картиною, скульптурою, фрес­кою, гобеленом. У процесі історичного розвитку в малюнок актив­но став проникати колір. Сьогодні до графіки належать: малюнок кольоровою крейдою, кольорова гравюра, живопис водяними фар­бами (акварель, гуаш).

Начерки виконують швидко, адже потрібно зафіксувати най­характерніше, найістотніше. Складніші малюнки називаються ескізами та етюдами. У них автор шукає кращу побудову карти­ни, працює над виразністю образів, розташуванням фігур. Поряд з етюдами і ескізами, з'являється станковий малюнок. Така назва походить від верстата-мольберта, на якому створюється малюнок. Поступово малюнки стають різноманітними за манерою виконан­ня: строгими, пластичними чи вільно-мальовничими. Німецькі художники А. Дюрер, Г. Гольбейн створювали виразні малюнки, графічні портрети, що прославили імена своїх авторів. У XIX ст. майстри живопису збагатили малюнок новими темами, досягнув­ши глибини психологічного змісту. Найвидатніший французький графік О. Дом'є створював гротескні малюнки, сатиричні карика­тури на буржуа та міщан. На межі XIX і XX ст., в епоху модерну, малюнок набуває особливої графічності, чіткості, виразності ліній. У XX ст. малюнок не втратив своїх позицій, хоча подеколи форма й лінія визнається головною його цінністю, а змістовність опиня­ється на другому плані так само, як в абстрактному мистецтві.

Багато шедеврів малювання створено сангіною — червоною крейдою. її червонясто-коричневий колір передає тепло людського тіла. Сьогодні для виконання кольорових малюнків активно ви­користовують пастель, акварель, кольорові олівці чи фломастери.

Словникова робота. Тиражна графіка — це вид графіки, що дозволяє тиражування, тобто отримання кількох рівноцін­них малюнків.

Блок 4. Техніки графіки

Словникова робота. Естамп (фр. евіатре — відбиток) — літографічний відтиск як станковий твір художньої графіки. У сучасному значенні естампом уважають гравюрний відтиск станкового характеру.

В естампі зображення виконано на твердому матеріалі, з якого потім друкується за допомогою станка-преса, тобто отримується певна кількість повноцінних авторських примірників твору.

На відміну від типографічної продукції, форму для друку естампа виготовляє сам автор (художник). На кожному автор­ському відтиску має стояти його підпис та номер — 7/15 (сьомий із п'ятнадцяти) або 7/15/2 (сьомий із п'ятнадцяти з виправлен­нями).

Гравюра (найдавніша з-поміж видів естампа) виникла завдяки техніці «набійки» — друку з випуклих дерев'яних форм на ткани­ну, що використовувалася ще в пізньоантичному Римі. Друк із ре­льєфних форм на папір виник у Китаї в VI—VII ст.

За способом створення друкарської форми та методом друку естампні техніки поділяють на чотири види.

Високий друк — один із основних видів друку в художній гра­вюрі (також поліграфії), завдяки якому елементи зображення на дошці або кліше розташовуються на одному рівні й здіймаються над недрукованою поверхнею. Для високої гравюри на дереві ви­користовували дошки, розпиляні вздовж волокон. Така техніка називається поздовжньою ксилографією. У XX ст. замість дерева почали використовувати лінолеум. Так з'явилася ліногравюра.

Глибокий друк — один із основних видів друку, де елементи дошки або кліше, що друкуються, заглиблені відносно тих, що не друкуються. Глибока гравюра — офорт, різцева гравюра на мета­лі; заявилася в сер. XV ст. За легендою, яку розповів Дж. Базарі, її винайшов флорентієць Мазо Фінігуерре — ювелір, майстер тех­ніки ніело (чорніння по сріблу). Рельєфність друкарської форми є необхідною умовою для глибокого друку. Але цього разу дру­куються заглиблені штрихи та крапки, у які забивається фарба, а чиста поверхня стає фоном. Під сильним тиском фарба перехо­дить на спеціальний крихкий зволожений папір, а краї металевої друкарської форми, що вдавлюються в такий папір, створюють ха­рактерні рельєфні краї композиції — фасети. 1507 року Д. Хопфер винайшов хімічний спосіб для створення заглибленої друкарської форми — «офорт», що перекладається як «азотна кислота».

Плаский друк — один із основних видів друку, коли елементи, що друкуються, і поверхня, на якій здійснюється друк, перебува­ють в одній площині (літографія, альграфія, офсет). Родоначальни­ця цього виду естампа — літографія. Художник, малюючи на ка­мені (вапняку) спеціальними олівцями й тушшю, створює водовід­штовхувальне покриття. Під час друку, перед кожним нанесенням фарби на камінь його змочують водою, що не лягає на малюнок, а масна друкарська фарба, у свою чергу, не лягає на воду. Літогра­фію винайшов 1799 року Алоїз Зенефельдер. Відомі майстри літо­графії: Т. Жеріко, О. Дом'є, П. Ґаварні, Дж. Вістлер, А. Фантен-Латур, К. Кольвіц, М. А. Тирса, М. Ф. Лапшин, В. В. Лебедев,

A. Л. Каплан, Ю. О. Васнецов, К. І. Рудаков, О. С. Ведерніков,

B. М. Конашевич.

Трафаретний друк (шовкографія) — це друк крізь форму, що виконана на спеціальній сітці. Трафаретний друк принципово від­різняється від основних способів друку (високого, плаского, глибо­кого). У шовкографії друкарською формою є тонка, але міцна тка­нина, натягнута на раму (раніше друкарські форми виготовляли з шовкових волокон, звідси й назва способу друку). Деякі частини цієї тканини, що залишаються «не зафарбованими» елементами композиції, стають непроникними для фарби. Такою перепоною є або паперовий трафарет, що знаходиться між сіткою та майбут­нім відтиском, або приготовлена безпосередньо на сітці особли­ва полімерна плівка. Відомі майстри шовкографії: Є. І. Чарушин, Ю. О. Васнецов, О. С. Ведерніков.

Блок 5. Види тиражної графіки

Тиражна графіка поділяється на такі види: книжкова, плакат­на, промислова.

Книжкова графіка — це оформлення книги (художнє оформ­лення палітурок, суперобкладинок, фронтисписів, титульних ар­кушів і сторінок книги) ілюстраціями. Найчастіше для оформлен­ня книги використовують техніку ксилографії.

Словникова робота. З мистецтвом оформлення книги пов'язаний особливий жанр — екслібрис (від лат. ех ІіЬгів — із книг) — графічна композиція невеликих розмірів (книжковий знак) із позначенням імені власника книжки. Екслібрис накле­ювали (або відтискали за допомогою печатки) на внутрішній бік книжкової палітурки. Книжкові знаки гравірували на де­реві, міді, лінолеумі, виготовляли у цинкографський або літо­графський способи.

У другій половині XIX ст. на вулицях міст з'явився особливий і наймасовіший вид художньої графіки — плакат, що рекламував товари, запрошував відвідати театри й виставки. Його прикметні особливості: агітаційно-роз'яснювальна мета, спрямованість на ак­тивний і широкий вплив у громадських місцях тощо. Є плакати політичні, театрально-видовищні, торговельні, плакати з техніки безпеки, охорони здоров'я, екологічні, соціальні, рекламні (посте­ри). Плакатна графіка характеризується лаконічністю, узагаль­ненням, виразністю, яскравістю. Для друкування плаката застосо­вують техніку офсету або кольорової літографії.

Популярним видом графіки, що набув особливого розвитку останнім часом, є промислова графіка (промграфіка), що зорієн­тована на обслуговування потреб виробництва (підприємств, уста­нов). До неї налелсать оформлювання поліграфічних видань (про­спекти, грамоти, листівки, поштові марки, етикетки, упаковка, обгортки цукерок, товарні знаки та ін.), розробляння логотипів та фірмових знаків, емблем тощо.

Викладення нового навчального матеріалу

Зала 1. Види живопису

(Візуальний ряд: «Кінь» (печера Ласко, Франція); вітражі со­бору Нотр-Дам де Парі; мозаїки Софії Київської; Орфей із дикими звірами (мозаїка Давньої Греції); фрагменти розписів гробниць, фрески залів Ватикану роботи Рафаеля; Л. да Вінчі «Таємна ве­черя» .)

У цій залі на одній стіні демонструються роботи, що належать до монументального живопису.

♦ Назвіть ці роботи. (Фреска, мозаїка, вітраж) Монументальний живопис за тематикою і стилем узгоджу­ється із простором, у якому знаходиться, а також виконує в ан­самблі декоративну роль, тому його ще називають монументально-декоративним. Цікавим є той факт, що всі три види найбільшого поширення набули в епоху Середньовіччя, хоча мозаїка була відо­ма ще в Давній Греції, а фресками прикрашали гробниці фараонів у Давньому Єгипті.

Словникова робота. У середньовічній Європі панував мону­ментальний живопис — фреска, мозаїка, вітраж.

З-поміж них лише фреска — настінний розпис по свіжій штукатурці — потребує безпосереднього використання фарб.

Техніка мозаїки є дуже складною: зображення складається із дрібних різнокольорових шматочків смальти (сплав скла з мінеральними фарбами), природного кольорового каменю, добре підігнаних один до одного, закріплених цементом або спеціальною мастикою з подальшим шліфуванням.

Вітраж — твір декоративного мистецтва сюжетного або орнаментного характеру, виконаний із різнокольорового скла. Композиції з кольорового скла, скріпленого свинцевим пле­тінням, заповнюють віконні рами в західноєвропейських го­тичних спорудах, створюючи в інтер'єрі вражаючі кольорові ефекти.

(Візуальний ряд: А. Рубльов «Трійця»; С. Боттічеллі «Наро-дженняВенери»;П.Брейгель-старший «Зима»;Рембрандт «Порт­рет старої»; Давид «Смерть Марата»; К.Брюллов «Останній день Помпеї»;В.ВанГог «Соняшники»;К.Малевич «Чорнийквадрат».)

На іншій стіні — роботи, що належать до станкового живо­пису. Станковими називаються твори, що виконані художником на «станку» і мають самостійне значення, не призначені для яко­гось певного приміщення тощо. Художник може обирати будь-які теми, сюжети, шукати художні засоби для втілення задуму. То­му образи станкових творів є доволі різноманітними. З-поміж них є складні за темами та сюжетом, які можна порівняти з романами, оповіданнями, зміст яких не передати словами, хіба що піснею чи музикою можна відтворити подібні настрої. Ці твори розраховані лише для зберігання у спеціальних умовах (музеї, приватні колек­ції, заклади культури тощо). Вони можуть бути виконані за допо­могою різних технік.

На третій частині представлений ще один вид живопису — театрально-декораційний.

(Візуальний ряд: фото театральних декорацій роботи І Ч Щ лібіна.)

Художник-декоратор працює над створенням відповідного ото­чення для театральних вистав, а також виконує ескізи костюмів акторів, що допомагають створювати зоровий образ вистави, роз­крити її зміст, посилити емоційний вплив на глядача.

(Візуальний ряд: книжкові мініатюри середньовічних книг; палехські мініатюри.)

Мініатюра як вид живопису виникла за часів, коли старовинні книги прикрашали невеличкими барвистими сюжетними зобра­женнями. Саме слово «мініатюра» походить від мініум (так нази­вали червону фарбу, що цінувалася в давні часи).

Словникова робота. Мініатюра — це твір, невеликий за розміром та деталізований за виконанням, зазвичай приклад­ного характеру. Цей вид живопису набув розквіту в Середньо­віччі, до появи книгодрукування. Рукописні книги прикраша­лися найтоншими заставками, кінцівками, детально проробля­лися ілюстрації.

У зразках індійської мініатюри, що прикрашають сторінки ру­кописних мемуарів султана «Бабур-каме», бачимо барвистий ко­лорит, густий непрозорий шар фарб, ювелірно тонкий малюнок. Мініатюра була розрахована для розглядання зблизька, тому ве­лике значення мали дрібні деталі. Неповторністю й досконалістю вирізняються роботи палехської лакової мініатюри, образам якої властиві народність і романтична піднесеність.

Зала 2. Колористика

(Візуальний ряд: серія К. Моне «Руанський собор», Д. Велас-кес «Меніни», Т. Гейнсборо «Ранкова прогулянка», Дж. ді Вондоне «Поклоніння волхвів», колірне коло,розтяжки кольорів, переходи одного кольору в інший.)

Для живописця одним із найважливіших засобів створення художнього образу є колір. Знання про колір, його властивості доступні також для нас. Кольори є основними й похідними, допов-нювальними, теплими, холодними, насиченими, світлими. Колір має здатність впливати на психіку людини. Живопис — справжнє диво, адже плями здатні впливати на почуття та розум людини! Варто замислитися над тим, як відбувається це диво, як глядач «читає» твори живопису. Першої миті він справді бачить лише плями.

Словникова робота. Важливу роль у живописі відіграють ко­льори у їх поєднанні. Характер взаємозв'язку всіх кольорових

елементів твору, його кольорова побудова як один із засобів правдивого та виразного відображення дійсності називається колоритом.

Головна властивість колориту — багатство та узгодженість ко­льорових відтінків, що відповідають багатству матеріального світу і разом зі світлотінню правдиво передають різноманітні властивості.

Правдивість колориту не передбачає механічного списування з натури. Окремий кольоровий тон є колористично правильним і виразним лише у взаємозв'язку з іншими тонами та ансамблем картини. Разом із іншими художніми засобами художник підкре­слює характерне й суттєве за допомогою взаємодії барв, створюючи колористичну побудову твору як засіб внутрішньої характеристи­ки та емоційної виразності.

Від того, які кольори переважають у картині, залежить то­нальність колориту. Тональність живописного твору певною мі­рою визначає емоції глядача. Відомо, що теплі тони збуджують, а холодні — заспокоюють. Емоційний вплив кольору залежить та­кож від його насиченості та світлоти.

Отже, гармонія кольорів, колористична гармонія, уміння май­стерно використати властивості поєднань кольорових фарб — не­обхідна передумова для створення певного настрою, відповідного впливу під час сприймання живописного твору.

Зала 3. Жанри живопису

Для цієї зали ви самі обирали репродукції. Пропоную з'ясувати, яку ви ставили мету, обираючи певні роботи.

Належність картини до певного жанру визначається об'єктами, що є основою її теми, відіграють провідну роль у створенні худож­нього образу.

Залежно від тематики, сюжетів, об'єктів зображення визнача­ють жанри: портрет — зображення певної особи; пейзаж — кра­євиду, натюрморт — неживих предметів, історичний — подій історії, батальний — військових сцен, побутовий — сцен повсяк­денного життя, анімалістичний — тварин, міфологічний ^— героїв міфів, релігійний — ікон, сцен із Біблії тощо.

Одним із провідних жанрів є портрет, що присвячений зобра-женню конкретної людини або кількох людей (парний, груповий). Завдання художника— якомога точніше передати зовнішність лю­дини, її психологію, настрій, емоції.

Чим докладніше (через рухи постаті й вираз обличчя) нама гається художник розповісти про вдачу і душевний стан людини, тим більше власних емоцій та переживань він вкладає в художній образ. Портретист так само, як і актор, має «вжитися» в образ сво­го героя, щоб створити вдалий психологічний портрет.

Видатні майстри-портретисти дають не лише уявлення про зо­внішність людини, але й зворушують почуття глядачів.

Уявлення про становище людини в суспільстві, про її фах біль­шою мірою може дати не обличчя, а одяг та все, що її оточує на портреті.

Портретист відтворює певну, чітко визначену форму — людську постать, обличчя, а пейзажист має справу з багатьма об'єктами, дуже мінливими як за кольорами, так і за обрисами. Для того щоб відтворити індивідуальність портретованої особи, живописець-портретист зазвичай ізолює свій об'єкт від середовища, зображу­ючи людську постать на «умовному» темному тлі. Він гранично спрощує проблему відтворення простору, концентруючи всю увагу на обличчі людини. Відстань між стіною кімнати і постаттю люди­ни не має для портретиста принципового значення, йому достат­ньо, щоб постать не здавалася «наліпленою» на тло.

Для пейзажиста проблема простору — одна з найвалушвіших. Краєвид не буде схожим на реальний, якщо його складові не розта­шовані у просторі. Для того щоб ці складові (гори, дерева, водойми та ін.) здавалися розміщеними у просторі, тобто були зображені відповідно до їх зорового (оптичного) сприйняття, використовують засоби перспективи.

Чим далі від нас предмет, тим він здається меншого розміру. На цьому спостереженні побудована лінійна перспектива. Чим да­лі від нас щось — тим більш розпливчастими є його обриси, ми гір­ше бачимо його форму, колір. На цій закономірності ґрунтується повітряна перспектива. Застосовуючи одночасно обидві перспек­тиви, пейзажисти досягають значної ілюзії простору. Для того щоб передати стан природи, що змінюється залежно від пори року, ча­су дня, погоди, потрібно відтворити властиві цьому стану тональні та кольорові особливості. У живописі ті чи інші технічні засоби підкреслюють загальний настрій твору, підсилюючи його емоцій­ний вплив на глядача.

За характером відтворених краєвидів визначають певні різно­види пейзажного живопису: марина — зображення моря; індуст­ріальний (зображення заводів), міський, сільський пейзажі. Одним з найвідоміших мариністів був кримчанин І. К. Айвазовський. Своєрідну красу індустріальних пейзажів — одного з надбань ра­дянського живопису — першим серед українських майстрів від­крив О. О. Шовкуненко.

На прикладі натюрморту найлегше ознайомитися з чарівною силою живопису, що малоцікаве в реальному житті робить ціка­вим у мистецтві. Натюрморт так само, як портрет і пейзаж, має свої особливі засоби впливу на настрій і думки глядачів. Звісно, людина та її складний духовний світ, а також найрізноманітні­ші образи природи відкривають перед живописцем значно більше можливостей, щоб зацікавити й зворушити глядача, ніж зобра­ження «мертвих речей». Але натюрморт дозволяє переконатися в тому, що зміст твору в живописі визначається не лише об'єктом зображення, а й тим, як він змальований. Таким чином, у натюр­морті через обмеженість його «літературного» змісту проблема форми є першорядною.

Зазвичай натюрморти малюють безпосередньо з натури. Жи­вописець починає з того, що «ставить» натюрморт, тобто добирає та розташовує предмети на свій смак. Дібрані для натюрморту речі можуть приваблювати красою форм і кольорів. Наприклад, улю­бленим об'єктом майстрів натюрморту є квіти. Відтворені живо­писцем, вони збуджують приємні почуття глядачів. Але доволі часто ми зустрічаємо в натюрмортах побутові речі, що не виріз­няються особливою красою. Проте кожна така річ має своє прак­тичне призначення і, зосередивши на ній увагу, можна викликати спогад про обставини, у яких вона вживається чи застосовується (наприклад, натюрморт, на якому зображено смачну їжу, здатний збуджувати апетит тощо).

У кожної людини є речі, що для неї особливо дорогі й милі. Во­ни нагадують своєму господареві про радощі або, можливо, горе, яких він колись зазнав. Наодинці з ними є про що згадати. Хіба ці речі «мертві», коли в них є частка душі того, хто їх зробив, кому вони служили вірою і правдою? За різних часів не лише окремі лю­ди, але й суспільні верстви мали свої улюблені речі. Тому не дивно, що досконалі «портрети» таких речей здатні зацікавити й звору­шити певне коло глядачів.

Деякі особливості анімалістичного жанру в станковому живо­писі поріднюють його з натюрмортом і пейзажем. Часто тварин малюють на тлі краєвиду. Пір'я птахів, шерсть тварин, риб'яча луска, крила метеликів мають таку саму красу незалежно від того, жива чи мертва ця тварина. Живу тварину важко примусити не­рухомо позувати. Вона постійно рухається. Важливим завданням анімаліста є не лише знання анатомії, але й передача особливостей поведінки, звичок тварини. Це особливо складно, коли йдеться про диких звірів, коли художник-анімаліст має виявляти неабияке тер­піння, а подеколи й мужність. До винайдення фотографії та кіно лише завдяки картинам анімалістів широке коло глядачів мали можливість проникнути в недоступний для багатьох світ тварин.

УРОК 5

ТЕМА: Декоративно-ужиткове мистецтво.

Різновиди: вишивка, ткацтво, килимарство,

гончарство, іграшка, художня обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру. Український

костюм. Костюми народів світу.

(Виконання декоративної композиції – панно для шкільного інтер'єру (колективна роботи)

Створення зразків народної іграшки (з костюмами, прикрасами)

КЛЮЧОВІ СЛОВА: декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, килимарство, гончарство, народна

іграшка, лялька, художня обробка ме­талу, дерева, шкіри, вироби з бісеру, костюм.