Порядок заповнення інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції

В інформаційному повідомленні про внесення іноземної інвестиції зазначаються:

у графі 1 - відомості про іноземного інвестора:

• для фізичної особи - прізвище, ім’я;

• для іноземної держави, міжнародної урядової чи неурядової організації, юридичної особи, створеної відповідно до іншого законодавства, ніж законодавство України, іншого іноземного суб’єкта інвестиційної діяльності, який визнається таким відповідно до законодавства України, - назва повна та ско­рочена, правовий статус відповідно до законодавства країни реєстрації;

• державна приналежність іноземного інвестора, місце­знаходження;

у графі 2 - вид іноземної інвестиції відповідно до статті 2 Зако­ну України “Про режим іноземного інвестування”. У разі здійснення майнової інвестиції у цій графі подається докладна інформація про вид майна, його кількість та вартість;

у графі 3 - форма здійснення іноземної інвестиції відповідно до статті 3 Закону України “Про режим іноземного інвестування”;

у графі 4 - конкретний об’єкт іноземної інвестиції. Якщо це підприємство, то зазначається його назва, форма власності та організаційно-правова форма, місцезнаходження, до якої галузі економіки належить відповідно до статистичної звітності; якщо май­но - його назва, власник, місцезнаходження тощо;

у графі 5 — обсяг іноземної інвестиції, оцінений в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум провадиться за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на дату фактичного вне­сення інвестиції;

у графі 6 - запланований період використання інвестиції. Якщо термін використання іноземної інвестиції не визначено, робиться за­пис “Безстрокова”.

Інформаційне повідомлення має бути підписане заявником. Якщо заявником є юридична особа, іноземна держава, міжнародна урядова або неурядова організація тощо, слід зазначити посаду, прізвище та ім’я того, хто підписує повідомлення, та скріпити підпис печаткою.

Запитання для самоконтролю

/. Назвіть строки державної реєстрації іноземних інвестицій.

2. У якому розмірі вноситься плата за державну реєстрацію іноземної інвестиції?

3. Який розмір тати за видачу дубліката інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції?

4. Назвіть підстави відмови у державній реєстрації іноземних інвес­тицій.

Глава З

Джерела правового регулювання та вирішення інвестиційних спорів

§1. Міжнародно-правові джерела регулювання іноземних інвестицій

На формування національно-правових інститутів, які регулюють іноземні інвестиції, великий вплив мають міжнародно-правові акти, зокре­ма двосторонні та багатосторонні договори. При цьому необхідно враху­вати фактор зближення норм і принципів міжнародного права з нормами національного законодавства¹. Практика застосування міжнародного права у внутрішньому праві держав, як зазначає В.Денисов, свідчить, що такий взаємозв’язок забезпечується переважно дією міжнародних звичаєвих і

¹ ИІемшученко Ю. Теоретичні засади концепції розвитку законодавства України І і Право України. — 1996. - №8. — С. 3.

договірних норм права як основних джерел міжнародного права¹. Серед багатосторонніх угод важливе значення для України має Угода про створення Світової організації торгівлі².

У рамках договірного механізму ГАТТ/СОТ питанням регулювання інвестицій присвячена спеціальна Угода щодо інвестиційних заходів, пов’язаних з торгівлею (ІЗПТ). Вона складається з 9 статей, які регулю­ють зобов’язання сторін щодо застосування ІЗПТ, а також приблизного списку таких заходів.

Відповідно до положень Угоди національний режим поширюється на застосування ІЗПТ, які включені у приблизний список. Крім цього, забороняється вводити будь-які кількісні обмеження щодо них. Водно­час передбачається можливість винятків з такого режиму, які закріплені в усіх інших положеннях ГАТТ/СОТ. А країни, що розвиваються, одер­жують ще й право у разі загрози їх торговельному балансу тимчасово виходити з-під дії загального режиму застосування ІЗПТ.

Угода з ІЗПТ має свій інституційний механізм, який складається з Комітету. Останній відкритий для участі усіх країн-членів. Його го­ловними завданнями є надання консультацій країнам-членам щодо належної реалізації Угоди з ІЗПТ, а також здійснення контролю за їх впровадженням з боку країн-членів. Комітет з ІЗПТ підзвітний у своїй діяльності головному органу ГАТТ/СОТ - Раді з питань торгівлі то­варами.

Що ж до механізму розв’язання суперечок між учасниками Угоди, то для цього використовуються процедури консультацій та врегулювання спорів, які передбачені загальною Угодою ГАТТ/СОТ.

Поява в системі ГАТТ/СОТ спеціальних положень, які регулюють сферу інвестицій, є віддзеркаленням впливу об’єктивної тенденції до дедалі тіснішої взаємодії та взаємодоповнення торгівлі та інвестицій. Така взаємодія двох сфер економічних відносин та розвиток правових норм, які їх регулюють, має сталу тенденцію до поглиблення та роз­ширення і в подальшій перспективі’.

Особливе значення для правового регулювання іноземних інвестицій має Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята 1974 р.

¹ Денисов В.Развитие теории и практики взаимодействия международного нрава и внутрен­него права // Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. - К.; Наукова думка, 1992. - С. 7.

² ТекстУгодидив.: Final Act, Marrakech Agreement Establishing the WTO. 1994.

³ Муравйов В. І. Система міжнародних угод, які регулюють сферу інвестицій і І Див.: Правове регулювання іноземних інвестицій / за ред. В. М. Коссака. K.: Український центр правничих студій, 1999. - С. 28.

Генеральною Асамблеєю ООН. Зокрема, ст. 2 Хартії передбачає, що кожна держава повинна вільно здійснювати повний і постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи право володіння, користування і експлуатації. Тому жодна держава не може примушуватися до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям.¹ Отже, Хартія економічних прав і обов’язків держав ще раз підтверджує тезу про вирішальне місце національного законодавства в регулюванні іноземних інвестицій.

Порядок вирішення спорів передбачений Вашингтонською конвенцією про вирішення інвестиційних спорів, яка набула чинності з 14 жовтня 1966 р.² Метою названої Конвенції є створення спеціального міжнародно-правового інституту з вирішення інвестиційних спорів між державами і приватними особами інших держав. Україна є учасницею цієї Конвенції.

Конвенція встановлює Міжнародний центр для врегулювати спорів як автономну міжнародну установу. Мета Центру - “забезпечити полегшення примирення та третейського розгляду інвестиційних спорів”. Сам Центр, однак, не займається примиренням або третейським розглядом. Ці функції закріплюються за комісіями для примирення та арбітражними трибуналами, які діють відповідно до положень Конвенції. Існують два основні органи Центру - Адміністративна рада та Генеральний секретар. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб Центр надавав підтримку призначенню посередників та арбітрів, а п.1 статті 14 вимагає, щоб члени, які призначаються, мали високий рівень компетенції і були спроможні виносити незалежне рішення.

Юрисдикція Центру встановлюється у статті 25 Конвенції, яка зазначає:

“1. До компетенції Центру належить вирішення правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, між Договірною державою (або будь-яким уповноваженим органом Договірної держави, про який повідомлено Договірною державою Цен­тру) та особою іншої Договірної держави, при умові наявності письмової згоди учасників спору про передачу такого спору для вирішення Цен­тру. Сторони, що досягай такої згоди не вправі відмовитися від неї в односторонньому порядку.

2. Під “особами Договірної держави” слід розуміти:

а) будь-яку фізичну особу, яка є громадянином Договірної держави, на відміну від Держави, що виступає в якості сторони в спорі, або до дня

¹ Международное право в документах . М.: Юрид. лит., 1982.

² Советский журнал международного права. 1991. — №2. - С. 210-232.

досягнення згоди сторонами про передачу спору для вирішення шляхом примирення чи арбітражу, або до дня реєстрації заяви у відповідності з пунктом 3 статті 28 або пунктом 3 статті 36, однак не є такою особа, яка будь-коли була громадянином Договірної держави, що виступає в якості сторони в такому спорі; а також

б) будь-яку юридичну особу, що є юридичною особою Договірної держави, відмінної від Держави, що виступає в якості сторони в спорі до дня досягнення згоди про передачу спорів до Центру для вирішення шляхом примирення або арбітражу, а також будь-якою юридичною особою, що є юридичною особою Договірної держави, яка виступає в якості сторони в спорі, до дня досягнення згаданої згоди, якщо в силу контролю, який здійснюється іноземними особами по відношенню до такої юридичної особи, сторони домовились про те, щоб розглядати таку юридичну особу в якості особи іншої Договірної держави для цілей цієї Конвенції.

2. Згода, уповноваженого органу Договірної держави, вимагає підтвердження зі сторони Держави, якщо Держава не повідомить Центр про те, що така згода не потрібна.

3. Будь-яка Договірна держава вправі в момент ратифікації, приєднання або схвалення цієї Конвенції, а також в будь-який час після цього повідомити Центр про категорію чи категорії спорів, які підлягають або не підлягають компетенції Центру. Генеральний се­кретар сповістить про вказане повідомлення всім іншим Договірним державам. Вказане повідомлення не буде означати згоди, про яку йде мова в пункті 1”.

Стаття 26 Конвенції передбачає, що там, де сторони погоджуються на третейський розгляд згідно з цією Конвенцією за відсутністю будь-якого іншого припису, вважається, що це і є згодою на такий арбітражний роз­гляд. Конвенція також уповноважує державу вимагати використання національних адміністративних або судових засобів вирішення спорів як умови згоди про передачу спору для арбітражного розгляду, згідно з цією Конвенцією. Для того, щоб змусити держави-сторони поважати свої зобов’язання згідно з Конвенцією, стаття 27 передбачає, що жодна з Договірних держав, що домовляються, не надаватиме дипломатичного захисту або не ініціюватиме міжнародний позов щодо спору, в якому її громадянин або будь-яка інша держава погодилися передати свій спір на арбітражний розгляд відповідно до Конвенції. Єдиний виняток з цього правила стосується випадку, коли інша держава, що домовляється, не

взмозі виконати зобов’язання щодо арбітражного рішення, ухвалено­го за цим спором. Дипломатичний захист визначається як такий, що не допускає неформальних дипломатичних дій з метою полегшення вирішення спору.

Глава III та IV Конвенції про врегулювання інвестиційних спорів 1965 р. передбачають відповідно створення Комісії для примирен­ня та арбітражного трибуналу, в той час як статті 48-52 стосуються арбітражного рішення. У статтях 53-55 Конвенції встановлюється по­рядок застосування заходів щодо визнання та забезпечення виконання арбітражних рішень. Відповідно до статті 53 арбітражне рішення є зобов’язуючим для сторін і не підлягає апеляції або іншому способу оскарження, за винятком тих, які передбачені цією Конвенцією. Згідно з п. І статті 54 Конвенції “Кожна держава, що домовляється, визнає арбітражне рішення, яке прийняте відповідно до цієї Конвенції як зобов’язуюче і таке, що забезпечує виконання грошових зобов’язань, встановлених таким арбітражним рішенням у межах її території, як нібито це було остаточне рішення суду цієї держави. Держава з феде­ративним устроєм, що домовляється, має право забезпечити виконання арбітражного рішення в межах або через федеральні судові органи та може передбачити, що такі судові органи будуть розглядати рішення Арбітражу так, якби це було остаточне рішення судового органу даної держави”.

Отже, Конвенція значно полегшила забезпечення виконання іноземних арбітражних рішень трибуналів, створених на її підставі, шляхом усунення перешкод у виконанні цих рішень, які мають розгля­датися як “остаточні рішення суду” в державі, де вони виконуються.

Процедура забезпечення арбітражних рішень Центру є спроще­ною згідно з п. З статті 54. У ньому встановлюється, що сторона, яка бажає визнання або забезпечення виконання арбітражного рішення на території держави, що домовляється, має бути представлена компетент­ним судом або іншим органом, визначеним такою державою з цією метою, і мати арбітражне рішення, посвідчене Генеральним секретарем Центру. Така процедура більш прийнятна порівняно з існуючими у бага­тьох національних правових системах. Виконання арбітражних рішень визначається законами, що стосуються виконання судових рішень, чинних у державі, на території якої таке виконання вимагається. Од­нак стаття 55 підпорядковує таке виконання національному закону, що стосується імунітету суверенної держави від виконання судових рішень.

Тому важливим елементом в інвестуванні приватного капіталу за кордон с забезпечення цього процесу адекватним механізмом врегу­лювання спорів, що можуть виникати між іноземними інвесторами та державою-одержувачкою¹.

Серед міжнародно-правових документів важливе місце посідає Конвенція “Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 року. Її основне завдання - сприяти залученню іноземних інвестицій. Водночас держава повинна забезпечити захист власності іноземних інвесторів. У разі невиконання своїх обов’язків вона зобов’язана забезпечити виплату справедливої компенсації.

Серед інших міжнародно-правових документів, які стосуються іноземного інвестування, слід виділити опубліковані відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2084 (XX) “Про фінансування економічного розвитку”: 1) документ ООН Е/4446 “Іноземне інвестування в країнах, що розвиваються”; 2) документ ООН ТД/35 “Роль приватного підприємництва в інвестуванні та в забезпеченні експорту товарів із країн, що розвиваються”. У червні 1976 року Радою Організації економічного співробітництва й розвитку при­йнято Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства.

Крім багатосторонніх Конвенцій важливими для регулювання іноземних інвестицій є двосторонні договори. Україна уклала угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій з Великобританією, Казах­станом, Киргистаном, КНР, Литвою, Монголією, Польщею, Узбекиста­ном, ФРН, Єгиптом, Данією, США, Вірменією, В’єтнамом, Ізраїлем, Францією, Чехією та іншими країнами. Ці договори встановлюють спільний правовий режим при здійсненні взаємних інвестицій, поря­док допуску іноземних фізичних і юридичних осіб в країну, гарантії та захист іноземних інвестицій, питання оподаткування та переказу капіталів. Як правило, всі вони мають коротку преамбулу, де форму­люються такі цілі угоди, як взаємне сприяння та захист інвестиційних потоків між сторонами. Далі йдуть статті, в яких дається визначення інвестицій через перелік різновидів власності, що підлягають захи­сту, а також закріплюється їхня прив’язка до національності однієї зі сторін угоди. Поряд з цим в угодах відображені принципи залучення

' Денисов В Н. Вирішення інвестиційних спорів між державою та іноземним інвестором // В кн. Правове регулювання іноземних інвестицій. - К„ 1999. - с. 38.

іноземних інвестицій і режими інвестицій. Обов’язково включаються статті щодо репатріації доходів, різновидів компенсації, яка може на­даватися іноземному інвесторові у разі шкоди, завданої через війни та громадські заворушення, а також експропріації його власності. Типо­вим також є включення до угод положень щодо розв’язання суперечок, пов’язаних з інвестиціями. Важливими є й положення щодо особливо­стей застосування цих угод.

Незважаючи на схожість у структурі угод про заохочення та взаємний захист інвестицій, а також на включення до них багато в чому стандартних положень, суттєву роль відіграють відмінності у формулюваннях таких положень. Усе це дуже чітко видно на прикладах угод про сприяння та взаємний захист інвестицій, укладених Україною з іншими державами.

Як правило, пі угоди містять широке визначення поняття “інвестиції”, яке охоплює навіть більший перелік різновидів власності, що підлягають захисту, ніж той, що визначає національне законодавство. Так, в угодах між Україною та Італією, Королівством Нідерланди, ФРН підкреслюється, що перелік типів майна, які підпадають під поняття “інвестиції”, не є вичерпним.

Що ж до критеріїв прив’язки інвестицій до національності однієї зі сторін угоди, то у більшості угод, укладених Україною з іншими країнами, таким критерієм є прив’язка до країни, де зареєстрована компанія-інвестор, або громадянином якої є фізична особа-інвестор. Критерій прив’язки до країни, з якої здійснюється контроль за діяльністю компанії-інвестора, використовується у невеликій кількості угод, укладених Україною, зокрема в угодах з США, Францією та Швейцарією. В угоді з ФРН закріплюються обидва критерії.

Відповідно до угод найбільш поширеним різновидом режиму для іноземних інвестицій є комбінація національного режиму та режиму найбільшого сприяння. В угоді між Україною та США, на відміну від усіх інших угод про сприяння та взаємний захист інвестицій, укла­дених Україною, є ціла низка положень, що закріплюють ще більш сприятливий режим для інвесторів сторін. Так, у цій угоді йдеться, що інвестиціям буде надано режим, встановлений міжнародним пра­вом. В угоді містяться також зобов’язання сторін не використовувати інвестиційні заходи, пов’язані з торгівлею (ІЗПТ). Ця та низка інших угод про сприяння та взаємний захист інвестицій закріплюють також можливі винятки з наданих режимів, пов’язані з традиційними по-

силанняіми на членство країни в зоні вільної торгівлі, митному союзі, ГАТТ.

Особлива увага надається в угодах чіткому визначенню умов репатріації капіталів, пов’язаних з інвестиціями. Характерним є те, що угоди не містять жодних часових обмежень щодо таких переказів.

Окремі положення угод забороняють експропріацію або націоналізацію інвестицій. Проте дозволяються винятки з цієї забо­рони, які передбачають сплату компенсації іноземному інвесторові. Також передбачається створення національного режиму або режиму найбільшого сприяння на відшкодування збитків іноземним інвесторам, яких було завдано на території учасника угоди внаслідок війни, зброй­ного конфлікту, революції, заколоту, надзвичайного стану, громадських заворушень або інших подібних дій.

Особливої уваги угоди надають процедурам розв’язання інвестиційних суперечок. Передусім, вони визначають поняття інвестиційної суперечки, а також передбачають низку процедур щодо її врегулювання, які, як правило, містять консультації сторін, пере­говори, звернення до судів або адміністративних трибуналів сторін, арбітражного розгляду в Міжнародному центрі для розв'язання інвестиційних спорів, передбаченому Конвенцією для розв’язання інвестиційних спорів між державами та громадянами інших держав від 12 березня 1965 р., за умови, що країна-сторона інвестиційного спору є учасницею цієї Конвенції. До передачі інвестиційного спору на розв’язання шляхом його арбітражного розгляду сторони мають можливість досягти компромісу. Угоди передбачають різні терміни для його досягнення: від 6 місяців (угоди з США, Данією) до 12 місяців (угода з Польщею).

Дуже важливим є положення щодо застосування угод. Річ у тім, що угоди по-різному визначають терміни, на які розповсюджується їхня дія. Переважна більшість угод передбачає їх застосування до інвестицій, що здійснені на момент набуття ними чинності, а також інвестицій, зроблених після набуття чинності. Але угода з Румунією застосовується до всіх інвестицій, зроблених до набуїтя нею чинності, а угода з Чехією застосовується до інвестицій, зроблених упродовж 10 років до набуття нею чинності¹. Отже, міжнародні угоди створюють

¹Муравйов В. І. Система міжнародних угод, які регулюють сферу інвестицій Див. : Правове регулювання іноземних інвестицій / За ред. В. М. Коссака. - К.: Український центр правничих студій, 1999. С. 31 32.

і фанову основу регулювання всього комплексу відносин, пов’язаних з іноземними інвестиціями.

Україна взаємодіє з міжнародними організаціями, які займаються інвестиційною діяльністю. Зокрема, 3 червня 1992 року прийнято За­мш України “Про вступ України до Міжнародного валютного фонду,

6. іжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агент- і і на по гарантіях інвестицій”, згідно з яким Кабінету Міністрів України надаються повноваження вирішувати всі питання, щодо вступу України до зазначених організацій¹.

У сфері розв’язання суперечок, зокрема пов’язаних з інвестиціями, Україна має низку як багатосторонніх, так і двосторонніх угод.

Серед багатосторонніх договорів найбільше значення мають: Нью- I Іоркська конвенція про визнання та забезпечення виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.; Європейська конвенція щодо міжнародного комерційного арбітражу 1961 р.; Угода з процедури врегулювання супе­речок стосовно здійснення комерційної діяльності 1992 р.²; Конвенція з правової допомоги та правових відносин у цивільних, кримінальних і а сімейних справах 1993 р.³; Стокгольмська конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ⁴.

Ці угоди регулюють два кола питань, які мають значення для іноземних інвесторів. Передовсім, частина цих угод передбачає проце­дури врегулювання суперечок, зокрема такі, що пов’язані з іноземними інвестиціями. Інші угоди визначають процедури впровадження рішень іноземних судів та арбітражних органів.

Однією з важливих проблем при врегулюванні інвестиційних спорів с визнання та забезпечення виконання іноземних арбітражних рішень. За відсутністю договірної угоди визнання та забезпечення таких рішень залежить від правил, які застосовуються обраним судом, зокрема ті, що визнають таке рішення остаточним і зобов’язуючим. Питання виз­нання та забезпечення виконання арбітражних рішень регулюються і низкою багатосторонніх міжнародних договорів. Найбільш відомими серед них є Нью-Йоркська конвенція, або Конвенція ООН про визнання та забезпечення виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.⁵,

^; Відомості Верховної Ради України. 1992. №33. - Ст. 474.

^: Діє в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД).

⁵ Діє в рамках СНД.

⁴ Ратифікована парламентом України 16 травня 1995 року.

⁵ Конвенція набула чинності 7 червня 1959 року; у ній беруть участь понад 150 держав. Україна є учасницею цієї Конвенції як правонаступник СРСР, що 22 листопада 1960 року ратифікував її.

Міжамериканська арбітражна конвенція та Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р.¹. Ці конвенції обмежують підстави, за якими визнання та забезпечення виконання арбітражних рішень може заперечуватися. Так, Конвенція ООН про визнання та забезпечення виконання іноземних арбітражних рішень у статті 1 передбачає, що “Дана Конвенція застосовується щодо визнання та забезпечення виконання арбітражних рішень, ухвалених на території держави іншої, ніж та держава, де запрошується дозвіл на визнання та виконання таких арбітражних рішень, у спорах, сторонами в яких мо­жуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які вважаються внутрішніми арбітражними рішеннями у тій державі, в якій запрошується дозвіл на їх визнання та виконання”.

За цією Конвенцією, сторона, що просить визнання та забезпечення виконання арбітражних рішень, має право вимагати надання їй належно посвідченого оригіналу арбітражного рішення або сертифікованої копії з нього та підписаної угоди, згідно з якою сторони погодилися пере­дати справу на третейський розгляд, або посвідчені чи сертифіковані її копії (ст. IV). У визнанні та забезпеченні виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть компетентному ор­гану за місцем, де запрошуються визнання та забезпечення виконання, докази, передбачені статтею V Конвенції. Підставами для такої відмови можуть слугувати докази того, що:

• сторони були тією або іншою мірою недієздатні або арбітражна угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядковували, а за відсутністю такої вказівки - за законом країни, де було ухвалено рішення, або

• сторона, проти якої ухвалено рішення не була належним чином повідомлена стосовно призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин не могла надати свої по­яснення, або

• рішення винесено щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного за­стереження в договорі, або виходить за межі арбітражної угоди або застереження; однак, якщо постанови з питань, які охоплю­

¹ Європейська конвенція набула чинності 7 січня 1964 року; у ній беруть участь 26 держав. Україна є учасницею Конвенції як правонаступник СРСР, що 27 червня 1962 р. ратифікував її.