1.2. Витоки слов’янського язичництва

На зорі нашої ери лише північно-західна Україна входила у ареал розселення древніх слов'ян. У міру освоєння нових земель, предки росіян, українців і білорусів змішувалися із місцевими народами, всотуючи в себе їх культуру і звичаї. Тому особливо важливо враховувати величезну роль неслов'янських народів у становленні слов’янського язичництва.

Східні слов'яни активно взаємодіяли з балтами, фінно-угорськими та тюркськими племенами, нащадками сарматів, контактували з арабами, візантійцями і скандинавами. До середини IX століття вони займали простори від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря на півдні, від Східних Карпат на заході до нижньої Оки на сході. Східні слов'яни займалися підсічним, польовим землеробством ріллі і осілим скотарством, а також полюванням, рибальством, бортництвом та іншими промислами. Розвивалася обробка заліза, ковальське, ювелірне, гончарне та інші ремесла. Жили в основному територіальними громадами, поселення групувалися гніздами.

Центральне місце в культурі східних слов'ян цього періоду займала язичницька релігія. Язичництво можна сприймати, як релігійну форму освоєння людиною світу. Релігійні погляди стародавніх слов'ян відбивали їх світогляд і світовідчуття. Вони розвивалися, ускладнювалися, спочатку значно не відрізняючись від аналогічного розвитку релігій інших народів. Люди жили у міфологічній картині світу. У центрі її перебувала природа, до якої пристосовувався і прислухався чоловік [32, с.133].

У дослідницьких працях, пов'язаних з язичницької тематикою, можна виявити кілька тлумачень такого поняття як «язичництво». Етимологія слова «язичництво», як і відповідних йому слів в інших європейських мовах, висхідних до латинських коренів, в сучасному англійському перекладі Біблії походить від слів зі значенням «рід», «народ», «плем'я». Що вказує на те, що у власному сенсі слова «язичники» – передусім «інші», «народи», що говорять на мовах, які лунають незрозуміло. Це зближує поняття «язичник» з іншими позначеннями чужинця, наприклад, зі звуконаслідувальні «варвар» або російською «німець», вихідний сенс яких той же – «не говорить по-нашому». Так само «язичництво» розглядається як просто вкрай невизначений термін, що виник церковної середовищі для всього нехристиянського, дохристиянського. Цим терміном мали покриватися найрізноманітніші і різного історичного рівня релігійні прояви: і міфи античного світу, і уявлення первісних племен, і дохристиянські вірування слов'ян, фінів, германців, кельтів або, наприклад, до мусульманська релігія татар. За більш сучасною версією, зміст поняття «язичництво» слід шукати в старослов'янському словнику (за рукописами X-XI століть), як в найбільш актуальному свідоцтві про подання в минулому.

Розглядаючи смислове значення слова «язичництво», можна відзначити, що в першому випадку (де взагалі немає поняття язичництва) воно пишеться не через «я», а через «юс малий йотований». З цієї букви починаються явно запозичені слова, такі як язичник - варвар і погань, мовний - балакучий і базіка, а також язичницький - чужоземний, що декларує іноземне походження даних понять, так як язичники в даному випадку є корінним населенням, носіями цієї мови. Є й поняття мову, що трактується як «мова» (орган і мова), а також як «народ» і «плем'я» [32, с.135].

Кожне з цих слів, як запозичених, так і корінних, декларує поняття того часу, але не може служити відповіддю через відсутність закінчень, таких як «кість. Шукана ж формулювання знаходиться по сусідству, починається на букву «юс великий» і пишеться як старослов'янське «яжічество», трактуються як спорідненість. Таким чином, старослов'янська термін «язичництво» (повагу уз), несе в собі російське поняття «спорідненість», сповна відповідаючи всьому, що пов'язано з цим словом і релігійним переконанням про кайданах з Родом. Пізнання народної культури і всіх видів селянського творчості неможливе без виявлення його архаїчної язичницької підоснови.

Вивчення язичництва – це не тільки поглиблення в первісність, але і шлях до розуміння культури народу. З плином століть слов'янське язичництво все більш ставало вираженням народного світосприйняття. Християнство, з його міжнародної культурою богословської літератури, живопису і урочисто-театрального літургійного дійства, стало, перш за все, виразником феодальної ідеології. Язичництво ж утримався в селі, і було формою прояву народних, селянських поглядів, що існували на своїх тисячолітніх споконвічних засадах. Російська народна культура і до цього дня традиційна, і ця традиційність йде корінням в язичницьку давнину. Значна частина народної творчості пов'язана з язичництвом.

Язичницька романтика надавала особливу барвистість руській народної культури. Всі богатирські і чарівні казки виявляються фрагментами давніх історичних міфів і героїчного епосу. З язичництвом пов'язана вся орнаментика селянської архітектури, начиння й одягу. Язичницької магією пройняті складні багатоденні весільні обряди. Урочистими святами, загальними «подіями» були такі стародавні обряди, як зустріч весни, Масляна та Купала з їх ритуальними багаттями, братчини з нагоди нового врожаю, новорічні звірині маскаради і ворожіння. Значна частина пісенного репертуару пройнята язичницьким світоглядом. Живий, нев'янучої формою обрядового танцю, супроводжуваного музикою і співом, є барвисті сільські хороводи. Язичництво Давньої Русі IX-XI століть – важливий розділ російської середньовічної культури, без якого неможливо зрозуміти ні народну культуру села і міського посаду, ні складну і багатогранну культуру феодальних верхів.

Стародавня Русь мала високий рівень культури, що не поступався Західній Європі. Яскравим прикладом тому є «Слово о полку Ігоревім». Твір пронизаний народним язичницьким світоглядом і передбачає поезію епохи Ренесансу, яке так часто зверталося до античного язичництва. Епоху розквіту давньоруської культури на тлі багатовікової історії вітчизняної культури можна охарактеризувати не інакше, як «руська античність». Неповторна гармонія і врівноваженість суспільства і особистості, матеріального і духовного, супроводжували давньоруської язичницької культури на всьому протязі її існування [32, с. 147].