ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………...2

РОЗДІЛ І. ФОРМУВАННЯ СЛОВ`ЯНСЬКОГО ЯЗИЧНИЦТВА……….....4

1.1 Історіографія слов’янського язичництва………………………...…....4

1.2 Витоки слов’янського язичництва………………………………….....9

РОЗДІЛ ІІ. СЛОВ`ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН……………..13

2.1 Слов’янські боги……………………………………………………....13

2.2 Слов’янський язичницький культ……………………………………21

РОЗДІЛ ІІІ. СЛОВЯНСЬКЕ ЯЗИЧНИЦТВО В КУЛЬТУРНОМУ ПОРОСТОРІ СТАРОДАВНЬОЇ ЄВРОПИ…………………………………...32

3.1 Слов’янські боги в контексті язичницьких пантеонів давнини……32

3.2 Слов’янська міфологія в індоєвропейському контексті…………...35

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………....41

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...43

ВСТУП

Актуальність теми. Слов'янське язичництво – частина великого загальнолюдського комплексу світоглядів, вірувань, обрядів, які дійшли з глибин тисячоліть і які стали основою сучасних світових релігій. Hе має більш туманного і невизначеного терміна, ніж «язичництво»; зародившись в церковному оточенні, воно спочатку означало все дохристиянське і нехристиянське; ним покривалися і ведична гімногpафія Індії, і міфологія класичної Гpеціі, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців.

Язичництво давніх слов’ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це – слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов’ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося. Перше релігійне нашарування в давньослов’янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України. Другий шар, деякі дослідники, пов’язують із впливом трипільської культури кінця ІV-ІІІ тисячоліть до н. е. у межиріччі Дніпра-Дністра. Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ-ІІ тисячоліть до н. е..Спираючись на автора фундаментального дослідження про язичництво древніх слов’ян, академіка Б. О. Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. «Слово про ідолів» можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов’янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) «упирям і берегиням», ставлення страв («трапез») Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні («отай») поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим. Дивовижною сферою народно – традиційної культури є знання, набуті у процесі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життєвого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленість багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини. Таким чином, язичництво давніх слов’ян має витоки з тисячолітньої історії, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін. В цьому і полягає головна особливість еволюції слов’янського язичництва в продовж усього періоду існування якого різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємодоповнюючись, змішуючись один з одним.

Дану тему у своїх працях досліджували М. Попович «Історія української культури», Б. Рибаков «Язичництво древніх слов`ян», І. Левицький «Світогляд українського народу», Б. Любовик «Вірування давніх українців», І. Рассоха «Язичництво народів Європи», Г. Лозко « Українське язичництво», М. Костомаров «Слов`янська міфологія» та ін.

Об`єкт: Язичництво його особливості та функціонування.

Предмет: Слов’янський язичницький пантеон його джерела, генеза та культурні паралелі.

Мета: Дослідити та проаналізувати джерела і генезу слов`янського язичництва.

Завдання:

• Дослідити джерела слов`янського язичництва.

• Проаналізувати слов`янський язичницький пантеон .

• З`ясувати особливості слов`янського язичницького культу.

• Показати місце слов`янської міфології в індоєвропейському контексті.

Методи: Досліджуючи дану роботу були використані такі методи: синтез, аналіз, порівняльно – історичний.

Апробація та практичне значення: Матеріали даної роботи обговорювалися на засіданні кафедри та семінарських заняттях. Матеріали можуть бути використані при викладанні курсів «Історія української культури» та «Культурології».

Розділ і. Формування слов`янського язичництва

11. Історіографія слов`янського язичництва

Слов'яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з'ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, слов'яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян. Розглянемо деякі з них.

Найдавніша дунайська концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафариком у монографії «Слов'янські старожитності» і ввійшла в літературу під назвою карпато – дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів. Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т. Лер – Сплавинським. Зокрема, В. В. Сєдов та І. П. Русанова зв'язують походження слов'янських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з пам'ятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі [25, с. 95].

Третя, найчисленніша група дослідників-істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів – розміщує давніх слов'ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н. А. Шахматов, В. П. Петров, Ф. П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов'янська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежу І тис. н. є. Починаючи з 50х років з'являлися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков, В. Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх слов'ян від Дніпра до Одри.

Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що слов'яни (праслов'яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його слов'яни (праслов'яни) займали на певному етапі свого розвитку, й пов'язати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами. Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III-II тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Праслов'янська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра.

Диференційовані групи праслов'ян І тис. до н. є. Б. О. Рибаков пов'язує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України. Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики, висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які погано піддаються мовній диференціації. Письмові джерела фіксують слов'ян – виразно, з прив'язкою до певної території – лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільно – політична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавинів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи [25, с. 96].

Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорномор'я, й відзначає венедів, антів і склавинів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший (23-79 рр.), Тацит (55-120 рр.), Птоломей (100-178 рр.) Вони також розміщали слов'ян-венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венеди проживали між сарматами та германськими племенами скіррів і гіррів, Тацит же вагався, «чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів…». Птоломей у своїй «Географії» згадує галіндів, судинів, стазанів та аланів. На думку багатьох істориків-славістів, ставани – це перекручена самоназва слов'ян. До свідчень про територію розселення слов'ян – венедів слід додати ще одне раннє джерело – так звану Певтінгерову карту, відому в історіографії ще як Пентінгерові таблиці й датовану Л. Нідерле кінцем III-початком IV ст. Місця проживання венедів – сарматів позначені на ній у Дакії та межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю.

У 80ті роки молдавські та українські археологи виявили там археологічні пам'ятки III-V ст. типу Етулії, за характером житлового будівництва, поховального обряду і кераміки близькі до синхронних слов'янських пам'яток Верхнього і Середнього Подністров'я. З огляду на це Певтінгерова карта набуває особливої ваги, адже в ній міститься підтверджена археологічно перша звістка про заселення слов'ян амивенедами в III–IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм. Таким чином, можна досить упевнено твердити: район проживання слов'ян – венедів у згаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу і Верхньою Віслою, на південному заході – Верхнім і Середнім Дністром, на сході – Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст. якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.

Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином. В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва. Демонологією та уявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалки, польовики та багато інших створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль [39, с.30].

Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницьких вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про «Тіні забутих предків», де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітку-Основ’яненка «Конотопська відьма». Також слід згадати твір «Лісова пісня» Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів. Дослідження релігії древніх слов'ян з'являються в роботах істориків з кінця вісімнадцятого століття. Дев'ятнадцяте століття було століттям розквіту російської культури та історичної науки. У роботах Ключевського і Платонова згадується релігія древніх слов'ян, проте, в їхніх творах простежується убогість джерел. Справа в тому, що ні досліджувалося багато літописі і документи на давньослов'янське мовою, які перебували в монастирях. Поступове знаходження і переклад таких джерел збагачувало інформацію про релігію наших предків. Але відбулася революція. Знищувалися храми, гинули священнослужителі, спустошувалися монастирі. У гонитві за церковним золотом були розграбовані монастирські книгосховища. Багато документів на давньослов'янське мовою було втрачено назавжди. Можливо, ми так ніколи і не дізнаємося того, що знали середньовічні літописці. Пізніше радянська історична наука не вважала релігію важливим фактором, що впливає на історію народу, і про неї писали мало. Марксисти писали про язичництві лише як про давньої, примітивної релігії, не що новим феодальним відносинам у суспільстві, і тому заміненої християнством. Але і в той час з'являлися праці, присвячені цій темі, наприклад «Язичництво древніх слов'ян» Рибакова Б. А., видана в Москві в 1997 році, де автор розповідає про язичництві на території Росії та України.

Лише останнім часом через деідеологізації історії з'являються книги, в яких автори серйозно досліджують релігію древніх слов'ян. Такою є, наприклад, книга «Язичницька міфологія слов'ян» Волошиної Т.А. і С. Астапова, видана Ростові-на-Дону в 1996 році, в якій розповідається про збереженої частини міфології слов'ян, книга Марії Семенової «Ми– слов'яни!», видана в Санкт-Петербурзі в 1997 році, вона містить дані про релігійні уявлення, культуру та побут наших предків, а також «Енциклопедія слов'янської міфології» Е. Глушко і Ю.Медведєва, яка описує слов'янських Богів і міфологічних істот. Іншими сучасними джерелами є книги «Слов'янське язичництво – Боги, парфуми і нечиста сила» Кожевникова, видана в Казані в 1994 році і «Божества древніх слов'ян» Фамінцина. Цікавим джерелом є також книга Сергія Парамонова (псевдонім – Лісовий), вперше вийшла в 60-их роках у Канаді тиражем в 2000 екземплярів, і вперше видана в Росії лише в 1995 році в Ростові-на-Дону. У цій книзі розповідається про літописі, знайденої в 1919 році в одному з розграбованих маєтків полковником армії Денікіна Ізенбеком. Вона представляла собою дощечки, поцятковані невідомими письменами. Будучи в мирний час художником і учасником археологічних розкопок, Ізенбек зацікавився ними. Після довгих поневірянь Ізенбек оселився у Брюсселі, де в 1925 році познайомився з Миролюбовим Ю.П., який під час випадкової розмови почув про існування дощечок і зацікавився ними, незабаром став розуміти невідомий алфавіт і зайнявся дешифруванням. У нього збереглися копії тексту. Сам же Ізенбек помер під час окупації Брюсселя в 1941 році, і дощечки були загублені, швидше за все, назавжди. Літопис, який містився на дощечках, був написаний в різний час язичницькими авторами. Вона описує події приблизно від 650 року до н.е. до останньої чверті дев'ятого століття. Вона згадує Рюрика і головним чином Аскольда, але ні слова не говорить про Олега. Цим самим час її написання встановити порівняно дуже точно. Автори, будучи язичниками, зокрема, описували своїх богів і поклоніння їм [39, с.33].