2. Психіка людини, її сутність і функції. Поняття про сигнальні системи, поведінку людини і свідомість

У процесі дослідження психіки висловлено багато суджень про її сутність і природу, які можна звести до таких положень:

а) психіка - ідеальне (нематеріальне) утворення, що існує реально. Вона проявляється в діяльності, спілкуванні, пізнанні людиною світу і себе;

б) психіка - особлива форма відображення («сканування») людиною світу і себе в ньому;

в) психічні явища причинно зумовлені - мають матеріальні та ідеальні умови. їх не завжди легко виявити. Часто психічне одночасно зумовлене кількома причинами. В різних умовах результати їх дії можуть бути різними;

г) психіка - суб'єктивний образ зовнішнього впливу і внутрішніх переживань. Людина має тіло, мозок, тому психічні явища не можна відокремлювати від матерії, тіла. Психіка завжди належить людині та одночасно залежить від її віку, індивідуальних особливостей, конкретної ситуації;

ґ) пізнання людиною світу за допомогою психіки - нескінченний рух від незнання до знання, від одного знання до іншого. У процесі навчання, спілкування, праці, споглядання людина пізнає навколишній світ, закони розвитку природи і суспільства, засвоює життєвий досвід, розкриває здібності й особистісні якості. У взаємодіях вона перевіряє істинність своїх знань. Критерієм істинності психічного відображення світу є суспільно-історична та індивідуальна практика. Якщо людина, застосувавши знання, досягає позитивного результату, значить, ці знання правильні.

Психіка виконує сигнальну та регулятивну функції. Сигнальна функція психіки полягає в повідомленні людині про умови її життя, інших людей і її саму. Між сигналом і відповіддю на нього виникають певні відношення і зв'язки, «умовні рефлекси» (І. Павлов). Одні сигнали - подразники зовнішнього світу (звук, світло, тиск, колір) - викликають відчуття, сприймання, зумовлюють виникнення у мозку відчуття чи образу. Вони утворюють першу сигнальну систему.

Особливим сигналом для людини є слова. Як і предмети навколишнього світу, вони зумовлюють виникнення образів, уявлень, думок, переживань. Наприклад, слова «червоне світло» викликають у водія таку саму реакцію, як і реальне червоне світло. Це наслідок реакції другої сигнальної системи - новий рівень сигнальної діяльності. Основними властивостями другої сигнальної системи є:

а) узагальнення словом сигналів першої сигнальної системи (слово «стіл» узагальнює багато видів реальностей: стіл металевий, дерев'яний, круглий, кухонний); 

б) абстрагування (узагальнення) словом сигналів першої сигнальної системи. Завдяки другій сигнальній системі людина пізнає явища, які неможливо пізнати через відчуття і сприймання (вивчити будову Сонця, відкрити нову зірку, планету тощо);

в) регулювання поведінки людини (зауваження вчителя на уроці, команда в бою).

Регулятивна функція психіки полягає в узгодженні завдяки дії відчуттів, сприймання, мислення, уяви поведінки та діяльності із зовнішніми умовами (розташування пальта у шафі на рівні відчуття, сприймання; намагання під час розв'язання задачі рівно писати - спрацьовують зорові, рухові відчуття, мислення, уява). Якщо об'єктом діяльності є інша людина (в роботі педагога, організатора, менеджера), регулятивна функція стає ще складнішою.

Психічні процеси регулюють поведінку за умови наявності апарату зворотного зв'язку, покликаного забезпечувати особистість інформацією про правильність дії, руху. Зворотний зв'язок у психології означає, що кожна дія оцінюється мозком на відповідність її результатів запланованому, запрограмованому, доцільному. У психіці функціонує єдина циклічна система, куди надходять сигнали про результати дій (зворотний зв'язок). У цьому зв'язку зіставляються результати дії з її образом, виникнення якого передує їй.

Від виконавчого апарату до кори мозку надходить інформація про доцільність чи недоцільність здійснюваного акту. Там вона зіставляється, порівнюється з образом дії, представленим у свідомості. Цей апарат призначений для сприйняття інформації та порівняння її із запланованим образом. П. Анохін (1898-1974) назвав його «акцептором дії». Зворотна аферентація (передавання імпульсу) сприяє точнішому порівнянню рефлекторного акту з вихідним проектом, а також відповідності тому, чого очікує людина.

Завдяки психіці людина може розгортати послідовну програму дій, виконувати операції у внутрішньому плані, а потім переводити їх у зовнішній. Особливим видом психічної активності є прогнозування діяльності, визначення мети, передбачення, що допомагає людині (живій істоті) заздалегідь підготуватися до дії. Так, собака оббігає кущі, навперейми женеться за зайцем. Учень може передбачити, що йому скаже вчитель за конкретний учинок. Чим розумніша особистість, тим на віддаленішу перспективу вона передбачає. Якщо людина не може передбачити результат учинку, вона не може діяти самостійно, їй потрібні підказки, зовнішнє корегування.

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктивної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, “духовні” мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу середовища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпленою програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідомості є такі.

1. Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвинулася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом пізнавальної діяльності.

2. Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнання, розрізнення суб’єкта “Я” та об’єкта “не Я”, протиставлення себе як особистості іншому об’єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей.

3. Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

4. Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оцінюванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера особистості.

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предметному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого ставлення до об’єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосовно самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідомості особистість стає суб’єктом виховання, тобто сама ставить перед собою виховні цілі й досягає їх.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, відображується не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдання та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний залежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до форм суспільного життя. Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме входить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи — корою великих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об’єднує) діяльність організму й керує нею.