83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства

Сьогодні перед людством стоять гострі ЖИТТЄВІ проблеми без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того нехтування ними, на думку багатьох мислителів, може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці 1 політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.

Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв’язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умови яких, поки що мовчки, ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікувала, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається “розповзання” атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.

Атомні технології використовуються не лише При виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою е загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам’ять про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-небудь ламається.

262

2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням довколишнього природного середовища.

Вище говорилося про екологічну проблему, її джерела, наслідки, шляхи вирішення. Треба ще раз наголосити, що ця проблема, проблема відношення “людина – природа”, все ще недооцінюється людиною. За своєю значимістю, небезпечністю вона має бути найнагальнішою і стояти вище повсякденних економічних турбот, політичної метушні та теоретичних дискусій.

Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги І ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками й, особливо, масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне – два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулося вже ряд міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.

Першочерговим завданням, на нашу думку, має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.

3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого вимирання населення.

Перше стосується населення Землі в цілому. Про Це свідчать такі дані. Демографи вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні люд

263

ство досягло 6 млрд, а на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 150 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX столітті. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, у 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.

За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у зо-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.

Іншим аспектом демографічної проблеми с вимирання населення в деяких регіонах. “Демографічний вибух”, про який йшлося вище, спостерігається в малорозвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь.

Катастрофічний стан спостерігається у країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні так званий геноцид 1932–1933 рр. буде виглядати дитячою забавою.

4. Загроза людському здоров’ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б’ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне слово “СШД” все частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини. Хто в цьому зацікавлений?

264

Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.

Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров’я навколишнього середовища, зокрема, забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.

Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Деякі з них, наприклад, криза людської духовності, моральне виродження тощо, висвітлюються в інших параграфах. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.

265

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

ПЛАТОН ДЕРЖАВА

Платой (428–348 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ. За своїми політичними і філософськими поглядами, за політичною діяльністю він був представником афінської аристократії. Палкий прибічник Сократа, після страти якого тимчасово емігрував з Афін. Заснував в Афінах в саду, присвяченому легендарному герою Академу, головний філософський заклад – Академію, яка була центром філософської думки того часу.

"Держава” (або “Про справедливість”) складається з 10 книг. Це діалог, в якому беруть участь Сократ, Кефал, Главкон, Адімант, Полемарх.

Спочатку мова йде про справедливість, яка є основою ідеальної держави. Справедливість, за Платоном, полягає в тому, щоб кожний громадянин зміг займатися тим, що найбільше відповідає його натурі. Тобто кожен має діяти відповідно до своєї сутності. Таку державу Платон називає “ідеальною державою”. Ідеальним устроєм є той, де інтереси кожного громадянина співпадають з інтересами суспільства в цілому.

Суспільство в “ідеальній державі”, за Платоном, поділяється на три стани: перший – філософи, або правителі, другий – стражі (воїни), третій – землероби і ремісники. Державна влада має належати добірним філософам*аристократам. Стражі – це “наймані наглядачі”. Вони становлять державний апарат насильства і пригнічення для підтримки панування аристократів-рабовласників. Землероби і ремісники виробляють все необхідне для держави.

266

І Для збереження і зміцнення станів ГІлптон пропонує створити особливу систему їх виховання та існування. Так, необхідне виховання, яке б зміцнювало дух і любов до батьківщини, заняття гімнастикою, яке б зміцнювало тіло і готувало до захисту своєї держави. Одним із засобів втілення ідеальної держави в життя Платон вважає необхідність запровадження спільності дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть.

Платон нараховує декілька форм державного правління: монархія, аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Найправильнішою і найрозумнішою він вважає монархію та аристократію. Інші форми є відхиленням від ідеальної держави.

Аристократія – це правління кращих за згодою народу. Володарює й управляє той, хто має славу мужнього і мудрого. Громадянам третього стану (землеробам і ремісникам) дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках тощо. Геніально передбачивши значення розподілу праці в економічному житті суспільства, Платон разом із тим виступав за обмеження господарської діяльності й збереження аграрно замкнутої, “самодостатньої” держави.

Виродження аристократії мудрих, за Платоном, зумовлює затвердження приватної власності й обернення в рабство вільних землеробів з третього стану. Так виникає така форма державного правління, як тимократія, тобто панування найбільш сильних воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступна форма державного устрою – олігархія з’являється внаслідок накопичення багатства у приватних осіб. Цей устрій ґрунтується на майновому Цензі. Владу захоплює група багатих, тоді як бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархічна держава, що роздирається ворожістю багатіїв і бідняків, буде постійно воювати сама із собою.

На зміну олігархії приходить демократія. Перемога бідних веде до встановлення демократії влади народу. Тут панують сваволя і безособове правління.

Нарешті, надмірна свобода перетворюється усвою

протилежність – надмірне рабство. Встановлюється

267

тиранія – найгірша форма держави. Влада тиранів тримається на віроломстві й насильстві. Головною причиною зміни всіх форм державного правління Ппатон вважав існування людських натур.

Платон був прибічником, співцем рабовласницької аристократії. Він виступав проти демократії взагалі, а проти афінської демократії особливо. Вся державна

влада, на думку Платона, має знаходитися в руках рабовласницької аристократії, щоб вона могла силою тримати народ у покорі.

АРІСТОТЕЛЬ МЕТАФІЗИКА

Арістотель (384–322 рр. до н. е.) – видатний старогрецький мислитель. Його батько був придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок серйозних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька років був вихователем Александра Македонського. Заснував у Афінах Лікей, який став одним із головних центрів розвитку науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що прогулюються.

Філософію Арістотель ділить на три галузі:

1. Теоретичну – про буття, називаючи її “першою філософією”, наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.

2. Практичну – про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.

3. Поетичну, або шворку, метою якої є знання заради творчості.

„ Теоретичну філософію Арістотель називає також метафізикою” і основні ії положення висвітлює в головній своїй філософській праці “Метафізика”. У часи Арістотеля такого терміна не було. Його застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік Ро

268

доський. Під такою назвою він об’єднав групу трактатів Арістотеля, що були написані “після фізики”. “Метафізика” складається з 14 книг.

Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише “де-небудь” і “тепер”, воно сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці (“скрізь”) і в будь-який час (“завжди") і проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе одиничне.

Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.

1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.

2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить “сутність” буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.

3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.

4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як “те, заради чого” відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров’я мета прогулянки.

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин и існують речі, що містять свої начала в самих собі.

Свої роздуми Арістотель ілюструє таким порівнянням: архітектор, що будує будинок, і саме мистецтво архітектора – це рушійна причина; план це форма,

будівельний матеріал – матерія; закінчений будинок – мета.

269

Агйстотель розглядає матерію і форму в їх єдності, взаємозв’язку, розвиває думку про розвиток природних ЯВИЩ ЯК про Оформлення матерії. При цьому фор. “я – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма. Отже форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.

Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх (імпульс), який річ отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь світ, виходив від творчого розуму (“нус”), який називає Арістотель по-різному: “мислення мислення”, “чисте мислення", “актуальність”, “принцип будь-якого руху”, “божество”. Подальший процес, який становить світоустрій, створюється природним шляхом як закономірність причин та наслідків.

Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є нерухоме, а рушійним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь із можливості в дійсність. Він виокремлює такі роди (види) руху: 1) якісний, або зміни; 2) кількісний – збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох – виникнення і знищення.

270

Томас МОР УТОПІЯ

Томас Мор (1478–1535) – англійський гуманістраціоналіст епохи Відродження, державний діяч, письменник. Батько Т. Мора був юристом. Т. Мор навчався в Оксфордському університеті. Був членом парламенту, де очолив опозицію королю Генріху VII, після смерті якого король Генріх VIII призначив Т. Мора канцлером Англії. Але невдовзі Т. Мор попав у немилість через те, що король вирішив розлучитися з дружиною і взяти шлюб з іншою: Т. Мор, як католик, був непохитним противником розлучення. Томас Мор був прибічником верховної влади папи і відмовився скласти присягу королю як “верховному главі” англійської церкви, після чого був кинутий у в’язницю, звинувачений в державній зраді і страчений.

Головний твір Т. Мора – “Золота книга, настільки ж корисна, як і потішна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія” (1516). “Утопія” буквально – “місце, якого немає”. У цьому творі Т. Мор дав розгорнуту критику суспільства, побудованого на приватній власності, та соціально-політичних відносин в Англії його часу, вперше послідовно виклав ідею усуспільнення виробництва, пов’язав з нею ідеї комуністичної організації праці та розподілу.

Утопія – це острів у Південній півкулі, де всі справи управління суспільством вершаться найкращим способом, який тільки можливий. Випадково його відвідав моряк Рафаїл Гітлодей, який прожив тут 5 років і повернувся в Англію з тим., щоб розповісти про мудрі запровадження у державі Утопії. В Утопії все перебуває в загальній власності, бо благополуччя суспільства неможливе там, де панує приватна власність: без комунізму не може бути рівності. Т. Мор висловлює Гітлодею своє занепокоєння, що комунізм зробить людей ледарями і знищить будь-яку повагу до властей. Але Гітлодей стверджує, що це не так.

271

в країні Утопії є 54 міста, які побудовані за одним планомГза винятком столиці. Всі будинки зовсім однакові – одні двері на вулицю, другі в сад. Двері не мають ніяких замків, і кожнии може входити в будьякий будинок. Кожні 10 років мешканці міняють будинки, щоб не зароджувалися приватновласницькі

почуття.

Всі утопійці одягаються однаково, але одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг людей одружених – від одягу неодружених. Моди ніколи не змінюються. На роботі утопійці прикриваються шкірянками або шкурами, яких вистачає на 7 років. Чоловіки і жінки працюють 6 годин на день, решту часу вони присвячують наукам і мистецтву. Всі лягають спати о 8 годині і сплять 8 годин. Зранку читаються лекції, які збирають багато слухачів, хоча відвідування їх не обов’язкове. Після вечері 1 година відводиться на розваги. В Утопії немає нероб і не витрачаються зусилля на некорисні заняття. Для наукової діяльності відбираються певні особи. Вони звільняються від іншої роботи, якщо виправдовують надії суспільства. Всі вищі посадовці обираються з числа вчених. Формою правління є представницька (парламентська) демократія. Члени парламенту обираються в процесі багатоступінчастих виборів. На чолі стоїть князь, який обирається довічно, але може бути скинутий у разі прагнення до тиранії.

Основна господарська ланка ідеальної вільної держави Утопії–сім’я; виробництво спирається на ремесло. Сім’я на острові Утопія має чітко виражений патріархальний характер. Одружені сини живуть у будинку батька і покоряються йому. Коли ж якесь сімейство стає надто багатолюдним, то зайві діти переходять в яке-небудь інше сімейство. Якщо надто багатолюдним стає місто, то частина жителів переходять в інше місто. Лікарні облаштовані так добре, що хворі бажають лежати в них, а не вдома. Різати худобу на м’ясо дозволяють лише рабам, щоб вільним громадянам залишалося невідомим почуття жорстокості. Раби – це люди, яких засудили за ганебні вчинки, або іноземці, які в себе на батьківщині були засуджені до страти, але утопійці згодилися прийняти їх до себе як рабів.

272

I

Наречений і наречена зазнають жорстоких покарань, якщо вони вступають у шлюб не непорочними. Перед шлюбом наречена і наречений бачать один одного голими. Адже ніхто не буде купувати коня, не здійнявши спочатку сідло і збрую, – так само треба Підходити до шлюбу. Розрив шлюбу дозволяється лише у виняткових випадках: зрада, “важкий характер”. Образа, зневага шлюбного союзу карається рабством.

В Утопії всі навчаються військовій справі – як чоловіки, такі жінки. Війну вони можуть вести, по-пер, ше, щоб захистити свою територію від нападу; по-дру! ге, щоб захистити територію свого союзника, на якого напали; по-третє, щоб звільнити пригнічений народ від тиранії, але прагнуть, воювати не самі, а залучати військових найманців. Для цього корисними можуть бути запаси золота і срібла.

Самі утопійці використовують золото для виготовлення нічних горшків та ланцюгів, якими сковують рабів, щоб виховати презирство до золота. Вони жаліють простих людей тієї держави, з якою воюють, бо “знають, що ці люди йдуть на війну не за своєю волею, а гнані безумними державцями”. Жінки воюють нарівні з чоловіками, але лише з доброї волі. У разі необхідності утопійці проявляють величезну хоробрість.

Про етичні погляди. Утопійці переконані, що щастя полягає у задоволенні. Але це не призводить до ганебних вчинків, бо утопійці впевнені, що після земного життя за доброчесність призначені нагороди, а за пороки – покарання. Вони не аскети і піст вважають дурницею. Всі релігії – а їх багато – користуються повною терпимістю. Майже всі утопійці вірують у бога і безсмертність. Ті нечисленні утопійці, що відкидають віру, не вважаються громадянами і відсторонені від участі в політичному житті, а в іншому вони не піддаються ніяким покаранням чи обмеженням.

Багато утопійців прийняли християнство, коли довідалися, що Христос був противником приватної власності. Через усю працю проходить ідея про велике значення комунізму. Майже в самому кінці твору Гітлодей заявляє, що інші держави “є не чим_ іншим, як певною змовою багатіїв, що борються під іменем і вивіскою держави за ьяою особисту користь .

273

Френсіс БЕКОН НОВИЙ ОРГАНОН

Френсіс Бекон (1561 1626) визначний англій

ський філософ Нового часу, людина енциклопедичних

знань та інтересів, родоначальник емпіризму.

Народився Френсіс Бекон у Лондоні, в сім’ї одного з вищих сановників королівського двору. Спочатку вчився в Кембриджі у коледжі. Але не виявив прагнення вивчати філософію Арістотеля, яка, на його думку, не дає користі людям.

Щоб підготувати шістнадцятирічного сина до державної служби, батько відправляє Френсіса в Париж до складу англійського посольства. Після смерті батька він повертається до Англії і протягом кількох років вивчає філософію і юриспруденцію. В результаті у нього визрів план універсальної науки, який він згодом реалізував у своїх філософських творах, зокрема, у “Новому Органоні”.

У1593 р. Френсіса Бекона обирають до палати громад, де він прославився як видатний оратор. Згодом робить успішну кар’єру – стає лордом-канцлером і пером Англії. Побачили світ його твори.

У 1621 р. Бекон був звинувачений палатою лордів у корупції, відданий до суду і від суворого покарання звільнений лише з милості короля. На цьому політична діяльність Бекона закінчилася, і він повністю присвятив себе науковим заняттям, яким і до того приділяв багато часу.

“Новий Органон" (1620) (повна назва “Новий Органон,'або Істинні вказівки для тлумачення природи") – головний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.

Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об’єктивно-

274

ГО знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок Є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб’єктивних перешкод, які Ф. Бекон називав ідолами , або “примарами”. Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:

– Ідоли роду. Вони пов’язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кривому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.

– Ідоли печери пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби зі СВОЄЇ печери, І це призводить ДО суб’єктивного перекручування картини світу.

– Ідоли майдану. їх джерело – спілкування людей за допомогою мови. Разом із використанням мови людина безсвідомо засвоює всі забобони попередніх поколінь, що містяться у мовних висловах, і внаслідок цього потрапляє в полон помилкових поглядів.

– Ідоли театру є наслідком віри в авторитети, що заважає людині самостійно, без упередження, досліджувати природу.

Протидією цим ідолом служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження. Істинним “знаряддям” пізнання називають індукцію, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних.

Структуру індукції становлять “таблиці відкриття". Сутність їх у тому, що: збирається достатня кількість різних випадків явища, причина або^“форма якого відшукується (“таблиця присутності”); потім підбирається максимальна кількість випадків, що найбільш схожі з попередніми і в “сих це явище відсутнє (“таблиця відсутності”); потім підбираються випадки, в яких спостерігається зміна інтенсивності певного явища (“таблиця ступенів”). Порівняння цих таблиць дає змогу виключити фактори, які не супрово-

275

пжують постійно явище, що досліджується. В результаті можна виявити його причину, закон або “форму”.

процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації, в яких природа явища, що досліджується, виявляється більш очевидною, ніж звичайно. Ф. Бекон називає їх прикладами переваги. Дію індуктивного методу ілюструють на прикладі знаходження “форми” тепла.

Ф. Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки. Цей шлях відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження чистих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

У праці Ф. Бекона набуває нового напрямку і уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф. Бекона “знання – сила” відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Праця “Новий Органон” не закінчена, хоча Ф. Бекон працював над нею понад 10 років.

Рене ДЕКАРТ МІРКУВАННЯ ПРО МЕТОД

Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу. Народився в знатній сім’ї. Навчався в школі єзуїтів. Тут у Декарта проявилися схильність до занять математикою і безумовне несприйняття схоластичної традиції, яка панувала в школі.

Декарту довелося брати участь у відомій Тридцятилітній війні. Військова служба йому не подобалася,

276

залишає її, усамітнюється^ обравши місцем проживання найбільш вільну на той час країну Європи – ГолландіюПротягом 20 років займається виключно науковою працею. В 1649 р. Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини допомогти їй заснувати академію наук. Незвичний для Декарта режим дня і суворий клімат Швеції стали причиною його передчасної смерті.

"Міркування про метод” (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та j безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (ча' стина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як “...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного”, стверджує, що ця здатність однаковою мірою ( властива всім людям на відміну від тварин, які її по’ збавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. “Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі”.

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які “є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей”, Р. Декарт надає перевагу математиці “за достовірність і очевидність її доказів”. Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює “головні правила методу .

В основі першого правила лежать принципи очевидності, “ясності й виразності” в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

277

Ппцге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше булоїх подолати.

Третє правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного {рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння

логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того, як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

“Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомиивислів: “Я мислю, отже я існую”. З цього при-

278

водУ говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував”.

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує. іД° нею є ДУша. Що мислить. “Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні...” І далі: “Моє Я, або душа... абсолютно відмінна від тіла... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є”. Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: “...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму”. Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери.

У п’ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ – “великої книги світу”. При цьому вважав, що правила механіки є універсальними “правилами природи”.

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й

універсальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб “...зробитися господарями і володарями природи”.

Для цього потрібно також здоров’я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

279

Клод Адріан ГЕЛЬВЕЦІЙ ПРО ЛЮДИНУ, її РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ВИХОВАННЯ

Клод Адріан Гельвецій (1715 1771) – французь

кий філософ-матеріаліст, ідеолог революційної французької буржуазії XVIII ст. Народився в сім’ї медиків. Батько був лейб-медиком дружини Людовіка XIV, готував сине до кар’єри фінансиста, але Гельвецій захоплювався філософією. В 1758 р. видає першу книгу “Про розум”. Власті її забороняють, спалюють. А енциклопедисти, прибічником яких він був, критикуЮТЬ цей ТВІр. К. Гельвецій ВДАЄ, ЩО ПІДКОрЯЄТЬСЯ ВИ' року, але вирішив розкрити проблему більш обережно в праці “Про людину, її розумові здібності та виховання” (1769) і не видавати її. У 1771 р. К. Гельвецій помирає, а в 1772 р. праця “Про людину, її розумові здібності та виховання" виходить друком.

Вислів Декарта “Я мислю, отже я існую” К. Гельвецій витлумачив по-своєму і запропонував формулу: “Я відчуваю, отже я існую”.

К. Гельвецій прагне дати відповідь на фундаментальні питання: від чого залежить розвиток особистості, де шукати першоджерела її здібностей та які вони є – вроджені чи набуті? Якщо головною характеристикою людини є розум, то чи є сам розум проявом її фізичної організації чи здобутком виховання?

Гельвецій звертає увагу на сам по собі беззаперечний факт виникнення людських знань з досвіду, чуттєвого пізнання.

За К. Гельвецієм, людина народжується без пристрастей і потреб, окрім потреби в їжі та питві. За своєю природою людина ні добра, ні зла. Все залежить від виховання. Від Народження всі люди рівні. Ідея рівності розумових здібностей і ролі середовища в їх розвитку була на той час досить смілива й оригінальна.

Гельвецій принципово відмовлявся розглядати людину як замкнену в собі істоту, яка має вроджене поняття моралі. Позитивні чи негативні риси людей

280

„ее успадкованими – вони цілком залежать від середовища.

Розум, за К. Гельвецієм, є не що інше, як властивість матерії, і так само, як немає властивості речі без самої речі, розум невіддільний від матерії. Матерія ж ніколи не виникає, не знищується, а лише змінює форми свого існування.

Якщо в матерії є здатність змінюватись, то людина має знайти засіб використання цієї здатності у своїх інтересах. Цей засіб – виховання. Але “ніяке виховання неможливе без певної мети; єдина мета виховання... зробити громадян більш сильнішими, більш освіченими та доброчинними і, зрештою, більш здатними працювати на благо суспільства, в якому вони живуть”.

З цією метою К. Гельвецій розробляє теорію, яка б чітко показала людині її сутність і законні права, місце в природі та історії, сенс її існування. Лише ті етика і соціологія матимуть силу, які спираються на таку непорушну основу, як себелюбство. Якщо відняти в людини особистий інтерес, то реальна людина зникає, а залишається безжиттєва абстракція.

Правильно зрозумілий приватний інтерес веде до визнання правил моралі. Людина порушує норми моралі тоді, коли до цього її підштовхують закони. Реформу моралі треба починати з реформи законів, але не враз, а поступово й обережно “шляхом непомітних переходів перевести народ від його теперішнього законодавства до наскільки можливо кращого законодавства”.

К. Гельвецій вважав, що суспільне благо вищий закон, однаково обов’язковий для всіх, але водночас закон може бути порушений, якщо не відповідатиме вищим інтересам народу. Ця думка буде надалі дуже популярною в країнах, де відбувалися революції.

Відносно майбутнього держав К. Гельвецій висловив пророчу думку, що великі держави (імперії) менш життєздатні. Більше перспектив для розвитку в малих та середніх держав. Майбутнє суспільство К. Гельвецій бачив як спільноту громадян, щастя і добробут яких співмірні з їх особистим талантом, енергією та

281

пілшшємливістю, наголошуючи, що принцип приввтноГвласності був і буде наріжним каменем великої

СУ°пЖ£му SScm* К. Гельвецій вирішує як розумне поєднання здобутків праці, задоволення фізичних і їїїїтх потреб з турботою про майбутнє. Щоб зробитГлюдей щасливішими, треба зменшити багатства одних і збільшити багатства інших. На те є багато способіві добрі правителі, і добрі закони, і зацікавленість народу; тільки громадяни мають бути доброчинними. Але чи доброчинні громадяни держави, де є тооші? “ гроші зараз так високо цінуються у всіх народів, що навіть у доволі мудрих і розвинених державах володіння ними вважається чи не наивищою заслугою. Скільки багатих людей стали гордувати внаслідок улесливих похвал, вважаючи себе вищими за талановитих людей...”

У державі майбутнього має бути таке законодавство, щоб не виникло потреби в грошах. Сама бідність є причиною заздрості, ненависті й злочинності.

К. Гельвецій (як й інші просвітителі) вважав просвіту підґрунтям добробуту держави й окремих громадян. За К. Гельвецієм, щастя й могутність держави пропорційні розвиткові освіти, невігластво породжує недосконалі закони, а недосконалі закони призводять до збільшення пороків. Щоб знищити невігластво, треба зайнятися докорінною перебудовою просвіти.

Від ступеня свободи жінки залежить виховання дитини і “якість” майбутнього громадянина.

Щодо освіти жінок і впливу рівня жіночої освіти на рівень культури суспільства: “Де до освіти жінок ставляться легковажно, вважаючи, що призначення жінки бути тільки втіхою для чоловіка, там у спілкуванні з жінками чоловіки змушені спрощувати свої думки до рівня пустої балаканини, що, врешті-решт, веде до знищення культури й самого суспільства”.

К. Гельвецій піддає критиці релігію: “...релігія зберігається в силу організованого обману з боку спеціальної касти людей, яку підтримує держава, – духовенства. Горе тим націям, які довіряють попам виховання своїх громадян".

282

Віддає перевагу шкільному вихованню над домашнім. Противник вузькоспеціалізованих шкіл і ранньої профорієнтації. Різко критикує єзуїтську школу, освіту.

Іммануїл КАНТ КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ

Іммануїл Кант (1724–1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. Народився в Кенігсберзі. Його батько був небагатим майстром. Сім’я відзначалася чесністю і релігійністю. Після школи Кант вступив до Кенігсберзького університету на богословський факультет, але тут він захопився не богослов’ям, а вивченням філософії та фізико-математичних наук.

Закінчення навчання співпало зі смертю батька. Це змусило Канта шукати засобів до існування. Деякий час він працював домашнім учителем.

Спочатку Кант заявив про себе як видатний вчений. Зокрема, він створив свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи, відому як “гіпотеза Канта – Лапласа”. Оригінальним філософом він став на 45-му році життя. Працював приват-доцентом, потім професором філософії і логіки у Кенігсберзькому університеті.

Життя Канта йшло спокійно, він дотримувався твердого розкладу і був вельми педантичним настільки, що жителі Кенігсберга звіряли по ньому свої годинники, коли він ішов на роботу. Помер Кант на 80-му році життя, хоча в дитячі і юнацькі роки був надто хворобливим і лікарі пророкували йому короткий вік життя.

“Критика чистого розуму" (1781) основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці Джерел, принципів та меж наукового знання.

І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв’язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант

283

„првнений, що джерелом достовірних знань не може І™ досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – тЕм джерелом не може бути 1 розум, як вважають

ПЕЕК-Ц відомо, ЩО достовірне знання можливе Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, чаї Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості и розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність оозуму, а також досліджує інші здатності и форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В результаті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об’єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант – матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів “впорядкування”, “ув’язці” емпіричних даних за допомогою апріорних і суб’єктивних форм чуттєвого пізнання – простору та часу. Він прагне строго відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від “речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі “феномени” (явища), підпорядковані суб’єктивним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об’єкти, або “речі у собі”. “Речі у собі” – непізнавані. Пізнавані лише явища.

І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять – категорій. “Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомогою здатності судження або продуктивної здатності уявлення.

І. Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принцип каузальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі “можливого досвіду”. Досліджує також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відри

284

вається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого – душі, світу як цілого і Бога І Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кантом, не лише можливо, а н необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з’ясувати: по-перше, джерела різних видів знання – наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з’ясувати форми і категорії наукового мислення.

Георг ГЕГЕЛЬ ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 1831) німецький філософ, один із найвидатніших представників німецької класичної філософії.

Народився Гегель у Штутгарті. Батько був секретарем казначейства міста. Спочатку Гегель навчався у домашнього вчителя, потім протягом 10 років у місцевій гімназії, яку закінчив з відзнакою. В гімназії Гегель отримав хорошу класичну освіту ґрунтовно вивчив грецьку і латину, стародавню історію і літературу.

285

Після гімназії вступив до Тюбінгенського теологічного університету, де вивчав теологію і філософію. Його характеризували як молоду людину зі значними здібностями, але відсутністю слухняності та інших

чеснот” _

Сім років учителював у Берні, Франкфурті-наМайні. Декілька років працював редактором, директором гімназії, захистив дисертацію, видав філософські праці, що викликали інтерес наукових кіл. У 1818 р. переїхав до Берлінського університету. Працював професором, ректором, став офіційним філософом Прусської монархії, яку ідеалізував і звеличував

у своїх творах. Помер від холери.

"Філософія історії” – це лекційний курс із всесвітньої історії, прочитаний в Берлінському університеті між 1822 1831рр.

Історичне значення “Філософії історії” полягає в грандіозному характері самої спроби дати викінчену картину всесвітньої історії, зрозуміти її як єдиний процес розвитку і поступального руху від нижчих форм до форм більш високих і досконалих. Ця спроба здійснювалася на ідеалістичних позиціях, але вона була по-своєму значною і справила величезне враження на сучасників (зокрема К. Маркса і Ф. Енгельса).

Раціональне в філософсько-історичних поглядах Гегеля: історичний підхід, спроба теоретично обґрунтувати принцип розвитку, підкоряючи йому як всезагальному закону всі галузі суспільного життя.

Гегель прагне уникнути і небезпеки розуміння історичного процесу поза діяльністю, інтересами і волею людей, і небезпеки зупинитися у вивченні його лише на тому розмаїтті окремих подій і фактів, сплетінні людських інтересів і дій, яке виступає як строкате видовище при першому підході до історії.

Внутрішній зв’язок, необхідність і закономірність в історії так чи інакше прокладають собі шлях. Але саме в діяльності людей, в їх боротьбі, інтересах, вчинках, прагненнях вони знаходять конкретну форму прояву. я До предмета філософії історії, – говорить Гегель, – належать два моменти: по-перше, ідея, по-друге, людські пристрасті. Перший є основою, другий – ут-

286

ком великого килиму розгорнутої перед нами всесвітньої історії . Висловлює думку, що не можна розглядати людину поза її пристрастями й інтересами енергією і певним характером. ’

Якщо говорити про основну схему Гегеля, то стає зрозумілим, що він вперше робить спробу дати свідому картину суспільного цілого, картину історичного процесу, в світлі якої зміна історичних епох відбувається за внутрішньої необхідності, і кожна з них є конкретною сходинкою в розвитку людства. Зміст кожної з них є прогресивним і більш досконалим І відносно попередньої, і разом з тим кожна епоха, що виникає, є історично обмеженою за змістом. Подальший розвиток та зміцнення певного ступеня є одночасно розвитком його внутрішніх протиріч, процесом виявлення разом із прогресивними рисами і його історичного обмеження. У цьому розумінні внутрішньою і необхідною стороною процесу життя, розгортання і розквіту будь-якої конкретної форми чи ступеня історії суспільства є, на думку Гегеля, певна підготовка в надрах старої історичних умов переходу до наступної, більш передової, прогресивної епохи.

Гегель підкреслює, що розвиток треба розуміти і досліджувати як саморозвиток, як розвиток, що відбувається за внутрішніми законами самого історичного явища.

Це надзвичайно цінна думка Гегеля, хоча вона розвивається в ідеалістичній формі.

Раціональне зерно у філософсько-історичних поглядах Гегеля полягає в тому, що він прагне застосувати до розуміння суспільної історії діалектичний принцип розвитку.

Але геніальність гегелівської думки приглушується протиріччям його загальної позиції: основи діалектичного погляду на світ змушені прокладати собі шлях, звільняючись від пут його ідеалістичної системи.

Суть гегелівської системи полягає в тому, що філософ, по-перше, розуміє історію як безкінечне роз гортання розуму, розвиток ідеї як субстанції, покладеної в основу історичного процесу.

По-друге, процес історичного розвитку внутрішньо пов’язаний, необхідний.

287

Пви цьому, принцип необхідного І закономірного зв'язку В розвиткові світової історії є, за Гегелем, відображенням принципу розвитку і вдосконалення, іманентно властивого ідеї, розуму. Всесвітня історія у своєму поступальному розвиткові є здійсненням і відблиском абсолютної ідеї, розуму.

Уже тут помічаємо протиріччя: поняття необхідного зв’язку розвитку, що має глибокий об єктивний смисл, виявляється втиснутим в прокрустово ложе абстрактного світового розуму. Необхідність, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, не виключає, а передбачає божественне провидіння, ЩО поєднує в собі поняття необхідності.

У Гегеля немає відповіді на питання про причини історичних змін, пояснення механізму зміни ступенів розвитку людського суспільства.

Правда, Гегель робить спробу пояснити зміну історичних народів. Так, історія це процес усвідомлення свободи. Кожний народ і епоха в своєму духовному принципі досягають в усвідомленні свободи лише певного обмеженого ступеня і внаслідок цього повинні передати спадкоємність (послідовність) в пізнанні свободи наступним народам і епохам, які більш глибоко охоплюють істину.

Але таке тлумачення, по суті, не вирішує проблему виникнення і зміни суспільних порядків.

Адже, за Гегелем, причиною появи нового історично передового народу є те, що він більш глибоко, ніж попередній народ, пізнає свободу. Але чому він пізнає її глибше і водночас такою мірою, що повинен поступитися пальмовою гілкою історичної першості іншому народу? Мабуть, тому, що той пізнає свободу ще повніше. І так може продовжуватися безкінечно, а дійсного пояснення історії немає.

Слід зазначити, що оскільки Гегель свою філософію розуміє як зображення життя і руху абсолютного, світового духу, божественної ідеї, то зрозуміло, що для нього історія втрачає характер дійсної історії і стає розкриттям змісту абсолютного духу. Вона, отже, містилася в ньому (абсолютному духові) в усіх своїх ступенях і формах із самого початку. Народи й історичні епохи постають у цьому розумінні як сліпі знаряддя творчості божественного розуму. Історичний

288

процес перестає бути результатом практичної діяльності людей. Основним характер історичних відносин визначении уже до їх діяльності, людям надається обмежене право бути носіями ідей світового духу.

фрідріх ЕНГЕЛЬС ЛЮДВІГ ФЕЙЄРБАХ І КІНЕЦЬ КЛАСИЧНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Фрідріх Енгельс (1820–1895) – німецький філоI соф і політичний діяч, один із засновників марксизму. Народився в сім’ї фабриканта. За наполяганням батька залишив гімназію за рік до її закінчення і займався вивченням комерційної справи. Багато часу відводив на самоосвіту. Під час проходження військової служби у вільний час відвідував лекції в Берлінському університеті.

У праці “Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886) Ф. Енгельс розкриває співвідношення між класичною німецькою філософією, зокрема філософією Гегеля і Фейербаха як одним із теоретичних джерел марксизму, і діалектикоматеріалістичною філософією, формулює основне питання філософії і дає нарис матеріалістичного розуміння історії.

У першому розділі праці Ф. Енгельс звертає увагу насамперед на протилежність ролей, які відіграли німецькі й французькі філософи у “політичних переворотах” у Франції та Німеччині. Енгельс характеризує філософію Гегеля, вважає її завершенням класичної німецької філософії. Гегелівська філософія, стверджує Енгельс, є одним із теоретичних джерел марксизму. Розкриває процес розпаду гегелівської школи. Аналізує протиріччя між революційною і консервативною сторонами гегелівської філософії, а саме між її діалектичним методом та догматичною системою. Енгельс підкреслює, що історичне значення і революційний характер філософії Гегеля полягають у розробці ним діалектичних положень.

289

Удвигоми розділі Енгельс розкриває сутність матеріалізму та ідеалізму, в зв’язку з чим визначає основне питання філософії як питання про відношення мі” буттям і свідомістю. Енгельс визначає дві сторони нього питання: про первинність буття і про пізнаванність світу. В зв’язку з цим вирізняється у філософії два напрями: матеріалізм та ідеалізм. Також піддає критиці агностицизм, підкреслює роль суспільної практики і пізнання, залежність розвитку філософії від розвитку науки і матеріального виробництва. Характеризує обмеженість французького матеріалізму XVIII ст.: механіцизм, метафізичність, ідеалізму розумінні історії.

У третьому розділі Ф. Енгельс приділяє увагу філософським поглядам Фейербаха. Зокрема, піддає критиці ірреалістичне розуміння ним історії, що проявляється в філософії релігії та етиці Фейербаха.

У четвертому розділі Ф. Енгельс дає короткий нарис основних положень діалектичного матеріалізму й особливо матеріалістичного розуміння історії. Виникнення діалектичного матеріалізму було революційним переворотом у філософії. Ф. Енгельс показує перетворення діалектики в матеріалістичну діалектику і матеріалізму в діалектичний матеріалізм. Останній був послідовно поширений також і на розуміння суспільства і його історії. Матеріалістичну діалектику Ф. Енгельс визначає як науку про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення, як вчення про розвиток і всезагальний зв’язок у природі, суспільстві й мисленні, показує її протилежність метафізиці. У цьому розділі Ф. Енгельс наголошує на вирішальному значенні, яке мали для формування матеріалістичної діалектики три великих відкриття в природознавстві XIX ст.: відкриття клітини, перетворення і збереження енергії й теорія Ч. Дарвіна.

Аналізуючи суспільство і закони його розвитку, Ф. Енгельс характеризує предметну діяльність людей ЯК відмітну рису суспільного розвитку, розкриває дійсні, матеріальні рушійні сили історії, які приховуються за ідеальними спонуками людей. Він показує причини виникнення класів і класової боротьби, співвідношення економіки й політики, базису й надбудо-

290

ви, дає філософський аналіз держави, права, Філософії. релігії, вказує на зміну предмета філософії перетворення 11 в дійсно науковий, діалектико-матеоіалістичний світогляд. *

Карл МАРКС ДО КРИТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

і Карл Маркс (1818–1883) – німецький філософ, разом з Ф. Енгельсом створив теорію наукового комуI нізму. Народився в Трірі, старовинному німецькому місті. Батько був адвокатом. Навчався Маркс спочатку в гімназії, після закінчення якої вступив до Боннського університету на юридичний факультет. Після року навчання перевівся до Берлінського університеI ту, де з великим захопленням вивчав філософію та історію. Студентом Маркс приєднався до лівого крила младогегел ьянців.

Після захисту докторської дисертації (1841 р.) хотів залишитися в університеті, але як младогегельянцю шлях на кафедру університету для нього був закритий. Працюючи редактором “Рейнської газети”, Маркс рішуче включається у політичну боротьбу.

У1843 р. Маркс переїздить до Парижа, де під впливом французьких соціалістів і політичного життя Франції стає соціалістом. У працях цього періоду чітко проявляється його перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму.

Помер К. Маркс в Лондоні, похований біля своєї дружини. Сім’я відмовилася від будь-якого церемоніалу. Лише декілька близьких друзів стояли біля відкритої могили. Прощальне слово сказав відданий друг Ф. Енгельс.

У передмові до праці "До критики політичної економії” (1859) К. Маркс формулює сутність матеріалістичного розуміння історії. “В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні необхідні, незалежні від їх волі відносини виробничі, які відповідають певному ступеневі розвитку IX

291

матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих випобничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому зводиться юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному етапі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають в суперечність з існуючими виробничими відносинами, або що є тільки їх юридичним виразом – з відносинами власності, в межах яких вони до цих пір розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх кайдани. Тоді наступає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш чи менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому, необхідно завжди відрізняти матеріальний... переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських – тобто від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його вирішення. Як про окрему людину не можна судити, виходячи з її власних думок про себе, так само не можна судити про подібну епоху перевороту з її свідомості... Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона створює достатній простір, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах старого суспільства. Тому людство ставить перед собою завжди тільки такі задачі, які воно здатне розв’язати, тому що при ближчому розгляді завжди виявляється, що сама задача виникає лише тоді, коли матеріальні умови її розв’язання вже є в дійсності або, в крайньому разі, перебувають в процесі становлення... Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва..., але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для при*

292

I

CbKUiU \jy LtllWlDt 1 DCk .

Артур ШОПЕНГАУЕР СВІТ ЯК ВОЛЯ І УЯВЛЕННЯ

Артур Шопенгауер (1788–1860) – німецький філософ-ірраціоналіст. Народився в м. Данциг (сьогодні Гданськ), дрібний рантьє, який прожив усе життя на проценти з успадкованого капіталу.

Шопенгауер після закінчення університету прийшов влаштовуватися на роботу до самого Гегеля, який прийняв його на посаду викладача. Шопенгауер призначив свої лекції на той самий час, коли перед студентами виступав Гегель – ректор університету, філософ у зеніті своєї слави. Шопенгауер, звичайно, провалився – студенти пішли слухати Гегеля. Допрацювавши, з горем пополам, до кінця семестру, Шопенгауер більше ніколи викладацькою діяльністю не займався, через що, правда, особливо не горював. Показовим, однак, був сам факт безпосереднього зіткнення двох людей, що представляли дві абсолютно різні епохи у філософії.

У 1819 р. Шопенгауер закінчив головний твір свого життя, книгу “Світ як воля і уявлення”, яка набагато випередила свій час, але сучасниками не була помічена, її не зрозуміли і майже увесь тираж книги автор змушений був забрати з видавництва і десятиріччя зберігати у себе вдома.

“Світ як воля і уявлення” (1818) – головна філософська праця Шопенгауера. У цій праці А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один не існує об’єктивно, а лише в нашій уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише видимістю, грою уяви, тим, ЩО в індуїстській традиції називається “майя (тобто обман, спокуса, привид).

V” ^ . **  ..Л лпігл.QUtTAl IIDOH*

Другий, істинний, світ – це свігпотаиної, невидимої сутності, волі, це кантівська “річ у собі .

293

Воля – абсолютне начало всього буття, коріНь всього сущого, якась космічна сила (в певному значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ

1Л заявляються суб’єкт і об’єкт, простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний зв’язок між ними Все це “існує” тому, ЩО так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та

розсудку. . .

Людина в цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще виживала і пристосовувалася до цього світу. Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити, яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування.

Воля є потойбічним ядром оболонки життя, а уявлення – це об’єктивація волі, її прояв. До волі не можна застосувати поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо.

У волі немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить – вона дана вся і зразу як єдина світова воля.

Воля – це “хотіння”, “прагнення”, але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого іншого, то в неї немає і об’єкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою, вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише “хоче хотіти” і нічого більше.

“Світ як уявлення” і “світ як воля” – дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути описаний як страждання.

А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання – “позитивне”, а задоволеність – “негативна”. При цьому він відштовхувався від очевидного психологічного факту: всі потреби і всі бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони незадоволені, а стан незадоволеності – це і є страждання. Навіть задоволене бажання лише тимчасово припиняє страждання. Життя кожного, таким чином, є ланцюгом змінюваних страждань, які постійно виникають.

Для А. Шопенгауера добро взагалі не існує – добром люди за традицією називають тимчасову відсут-

294

ВІСТЬ страждань. Люди прагнуть покінчити стмжланяя. реалізуючи свої прагнення й отримуючи задоволення. Ті, у кого є відповідні засоби (кошти) і можливості або мають обмежене коло бажань, на якийсь час можуть навіть задовольнити їх всі. Але тоді ними оволодіває нудьга, яка спричинює нове страждання

Припинити страждання можна лише відмовившись від будь яких бажань, припинивши існування, перетворившись в ніщо, досягнувши стану “нірвани"!

Чорними фарбами А. Шопенгауер змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично – він схо^ жий на карикатуру, інтелектуально – на божевільний дім, з морального погляду – на шахрайське кубло, а в цілому на в’язницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати.

Автор терміна “песимізм" (від лат. pessimyc – найгірший). У гіршому з можливих світів живе людина. Вона жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Більшість бід людини кореняться в ній і нею пояснюються. Багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням власного життя.

Фрідріх НІЦШЕ АНТИХРИСТИЯНИН

Фрідріх Ніцше (1844–1900)–німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму, народився в сім’ї протестантського пастора і отримав релігійне виховання. Навчався в Боннському і Лейпцизькому університетах на класичному і філологічному відділеннях, де проявив геніальні здібності. Будучи 24-літнім студентом Лейпцизького університету, він був запрошений Базельським університетом на місце професора класичної філології. Через рік Лейпцизький університет присвоїв йому звання доктора наук за сукупністю праць, без захисту дисертації. Творча діяльність Ніцше обірвалася в 1889 р. у зв’язку з душевною хворобою.

“Антихристиянин” побачив світ у 1887 р. Відомо, з якою нечуваною різкістю Ніцше заперечував хри

295

стиянство. Наприклад, він говорив: "Хто висловить сшгадні хоча б найменший сумнів у своєму ставленні їо християнства, тому я не пР°стіТО “ мізинця. Тут можлива лише одна позиція, безумовне Ні .

Насамперед, філософ висловлює своє розуміння деяких важливих понять:

Що добре? – Все, що Підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу.

Що погано? – Все, що відбувається від слабості.

Що є щастя? – Почуття зростаючої влади, почуття протидії, що перемагається.

Далі Ніцше прагне розкрити більш детально ці поняття і показати, як перекручуються вони християнством.

Відстоюючи свою, раніше висловлену, концепцію “надлюдини”, Ніцше стверджує, що “слабкі” та “невдахи” повинні загинути, що це – основа “нашої любові до людини”. Найшкідливішим пороком є активне співчуття до всіх невдах і слабких. Цим і займається християнство.

“Християнство називають релігією співчуття. Співчуття... діє пригнічувальним чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуттям ще збільшується

і ускладнюється втрата в силі, що завдається життю стражданням. Саме страждання робиться заразним через співчуття”. І далі: “Співчуття взагалі суперечить закону розвитку, який є законом вибору. Воно підтримує те, що повинне загинути, воно стає на захист на користь знедолених і засуджених життям; підтримуючи в житті різного роду недолуге, воно робить саме життя похмурим і таким, що породжує сумнів”.

Християнство, на думку Ніцше, дегенеративне, воно повне елементів, що гниють. Його рушійною силою є бунт “недороблених і неповноцінних”. Цей бунт почали євреї, його занесли в християнство “святі епілептики”, на кшталт Св. Павла, позбавленого будьякої чесності. Новий Заповіт – це євангеліє зовсім підлих різновидів людини”. Християнство – найфатальніша і найспокусливіша брехня з усіх, які будьколи існували. Ніколи і ніхто з видатних людей не був подібний християнському ідеалу, взяти хоч би героїв “Життєпису” Плутарха. Християнство повинне бути

296

засуджене за заперечення цінності “гордості, пафосу відстані, великої відповідальності, інстинктів війни І завоювання, обожнення пристрасті, помсти гніву чуттєвості, ризику 1 знання”. Ніцше стверджує’, що всі ці речі хороші, але християнство оголошує їх поганими, негативними.

Ніцше говорить, що християнство прагне упокорити людське серце, але це помилка. Адже в дикому звірі є щось чудове, що він втрачає, коли стає приборканим. Наприклад, злочинці, з якими спілкувався Достоєвський, були кращі за нього, тому що мали більше самоповаги.

Негативне ставлення до християнства Ніцше висловлює так: “Чому ми боремося з християнством? Тому, що воно прагне зруйнувати сильних, розбити їх дух, використати хвилини стомленості та слабкості, перетворити їх горду впевненість в неспокій та тривогу; тому, що воно знає як отруювати благородні інстинкти і заражати їх хворобою, доки їх сила, їх воля до влади не обернеться проти них, доти, доки сильні не загинуть внаслідок надмірної самозневаги і принесення себе в жертву...”

Своєрідне у Ніцше розуміння “благородної” людини, яку він хоче бачити замість християнського святого. Вона не є представником всіх. Це – правлячий аристократ. “Благородна” людина здатна на жорстокість, навіть на те, що вульгарно розглядається як злочин. Вона має почуття обов’язку лише стосовно рівних собі. Вона протегує художникам і поетам та всім, хто володіє будь-якою майстерністю, але робить це як істота вищого порядку, на відміну від тих, які лише вміють що-небудь робити. Ніцше однією з позитивних аристократичних рис вважає жорстокість: “Майже все, що ми називаємо “вищою культурою , базується на одухотворенні та інтенсифікації жорстокості”. “Благородна” людина є, по-суті, втіленням волі до влади.

Ніцше засуджує християнську любов. Вона, на його думку, є результатом страху: оскільки я боюся, Що мій сусід скривдить мене, тому я запевняю його, Що люблю його. Якби я був сильніший і хоробрішим, я б відверто показував своє презирство до нього, яке я,

297

безумовно, відчуваю. “Благородна людина, за Ніцше> повністю позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, зла, занята лише власного владою.

Однією з причин заперечення християнства з боку Ніцше є християнська мораль, або, як він її називає, “рабська мораль”. Він заявляє: Мораль не є уже

більше вираженням умов, які необхідні для життя і зростання народу, його глибокого інстинкту життя, вона стала абстрактною, протилежністю життю... Щ0 таке єврейська, що таке християнська мораль? Випадок що втратив свою невинність, нещастя, опоганене поняттям “гріх”, добробут як небезпека, як "спокуса”, фізіологічно погане самопочуття, що отруєне черв’я

ком совісті

Григорій СКОВОРОДА ПОТОП ЗМІЇНИЙ

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині середнього достатку.

Вже на 7-му році життя Григорій, за свідченням його біографа М. Ковалинського, “відзначався... талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа”. У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. З кінця 1741 по вересень 1744 р. служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети. В1745–1750 рр. за добре володіння латинською, німецькою, грецькою мовами був запрошений до посольської місії. У складі місії відвідав Австрію, Угорщину, Словенію, Польщу. Після закінчення Києво-Могилянської академії (1753 р.) обіймав посаду вчителя у Переяславському колегіумі, звідки був звільнений за вільнодумство. Деякий час (1755– 1759) працював домашнім вчителем сина поміщика. В 1759 р. був запрошений у Харківський колегіум на посаду вчителя, де працював з перервами близько 10 років. Тричі його звільняли за вільнодумство. Викладав поетику, синтаксис, грецьку мову, етику.

_ Останні 25 років життя провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу.

298

Помер 9 листопада 1794 р у с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну!) На надгробному пам’ятнику (за заповітом філософа) зроблено напис: Світ ловив мене, але не спіймав”

"Потоп зминай” (1791) – останній передсмертний твір г. G. Сковороди. У ньому автор висвітлює в найбільш закінченому вигляді теорію “трьох світів”, а також приділяє подальшу увагу концепції “двох натур”. У цілому, можна сказати, це є прагнення дати відповідь на фундаментальне питання, яке не дає спокою Григорію Савичу майже в усіх його працях: “Світ – що ти є?” Згідно з “теорією трьох” світів автор ділить усю навколишню дійсність на три гармонійно пов’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. “Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два – часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто малий світ, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія”1.

Макрокосм, на думку Г. Сковороди, – це природний світ відчутних, видимих речей і явищ, з якими ми стикаємося, які відчуваємо тощо.

Але цей світ є “тінню” справжньої невидимої “натури” – Бога. Макрокосм – єдиний. Це єдність двох складових – видимої і невидимої натури, які нерозривні і водночас “незілляні”.

Г. Сковорода звертає увагу на існування скрізь і в усьому “двох натур”. “Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи”2. Вони первинні ‘першородні” відносно матеріальних тіл, тобто матерії. Тут Сковорода нагадує про вчення Платона відносно активної форми і пасивної матерії, а також його думка має подібність до поглядів Платона. Сковорода далі продовжує: “У великому й у малому світі речовинним вид дає знати про сховані під ним форми, чи вічні о рази. Таке ж і в символічному, або біблійному, світі

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. С. 142.

2 Там само. – С. 145.

299

зібрання створінь становить матерію. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість і істина, смерть і життя . ^

Виходячи зі своєї концепції двох натур , Г. Сковорода і мікрокосм, тобто малий світ, людину, розглядає з позицій видимої і невидимої натури. Людина, як і весь існуючий світ, складається з тілесного і духовного, тлінного і вічного. Причому істинним у людині є невидиме, а тілесне виступає лише як “тінь” цього невидимого. Справжньою, дійсною людина стає лише тоді, коли стає не тільки тілесною, а й осягає невидимість, стає духовною людиною, осягаючи свою сутність, “внутрішність”, суттю якої є Бог. Але Г. Сковорода розуміє під Богом не якусь окрему, надприродну особу, що стоїть над природою і людьми. Це не всемогутня надприродна сила. Бог тотожний природі, і Сковорода для його позначення використовує різні імена: “природа”, “натура” тощо. Бог – всюдисущий, це – невидима натура. Отже, розуміння Бога у Г. Сковороди має пантеїстичний характер.

Третій символічний світ (Біблія) також характеризується як наявність антитез – видимої і невидимої “натур”. “Видима натура” – це знак, образність, символ. “Невидима натура” – це смисл, тлумачення сенсу символу. Третій світ виступає в ролі посередника між макрокосмом і мікрокосмом. Кожний символ відображає певний зміст. “...Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”2. Так, сонце це істина, змій – вічність і мудрість (“...зміїна фігура мудріша за всі звірині як така, що більш виразно зображує книгу вічності...”), якір – утвердження, зерно – думка та ін.

Критичне ставлення Г. Сковороди взагалі до Біблії чітко проявляється і в цьому творі. Він категорично заперечує істинність “видимої” сторони Біблії, тобто її

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 145.

г Там само. – С. 142.

300

знакову, предметну сторону. Це – брехня, нісенітниця. “...Біблію читати й брехню його рахувати – це одне й те ж”. “Видима натура” не є справжнім шляхом до пізнання, тобто до “невидимої” натури. Пізнати істину, Бога можна лише шляхом тлумачення символів натури “видимої”.

Г. Сковорода чітко підкреслює безкінечність, незнищуваність, вічність зовнішнього, видимого матеріального світу. “Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna–“речовина вічна”, тобто всі місця й часи наповнила”1.

У зв’язку з розкриттям вчення про “дві натури” у “Потопі зміїному” спостерігаються також елементи діалектичного характеру. Тут мова йде про протилежності, суперечності в світі, його постійний рух. Декілька прикладів: “...із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!”2 Говорячи про Біблію, Сковорода звертає увагу на єдність протилежностей. “Вона ж і плоть, і дух, буйство і мудрість, море й гавань, потоп і ковчег.., всі світи складаються із двох сутностей: злої і доброї”3. Можливість переходу однієї протилежності в іншу проявляється в таких словах: “Інакші й вічні думку, які перелітають із смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід...”41 ще: “Плач веде до сміху, а сміх у плачі ховається. Пристойний плач є те ж саме, що й сміх у добрий час. Ці дві половини становлять одне: як поживу-голод і ситість, зима й літоплоди, тьма і світло-день, смерть і життя-всяке створіння, добро і зло-нужду й багатство...”5

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. С. 154.

г Там само. – С. 145.

8 Там само. – С. 154.

4 Там само. – С. 154.

5 Там само. – С. 168.

301

Тарас ШЕВЧЕНКО “I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ...”

Це поемн-послання, повна назва якої "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” (1845). У цьому “Посланії” Тарас Григорович порушує найважливіші питання суспільного та національного життя українського народу.

Насамперед, Шевченко звертається з гірким словом правди до своїх земляків-українців, які немов би “оглухли, не чують”, в якому становищі знаходяться самі, їхня Батьківщина. Гостро засуджує тих, хто продався чужинцям, знущається над рідним народом, “людей запрягають в тяжкі ярма”. Закликає схаменутися цих “недолюдів” доки не пізно: “...будьте люди, бо лихо вам буде”. Це – основна думка “Посланія”, тобто протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу, до єдності. Якщо не схаменутися, то українському народові загрожує катастрофа. Вкрай необхідно звернути народові з того шляху, яким він іде, перестати запрягати людей в “тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати”, в противному разі “настане суд... і потече сторіками кров у синє море дітей ваших...”

З тугою Т. Шевченко говорить про розвиток освіти і культури, який не відповідає потребам часу та інтересам України. “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. Нав’язує чужу культуру, диктує свою волю “куций німець узловатий”. Що той скаже, продиктує, з тим ми, українці, й згодні. Назве нас монголами – погоджуємося, чи “слав’янами” – теж згодні, як “славних прадідів великих правнуки погані”. Тобто відсутня гордість, достоїнство, самостійність в судженнях, думках, поведінці тощо. Шевченко закликає пізнати свою мову й свою історію, пишатися ними, бо тільки на своїх власних основах, позиціях можна побудувати національну культуру і

302

лише це може привести до об’єднання українського народу-

Слід пишатися героїчним минулим своїх предків.

З болем говорить Тарас про насаджування чужоі мови. Висміює і засуджує тих, хто цурається і не знає рідної української мови:

всі мови Слов'янського люду –

Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать.

Як німець покаже

По німецькому показу І заговорили

Так, що й німець не второпа...”

Майбутнє українського народу Шевченко пов’язував з його минулим. Слід знати своє походження, не позбуватися своєї історїі. Треба, щоб минуле жило, постійно нагадувало про себе. У зв’язку з цим Тарас Григорович закликає українців воскресити пам’ять про минуле, про його славу:

“Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли Ніже тії коми.

Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?...

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?...”

Насамперед, на думку Шевченка, треба позбутися соціальної несправедливості. “Розкуйтеся, братайтеся , закликає Тарас. Обов’язково треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу, яким би цей край не був: “Полюбіте щирим серцем велику руїну . Адже:

303

"Нема на світі України,

Немає другогоДніпра,

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра...’'

І лише тоді, говорить Т. Шевченко, коли українці виконають усі поетові бажання, коли обіймуть “найменшого брата”, настануть для України кращі часи:

"І забудеться срамотня Давня година,

І оживе добра слава.

Слава України,

І світ ясний, невечірній Тихо засіяє...”

З упевненістю можна сказати, що ідеї поеми “І мертвим і живим..." служили дороговказом українському народу на шляху національного відродження.

Памфіл ЮРКЕВИЧ СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ...

Памфіл Юркевич (1827–1874) – український філософ і педагог. Народився на Полтавщині (Золотоніський повіт, тепер Черкаська область) в родині священика. Після Полтавської семінари вступив до Київської духовної академії. Тут пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри. Потім – декан історико-філологічного факультету. Його учнями були, зокрема, відомий російський філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський.

У праці “Серце...” (1860) (повна назва: “Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого”) П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяль-

304

носгпі. He в розумі, мисленні, а в житті серця –■ переживаннях, почуттях і реакціях – виражається індивідуальність особистості.

Вихідною думкою П. Юркевича є його посилання на священні книги: “...серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містилищевсіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".

Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі “Священного Писання”. Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця:

– серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини;

– серце є осереддям душевного і духовного життя людини;

– серце є містилищем всіх пізнавальних дій душі;

– оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей;

– серце є осереддям морального життя людини,

Ці положення П. Юркевич підтверджує численними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення.

Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх “скарбником і носієм”, то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, “...діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму”. І далі: “Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного”.

Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно місце волі та бажань людини.

Серце є також центром морального життя, в ньому “поєднуються всі моральні стани людини ’. Воно є ‘ви

305

хідним пунктом усього доброго й злого в словах, дум.

ках і вчинках людини”.

Серце є також центром релігіиних переживань лю-

ДИНПИЮркевич розглядає проблему пізнання. Знання за П. Юркевичем, народжується внаслідок діяльності душі, пов’язане з духовно-моральним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, “голова”, керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце породжує.

Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. “Дерево пізнання не є деревом життя”, – говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність людини, а життя її серця, безпосередні та глибокі переживання, які походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає навіть раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

П. Юркевич прагне віднайти “гармонійне відношення між знанням і вірою”, вважаючи, що саме вчений про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання пов’язати біблійне вчення про серце, згідно з яким серце є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практичної філософії.

Іван ФРАНКО ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО

Іван Якович Франко (1856–1916) – видатний український мислитель, письменник, політичний і громадський діяч – народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області в родині сільського коваля. Вчився у Львівському і Чернівецькому університетах. За соціалістичну пропаганду серед робітників

306

{ув кинутий до в’язниці, де пробув дев’ять Місяців здіиснив переклад українською мовою деяких творів К. Маркса. Був організатором демократичного журналу “Громадянський друг”, збірників “Дзвін”, “Молот”.

У1893 р. у Віденському університеті захистив дисертацію, здобувши учений ступінь доктора філософії; а в 1906 р. вчена рада Харківського університету присудила йому почесне звання доктора філології.

У праці “Поза межами можливого” (1900) І. Франко обґрунтовує свій погляд на національний розвиток та шляхи розв’язання національного питання.

І. Франко підкреслює, що основним елементом політичної незалежності будь-якої нації є економічне питання звільнення від економічного визиску в будь-якій формі. Національно-економічні проблеми самі собою, на думку Франка, послідовно ведуть “усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності”

Саме економічні проблеми, їх вирішення мають бути вихідним і головним елементом на шляху досягнення національної незалежності. “Економічне питання, – зазначає Франко, – таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку”.

Але разом з тим, підкреслює Франко, не слід абсолютизувати матеріальні стимули і недооцінювати духовні потреби. В цьому плані він висловлює сумніви щодо марксистського положення про вирішальну роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. Він говорить про однобічність марксистської концепції матеріалістичного розуміння історії: ‘ не тільки потреби жолудка.., а цілий комплекс... фізичних і духовних потреб” людини є рушіями суспільного прогресу. І там, де “ідеали живі”, розвиваються..., маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій”. Тобто Франко вважав, що рушієм суспільного життя є як матеріальні інтереси, так і суспільні ідеали.

307

Всі прагнення, устремління мають спрямовуватися на реалізацію ідеалу повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою”, або прагненням “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації.

Свободу і незалежність Україна може здобути шляхом утвердження національної гідності, гордості, об’єднання усіх сил, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя.

Іван Франко говорить, що втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що “поза межами можливого”. Але впадати у відчай не варто, слід не забувати, що “...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина".

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ, І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – український історик, громадський і державний діяч. Народився у м. Хелмі (тепер – Польща) в сім’ї вчителя. Закінчив Київський університет св. Володимира, захистив магістерську дисертацію. Потім викладав у Львівському університеті, де в 27 років Грушевський став першим в Україні професором з історії України.

308

у Галичині крім наукової та викладацької роботи Грушевськии активно займається громадсько-іоліС НОЮ діяльністю. 1908 р. він переїздить до Києва. 1917 d очолює Центральну раду, але після гетьманського петевороту емігрує. В Україну, де його обирають академЬ ком, вчении повертається в 1924 р. Однак навколо нього створюється атмосфера недовіри і ворожості що змушує Грушевського переїхати до Москви За підозрою в участі в “Українському національному центрі” Грушевського заарештовують, але незабаром звільняють.

До останніх днів учений продовжував працювати.

У 1934 р. у Кисловодську М. Грушевський помирає. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

У першому параграфі праці “Хто такі українці, і чого вони хочуть” (1917) М. Грушевський висвітлює питання про походження назви “українці”? У давнину, ще за часів святої Ольги і Володимира, що хрестив Київську Русь, звалася наша держава Руською. Великоруський і білоруський краї теж звалися Руссю, тому що належали до Києва.

Під час татарської навали з Києва та інших міст до Галичини, Волині й московських країв переїздили багаті, а головне, “книжні, духовні” люди. Стара Київська держава розділилася. Київ занепадає, київських князів уже ніхто “не слухав”. Київський митрополит осів у Москві. В галицьких і волинських краях поставлено свого митрополита. Але московський тепер вважався першим і старшим, і його митрополія називалася “Великою Росією”, а ті землі, що були в галицькій митрополії, – “Малою Росією”.

Довгий час народ на київській і галицьких землях називав свою державу “Руссю”.

Коли за Богдана Хмельницького українські та білоруські землі об’єдналися з московськими (1654 р.), з’являються назви “Велика, Мала і Біла Русь . Звідси і походять назви великоросів, малоросів і білорусів, спостерігається значна відмінність у мові та способі

життя цих народів.

Однак ці назви були більш “книжні . Народ їх не сприймав. Вкорінювалася здебільшого назва Україна”. Так за давніх часів, за Київської держави, звалися

309

“пограниччя”. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, яка була тоді “пограниччям” зі степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. За польських часів так звалося Подніпров’я, тому що це були крайні землі, за якими починалися степи, де ходили татари. Тут, в боротьбі з татарами, формувалося козацтво. Коли ця Україна виграла боротьбу з поляками за Богдана Хмельницького, вона стала “головою, центром” української землі від Карпат до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ.

Згодом, відчулася різниця між назвами малоросів і українців. Малоросами називали всяких людей українського роду з України – тих, що їм було байдуже і до України, і до українського життя. А українцями названо людей таких, що “добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати”.

“Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою”.

Хто українці, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Таке питання ставить М. Грушевський і дає відповідь. Українець – це, по-перше, той, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер йти спільно зі своїм народом, хто хоче працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

По-друге, українець також кожний, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. “Якого б не був він роду, віри чи звання – це не важливо”.

Основна маса українців – православні. Але галицькі українці – уніати, тобто католики українського обряду. “Бували і з жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких”.

Наступне питання, що ставить Грушевський: “Який повинен бути той новий лад, котрого хочуть українці?"

310

Українці разом з іншими народами Росії скинули царя і здобули свободу. Тепер її треба закріпити

Крім цього, українці хочуть рівності для всіх людей. Однакове право повинні мати пани і мужики, багаті и робітники, чоловіки й жінки пізні народи й різної віри.

Влада має бути “тільки з вибору народного” Це означає, що всі повинні мати право обирати; кожен мвє тільки один голос; голоси рівні; вибирати зразу депутатів (а не виборщиків); голосування таємне, письмове. Це зветься чотирьохчленне виборче правозагальне, рівне, пряме і таємне. Будь-яка влада має вибиратися на певний термін, і за “недобрі” дії відповідати перед виборним судом.

Такий устрій зветься демократичною республікою.

Українці хочуть, щоб у такій республіці на місцях не порядкували люди зі столиці. Кожний народ і кожний край мають свої потреби, звичаї, свої справи, до яких важко пристосуватися урядові чи думі (раді) цілої республіки.

Головний парламент республіки й уряд повинні управляти тільки такими справами, якими не можна управляти на місцях: ведення війни чи миру, угоди з іншими державами, керівництво військом всієї республіки, введення однієї грошової одиниці, міри, ваги тощо.

Все інше підпорядковується крайовій думі чи сеймові: закони для свого краю, податки і розпорядження ними, а також землями і багатствами. При цьому слід виділяти кошти на потреби республіки.

Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить^мати широку автономію у федеративній Російській республіці. _ .

Якого добробуту хочуть українці своєму народові/

– Перша умова народного добробуту це справедливе вирішення земельного (аграрного) питання.

– Охорона праці трудящих. Запровадити восьмигодинний робочий день, недільний відпочинок, пенси на старість і каліцтво, мінімальну заробітну плату.

311

 Ввести "один тільки податок” від прибутку,

так званий прогресивно-прибутковий, тобто хто більше має прибутку, той платить більший податок.

Зігмунд ФРЕЙД ВСТУП ДО ПСИХОАНАЛІЗУ

Зігмунд Фрейд (1856 1939) ■ австрійський не

вропатолог, психіатр, психолог, творець теорії і методу психоаналізу. Народився у Фрайберзі (АвстроУгорщина). Професор Віденського університету з 1902 р. Після захоплення Австрії фашистською Німеччиною (1938) емігрував до Великої Британії.

У роботі “Вступ до психоаналізу” (1910) 3. Фрейд розглядає психоаналіз як метод психологічного дослідження, як метод лікування неврозів, як світогляд (загальнопсихологічне вчення про особистість і її розвиток).

У душевному житті 3. Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість. Всі психічні процеси пов’язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка або почуття здаються непов’язаними з попередньою думкою або почуттям, то ці зв’язки треба шукати в підсвідомому.

Підсвідоме і передсвідоме відділені від свідомого особливою психічною інстанцією – “цензурою”. Цензура виконує дві функції:

1) витісняє в область підсвідомого неприйнятні й такі, що засуджуються особистістю, власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному підсвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До підсвідомого належать багато інстинктів, які взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані “цензурі”. Ці думки і почуття не втрачені, але не допускаються до згадування, а тому проявляються в свідомості не прямо, а опосередковано – в обмовках, описках, помилках пам’яті, сновидіннях, нещасних” випадках, неврозах. Відбувається також сублімація (від лат. sublimare – піднімати, підноси-

312

ТИ) перехід) підсвідомого – заміна заборонених потягів соціально нриинятними діями

Підсвідоме має велику життєздатність і непідвлалністьчасу. Думки і бажання, які були в свій час виКгі в підсвідоме, а потім знову допущені в свідомість навіть через декілька десятиріч, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з попередньою силою Те, що ми звикли називати свідомістю, – це образно кажучи, айсберг, більшу частину якого займає підсвідоме. У цій більшій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, потяги и інстинкти. Пере де ві д омість це та частина під

свідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між підсвідомим і свідомістю. Передсвідоме подібне великому сховищу пам’яті, в якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів 3. Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями.

Фрейд зводив інстинкти до двох груп:

– інстинкти, що підтримують життя (сексуальні);

– інстинкти, що руйнують життя (деструктивні).

Антагонізм між ними існує завжди, але в психічному житті він не завжди може бути помітним, тому що більшість наших думок і дій пов’язані не з одним із цих інстинктів, а є результатом їх взаємодії. Інстинкти – це канали, по яких “протікає енергія”, і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку 3. Фрейда, кожний із цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії.

Лібідо (від лат. libido – бажання) це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія, властива деструктивним інстинктам. ю а

У структурі особистості 3. Фрейд виділяє Воно, Я,

над-Я (Ід, Его, супер-Его).

Воно – це первинна, основна, центральна і разом із тим архаїчна частина особистості. 3. Фрейд. ^ оно “містить все унікальне, все, що є при народженні, що закладено в конструкції крім всього іншого, Т’вким чином, ті інстинкти, які виникають в соматичнім (нервовій) організації і які у Воно знаходять перш

313

хічний вираз у формі, що нам невідома . Воно служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим Воно – цілком підсвідоме. Думки або почуття, ЯКІ витіснені зі свідомості в підсвідоме Воно, як і раніше продовжують впливати на психічне життя людини, причому з часом сила цього впливу не зменшується. Воно можна порівняти зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але володарювати він може лише за допомогою посередників.

Воно розвивається із Я і на відміну від останнього перебуває в постійному контакті із зовнішнім світом. Я захищає Воно, як кора дерево, але при цьому живиться енергією Воно.

За допомогою накопичення досвіду (в пам яті) Я позбувається небезпечних, адаптується до помірних подразників і, усвідомлюючи світ, шляхом активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово контролює вимоги Воно.

Воно реагує на потреби, Я – на можливості. Я перебуває під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Зростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям “невдоволення”, зменшенням почуття “задоволення”. “Я, – вважає 3. Фрейд, – прагне до вдоволення і намагається уникнути невдоволення”.

Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності й думок. Це сховище моральних настанов і норм поведінки, які виробило людство. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самоспостереження, формування ідеалів.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем Воно, Я і над-Я – підтримувати або відновлювати (при порушенні) оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Сублімація – це найбільш поширений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформується в різні види діяльності, сприйнятливі для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку 3. Фрейда, створює цивілізацію.

314

Макс ВЕБЕР ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ

Макс Вебер (1864-1920) – німецький соціолог філософ таїсторик, народився в Ерфурті в інтелігентній сім ї. Батько був юристом, мати – освіченою 1 глибоко релігійною жінкою. З раннього дитинства Вебер спілкувався переважно з дорослими, багато читав. В домі Веберів бували відомі філософи, історики і політики, що мало свій вплив на допитливого хлопця. У 13 років Макс подарував на Різдво батькам два власні твори, присвячені історії Німеччини та Риму.

Після гімназії Вебер почав вивчати право у Гейдельберзькому університеті, потім – у Берлінському, Страсбурзькому і Геттінгенському університетах. Захистив докторську дисертацію, в якій досліджував передумови і ранній етап розвитку капіталізму. Працював приватдоцентом, професором у ряді університетів. Написав низку праць, в яких висвітлював проблеми майбутнього буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичну революцію в Росії М. Вебер оцінював негативно.

Праця “Протестантська етика і дух капіталізму” (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв’язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.

315

Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм – “це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними”.

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні ввдати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну “матеріалістичну” інтерпретацію причинних зв’язків історії культури таким самим “спіритуалістичним” поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях

316

йдеться про давноминулі часи, коли ‘W ■ ■

лише народжувався, а не про ЛУ* капіталізму

гтичного господарювання яка y системУ капіталі-

^„їопорих^годе^'.^^мп-рйуереліка, право, наука, мають власну ’як 11,0Л1ТИ‘

критерії раціональності,власну профУейну™уЛаСИ1

Хосе ОРТЕГА-І-ГАССЕТ ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) – іспанський філософ, есеїст – народився в сім'ї потомствених іспанських інтелігентів. Ріс в атмосфері постійного спілкування з багатьма представниками іспанської інтелігенції, яких приваблювала відкритість, благородство і талант цієї сім’ї. Ортега закінчив коледж єзуїтів і в 15 років вступив до Мадридського університету. Після закінчення отримав докторський ступінь. Продовжував навчання у Німеччині. З початком громадянської війни (1936) емігрував у Латинську Америку. В 1945 р. повернувся в Європу, в 1948 р. – в Іспанію. До кінця життя залишався відкритим противником франкізму.

“Що токе філософія?” (1929) – низка лекцій, яку почав читати Хосе в Мадридському університеті, а потім продовжував у театрі, в зв’язку із закриттям університету диктатором Прімо де Ріверою.

X. Ортега-і-Гассет насамперед попереджає про можливість помилкового сприйняття його лекцій як поверхового розгляду набору традиційних філософських питань, які подаються в новій формі як вступ до основ філософії. Він зосереджує свою увагу на дуже важливому аспекті: питанні про те, чим є, точніше, повинна бути філософія для життя людини як спосіб осмислення світу і себе у світі. У зв’язку з цим він “...задумав дещо зовсім протилежне вступу до філософії: взяти саму філософську діяльність,^ саме філософствування і піддати їх глибокому аналізу .

X. Ортега-і-Гассет цим самим відображає нове розуміння природи філософії представниками екзистенціально-феноменологічної думки XX ст., а саме, про

317

цєс філософствування ствє в їх творчості як спосіб буття людини. Так, М. Хайдеггер стверджує: філософія – це “запит про буття”. Ортега, який замінює поняття “буття” поняттям “життя”, немовби повторює цю думку: філософська діяльність – це форма життєдіяльності, а філософська істина невід’ємна від досвіду життя, включаючи повсякденне життя людини.

Отже, філософія, на думку Ортеги, виступає головним засобом осмислення людиною світу і свого зв’язку зі світом. Високо оцінюючи значення професійної філософії, він все-таки вважав, що філософську діяльність здійснює кожний, але необхідно робити це свідомо і грамотно.

Специфікою філософського знання про світ, за Ортегою, є дотримання дуже важливого правила: звернення до світу в усій його відкритості, оголеності. Тобто, людина має пробитися крізь ті нашарування смислів, які суспільство наклало на те чи інше явище світу, і, зробивши цю тяжку роботу, “зустрітися” з ним (світом) у його первісності й самостійно його осмислити. А оскільки життя людини в її оригінальності здійснюється в стані одинокості, то і справжня філософська діяльність також передбачає стан одинокості.

Одним із важливих аспектів природи філософського знання є поняття істини. Традиційно проблема істини філософії розглядалася як дилема: “істина – помилка”. Ортега звертає увагу на те, що зовсім не враховується такий важливий аспект цієї проблеми, як питання істинності, правдивості самого філософа. Правдивість Ортега розумів як “турботу про істину”, гаряче бажання досягти стану безсумнівності, достовірності. Він вважав, що історія філософії завжди досліджувалася лише з погляду істинності або помилковості її вчень, а бажано було б створити історію філософії з _ погляду оцінки більшої чи меншої філософської істинності, правдивості самих філософів.

Оригінальністю відзначається тлумачення Ортегою історико-філософського процесу. Він вважав, що за будь-яким філософським вченням стоїть біографія його автора, яка нерозривно пов’язана з певним істо-

318

рйчним періодом. Звідси, історико-філосоЛський ттппцес – це не абстрактно існуюча сума ідей Гсторія філософи наповнена людьми з їхніми пошуками істин, їхніми сумнівами, це їхній безперервний і необхідний діалог з сучасною людиною. Людина – це буття, яке потребує абсолютної істини. У цьому проявляється належність Ортеги-і-Гассета до екзистенціального напрямку філософії.

Ортега вважав, що сучасна філософія тісно пов’язана з класичною філософією, алє одночасно говорив про зародження нової європейської концепції. Свої погляди на предмет і завдання філософії він виражав через критику основних філософських поглядів Лейбніца, Галілея і, особливо, Декарта. Філософську позицію, що проголошує автономність і незалежність діяльності людини як від її тілесної субстанції, так і від навколишнього світу, Ортега називав “ідеалізмом” і вважав його подолання завданням свого часу, своєї філософії.

Він критикував ідеалізм за те, що предметом філософського аналізу для нього стали “ідеї мого Я”, тоді як “речі, світ, саме моє тіло були лише ідеями речей, уявленням світу, фантазією про моє тіло”. Реальний світ зникав з такої філософії. “Починаючи з Декарта, західна людина залишилась без світу. Тому завданням сучасної філософії, за Ортегою, є випустити людину в реальний світ, “знову віддати людині навко-

П’єр Тейяр де ШАРДЕН ФЕНОМЕН ЛЮДИНИ

П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький філософ, вчений (палеонтолог, антрополог, археолог) і католицький теолог. Член ордена єзуїтів, священик. Один з першовідкривачів сінантропа біля Пекіна

Вбачав своє покликання в радикальному оновленні християнського віровчення, в докорінному пер ренні релігії відповідно до сучасної наук . Ч позбавлений права викладання, публікації р .

319

гнаний церковними властями з Франції. Більше 20 років прожив у Китаї. Помер у США.

Твір “Феномен людини (1956) складається з 4 частин: переджиття, життя, мислення, наджиття. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина – найбільш досконалий результат багатотисячної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу .

Тейяр розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: “переджиття” (літосфера), “життя” (біосфера) і “феномен людини” (ноосфера).

Заперечуючи як дуалізм, так і матеріалізм та спіритуалізм, Тейяр визначав свою філософську позицію як “монізм”. Єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є “матриця” духовного начала. Фізичній (“тангенціальній”) енергії, яка зменшується за законом ентропії, протистоїть духовна (“радіальна”) енергія, яка зростає в процесі еволюції.

Духовне начало іманентне всьому сущому: як джерело цілісності воно властиве в прихованому вигляді вже молекулі й атому.

У живій матерії свідомість набуває психічної форми. В людині вона стає “самосвідомістю” (людина “знає, що вона знає”).

Рушійною силою еволюції є цілеспрямована свідомість (“ортогенез”).

Еволюція набуває у Тейяра телеологічної форми: її кінцева притягальна сила – вершина прогресу – пункт “Омега” (символічне позначення Христа). “Космогенез" перетворюється у Тейяра в “христогенез”.

Поява людини, за Тейяром, – не завершення еволюції, а ключ до зростаючого вдосконалення світу.

Олюднення Сина Божого (Тейяр заперечує народження Ісуса дівою Марією) вказує на виняткову роль людини в подальшій еволюції. Світ, що існує, недосконалий. Людські страждання (які символізує розп’яття Христа) – стимул активного сприяння людини вдосконаленню буття.

Самосвідомість – джерело “персоналізації” – викликає прагнення до “соціалізації”, яку Тейяр розуміє як одностайність.

320

Соціальні погляди Тейяра мають гуманістичний характер, але утопічні. Соціальний прогрес у™™ ґрунтується на моральному началі – всезагальній любові, моральні устремління мають релігійну колонку, устремління “вперед” поєднується зі стременним “вверх . Соціальним ідеал Тейяра ототожнюєтеся з “другим пришестям” Христа. Таким чином, теологія у Теияра переростає в христологію.

Вчення Тейяра набуло широкого розповсюдження як у колах інтелігенції Франції, так і в інших країнах.

Теиярдизм став найбільш впливовою теологією яка протистоїть неотомізму. ’

Освальд ШПЕНГЛЕР ЗАНЕПАД ЄВРОПИ

Освальд Шпенглер (1880–1936) – німецький філософ і культуролог, історик і публіцист, представник філософії життя. Викладав математику та історію в гімназії (м. Гамбург). Разом з тим наполегливо вивчав філософію, класичні мовн і літературу. Мав непоганий музикальний талант – грав на фортепіано. Багато подорожував, здебільшого по Італії. О. Шпенглер особливо захоплювався філософією Ф. Ніцше. В 20-х рр. виступав як публіцист одного з напрямків, близького до фашизму, але в 1933 р. відхилив пропозицію нацистів про співробітництво. У відповідь гітлерівський режим піддав Шпенглера бойкоту, але ідеологи фашизму активно використовували його теоретичні розробки у своїх цілях.

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці “Занепад Європи” (1918–1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур.

321

О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Він підкреслював, що свій метод запозичив у Гете, а сміливості ставити питання навчився у Ніцше.

Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, – це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. “ • „

Культура тлумачиться ним як організм , якии, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому “організмів”. Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі – смерть без жодної можливості відродження.

За Шпенглером, культура “народжується” в той момент, коли “Велика душа” пробуджується зі спіритуального постійно дитинного людства, віддаляється і творить свою форму із безформного та стає зв’язаною і смертною річчю із незв’язаного та вичікуючого. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов’язана з останнім. Культура вмирає, коли “Душа” вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до “Прото-Душі”.

В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії.

Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполлонська , тобто греко-римська, “фаустівська”, тобто західноєвропейська, “магічна”, тобто культура Візантії та арабів, і культура майя.

322

ну

Отже, замість поділу історії на давню, середньовіч, новітню Шпенглер пропонує свої вІсіЛвтономнИх, ізольованих культур та порівняльний метод

означений терміном “ГОМОЛОГІЯ”, ВЗЯТИМ з біології S всі культури (цивілізації) проходять той же самиЖ логічнии розвиток від народження до смерті).

Аналогічні форми різних культур (цивілізацій) треба вважати синхронними: єгипетські піраміди є сучасниками готичних соборів; геометрія Евкліда подає руку Дорійській колоні, а Александр Великий та Наполеон “живуть” в один і той самий час. З іншого боку, давньогрецькі скульптори Поліклет та Фідій співзвучні й через те синхронні із західноєвропейськими композиторами Бахом та Генделем, а Руссо, Сократ і Будда постають сучасниками, бо кожен а них провіщав кінець своєї культури.

Арнольд ТОЙНБІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ

Арнольд Тойнбі (1889–1975) – англійський історик, філософ і соціолог. Завдяки праці “Дослідження історії” (1934–1961, 12 томів) А. Тойнбі став всесвітньо відомим. Його твір здійснив значний вплив на соціальну філософію і суспільну свідомість Заходу.

У “Дослідженні історії” під впливом Шпенглера А.Тойнбі прагне переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства у вигляді теорії круговороту локальних цивілізацій. Згідно з концепцією А. Тойнбі, не існує єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і відносно замкнених цивілізацій (в першому варіанті він їх нараховував 21, потім скоротив до 13, не враховуючи другорядних і

недорозвинених).  

Виходячи з того, що епоха цивілізацій займає всього 2 % часу існування на Землі людини, А. Тойнбі вва Жає їх всі еквівалентними за своїми цінностями.

Кожна цивілізація проходить у своєму розвиткові стадії виникнення, росту, надлому і розкладу, після чого гине, поступаючииь місцем іншій.

323

Вважаючи соціальні процеси, які проходять послідовно в цих цивілізаціях, аналогічними, А. Тойнбі робить спробу вивести на цій основі деякі формальні “емпіричні закони" повторюваності суспільного роз~ витку, що дало б змогу передбачати головні події в сучасному світі та в майбутньому.

На сьогодні, за Тойнбі, збереглися лише п’ять основних цивілізацій – китайська, індійська, ісламська, російська і західна.

Рушійною силою розвитку цивілізацій, як вважав А. Тойнбі, є “творча меншість”, носій містичного “життєвого пориву", яка, вдало відповідаючи нарізні історичні “виклики”, веде за совою “інертну більшість".

Своєрідність цих “викликів” і “відповідей” визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей і філософської концепції смислу життя.

Опинившись одного разу нездатною вирішити чергову соціально-історичну проблему, “творча еліта” перетворюється в панівну меншість, яка нав’язує свою владу силою, а не авторитетом. Маса населення, яка виявилася відчуженою, стає “внутрішнім пролетаріатом”, який разом із “варварською периферією”, або “зовнішнім пролетаріатом”, зрештою руйнує цю цивілізацію, якщо вона до цього не гине від військової поразки або від яких-небудь катастроф.

Прагнучи ввести в свою концепцію історичного круговороту елементи поступального розвитку, Тойнбі вбачав прогрес людства в духовному вдосконаленні, в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань, через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

Концепція А. Тойнбі є ідеалістичною відповіддю на механістичну доктрину лінійного прогресу суспільства, на позитивістський еволюціонізм. Вона містить також своєрідну альтернативу “європоцентризму”.

В цілому, концепція А. Тойнбі звертає увагу на своєрідність проходження окремими народами різних стадій у поступальному розвитку суспільства, хоча й абсолютизує її (своєрідність).

324

Жан-Поль САРТР ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ

Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький філософ 1 письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Народився у Парижі вчився у ліцеях Ліона та Гавра. Під час Другої світової війни брав участь у французькому русі Опору, редагував підпільну газету “Боротьба”. Після війни в 50-х рр. захоплюється марксизмом, прагне поєднати гуманістичну позицію “молодого” Маркса з маоїзмом. “Марксизм” Сартра мав значний вплив на молодіжні “бунти” 60-х рр. на Заході.

Його праця “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1946) – це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трактату “Буття і ніщо”, хоча дещо однобічно переглядає негативну концепцію свободи.

У праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” ставить два важливих філософських питання.

1. Чи існує “природа людини”?

2. Яке відношення між “свободою людини” та “обставинами”?

Відносно першого питання Ж.-П. Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина – це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це – самовизначення, а не наперед визначене.

Немає ніякої “природної” або “божественної” сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав’язувати людині присуд долі.

У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі – людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися.

Але парадокс полягає не лише у способі висловлення, а й у тому, що Ж-П. Сартр, сам, мабуть,

325

того не бажаючи, починає будувати цілком визначену картину людського буття, повертаючись до концепції людини як істоти, що має своє єл/тно (сутність), а саме – єство внутрішньої свободи.

Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя – важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він:

– немовби закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю;

– підкреслює людську ницість, показує скрізь мер зотне, темне, липуче, ...відвертається від світлого боку людської натури (забули про “посмішку дитини’’);

– забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, – це діяльність.

“Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб’єктивності. Але це – перекручування.

Справді, наша вихідна позиція – це суб’єктивність індивіда”.

Ніякої іншої істини не може бути, крім “Я мислю, отже існую” (Декарт). Це – істина. Але в “мислю” людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через “мислю”, безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому – як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (ревнивою, злою, дотепною), якщо інші не визнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші.

Слово ‘гуманізм” має два зовсім різні значення.

1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність.

326

Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму Такий гуманізм нам не потрібен.

2. Людина знаходиться постійно аовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні вона існує як людина. ’

З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об’єкти лише у зв’язку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської суб’єктивності.

Це те, “що ми називаємо екзистенціальним гума нізмом". “Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація”. Оце і є сутність екзистенціального гуманізму.

Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913-1960) – французький письменник, публіцист, філософ. „„„її Д Но-

Ідея абсурду – вихіднии принцип концепції А. Ка мю. Згідно з Камю досвід людського існувагшя^яке неминуче закінчується смертю, пр Д „ 1Іоав„и особистість до відкриття абсурду я . ЛІОДИца

своєї “долі” на землі. Абсурдним є весь світ, людина

приречена на пропонує два

гий – “філософське самогубство .

327

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є філософське самогубство” – “стрибок” через “стіни абсурду”. Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістнчні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змнрюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К’єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим “стрибком”, який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивестн його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.

Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним самовіддача та повнота існу-

328

„ання важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів у юдина

-Бунтівна людина” (1951) – це історія ідеї бунту проти несправедливості ЛЮДСЬКОЇ долі. у

Якщо першим питанням “Міфу про Сізіфа” було питання про допустимість самогубства, то ця ігоапя (“Бунтівна людина”) починається зпитанняпровиправданість вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного – це істина факту. Той, хто вбиває у пориві гніву (пристрасті), стає перед судом, інколи відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжньою загрозою є не ці злочинці одинаки, а державні чиновники, які спокійно відправляють на смерть мільйони людей і які виправдовують масові вбивства інтересами нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.

Людина XX ст. постала перед фактом тоталітарних ідеологій, які служать виправданням вбивства. На скрижалях сучасності написано “Вбивай”. А. Камю в “Бунтівній людині” простежує генеалогію цього принципу сучасних ідеологій. Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології виникли з ідеї бунту, яка переродилася в нігілістичне “все дозволено”.

А. Камю вважав, що вихідний пункт його філософії залишився попереднім – це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності.

Абсурд, на його думку, забороняє не лише самогубство, а й вбивство, оскільки зннщення собі подібного означає замах на унікальне джерело смислу, яким є життя кожної людини. . и

Однак з абсурдної настанови “Міфу про Сізіфа не витікає бунт, що стверджує самоціншсть іншого. Бунт там надавав цінності індивідуальномужиттю це “боротьба інтелекту з реальністю, що його перевер шує”, “відмова від примирення”.

У подальшому А. Камю змінює сам зміст понять “абсурд” і “бунт”, оскільки з них народжується уже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідар ності, загального для всіх людей смислу ” ‘

Бунтар піднімається з колін, говорит телю, проводить межу, з якою тепер повинен рахува

329

тися той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно стверджує свободу, рівність і людську гідність кожного.

Проте бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає стати паном, і бунт перетворюється в криваву диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух “ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангелічних та ідеологічних коренів”. Сьогодні політичний бунт з’єднався з метафізичним, який звільняє сучасну людину від всіх цінностей, а тому він перетворюється в тиранію.

Сам по собі метафізичний бунт також має виправдання. поки повстання проти небесного всевладного Деміурга означає відмову від примирення зі своєю долею, ствердження достоїнства земного існування. Він перетворюється в заперечення всіх цінностей і стає звіриним свавіллям, коли бунтар сам робиться “людинобогом”, і який унаслідує те, що так ненавидів у відкинутого ним божества, а саме: абсолютизм, претензії на останню і незаперечну істину, всезнайство, провидіння. У земний рай цей перероджений Прометей готовий заганяти силою, а за найдрібнішого опору влаштовує такий терор, порівняно з яким вогнища інквізиції здаються дитячими іграшками.

Разом із космічним вседержцем боговбивці заперечують і будь-який моральний світопорядок. Метафізичний бунт поступово зливається з бунтом історичним.

Поєднання метафізичного бунту з історичним опосередковано “німецькою ідеологією”. Предметом розгляду А. Камю є трагедія філософії, що перетворюється в “пророцтво”, в ідеологію, яка виправдовує державний терор.

Камю ставить питання про відповідальність мислителів, з теорій яких можна вивести необхідність масових вбивств.

330

Елвін ТОФФЛЕР ТРЕТЯ ХВИЛЯ

Елвін Тоффлер (1928) – американський соціолог і публіцист, автор відомих книг “Футупошок” М07П\

“Третя хвиля” (1980), “МетаморфЗладї” 1^0 ’ один з авторів ідеї “постіндустріального суспільства”

Професор Корнелльського університету, член факультету Нової школи соціальних досліджень у НьюЙорку, радник ряду відомих організацій (Фонд Рокфеллерів, корпорації Ай Бі Ем”, Інституту майбутнього). Був також кореспондентом та редактором різноманітних журналів та часописів.

До цього Тоффлер працював рядовим робітником у ливарному цеху на автомобільному заводі.

“Третя хвиля” (1980). У цій праці Е. Тоффлер розробляє теорію постіндустріального суспільства, за його термінологією – “надіндустріальної цивілізації”. Він ділить людську цивілізацію на три фази: сільськогосподарську фазу Першої Хвилі, індустріальну фазу Другої Хвилі та фазу Третьої Хвилі, яка за Е. Тоффлером, тільки починається.

Спочатку Е. Тоффлер описує індустріальну фазу Другої Хвилі і ретельно змальовує картину нової цивілізації, що визріває сьогодні. Нова цивілізація, на думку Е. Тоффлера, настільки глибоко революційна, що ставить під сумнів усі усталені уявлення. Всі старі способи мислення, старі формули, догми й ідеології, незалежно від того, як високо їх цінували та якими корисними вони були в минулому, більше не відповідають обставинам. Світ, який швидко утворюється внаслідок зіткнення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилів життя й засобів сполучення, вимагає абсолютно нових ідей та аналогій, класифікацій та концепцій. “Ми не можемо, – пише Е. Тоффлер, – втиснути зародковии завтрашній світ у вчорашнє традиційне, затишне житло. Не годяться вже й ані ортодоксальні напрями думок, ані ортодоксальні настрої”.

331

Е. Тоффлер, описуючи індустріальну цивілізацію, що відмирає, користується термінами “техносфера”, “соціосфера”, “інфосфера” та “енергосфера”, а далі показує, як кожна з них зазнає революційних змін у сьогоднішньому світі. Прагне показати, в яких зв’язках перебувають між собою ці сфери, а також “біосфера” та “психосфера”, які формують структуру психологічних та особистих відносин, через які зміни зовнішнього світу вони впливають на наше приватне життя.

Е. Тоффлер припускає, що цивілізація також керується певними принципами і розвиває свою власну “суперідеологію”, щоб пояснити дійсність і виправдати власне існування.

“Коли ми зрозуміємо, – стверджує Е. Тоффлер, – як ці сфери, процеси та принципи взаємодіють та як вони змінюють одне одного, спричиняючи потужні течії перемін, ми набагато чіткіше осмислимо гігантську хвилю перемін, яка сьогодні накочується на наше життя”.

f У “Третій хвилі” Е. Тоффлер прагне обґрунтувати

тезу, що економіка не є найголовнішим чинником сучасного капіталізму. Нова цивілізація буде кардинально відрізнятися від капіталістичного періоду “індустріалізму”, в якому основними регулятивними принципами є стандартизація, концентрація, максималізація, які не будуть спрацьовувати при переході до економіки самообслуговування. Поява нової наукоємної технології, реорганізація виробництва на основі впровадження найновіших досягнень науки й техніки привели в рух “третю хвилю” розвитку цивілізації, яка руйнує всі принципи попередньої економіки та змінює її на протилежні.

Це веде за собою і зовсім інший характер виробництва. “Новий спосіб виробництва, – пише Е. Тоффлер, робить можливим повернення до домашнього виробництва на новій, вищій, електронній базі й акцентує увагу на домівці як центрі суспільства”. Тому заявляється можливість все робити вдома, а це здебільшого промисловість самообслуговування, ніж виробництво товарів для ринку, де виробництво і самообслуговування ніби зосереджені в одному місці. Цьо-

332

“У типу виробництва, а саме споживанню, відповідач 0ЄВна етика – етика, яка приходить на змінутоїїс хетській етиці з п вузькоекономічним визначенням особистого успіху. Замість ранжування людей згідно З тим. чим вони володіють, ця етика надає високі цінність тому, що люди роблять”. у

Згідно з цією етикою повага до людини залежить вже не від наявного капіталу, а від практичної віддачі у безпосередній її діяльності. Звідси, змінюється цінність не тільки окремої людини, а й усього суспільства загалом. Так, на думку Е. Тоффлера відбувається своєрідна “гуманізація суспільства”, бо зі знеціненням влади капіталу зникає притаманне каг піталістичному духу користолюбство.

Карл ЯСПЕРС ВИТОКИ ІСТОРІЇ ТА її МЕТА

Карл Ясперс (1883–1969) – німецький філософекзистенціаліст і психіатр. Батько був юристом, потім директором банку, мати походила з селянського роду. В сім’ї строго дотримувалися порядку і традицій. Вчився Ясперс у Гейдельберзькому університеті, спочатку (три семестри) на юридичному факультеті, а потім перейшов на медичний, можливо, інтерес до медицини був викликаний його невиліковною хворобою бронхів, з якою, за прогнозами, живуть не довше ЗО років. З 1916 р. Ясперс – професор психології, але захоплюється філософією. В 1919 р. видає працю “Психологія світоглядів”, у якій досліджує філософські проблеми. 31921 р. Ясперс професор філософії Гейдельберзького університету. В 1937 р. його звільняють від викладацької діяльності і забороняють друкувати свої твори в Німеччині (дружина єв рейка). Лише в 1945 р., після розгрому нацизму, Ясперс поновлює викладання в університетах (1 еидельберг, Вязель). З цього часу Ясперс набуває великої популярності.

333

У ряді праць, зокрема в тряктяті про “німецьку провину" (“ІІитяння про провину,” 1946 р.), що набув знячного розголосу, виступав як політичний мораліст. У 50-х рр. йога консервативний лібералізм мав антикомуністичну спрямованість. Але в кінці 60-х рр. Ясперс піддає гострій критиці антидемократичні та реваншистські тенденції в політичному житті Федеративної Республіки Німеччини (“Куди рухається ФРН,” 1967 р.)

У першій половині XX ст. серед філософів була популярною теорія культурних циклів (О. Шпенглер,

А. Тойнбі). Ясперс розробляє свою теорію, згідно з якою людство має сдине походження і єдиний шлях розвитку. Саме таке тлумачення світового історичного процесу да с філософ у праці “Витоки історії та її мета”, яка вийшла в 1949 р.

Центральним поняттям у світорозумінні Ясперса є *'комунікація". Він підносить його до рангу критерію філософської істини і ототожнює з розумом.

Моральне, соціальне й інтелектуальне зло є для Ясперса не чим іншим як глухотою до чужої екзистенції (існування), нездатністю до “дискусії”, відсутністю “комунікації”.

Смисл філософії, за Ясперсом, у створенні шляхів загальнолюдської “комунікації” між країнами і віками крізь усі кордони культурних кругів. Можливість цього зв’язку часу забезпечена досягненням “Осьового яасу”.

Саме цей термін Ясперс запропонував для характеристики історичних процесів, які відбувалися між 800–200 рр. до н. е. Тоді, на думку Ясперса, відбувався найрадикальніший поворот в історії і з’явилась людина такого типу, який зберігся і донині. “В цей час” пише Ясперс, – відбувається багато незвичайного. В Китаї жили тоді Конфуцій і JIao-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії... В Індії були створені Упанішади, жив Будда. У філософії, як в Індії, так і в Китаї, були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму... В Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Пла-

334

уояа... Все те, Що пов’язано з цими іменами “”” майже одночасно протягом небагатьо^^Т^0 Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від отоп? "

Своєрідністю Осьового часу”, заЯспе^П^шкяення великих культур давнини, які існ^Г,=. гом тисячоліть і передували "Осьовому часу” ПеЗ™ усім культури Єгипту, Месопотамії, долин ІнлП та Хуанхе. Осьовии час” розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, хто є носієм нового – чи народ стародавньої культури, чи інші народи. “Все те що існувало до “Осьового часу”, нехай вадо навіть було величним, подібно вавилонській, єгипетській індійській чи китайській культурі, сприймається як щось дрімотне, нерозбуджене”.

Стародавні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли до “Осьового часу”, сприйняті новим началом. Це пов’язано з тим, що людина тих часів ще не досягла справжньої самосвідомості.

Саме усвідомлення людиною свого буття, самої себе (що зумовило самобутність “Осьового часу”) і відбувалося в трьох великих культурних регіонах – Китаї, Індії та на Заході. Саме в цю епоху, за Ясперсом, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу.

Всі різновиди духовного багатства цього часу_виник ли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного.

Однак, незважаючи на всі відмінності змісту, структури і форм тогочасних духовних пошуків, спільним є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісному бутті. З іншого вперше стає

на шлях, який вона покликана пройти саме як дана особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця тощо.

“Осьовий час”, як вважає Ясперс, створив для всіх часів загальнолюдський заповіт особистої відповідальності й послужив загальним джерелом для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати свій зв’язок (“комунікацію”) з цим заповітом, підшукуючи для втраченої і знов знайденої старої істинн нові “шифри”, нове її висвітлення.

336

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ

Абстрагування – метод наукового дослідження, що полягає в мисленнєвому виокремленні з усіх ознак суттєвих, найістотніших, найзагальніших (властивостей, зв’язків) конкретного об’єкта пізнання.

Агностицизм – заперечення можливості пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності.

Акумулятивна функція мови – здійснюється завдяки здатності мови накопичувати і зберігати знання.

Антиномія – суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одного, але однаково переконливо доводяться логічно.

Антропоцентризм – розуміння людини як центру

і найвищої мети Всесвіту.

Апейрон – у Анаксімандра загальне в речах, першооснова розмаїтого світу, матеріальна безкінечна, невизначена, незнищувана частка.

Апорія – суперечність у міркуванні, яка здається непереборною.

Апріорний – той, що передує досвіду, не ґрунтується на ньому.

Субстанція – філософська категорія для позначення внутрішньої єдності всіх форм саморуху матерії, всієї різноманітності явищ природи та історії.

Схоластика – середньовічна ідеалістична філософія, представники якої намагалися теоретично обґрунтувати релігійний світогляд. їй властива умоглядність, догматизм, звернення до Біблії, як до найвищого критерію істини.

Телеологія – вчення, за яким розвиток є здійсненням напередвнзваченої мети і все в розвитку природи й суспільства доцільне. Доцільність є наслідком діяння нематеріальних сил, Бога. Заперечує причинне пояснення явищ.

Теологія – богослов’я, сукупність релігійних доктрин про сутність і діяльність Бога, побудованих на основі текстів, що приймаються як Божественне одкровення.

Теоцентризм – світоглядний принцип, відповідно до якого Бог визнається джерелом і основою всього сущого (“Все, що є, – все від Бога”).

Теософія – містичне богопізнання.

Трансцендентний – (від лат. – той, що виходить за межі). У філософії І. Канта – той, що лежить поза межамн свідомості і пізнання, непізнаванний.

Трансцендентальна логіка – у Канта – вчення, яке досліджує можливості всезагального і необхідного знання як позадосвідного, потойбічного.

342

ПІДРУЧНИКИ І НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996.

Барулин B.C. Социальная философия. – М.: Издво МГУ ,2001.

Бичко I.B., Бойченко I.B., Табачковський ВТ. та ін. Філософія: Підручник. –К., 2001.

Бойченко I.B. Філософія історії: Підручник. К.,

2000. _ .

Буслинський ВА., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посіб. – К.,2002.

Введение в философию: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. И.Т. Фролов. – 2-е изд. перераб. и доп. м., 2001. rinrTP.

Вступ до філософії: історико-філософська пр

девтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І.

7К&5£ у

2 '£54ãЯ8й S/ р® ы. яр®--

ЦЯ. К., 2002. Аііа” мислителі” ід®ї”

Кремень В.Г., 1лыи В^.Філософ ^ _ 528с> концепції: Підручник. – К.. кни , т2. –

Новая философская энциклопедия, а *

М., 2001. ю українська філософія

Огородник ІМ., Русин М.

в іменах. – К., 1997. Учебник. – М.: Гардари-

СпиркинА.Г. Философия: Учебник

ки,2001. g43

Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 2001.

Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Ред. колегія: Л.В. Губерський, В.П. Андрущенко, МЛ. Бойченко та ін. – К., 2002.

Філософія: Навч. посіб. / JI.B. Губерський, І.Ф. Надольний, В.Б. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – 5-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2005. – 455 с. – (Вища освіта XXI століття).

Філософія: Підручник / За заг. ред. МЛ. Горлача,

В.Г. Кременя, В.К. Рибачка. – X.: Консум, 2001.

Філософія: Посіб. для студентів ВНЗ / Є.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, А.А. Чекаль. – К.: Вид. центр “Академія”, 2001.

344

ОСНОВНІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА

Арістотель. Метафізика. – К.: Основи, 2000.

Бекон Ф. Новый Органон // Сочинения: В 2 т. – М.: Мысль, 1972. – Т. 2.

Белл, Даніел. Прихід постіндустріального суспільства. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.

Бердяев НА. О назначении человека. – М.: Республика, 1993.

Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994.

Габермас, Юрген. Філософський дискурс модерну. – К., 2001.

Гадамер, Ганс-Георг. Істина і метод. Основи філософської герменевтики: В 2 т. – Т. 1. – К., 2000.

Гегель, Георг В.Ф. Философия истории. – СПб.: Наука, 2000.

Гегель, Георг В.Ф. Основи філософії права. – К.: Юніверс, 2000.

Гельвецій, КлодАндріан. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К., 1994.

Гоббс, Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. К., 2000.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. –■ К.” 1991.

Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени // Собрание сочинений. – Т. 1. М., 1уу4-

Деркартп, Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках. – К., 2001.

345

Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – 2-ге вид. – К., 1964. – Т. 21.

Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – 2-ге вид. – Т. 20.

Камю Ф. Бунтующий человек. – М.: Политиздат,

1990.

Копнін П.В. Проблемы диалектики как логики и теории познания. – К., 1982.

Кьеркегор С. Страх и трепет. – М., 1993.

Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. тв. – Т. 18.

Локк.Джон. Досвід про людське розуміння. – К.,

2001.

МакіавелліН. Державець. – К., 2001.

Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К„ Енгельс Ф. Твори. – 2-ге вид. – К.: Політвидав, 1963. – Т. 13.

Маркс К. Економіко-філософські рукописи 1844 року // Маркс К„ Енгельс Ф. Твори. – К.: Політвидав України, 1980. – Т. 42.

Ніцше, Фрідріх. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К.: Основи, 1993.

Ортега-і-Гассет, Хосе. Що таке філософія? 11 Ортега-і-Гассет X. Вибрані твори. – К., 1994.

Платой. Держава. – К.: Основи, 2000.

Поппер, Карл. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т. – К.: Основи, 1994.

Рассел, Бертран. Історія західної філософії. – К., 1995. – Кн. 1.

Руссо, Жан-Жак. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права. – К.: Port-Royal, 2001.

Сартр, Жан-Поль. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989.

Сковорода Григорій. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Зібр. творів: У 2 т. – Т. 1. – К.: Наук, думка, 1973.

Соловьёв B.C. Оправдание добра // Сочинения: В

2 т. – М.: Мысль, 1988.

Тейяр де Шарден, П. Феномен человека. – М., 1987.

Тойнбі А Дослідження історії. – К.: Основи, 1995.

346

Тоффлер А. Третя хвиля. – К.: Видав, дім "Всесвіт”, 2000.

Фейербах JI. Сутність християнства. – М.: Мысль, 1965.

Франко І.Я. Поза межами можливого // Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наук, думка, 1986. – Т. 45.

Українка Леся. Contra spem spero. Сім струн // Вибрані твори. – К., 1974.

Франк СЛ. Духовные основы общества. – М., 1992.

Фрейд, Зігмунд. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

Шевченко Т.Г. I мертвим і живим...// Кобзар. – К., 1972.

Шинкарук BJ. Розум, свобода та долі діалектики. – К., 2001.

Шопенгауэр. Артур. Мир как воля и представление. – М., 1991.

Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993. – Т. 1.

Юркевич А. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням слова Божого. К.: Абрис, 1993.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.,

1991.

347