
- •1. Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції
- •2. Історичні типи світогляду
- •4. Основні функції філософії
- •5. Співвідношення філософії, науки і релігії
- •6. Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю
- •7. Основні риси античної філософії
- •8. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії
- •9. Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження
- •10. Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу
- •11. Основні проблеми та характерні риси філософії французького Просвітництва
- •12. Класична німецька філософія
- •14. Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм
- •15. Класичний психоаналіз та неофрейдизм: загальна характеристика
- •16. Екзистенціалізм: загальна характеристика
- •17. Основні ідеї неотомізму
- •18. Феноменологічний напрям у філософії
- •19. Герменевтика як напрямок сучасної філософії
- •20. “Філософія життя”
- •21. Сучасна зарубіжна філософська антропологія
- •22. Російська релігійна філософія кінця XIX – початку XX ст.
- •24. Філософський зміст проблеми буття
- •25. Основні форми буття
- •27. Категорії “рух” і “розвиток” у філософії
- •28. Простір і час як форми існування світу
- •29. Закон єдності і боротьби протилежностей
- •31. Закон заперечення заперечення
- •33. Проблема єдності світу
- •34. Походження людини як філософська проблема
- •35. Історичні типи філософських вчень про людину
- •37. Особистість як продукт культурного розвитку
- •38. Проблема свідомості у філософії
- •39. Структура свідомості
- •40. Свідомість і самосвідомість
- •41. Філософське трактування феномену безсвідомого
- •42. Сутність і структура суспільної свідомості
- •43. Форми суспільної свідомості
- •44. Поняття ідеології, її роль у суспільстві
- •45. Пізнання і практика
- •46. Проблема методу пізнання
- •47. Діалектика та її альтернативи
- •49. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання
- •50. Основні методи наукового пізнання
- •52. Проблема істини у філософії
- •53. Проблема критеріїв істини
- •54. Основні принципи пізнавального процесу
- •55. Проблема суб’єкта і об’єкта в пізнавальному процесі
- •56. Предмет соціальної філософії
- •57. Специфіка соціального пізнання
- •59. Соціальна структура суспільства
- •60. Теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності
- •63. Нація як соціальний феномен
- •64. Природні умови в житті суспільства. “Географічний детермінізм”, “геополітика”
- •65. Народонаселення як передумова і суб’єкт історичного процесу
- •67. Матеріальне і духовне виробництво
- •68. Продуктивні сили та їх основні елементи
- •69. Виробничі відносини та їх структура
- •70. Техніка як соціальний феномен
- •71. Науково-технічна революція: сутність, закономірності та соціальні наслідки
- •72. Основні ознаки інформаційного суспільства
- •73. Екологічні проблеми сучасної цивілізації
- •74. Політика як явище суспільного життя
- •75. Політична система суспільства, її структура і функції
- •76. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів
- •79. Наука в системі духовної культури
- •80. Культура і цивілізація
- •81. Проблема цінностей у філософії
- •82. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії
- •83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства
76. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів
Основною складовою політичної системи суспільства є держава.
Держава – це сукупність взаємозв’язаних установ та організацій, які здійснюють управління суспільством.
Основні ознаки держави:
– наявність особливої системи органів і установ, що здійснюють функції державної влади;
– територіальний розподіл на райони, округи, штати, губернії та ін., на які поширюється юрисдикція цієї держави;
– наявність права, що закріплює систему норм, затверджених державою.
Щодо першої ознаки, слід підкреслити важливість структуризації державних органів залежно від виконуваних ними функцій. Як правило, має бути три гілки державної влади: законодавча, виконавча та судова. їм відповідають певні органи: органи законодавчої влади (парламент і відповідні органи на місцях), органи виконавчої влади (урядові заклади і установи на регіональному рівні) і, нарешті, органи судової влади, які здійснюють функцію судочинства.
Функції держави:
– регулювання економічних, соціальних, правових відносин;
245
забезпечення функціонування політичної системи, що склалася;
– стягування податків;
представництво інтересів держави в системі
міжнародних інтересів;
придушення опору соціальних груп, що перебувають в опозиції.
Держави розрізняються за формами правління. Форма правління відбиває принципи владних повноважень між різними гілками державної влади.
Основними формами правління є монархія або республіка.
Монархія являє собою необмежену владу однієї людини: короля, царя чи імператора. Ця форма правління характерна для феодального суспільства. Сьогодні майже 40 країн світу є монархіями. Виділяють такі різновиди монархій, як абсолютна і конституційна (Англія, Японія, Швеція, Норвегія та ін.)
Республіка передбачає наявність виборної влади. Історія знає аристократичні республіки, тобто коли влада хоча і виборна, але знаходиться в руках невеликої меншості імущого населення, і демократичні, коли в управлінні державою беруть участь трудящі маси.
Сучасні республіки можуть бути президентськими або парламентськими.
У президентській республіці незалежно від парламенту вибирається президент, який формує уряд. Останній несе відповідальність лише перед президентом. Він не відповідальний перед парламентом (наприклад у США).
У парламентській республіці президент вибирається парламентом. Уряд є відповідальним перед парламентом і очолюється не президентом, а прем’єр-міністром (наприклад, в Італії, Німеччині, Швейцарії та ін.).
Держави розрізняються також за формою державного устрою, тобто за внутрішнім поділом. Держава може бути унітарною, федерацією або конфедерацією.
Унітарна держава – це сукупність єдиних адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).
Федерація це союз відносно самостійних державних утворень, кожне з яких має свою систему за-
246
конодавчих, виконавчих та судових органів (СШЛ Індія. Росія, Німеччина та ін.). *
Конфедерація – союз, об’єднання, в якому відносини між державами, іцо входять в нього, будуються невзаємній договірній основі зі збереженням кожним з них своєї незалежності.
Держави різняться політичними режимами. Політичний режим – це система прийомів та методів реалізації державної влади, а також ставлення органів державної влади до правових засад їх діяльності. Існують демократичні і диктаторські політичні режими.
Демократичний режим – побудова державного апарату за принципом розподілу влади, наявність представницьких органів, які вибираються населенням, всезагальне виборче право, функціонування багатопартійної системи тоїцо.
Диктаторський режим – відсутність системи розподілу влади, монополізація влади, значне обмеження громадянського суспільства, застосування репресій та терору, сувора однопартійність, контроль усіх сфер суспільства, наявність єдиної ідеології.
Отже, держави, як основні складові політичної системи, розрізняються формами правління, формами державного устрою і типами політичних режимів.
77. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять
Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.
Важлива ознака громадянського суспільства його саморегульованість. Діяльність політичних інститутів та організацій в ньому перебуває під суворим контролем народу або вони зовсім відсутні.
Суттєвою ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода його індивідів. Останні не відчувають відчуженості від власності, від
247
пезультатів своєї праді, можуть вільно вибирати ріані форми власності, не зазнають обмежень при переході з однієї соціальної групи в іншу, мають право на вИраження і захист своїх інтересів.
Ознакою громадянського суспільства є специфічну характер влади. Влада виступає не як влада сили, а як влада авторитету, що спирається на загальнолюдські принципи. Основні функції влади зводяться до захисту соціальних прав та інтересів кожної людини, створення необхідних умов для самореалізації індивіда.
В цілому, можна сказати, така влада має безпосередньо виражати волю самих індивідів, а не волю певних організацій, партій чи об’єднань. Найбільш повно такий стан забезпечує безпосередня, а не представницька демократія, що втілюється в об’єднаннях та організаціях, які діють в різних сферах життєдіяльності суспільства. Механізм розподілу влади в громадянському суспільстві і контроль за її реалізацію здійснюється на основі особистої і громадської ініціативи індивідів, за їх підтримки та довіри.
Важливою ознакою громадянського суспільства є те, що воно в своїй життєдіяльності спирається на природні, органічно властиві права людини. Тобто воно створює необхідні сприятливі умови для найбільш повного задоволення потреб та інтересів кожної особистості, кожної соціальної групи. В таких умовах кожний член громадянського суспільства відчуває і проявляє свою відповідальність за утвердження злагоди і взаємодопомоги в людських відносинах. Громадянське суспільство – це суспільство, в якому повного мірою втілюється принцип соціальної справедливості.
Громадянське суспільство тісно пов’язане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттєвих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характерною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.
Правова держава:
_ створює закони і одночасно обмежує свою діяльність законами, виконання яких має бути святим;
забезпечує непорушність свободи індивіда;
охороняє і гарантує права, інтереси, честь і гідність особи;
248
– забезпечує реалізацію громадянських прав і свобод людини на рівні міжнародно визнаних норм.
Взаємозв’язок громадянського суспільства і правової держави проявляється в обов’язковій взаємній відповідальності держави та особистості. А це, усвою чергу, передбачає, по-перше, чіткий розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. По-друге – чітке законодавче закріплення та дотримання політичного і правового статусу особистості.
78. Культура як предмет філософського осмислення
Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово “культура”. Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.
Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.
“Натуралістична” модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей “природної” ЛЮДИНИ. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.
“Класична” модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна
249
пинямічна істота, яка розвиває свої духовні здібності fe творцем культури, в основі Цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.
V класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальним аспект культтои тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.
У марксистській філософи класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура
оозуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних: умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура £ не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а и самим процесом людської діяльності,
У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об’єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб’єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв’язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали “некоректність" такого ставлення до цих культур.
“Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.
Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, “темноти” світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.
Постмодерністська модель. Ця модель пов’язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, “метиться”
250
ЛЮДСЬКИМ спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного” стану в “розумний” (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям. ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.
Поняття “культура” не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.
Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.
Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об’єктивних і суб’єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це “технологія виробництва та відтворення людини і суспільства”, основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду “технологія” людської діяльності.
Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того^, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.
Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів носіїв Ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність.
251
й „ гім’ї шлюбу, звичаїв, символів, текстів тощо. А° ^гобистісний фактор тут не враховується.
•^Соціологічний” підхід. Культуру тлумачать як мішальний інститут, що дає змогу розглядати сугХг™ як стійку Цілісність, відмінну ВІД природи. SSSS розглядають з погляду и функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, ЩО визначають ролі і норми поведінки людей у Су-
CmjrSiimapHim підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовномопального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, ЩО поєднує всі види людської творчості І який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як Процес відтворення людини в усьому розмаїтті їі властивостей і потреб.
Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.
Філософія вивчає культуру не як особливий об’єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає пра гнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.