60. Теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності

У сучасній західній соціальній філософії поширені різновиди теорії соціальної стратифікації та мобільності. Як правило, вони або взагалі заперечують наявність класів у сучасному суспільстві, або поряд з поняттям “клас” використовують поняття “страта” (лат. stratum – прошарок та facere – робити).

Засновником цих теорій вважається російсько-американський соціальний філософ Питирим Сорокін (1889–1968). Він стверджував, що сучасне індустріальне суспільство поділяється не на класи, а на страти.

Власність на засоби виробництва не є визначальною ознакою. Основою поділу суспільства на різні групи (страти) є інші ознаки. Вони досить різноманітні. Деякі соціологи налічують до восьми таких ознак, наприклад, професія, величина прибутку, стиль і спосіб життя, рід занять, рівень культури, освіти, політичні уподобання тощо.

Прихильники концепції соціальної стратифікації та соціальної мобільності заперечують марксистське вчення про наявність у капіталістичному суспільстві антагоністичних класів – буржуазії та пролетаріату. Суспільство, на їхню думку, поділяється на вищі, середні та нижчі страти, кількість яких залежно від названих вище ознак може досягати восьми. Суперечностей між ними, загострення боротьби, в марксист-

206

і

СЬКОМУ розумінні, не існує. Спостерігаються лише відмінності між стратами, висока рухливість, мобільність переходу з однією страти в іншу.

Перехід З однієї страти в іншу західні філософи називають соціальною мобільністю. Існують так звані “вертикальна мобільність” і “горизонтальна мобільність”. _

Сутність вертикальної мобільності зводиться до твердження, що в індустріальному суспільстві є так звані ліфти, ескалатори, завдяки яким люди здатні переміщатися з нижчої до вищої страти. Такі своєрідні ліфти (чи ескалатори) існують у різних галузях суспільного життя: економіці, політиці, армії, церкві, науці, шлюбі (за допомогою вигідного шлюбу можна розбагатіти чи зробити кар’єру).

Горизонтальна мобільність полягає в переміщенні людей в межах тієї самої страти у зв’язку, наприклад, зі зміною місця роботи чи проживання. В цьому випадку соціальне та економічне становище людини, посуті, не змінюється. Така мобільність порівнюється з автобусом, де страти – це місця в автобусі, де кожне місце можуть займати різні люди.

Незважаючи на деякі позитивні моменти теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності та її популярність в західному суспільстві, не можна не помітити її очевидні недоліки. Адже не можна розглядати західне суспільство, як суспільство, в якому панує повна злагода та безконфліктність, відсутність суперечностей між різними соціальними групами щодо власності. Остання залишається основним фактором і ознакою соціального розмежування. Саме наявність гострих проблем у розподілі власності призводить до страйків, різного роду непорозуміннь, які не вдається розв’язати там, де панує власність. Щодо можливостей кожного піднятися “ліфтом” до вищих страт, то, дійсно, такі факти відбуваються, але переміщаються на верхні сходинки лише одиниці. Без власності, без багатства такий перехід має формальний, абстрактний характер і може відбуватися здебільшого в “казочках”.

207

61. Рушійні сили Історичного процесу

Суспільство становить складну систему, що розвивається на своїй власній основі, тобто воно саморозвцваєтіся, має власні джерела розвитку. Ніякі зовнішні сили чи стимули не здатні стимулювати історичний процес. Суспільство має СВІЙ внутрішній ДВИГУН розвитку.

Двигуном чи загальним джерелом розвитку суспільства, як і взагалі будь-якого розвитку, є суперечно сті. Останні виступають як єдність протилежностей, які водночас зумовлюють одна одну і перебувають у боротьбі. Суперечності проявляються в усіх сферах людської життєдіяльності: економічній, ПОЛІТИЧНІЙ,

ідеологічній, духовній тощо. Вони властиві будь-яким спільнотам людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), окремій людині, суспільству в цілому як соціальній системі.

Суперечності пов’язані з діяльністю людей. Більше того, стимулюють цю діяльність і органічно вплетені в неї. Саме людська суспільна діяльність є рушійною силою. Але таке твердження є занадто загальним. Адже діяльність властива й окремій людині, і різним соціальним групам, спільнотам людей, і певному суспільному устрою та людству в цілому. Бажано виділити, проаналізувати найбільш загальні джерела саморозвитку суспільства. Але перед цим необхідно усвідомити витоки, стимули діяльності людей а також суперечності, що проявляються в цій діяльності й водночас стимулюють її.

Що рухає людьми? Що спонукає їх, зокрема, до соціальної діяльності?

Визначальною причиною соціальних дій, звершень, спонукань є інтереси людей. Будь-яка людина унікальна і неповторна, кожна має в житті немовби власну мету. Але кожний індивід належить до певного об’єднання людей, що історично склалося, – станів, націй, народностей, сім’ї та ін. Як частка об’єднання індивід пов’язаний з іншими людьми, що входять до цього об’єднання, однаковими умовами жит-

208

f

тя, загальністю інтересів. Інтерес об’єднання стає, як правило, інтересом індивіда. і

Особливе місце серед розмаїття інтересів належить матеріальним інтересам, особливо інтересам власностіНаявність чи відсутність власності на знаряддя і засоби виробництва це фактор, що визначає інтереси і особистості, і соціальних об’єднань. Інтереси людей, надзвичайно розмаїті, але саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що об’єднує людей у певні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Зрозуміло, що виходячи з розмаїття інтересів, ступеня їх важливості, значимості можна відповідно класифікувати і діяльність людей. Отже, рушійні сили можуть бути впливовими лише або в певній окремій сфері суспільного життя, або в межах окремого соціального об’єднання. Нас же цікавлять джерела, рушійні сили поступу суспільства в цілому. Можна виділити найбільш загальні, фундаментальні рушійні сили чи джерела історичного процесу.

Першим джерелом саморозвитку суспільства є протиріччя між природною і культурною організацією людини і її спільнот. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи, специфічним проявом феномену життя. Звідси – необхідність підтримки, збереження життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Тому необхідно усвідомлювати важливість глобальних проблем людства (насамперед екологічної) саме як проблем життя і смерті. Лише в цьому зв’язку можна і потрібно розглядати комплекс економічних, соціально-політичних, національних, релігійних та інших проблем людства. Ці проблеми в принципі не можуть бути успішно розв’язані поза взаємовідносинами людини зі світом природи і світом “другої” природи, тобто культури.

Другим, більш складним джерелом саморозвитку суспільства є суспільні відносини, що виникають у процесі трудової діяльності людини. Для філософського аналізу розвитку суспільства центральними питанням виступає насамперед аналіз мотивів та стимулів до діяльності, оскільки цей момент істот-

209

ною мірою визначає відношення людини до світу та

їнїПОЇ людини.

Можна визначити такі мотиви і стимули діЯЛь.

ності*

1. Підтримка власного існування, виживання

індив Дро00вжвккя життя роду (особливо праця батьків заради підтримки життя дітей). Разом з тим, у період соціальних потрясінь СІМ Я ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЄДИНОЮ опорою, смислом життя і життєдіяльності.

3. Задоволення самої потреби в праці, праця заради творчості, ЩО приносить радість і відчуття повноти існування.

4. Боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів праці або заради допомоги людям. Антагонізми і співробітництво – два полюси взаємодії людей у суспільстві, а між ними знаходиться основна маса людських взаємовідносин відносно праці та її плодів.

Аналіз цього джерела саморозвитку суспільства з необхідністю вимагає філософського розгляду понять “власність” і “експлуатація”. Але останні аналізуються в інших темах курсу філософії.

Третім джерелом саморозвитку суспільства є духовний потенціал.

Ця проблема зводиться, по суті, до двох найбільш поширених варіантів:

1) спроби реалізувати в житті релігійний ідеал, тобто влаштувати життя суспільства за моделлю догматів тієї чи іншої релігії;

2) організувати життя суспільства на основі ідеї, пов’язаної з формулюванням земного ідеалу рівності та справедливості.

210

62. Проблема суб’єкта історичного

процесу

Поняття “суб’єкт” (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об’єктивних суспільних умов.

З визначення поняття “суб’єкт” зрозуміло, що не кожна особистість є суб’єктом історичного процесу. Особистість може бути суб’єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб’єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб’єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб’єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб’єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб’єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих

211

індивідуальному суб’єкту, вона характеризується

внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету СВо* діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб’єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб єкта в тому разі (Ще раз наголошуємо), якщо він приходить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до Інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб’єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб’єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття “суб’єкт історичного процесу”, ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують “суб’єкта”. По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб’єктом історичного процесу.