5А) Соціальна структура

Існує декілька поглядів на питання яким був соціально-економічний лад Давньоруської держави.

Академік Б. Греков та його послідовники, вважають що Київська Русь була феодальною державою, адже існувала приватна власність феодального класу на землю. Ця точка зору поділялася й багатьма вченими Заходу.

Частина істориків ставлять під сумнів феодальний характер Давньоруської держави. На їх погляд, деякі риси соціально-економічного розвитку Русі були нетиповими для феодалізму: наявність рабства, примітивний засіб стягання податків (данина, полюддя), пізнє встановлення (лише в ХІ ст.) приватного феодального землеволодіння. На цій підставі Давньоруська держава оголошувалася рабовласницькою.

Проте ці пережитки не визначали сутності способу виробництва на Русі. Тому більшість істориків вважають Київську Русь феодальною державою, але не в початку її існування (IX ст.), а з часів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.

Сутність феодалізму як соціального ладу визначається двома моментами: 1) наявністю одноосібної власності виробника на знаряддя праці і продукти свого господарства та 2) особистою залежністю від феодала. У Давньоруській державі селянин мав землю, хату, реманент, худобу тощо. Проте надана земля була власністю феодала, що зобов’язувало селянина відбувати повинності на користь пана.

Отже, Київська Русь мала соціально-класову структуру, характерну для феодального типу держав. Основними класами в ній були феодали і селяни.

Клас феодалів складався з удільних князів з їх оточенням, військової знаті – дружини та земельної знаті – бояр. Великий київський князь, маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що в першу-ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити свій наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало економічну підпорядкованість.

Наприкінці ХІ ст. виникло церковне землеволодіння. Церква, поряд із князями й боярами перетворилася на великого феодального власника. Митрополит, єпископи, архімандрити, ченці і черниці походили переважно з вищих верств населення – князів, членів їх роду, бояр.

Найбільш привілейованою верствою суспільства були бояри, які поділялися на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів, верхівку князівської військової дружини. Однак вони не були замкнутою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа не боярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне перед державою).

Клас селян поділявся на слідуючи категорії: вільні общинники або “смерди”, що експлуатувалися феодалами шляхом стягування данини (продуктової ренти); “закупи” – колишні смерди, які узяли у феодала “купу”, тобто позичку грішми, реманентом, насінням тощо; “рядовичі” – селяни, які уклали з феодалом “ряд” – договір на оренду. Якщо дві останні категорії були неспроможні оплатити борг, або виконати умови оренди, вони переходили з положення економічно залежних від феодала в стан юридично залежних. Громадянські права у рядовичів і закупів були обмежені, цілим рядом законів була закріплена і майнова нерівність.

Значний прошарок в давньоруському суспільстві складали “холопи” – дворова челядь, що знаходилася у повній власності від господаря. Холопа можна було купити як річ, але він не був класичним рабом. Головними джерелами холопства були військовополонені, діти холопки, банкрути, що не виплатили свої борги тощо. Холопи не були правовими особами, тобто не мали громадянських прав, не могли бути свідками у суді. Холоп, який відкупився або був відпущений на волю ставав "ізгоєм".

"Ізгої" - це люди, що розірвали зі своєю общиною, чи були вигнані з неї. Вони не мали права користуватися общинною землею (луками, пасовищами) і тому, як правило, жили на землі феодала, яку повинні були обробляти.

Населення міст складалося із заможних городян (міська аристократія), міських низів (торговців, ремісників, рядового духовенства) та черні (тих, хто наймався на будь-яку чорну роботу). Переважна маса міського населення була особисто вільною. Міщани сплачували податки до державної скарбниці або відпрацьовували певну кількість днів на будівництві. На їх кошти споруджувалися громадські будівлі, мости, дороги, церкви тощо.

"Повість временних літ" згадує на початку Х ст. - понад 20 давньоруських міст, в XI ст. - ще 32, а в ХІІІ ст. їх було вже понад 300. Найбільшими з них, крім Києва, були Чернігів, Новгород, Псков, Суздаль, Переяславль та ін.

Вищесказане дає можливість зробити висновок, що в Київській Русі була сформована достатньо розвинута соціально-класова структура. В умовах феодальних відносин проходила поляризація майнового і соціально-правового положення різних груп населення. Величезним масам сільської бідноти протистояла феодальна верхівка, що породжувало непримиренні класові протиріччя.