1.3. Законодавство про охорону праці

В Україні діють закони, які визначають права і обов'язки її меш­канців. Конституція – основний закон держави – була прийня­та Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Вона декла­рує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочи­нок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у ста­рості й деякі інші.

У Конституції України підкреслюється, що людина, її життя і здоров'я, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці (ст. 43); громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника (ст. 46); права і свободи людини захищаються судом (ст. 55). Всі закони і нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям Конституції.

Законодавча база охорони праці України налічує ряд законів, основними з яких є Закон України "Про охорону праці" та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: "Про загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування від нещасних випадків на вироб­ництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності", "Про охорону здоров'я", "Про пожежну без­пеку", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного бла­гополуччя населення", "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку", "Про дорожній рух", "Про загальнообов'яз­кове соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням". Їх доповнюють державні міжгалузеві й галузеві нормативні акти – це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

Закон "Про охорону праці", прийнятий Верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України у новій редакції 21 листопада 2002 р. Він складається з преамбули та 9 розділів. У розділі І "Загальні положення" (ст. 1) наводяться визначення понять "охорона праці", "роботодавець", "працівник" та окреслюється дія цього Закону (ст. 2), який поширюється на всіх фізичних та юри­дичних осіб. У статті 3 йдеться про те, що при укладанні міжна­родних договорів, на обов'язковість яких надала згоду Верховна Рада України, в яких встановлено інші норми, ніж ті, що передба­чені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору. Основними принципами держав­ної політики в галузі охорони праці (ст. 4) є пріоритет жит­тя та здоров'я людини перед будь-якими результатами вироб­ничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю, повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці шляхом суцільного контролю та ін.

У розділі II "Гарантії прав громадян на охорону праці" пе­редбачено, що роботодавець зобов'язаний інформувати пра­цівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкід­ливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань (опла­та з Фонду соціального страхування від нещасних випадків); відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на вироб­ництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати пра­цівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно колективного договору; зафіксовано право працівника відмови­тись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров'ю та життю, та ін.

У законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

Відповідно до статті 174 КЗпП і статті 10 Закону України "Про охорону праці" не можна допускати жінок до наступних видів робо­ти, навіть якщо вони наполягають на виконанні цих робіт:

• роботи з важкими умовами праці;

• роботи зі шкідливими або небезпечними умовами праці;

• підземні роботи (крім нефізичних або робіт із санітарного і побутового обслуговування).

Існують також норми гранично допустимих навантажень для жінок при підійманні та переміщенні важких речей вручну, що встановлені наказом № 241 МОЗ України «Про затвердження граничних норм підіймання та переміщення важких речей жінка­ми» від 10.12.1993 р. (табл. 1.1.). Забороняється залучати жінок до робіт, пов'язаних з постійним переміщенням протягом робочої зміни вантажів масою понад 7 кг.

Таблиця 1.1