154

Розділ 1. Наука: передумови виникнення та сучасні тенденції розвитку

Після вивчення цього розділу Ви можете:

• визначити виникнення та функції науки у суспільстві;

• розрізняти предмет науки та її об'єкти;

• характеризувати науки за групами: природничі, суспільні, науки про мислення;

• розуміти зміст теоретичних і прикладних наук та їх взаєморозвиток;

• визначати термін (поняття) "наука"та його обґрунтувати;

• розрізняти науку і релігію за змістом і призначенням;

• розглядати наукознавство, як науку про науку;

• володіти розділами наукознавства та знати їх характеристику;

• знати структуру і класифікацію науки;

• мати знання з організації науки та підготовки кадрів в Україні.

Завдання курсу “Основи наукових досліджень”

 

Згідно до вимог професіограми бакалавра у галузі “Менеджмен організацій”, студент повинен оволодіти не лише змістом фундаментальних та фахових дисциплін, але й опанувати навичками здобуття нових знань, засвоїти методику процесу наукового пізнання.

Залучення студентів до наукової роботи впродовж усього періоду навчання запобігає пасивному накопиченню інформації, сприяє формуванню аналітичного підходу до вивчення та прогнозування явищ педагогічної дійсності.

Курс “ Основи наукових досліджень ” закладає підгрунтя наступної науково-пошукової діяльності студентів, ознайомлює їх із різними формами наукового викладу дослідницьких матеріалів, із логікою та етапністю процесу дослідження, його категоріальним апаратом, формує основні гностичні, дослідницькі вміння, навички роботи із літературою.

У економічному вузі вибудувана певна наступність етапів та форм наукової діяльності:

І курс – підготовка виступів, повідомлень і рефератів;

ІІ курс – участь у роботі проблемних груп, виступи на студентських науково-практичних конференціях;

ІІІ курс – написання курсових робіт із теоретико-економічних і фахових дисциплін;

ІV курс – написання курсових робіт з спеціальних фахових дисциплін (на основі активної еконмічної практики);

V курс – написання і захист дипломних робіт;

магістратура – написання і захист магістерських робіт;

аспірантура – написання і захист кандидатських дисертацій;

докторантура – написання і захист докторських дисертацій.

У цій системі прослідковується поступове ускладнення завдань та вимог, все глибше оволодіння поняттями наукового апарату: тема, проблема, предмет і об’єкт дослідження, мета і завдання дослідження, гіпотеза, концепція, експериментальна база тощо.

1.1. Поняття, зміст і функції науки

Знання необхідні людині для орієнтації в навколишньому світі, для пояснення і передбачення подій, планування і реалізації діяльності та розробки інших нових знань. Знання — найважливіший засіб перетворення дійсності. Вони становлять динамічну систему, що швидко розвивається, темпи зростання якої в сучасних умовах перевищують темпи зростання будь-якої іншої системи. Використання знань у практичній перетворювальній діяльності людей передбачає наявність особливої групи правил, що регламентують, як саме, в яких ситуаціях, за допомогою яких засобів і для досягнення якої мети можуть застосовуватися ті чи інші знання.

Говорячи про знання, мають на увазі вищий рівень інформації, що функціонує в суспільстві. При цьому знання — це не вся інформація, а лише та її частина, яку людина перетворила і опрацювала особливим чином. У процесі перетворення інформація повинна набути знакової форми або бути представленою в цій формі за допомогою інших знань, накопичених у пам'яті; інформація повинна отримати суть і значення. Отже, знання — це завжди інформація, але не всяка інформація — знання. Для перетворення інформації на знання використовують цілу низку закономірностей і різноманітних правил, що вводять знання до системи суспільних зв'язків, у культуротворчий контекст конкретної доби.

Як основна форма людського пізнання наука в наш час стає дедалі вагомішим і суттєвішим складником тієї реальності, яка нас оточує і в якій нам так чи інакше потрібно орієнтуватися, жити і діяти. Тому важливо мати чітке уявлення про те, що таке наука, як вона побудована і як розвивається.

Наука становить сутність людського знання. За Кантом, вона є сукупністю знань, впорядкованих згідно з певними принципами, реальним зв'язком правдивих суджень, передбачень і проблем дійсності та окремих її сфер чи аспектів.

Виникнення науки як сфери людської діяльності тісно пов'язано з природним процесом розподілу суспільної праці, зростання інтелекту людей.

Поняття науки ґрунтується на її змісті і функціях у суспільстві.

Змістом науки є:

• теорія як система знань, що є формою суспільної свідомості та досягнень інтелекту людей;

• суспільна роль в практичному використанні рекомендацій для виробництва благ, які є життєвою потребою людей.

Безпосередня мета науки — це опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів, інакше кажучи, теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльності людей. Тому наука як сфера людської діяльності виконує функцію розробки і теоретичної систематизації об'єктивних знань про дійсність. У перебігу історичного розвитку наука перетворилася на виробничу силу суспільства і найважливіший соціальний інститут. Поняття науки містить і діяльність задля отримання нового знання, і результат цієї діяльності — суму отриманих на даний час наукових знань, що створюють наукову картину світу.

Головна функція науки - пізнання об'єктивного світу, щоб його вивчати і при можливості удосконалювати.

У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе ряд конкретних функцій:

• пізнавальну - задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспільства;

• культурно-виховну - розвиток культури, гуманізація виховання та формування нової людини;

• практично-діючу-удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.

Поняття науки слід розглядати з трьох основних позицій. По-перше, з теоретичної, як систему знань, як форму суспільної свідомості; по-друге, як певний вид суспільного розподілу праці, як наукову діяльність, пов'язану з цілою системою відносин між ученими і науковими установами; по-третє, з позицій практичного застосування висновків науки, тобто її суспільної ролі.

Виникнення науки тісно пов'язано з процесом розподілу суспільної праці. І хоч слово "вчений" виникло лише у першій половині XIX століття, ця сфера людської діяльності набагато раніше стала особливим заняттям певних осіб.

Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості людей. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існування багатьох галузей знань, які об'єднуються у три великі групи наук:

• природничі (фізика, хімія, біологія та ін.);

• суспільні (економічні, філологічні, історичні та ін.);

• науки про мислення (філософія, логіка, психологія та ін.). Наука є основною формою пізнання світу.

Вона створюється для безпосереднього виявлення найважливіших сторін усіх явищ природи,суспільства і мислення. Кожна наука передбачає створення єдиної логічно чіткої системи знань про ту чи іншу сторону навколишнього світу, знань, зведених в систему. Систематизація наукових знань є адекватним відображенням, відтворенням структури об'єкта у системі наукових знань про нього. Отже, наука являє собою знання, зведені у систему.

Кожна наука передбачає створення єдиної логічно чіткої системи знань про той чи інший аспект навколишнього світу, знань, зведених у єдину систему. Систематизовані наукові знання і є адекватним відображенням, відтворенням структури об'єкта в системі наукових знань про нього. Отже, наука — це динамічна система знань, що розкривають нові явища в суспільстві і природі з метою використання їх у практичній діяльності людини.

Проте треба зазначити, що не всі знання, зведені в систему, адекватні науці. Наприклад, практичні посібники з планування, нормування, обліку, фінансування становлять певну систему знань, але їх не можна віднести до наукових знань, бо вони не розкривають нових явищ у господарській діяльності людей, а лише містять конкретні інструкції відносно виконання традиційних дій у сфері бізнесу. Отже, наукові знання слід відокремлювати від пересічних знань, якими люди користуються в побуті для вирішення щоденних завдань.

На відміну від повсякденного знання, наука (за Арістотелем) не задовольняється тільки питанням "що", а й запитує "чому", порушує питання про основи і причини речей, водночас заглиблюючись у дійсність, в елементи буття, подій, трансформуючи їх. Тому однією з найважливіших особливостей наукового пізнання є орієнтація науки на вивчення об'єктів, які можуть входити в діяльність людини, і дослідження їх як явищ, що підкоряються об'єктивним законам функціонування і розвитку.

Чим же відрізняється наука від повсякденного пізнання?

По-перше, наука має справу з особливим набором об'єктів реальності, що не зводяться до об'єктів побутового досвіду. Наука виходить далеко за межі повсякденної практичної діяльності людини й має предметом своєї уваги ті об'єкти, які поки що не входять у наявну практику. При цьому, спираючись на глибокі знання об'єктивних суттєвих зв'язків дійсності, виявляючи об'єктивні тенденції розвитку природничих і суспільних процесів, наука є засобом передбачення наслідків людської діяльності, розкриває методику прийняття рішень у цій діяльності. Тому передбачення майбутніх змін у природі і суспільстві також є одним з найважливіших завдань науки.

Особливості об'єктів науки потребують і нових засобів для їх освоєння. Наприклад, щоб описати явища, які вивчає наука, якомога чіткіше фіксувати поняття та визначення, наука розробила спеціальну мову для опису об'єктів, незвичайних з погляду існуючої практики, а іноді й здорового глузду.

Поряд із спеціалізованою мовою наукове дослідження потребує особливої системи спеціальних знарядь, спеціальної наукової апаратури. Наука формує і специфічні способи обґрунтування істинності знання: експериментальний контроль за отриманим знанням, виведеність одних знань з інших, істинність яких уже доведено.

Важливою рисою науки є також її активний пошуковий характер. Тому докорінно різняться й методи пізнавальної діяльності в науці і повсякденному житті. Власне кажучи, тільки в науці способи визначення і фіксації об'єкта як предмета пізнання вирізняють як специфічні методи пізнання. У повсякденному житті це зовсім не усвідомлюється.

У процесі накопичення знань про методи наукової діяльності сформувалася методологія як особлива галузь наукового дослідження, призначена спрямовувати науковий пошук.

Крім того, заняття наукою потребують особливої підготовки: освоєння засобів наукового дослідження, що вже історично склалися завдяки досвіду людства, прийомів і методів використання цих засобів, а також засвоєння певної системи цінностей і цільових установок, характерних для науки. Це, наприклад, установка на пошук об'єктивної істини, звідки випливає, скажімо, вимога логічної несуперечності теорії та її експериментального підтвердження, або установка на постійне зростання знань, отримання нового знання, що пердбачає заборону на плагіат, допустимість критичного перегляду підстав наукового пошуку та ін.

Таким чином, головними ознаками наукового пізнання світу є:

• предметність і об'єктивність наукового знання;

• вивчення об'єктів, порівняно незалежних від повсякденного досвіду та сьогоденних можливостей використання результатів.

Усі інші відмінні ознаки науки є похідними від основних і обумовлені ними.

Кажучи про наукове знання, необхідно виокремити два його рівні — емпіричний (тобто заснований на досвіді і через посередництво досвіду) і теоретичний (отриманий шляхом умовиводу, відокремлено від практики). Основними критеріями розподілу цих рівнів є:

• характер предмета дослідження;

• тип засобів дослідження, що застосовуються;

• особливості методу дослідження.

Безумовно, теорія та емпіричне дослідження мають справу з різними зрізами однієї і тієї самої дійсності. Однак емпіричне дослідження вивчає явища і залежності між ними, в яких воно може вловити прояв закону, тим часом як теоретичне дослідження дає закон у чистому вигляді.

Елементами емпіричного (заснованого на практичному досвіді) знання є факти, отримані за допомогою спостережень та експериментів і які констатують якісні й кількісні характеристики об'єктів і явищ. Стійка повторюваність і зв'язки між емпіричними характеристиками виражаються за допомогою емпіричних законів, виведених за допомогою теорії ймовірності.

Емпіричне дослідження базується на безпосередній практичній взаємодії дослідника з об'єктом дослідження, що передбачає проведення спостереження й експериментальну діяльність. А все це, у свою чергу, потребує використання приладів, пристроїв, устаткування та інших засобів реального спостереження та експерименту.

У теоретичному дослідженні безпосередня практична взаємодія з об'єктом відсутня, об'єкт вивчається тільки опосередковано — через розумові конструкції, що є носіями тільки істотних характеристик і вільні від несуттєвих зв'язків та ознак. Інакше кажучи, теоретичний рівень наукового знання передбачає наявність особливих абстрактних об'єктів і таких, що їх взаємопов'язують, теоретичних законів. Ці об'єкти і закони створюються з метою ідеалізованого опису і пояснення емпіричних ситуацій, іншими словами, з метою пізнання суті процесів та явищ.

Оперування об'єктами теоретичного рівня, з одного боку, може здійснюватися без використання емпірії, а з іншого — передбачає можливість звернення до неї через пояснення фактів, що вже є або очікуються в майбутньому. Теоретичне пояснення може бути і якісним, і кількісним, що широко використовує математичний апарат, і особливо це характерно для сучасного етапу розвитку науки. Формування теоретичного рівня наукового знання призводить до якісної зміни рівня емпіричного. Якщо до формування теорії емпіричний матеріал, що становив її передумови, отримано, зокрема на базі повсякденного досвіду і природної мови, то з виходом на теоретичний рівень його розглядають крізь призму змісту теоретичних концепцій, що з цього моменту починають спрямовувати постановку експериментів і спостережень — основних методів емпіричного дослідження.

Усі теоретичні дисципліни так чи інакше сягають своїм історичним корінням практичного досвіду. Проте у перебігу свого розвитку окремі науки відриваються від своєї емпіричної бази і розвиваються суто теоретично (наприклад, математика), повертаючись до повсякденного досвіду діяльності людини тільки у сфері свого практичного застосування.

Емпіричний і теоретичний рівні мають досить складну організацію. їхні складники характеризуються специфічними пізнавальними процедурами та особливими типами отриманих за їхньою допомогою знань.

Розглянемо гранично спрощену схему емпіричного рівня. Він постачає емпіричні факти — будівельний матеріал для створення базису теорії. Емпіричні факти — це завжди достовірна, об'єктивна інформація, такий опис об'єктів і зв'язків між ними, де знято суб'єктивні нашарування. Саме на емпіричному рівні і здійснюється перехід від даних спостереження до емпіричних фактів; ця процедура досить тривала і складна. Первісна інформація від об'єкта міститься в даних спостереження, які фіксуються у вигляді протоколів спостереження. Випадкові зовнішні впливи, похибки приладів, помилки спостерігача вносять у дані спостереження чималу кількість суб'єктивної інформації, тому ці дані не є достовірним знанням, що відповідає самій реальності, і, таким чином, не є фактом. Для перетворення даних спостереження на емпіричний факт необхідно, по-перше, провести їх раціональне опрацювання та пошук стійкого інваріантного їх змісту. На цій стадії виконується порівняння множини результатів спостережень, виявлення та відсіювання випадкових похибок і помилок, статистичне опрацювання даних та ін.

По-друге, для встановлення факту необхідно дати тлумачення того інваріантного змісту, що виявляється в даних спостереження. У процесі цього тлумачення широко використовують раніше отримані теоретичні знання.

Таким чином, у формуванні емпіричного факту використовують знання, отримані незалежно від теорії, а факти дають стимул для створення нових теоретичних знань, які, у свою чергу, можуть знову брати участь у формуванні новітніх фактів тощо.

Перейдемо тепер до спрощеної схеми організації теоретичного рівня знань.

Тут першим етапом можна виділити побудову окремих теоретичних моделей і законів, які виступають як теорії, що стосуються досить обмеженої сфери знань.

Наступний рівень теоретичного знання — розвинута теорія. Вона становить узагальнену теоретичну модель, яка охоплює всі окремі випадки, і вже щодо неї формулюється звід законів, що є узагальнювальними відносно всіх окремих теоретичних законів.

Обидва розглянуті типи організації наукового знання — окремі та узагальнювальні розвинуті теорії — взаємодіють між собою, а також з емпіричним рівнем знань, оскільки, на відміну від доктринальних схем, теорія виходить не з раніше заданих настанов, а з узагальнення типових фактів, що неодноразово повторювалися, з вивчення реальних подій, виявлення стійких тенденцій.

Як відомо, основні ступені пізнання істини виражаються трьома категоріями логіки: одиничне, особливе і загальне. Справді, будь-яке пізнання починається зі встановлення одиничних фактів, поки що нічим не пов'язаних між собою (одиничне).

Потім пізнання переходить до первісного сортування і групування цих фактів за конкретними ознаками, характерними для окремих груп (особливе).

І нарешті, вирішується завдання виявлення спільного між усіма подібними особливими групами — загального закону, що їх пов'язує (загальне).

Порядок дій, шляхи, якими рухається наукове пізнання, можуть бути різними. Наприклад, за допомогою індукції наука від досліду і спостережень звертається до понять, суджень та умовиводів, від одиничного, через особливе, до загального, а за допомогою дедукції — від загального до одиничного, завжди перевіряючи одне іншим; в аналізі вона переходить від цілого до частин, а в синтезі — навпаки. Проте суттєвим є те, що вся ця множина окремих знань об'єднується у цілісність, забезпечену взаємозв'язками між емпіричними та теоретичними рівнями, основами наукового знання; вона визначає стратегію наукового пошуку та сприяє включенню його результатів до культури відповідної історичної доби.

Безумовно, наукове знання пізнає істину з певною мірою наближення. Постійні зміни у свідомості і суспільстві приводять до того, що колишні уявлення про світ уточнюються або навіть відкидаються, замінюються новими узагальненнями і висновками. Уся історія розвитку науки відвертає людство від догматизму, однобоких поглядів, поверхневих оцінок. Наука не є і не може бути збіркою готових правил і догм, оскільки є адекватним відображенням тієї дійсності, що постійно рухається, змінюється і яку ми називаємо світом.

Наука як система знань має специфічну структуру, що складається з низки елементів.

Головним складником науки, її системоутворювальною ланкою є наукові закони.

Науковий закон — внутрішній суттєвий і стійкий зв'язок явищ і процесів, що обумовлює їхні впорядковані зміни і дає можливість достовірного передбачення перебігу цих явищ або процесів. Наукові закони існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, як відображення необхідних, суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей чи явищ або різноманітними тенденціями їхнього розвитку. Вони не створюються людьми, а лише виявляються, розкриваються, формулюються таким чином, щоб відповідати реаліям об'єктивного світу, бути точним їх відображенням.

Типи законів в об'єктивному світі досить різноманітні. Деякі з них виражають функціональний взаємозв'язок між властивостями об'єкта (наприклад, закон взаємозв'язку маси та енергії), інші — взаємозв'язок між матеріальними об'єктами у великих системах (наприклад, закон електромагнітних і гравітаційних взаємодій), між власне системами або між різними станами та стадіями розвитку цих систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількості в якість). Крім того, наукові закони розрізняють за ступенем загальності та сферою дії. Наприклад, закони філософії відображають найзагальніші риси економічних відносин, а закони економіки — їхні специфічні риси. Останні містять категорії філософії та специфічні риси економічної дієвості. Закони й категорії філософії та економічної теорії становлять цілісну систему в розвитку суспільства.

Важливим структурним елементом науки є категорії — форми усвідомлення в поняттях загальних способів ставлення людини до світу, що відображають найбільш загальні та суттєві властивості, закони природи і суспільства. Це найзагальніші поняття науки, що втілюють особливості її предмета, змісту і методу. Вони є незмінним засобом дослідження і систематизації матеріалу (наприклад, категорії товару і вартості, володіння і власності в економічній теорії, подвійності відображення і балансового узагальнення господарських процесів у бухгалтерському обліку, індексів у статистиці).

З науковими законами і категоріями тісно пов'язаний такий структурний елемент науки, як принцип — першопочаток, керівна ідея, центральне поняття, що є узагальненням і поширенням якогось положення на всі явища тієї сфери знань, з якої цей принцип виведено. Під принципом дії, наприклад, розуміють етичну норму, що характеризує взаємини людей у суспільстві. Принципи, на відміну від законів, об'єктивно в природі не існують, їх спеціально створює людина в процесі систематизації знань як основу цієї системи. Принципи можуть мати форму постулатів — тверджень, попередніх припущень певної наукової теорії, що вважаються в ній вихідними і стають основою для великих теоретичних узагальнень. У сучасній логіці і методології науки постулат іноді трактується як синонім поняття аксіоми — певного вихідного твердження, інтуїтивно очевидного або апріорі істинного, яке приймається без доказів як опорне в певній теорії, і з якого (або сукупності яких) виводяться всі інші положення цієї теорії в межах прийнятих у ній правил виводу. Проте здебільшого зберігається різниця цих понять: під аксіомами розуміють логічні вихідні принципи певної теорії, під постулатом — спеціально наукові, специфічні принципи цієї теорії. В окремих випадках терміном "постулат" позначають аксіоми і правила виведення конкретної теорії.

У цьому разі під теорією мають на увазі систему узагальненого достовірного знання про той чи інший "фрагмент" дійсності, що описує, пояснює і передбачає функціонування певної сукупності об'єктів, які становлять цей "фрагмент". Теорія є розумовим, духовним відображенням і відтворенням реальної дійсності, водночас вона нерозривно пов'язана з практикою — специфічно людською, свідомою, доцільною предметною діяльністю, матеріальною, з огляду на свої передумови, засоби і кінцеві результати, яка саме ставить перед пізнанням завдання, що потребують вирішення. Тому практика та її результати в узагальненому вигляді є невіддільним складником кожної теорії. Докладніше теоретичний і практичний способи пізнання дійсності будуть розглянуті трохи нижче.

Наведені нами складники науки зовсім не вичерпують всього набору її системоутворювальних елементів. До них належать факти і дані досвіду, гіпотези, докази, спростування та багато інших, які перебувають у жорсткому паралельному або ієрархічному взаємозв'язку і складаються в чітко виражену систему об'єктивних знань про реальний світ — науку.

Наука - це динамічна система знань, які розкривають нові явища у суспільстві і природі з метою використання їх у практичній діяльності людей.