ЛЕКЦІЯ № 1

ТЕМА: Історія української культури як навчальна дисципліна. Витоки української культури

ПЛАН

1. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української культури. Багатозначність поняття «культура».

2. Періодизація української культури.

3. Взаємозв’язок культури із іншими сферами людської діяльності та її функції.

4. Роль культури у формуванні особистості та суспільства. Витоки української культури.

ЛІТЕРАТУРА:

Основна

1. Культура і побут населення України. – Навч. посібник / За ред. В.І. Наулко. – К.: Либідь, 1991. – 232 с.

2. Історія української культури / За загальною ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

3. Історія української та зарубіжної культури. – Навч. посібник / За ред. проф. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: «Вища школа», «Знання». Серія «Київському національному університету імені Тараса Шевченка – 165 років», 1999. – 326 с.

4. Греченко В.А. Історія української та зарубіжної культури / В.А. Греченко. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

5. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура / В.М. Кордон. – К.: ЦУЛ, 2002. – 507 с.

6. Культурологія: теорія та історія культури / За ред. Тюрменко І.І. – К.: ЦУЛ, 2004. – 368 с.

7. Подольська Є.А. Культурологія / Є.А. Подольська – К.: ЦУЛ, 2005. – 392 с.

8. Українська та зарубіжна культура / За ред. Заковича М.М. – К.: Знання, 2000. – 622 с.

9. Масол Л.М. Художня культура України / Л.М. Масол. – К.: Вища школа, 2006. – 239 с.

Додаткова

1. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури з тестовими завданнями / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К.: Літера ЛТД, 2009. – 416 с.

2. Європейська та українська культура в нарисах / За ред. Цехмістро І.З. – К.: ЦУЛ, 2003. – 320 с.

3. Історія культури / За ред. Шейко В.М. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

4. Історія української та зарубіжної культури / За ред. Клапчук С.М. – К.: Знання, 2001. – 763 с.

5. Хоменко В.Я. Українська і світова культура / В.Я. Хоменко. – К.: Україна, 2002. – 331 с.

І. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української культури».

Культура України пройшла тривалий і складний шлях розвитку. На її генезис особливо відчутно вплинули звичаї, психологізм і вірування на різних теренах, виробивши особливу ментальність. Певний час вона вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції. Через суспільно-політичні обставини історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від різнопланових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Сьогодні, коли Україна вступила у вирішальний період своєї історії після багатовікової неволі, найважливішим у цьому процесі є глибинне духовне оновлення, нагромадження інтелектуального потенціалу нації, осмислення її історичної місії в контексті світової історії.

Головною метою викладання курсу «Історія української культури» є формування у студентів системи знань про основні поняття національної культури в розвитку світового співтовариства; повернення до витоків українського народу та до загальнолюдських цінностей; розкриття багатства української культури крізь призму духовних та матеріальних здобутків, витворених протягом багатьох століть українцями та представниками інших національностей. Вивчення даної дисципліни допомагає молодому поколінню пізнавати не тільки історію української культури, а й усвідомлювати власну національну самобутність та глибинні зв’язки зі світовою культурою з більш успішною інтеграцією у світовий простір.

Предметом «Історії української культури» є українська культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, що вироблені попередніми поколіннями та виробляються зараз на теренах України.

Серед основних завдань вказаної навчальної дисципліни є: розширення гуманітарної підготовки студентів аграрного профілю, підвищення творчої активності майбутніх фахівців шляхом здобуття знань про суть української культури та мистецтва і етапи їх історичного розвитку. Вказана дисципліна забезпечує естетично-філософське розуміння системного зв’язку усіх складових, що формують духовні цінності та якості людини і виховують молодих українців у дусі кращих національних традицій.

Поняття «культура» та його багатозначність.

Культура – це єдина можлива для людини форма існування. Значущість культури для людства влучно виразив видатний культуролог Ю. Лотман. Одне з основних завдань людства, відзначив він, – прагнення вижити. Людство розвивається у постійному відставанні виробництва від потреб. Але протягом усієї своєї історії воно виділяло кращі сили для такої діяльності, що безпосередньо не пов’язана з виробництвом. Це означає: якщо для біологічного існування людства необхідно лише відповідне виробництво, то для існування людського суспільства потрібна культура!

Існує чимало визначень поняття «культура», що свідчить про його багатозначність. Вважають, що уперше вжив слово «cultura» (лат. – обробка, поліпшення) у поетичному трактаті «Землеробство» римський письменник Марк Порцій Катон (234–149 до н.е.), позначивши ним процес впливу людини на природу з метою її зміни. Вирощуючи рослини, у які вкладені не тільки праця, але й знання, землероб змінює, «культивує» їх. Цей зміст слова згодом не тільки зберігся, але і розширився, включивши в себе процеси, пов’язані з іншими сферами людської діяльності. Об’єктом впливу може стати і сама людина. На це вказував відомий давньоримський оратор, письменник і політичний діяч Марк Тулій Цицерон (106–43 до н.е.). Він вважав, що за допомогою філософії можна «обробляти» розум людини і розвивати в ньому якості, гідні громадянина.

В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва, але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу». Художник Микола Реріх, наприклад, знаходив у слові культура скандинавські корені «культ» (вшанування) і «ур» (світло), тому тлумачив його як «культ світла».

У ХVІІ ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого». Як самостійна наукова категорія «культура» фіксується вперше у працях німецького юриста С. Пуфендорфа (1632–1694). Він застосовував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини. У подальшому слово «культура» отримало ще більш узагальнене значення, яке охоплювало собою сукупність створених людськими спільнотами традиційних благ і цінностей. У такому розумінні культура постає як створена людиною «друга природа», надбудована над природою первісною. Це поняття охоплює величезний світ явищ і відповідає дуже високому рівню абстракції. Подібно іншим категоріям такого роду, воно не може бути вичерпно визначене однією фразою.

З-поміж більш як сотні дефініцій поняття «культура» найвірогіднішим визначенням є таке: це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

Коли брати глобально, культуру поділяють на матеріальну й духовну. Однак межі між ними є умовними і рухливими. За матеріальним залишається визначальна роль у розвитку всієї культури в цілому, оскільки для набуття культурності потрібен певний розвиток засобів виробництва. Звідси визначення: матеріальна культура – це сукупність і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі розвитку суспільства, їх розподіл на споживання чи використання. Духовна культура охоплює сферу виробництва, поширення, використання чи споживання духовної діяльності: різні види духовної творчості, освіту, виховання, мораль, релігію, науку, навчання, діяльність ЗМІ та культурно-освітніх закладів та установ.

Культура поділяється також на світову та національну. Світова культура – вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, відбирає і розвиває найкращі риси національних культур. Національна культура – це культура певного регіону, яка має свої внутрішньо регіональні особливості: мову, звичаї, традиції, віросповідання тощо.

Поняття «культура» є значно ширшим, ніж поняття «мистецтво» і являє собою весь неоглядний світ творчої діяльності й множину її продуктів. Більшість із них можна безпосередньо побачити, бо вони існують у певній речовій формі, виражені в камені, на полотні, в металі. Отже, перша й найдоступніша сфера виявлення культури – це світ предметів, які можемо безпосередньо спостерігати. Багатоманітність предметної сфери культури визначається багатоманітністю самої людської діяльності.

З точки зору історії культури поняття «культура» використовують при характеристиці історичних епох тих чи інших країн, зокрема, України. Культура окремої людини не існує у відриві від перерахованих видоутворень культури. При цьому ані ставлення до природи, ані ставлення до праці чи громадських обов’язків – ніщо так не характеризує особисту культуру, як ставлення людини до людини і до самої себе. Оскільки джерело культури – в самій людині, то нехтування людиною і людськими стосунками в суспільстві, зрештою, вплине і на стан суспільної культури. Культура людини передбачає єдність і гармонію її тіла і душі (психіки). Проте, і культ розуму – це все ж не культура розуму. Надмірність у схилянні перед ним теж має негативні наслідки, оскільки розумний негідник є чи не найнебезпечнішим. Необхідна культура почуттів, яка виявляється як розумність і вихованість. Вона є основою загальної культури поведінки.

Людина – це кристал культури, її концентрований вираз. Але вона є і душею культури, її джерелом. Це передбачає її всебічний розвиток, гармонізацію розуму і почуттів, душі та тіла. Для досягнення цієї мети необхідно розвивати культуру виховання.

Усі структурні елементи культури створюються людиною для організації свого духовного життя. За допомогою цих «конструктів» людина освоює світ, структурує його, додає йому людської форми, тим самим освоюючи, структуруючи й олюднюючи себе саму.