Ми щойно говорили про свободу, а тут капкан.

• Неї грім малюнків, виконаних з проміжками в один день.

II Гобго у вас були якісь актуальні стосунки, що викликали таке відчут­ті* Стосунки з жінкою, в яких вона вам капкан розставляла?

• І1,мого капкана я уникнув.

II Проте видно, що ви до нього потрапили, хоч і не залишились у ньому?

• Це вже третій малюнок (мал. 20). Порядок такий: мал. 18, 19, 20 це вихід.

II Го ви зображені зі спини (мал. 20)? А ноги намальовані так, ніби ті йдете сюди, до капкана?

і ’ Та я не майстер малювати.

II Ни майстер малювати. То так намалювало ваше приховане бажан­ня Пи йшли туди, а хотілося б назад. Ви згодні, що так намальо- ііано?

(' 11 і, я не згодний (посміхається).

II Гут ви не дуже оригінальні, бо в нас уже були подібні випадки. Я працювала з одним юнаком. Він намалював відкриті двері, матір і чорні ступні, сліди. Коли ми придивилися, то зрозуміли, що то сліди людини, яка зайшла у двері, а він хотів намалювати, що звідти пішов. І коли я звернула на це увагу, то він сказав, що не вміє малювати ступні. Але ж намалював їх у той бік.

і І І,і* хибне коло.

II Хоча до пояса зображено, що він іде ніби від капкана. А ноги намальовано — до капкана. Що на мал. 18 написано?

і І І.е є і дії, я якого поки що немає виходу. Можливо, це ходіння туди- еюдн (мал. 13).

II Але цікаво, що цей капкан закритий (мал. 19). А тут він частково відкритий (мал. 18), тобто це завдяки вашим діям?

• Мі, навпаки.

II Пружний нібито стискаються тут (мал. 18)?

• Гак

II Го можна гадати, що ви потрапили до капкана?

' Гу і а погранив (мал. 18), а тут вийшов (мал. 20). Але підсвідомо пишу йду сюди. Я з вами згоден, бо знову і знову одне й те саме.

внутрішній стан, і він саме так представлений. А є ще та справжня картина, ситуація, що єднає погляд «капкана», ту людину, яка роз­ставила тенета, і того, хто в тому капкані. Його відчуття були бо­лючіші, ніж здавалося «капкану». А чому приховувався справжній внутрішній стан? Тому що хотілося подобатися цьому «капкану», чи...

С.: Чому приховувалося? Тому що не хотілось...

П.: ... щоб він мав задоволення від того, що я ось так страждаю?

С.: Хотілося розірвати стосунки. А навіщо тоді показувати, що страж­даєш?

77.: То правильно. Бо якщо показувати, що так страждаєш, то ніби давати надію, що буде все гаразд, що може так тривати. А було рішення розірвати. «Як я переживаю, то вже моя особиста спра­ва». Але це, очевидно, якась інтимна ситуація?

С.: Мабуть.

77.: З якоюсь жінкою?

С.: Так.

77.: Чому я запитую? Бо цей малюнок показує: рука і нога — за архе- типами — фалічні символи (мал. 19). Ми бачимо, що тут змінюється ситуація. Отже, можна думати, що ви прийняли свідоме рішення. Адже було певне розчарування щодо цієї людини. Але ще був чуттєвий потяг?

С.: Так, але тут швидше «витягування» ноги.

77.: Проте все одно є залишковий чуттєвий потяг?

С.: Звісно.

П.\ Ми бачимо, що на мал. 19 капкан і розірваний ланцюг, а на мал. 20 він немов поновлений, чим це пояснити? Тобто якісь зміни й тут відбулись, у цього суб’єкта (з капканом)? Здається, ніби і цей суб’єкт задоволений?

С.: Це вже зараз я можу проаналізувати свій малюнок. Мені здається, що, з одного боку, це спроба піти, з іншого — небезпека потрапити в пастку, а ще з іншого — бажання чуттєвої реалізації.

77.: Тому він намальований таким оновленим, привабливим?

С.: Так.

77.: І, мабуть, ноги фігурки з мал. 20 таки йдуть у бік капкана. Вони вказують на те бажання. А де сонце — сподівання (мал. 20) на те, що будуть якісь заміщення, буде краще. Це ваша мрія?

С.: Це не мрія. А виходячи з аналізу, то це те хибне коло, коли йдеш від одного капкана до іншого.

П.\ Тобто можна думати, що то якась жінка?

С.: Звісно, яка манить.

П.: Манить, але поки що як мрія?

С.: Так, але тепер я не думаю, що то конкретна жінка.

II Л цей птах щось означає?

і І Іг інаю.

II Може, то загроза? Якась тривога?

• ІІс .щок> Можливо, бажання полетіти.

II Імжаннн свободи?

і Гак

II Якщо < різниця між капканом і людиною, то чи справді між вами пу <із і,пса відмінність у стосунках з тією людиною, чи були ви різни­ми? Чи виокремили ви в якийсь момент, маючи намір наголосити на цій залежності, що ви «не з одного тіста»?

( Можливо, хоча спочатку була схожість, спільні інтереси.

II Чому ви, можливо, й не розірвали хибне коло. Ви усвідомили ту різницю?

<: Гак.

II Чи, можливо, ви розірвали стосунки, оскільки побачили, що надто зосереджені на цій людині і втрачаєте себе?

• Гадаю, що все разом. Хоча, справді, потім відмінність дедалі вираз­ніше виявлялася.

II Ще ми бачимо, що ніби капкан стоїть нижче, ніж ця людина. У вас була зневага до неї?

• Швидше за все, мені хотілося відчувати цю зневагу.

II У вигляді захисної реакції, як допомога самому собі?

(: Так.

II ()сь як розвиваються стосунки. Спочатку ідеалізація, перебільшення певних позитивних якостей, для того щоб прирівняти людину до самого себе. Відчуття рівності й гармонії. А потім, після перелом­ного моменту, ставиться крапка й актуалізується якийсь негатив. .1 дрібниці його вирощуємо (ростимо «шпильки») для самопо- легшепня, а зрештою — для самопокарання.

Аналіз малюнка 21 < Конфлікт»

II А чи і на мал. 21 щось від капкана (мал. 20), оскільки тут ми бачимо також зубці, як у капкана?

і Можливо і є. Але коли я виконував цей малюнок, то ситуація на

мал І!) втратила актуальність.

II Га ситуація?

( Гак. Та, що забулася.

II Ви працюєте тепер у межах свідомого?

( Фактично. Зараз вже зовсім інша ситуація. Хоча, коли я малював

• Конфлікт», і ситуація з капканом була наповнена змістом, то я ма/іював свідомо те, що хотів намалювати.

II А це узагальнений малюнок?

С.: Так.

77.: У цьому конфлікті ми бачимо, що лінія не така чітка, тверда і прозора. Можливо, вона виражає ваше бажання бути ближ­чими один до одного, що ви не з тих людей, для кого конфлікт є ніби джерелом енергії для душі, що вам не подобається така роз­біжність?

С.: Так, не подобається. Та якщо я виступаю одним з учасників конф­лікту, то чому я тоді виставляю гостряки?

П.: Не від вас залежить, мабуть?

С.: Так.

77.: І ці гостряки виставляються. Адже одна з фігур — це ви, то де ви?

С.: Я і не знаю, де я.

77.: Чи можете водночас бути і там, і там?

С.: Мабуть, і там, і там. Бо ці гостряки приблизно однакові. Я, мабуть, провів би аналогію між цим малюнком і малюнком з маскою, тими ріжками (мал. 1). Це не лише візуальна аналогія, вона глибша, бо задіяний механзім натяку.

77.: Отже, можна гадати: якщо є конфлікт, то наявна й маска?

С.: Так.

77.: Змертвіле?

С.: Так, змертвіле. І фігура така, до якої дуже важко підійти, важко встановити контакт. Маска також не дає цього зробити.

77.: Це означає, що конфлікт виникає тоді, коли у вас немає бажання встановлювати контакт з людиною. Чи коли у вас є велике бажан­ня, а людина якось так поводиться, що те бажання не може реалі­зуватися?

С.: Швидше — суперечність: коли, з одного боку, хочеться, а з іншо­го — розумію, що не потрібно цього робити.

Я.: Це привабливо, але ви розумієте, що робити цього не треба. І ви знову допомагаєте собі цими гостряками. І, якщо та людина зможе їх перебороти, чи притупити, тоді, вірогідно, і з’явиться можливість встановити бажаний контакт. Чи в будь-якому випадку?

С.: Зможе, проте потім. Зараз я розумію зміст малюнка. Але в тій ситуації я не усвідомлював, що конфлікт міг бути залагодженим і міг бути не таким гострим, що не потрібно було маски, чи тих шпи­чаків, що провокують гострі ситуації.

Я.: Ви так багато берете на себе негативу. Ви провокуєте його в іншій людині? А інша людина провокує вас? Чи все-таки ви керуєтесь своїм бажанням, яке самі побоюєтесь реалізувати? Тобто весь час наголос стоїть на вас, ви провідний у цьому?

С.: Так. Проблема в тому, що виставлена маска, виставлені роги.

Я.: Це, мабуть, у якихось актуальних ситуаціях. Тепер уже ви зможе­те краще проаналізувати ситуацію.

С.: Так, я зможу вже зараз побачити, що відбувається.

21. «Конфлікт» 22. «Кризовий стан. Депресія»

Я.: Ви не виявляли ніякої активності, ви були в ліжку, чи як? Чи ви ходили, як робот?

С.: Я не пам’ятаю, по-різному.

Я.: Але це особливий стан у вашому житті, неординарний.

С.: Так, я лежав обличчям до стіни.

П.: Які у вас були відчуття, коли ви опинилися в такому стані? Відчуття тіла, відчуття того, що навколо вас чи тільки внутрішній біль і якась проблема?

С.: Так ніби й не було мене, тут взагалі відсутність почуттів і відчуттів.

77.: Вас найбільше непокоїло, що вони заблоковані?

С.: Так. Не було поштовху.

77.: З ким усі ці поштовхи пов’язані? Ви могли простежити їх появу: в родинному колі чи то якісь інтимні моменти?

С.: Я навіть не можу пригадати, оскільки цей малюнок виконував дав­но. І що вкладав у нього... Знаєте, його можна навіть зіставити з сім’єю, тому що я не пам’ятаю станів і ситуації поза сім’єю, які могли б спровокувати таке. Хоч і подібної ситуації в родині я також не пригадую. Це вінець того, що дуже довго існувало, нако­пичувалось. Цей стан я пережив, коли мені було 16 — 17 років.

77.: Якщо впродовж тривалого часу, то якого: місяця, року, двох?

СБлизько двох місяців я не міг вийти з цього стану.

77.: Так намальовано. Розумієш: це не юна людина, а такий собі дідусь: бо ось наче ніздрі, рот...

С.: Це я і намагався передати. Я вже дійшов до краю.

77.: Зобразивши дідуся. То, може, в цій ситуації ви немовби подорослі­шали і, можливо, до вас мудрість прийшла, адже чималого досвіду ви набули так швидко?

С.: Можливо. Коли я змалював ситуацію з масками, то розв’язання того критичного моменту, тієї критичної ситуації сталося букваль­но день-два потому. Малюнок дуже допомагав. Той стан (після того, як я намалював малюнок) тривав ще тиждень чи два, а потім він поступово минув.

77.: Ми знову бачимо щось змертвіле. Воно лише зовні змертвіле, чи у вашій душі уже таке відбувалося, що ви чіткі межі поставили, які ви, можливо, і до цього часу несете в собі? І ще одне запитання: це змертвіле є і в партнері, з яким ви взаємодієте, адже капкан (мал. 18 — 20) — це щось неживе? Той капкан дуже схожий на корону (див. мал. 18). Це дуже схоже на корону. Спочатку ідеалізація людини, корона, а потім виявляється, що то капкан?

С.: Дуже суб’єктивно, я це відчуваю.

Я.: Це наче жінка в короні, а потім корона набула вигляду капкана?

С.: Можливо, але я не знаю, як пов’язати з цим мал. 22.

Я.: Чи не є це такою тенденцією — щось омертвляти? Можливо, спо­чатку ідеалізувати, а потім його легко й омертвляти. Бо воно зага­

лом і тоді неживе, коли відбувається ідеалізація. То чи тут не було чогось подібного? Коли я будував якісь стосунки, на щось сподівав­ся в ідеалізованому плані, потім розчарувався і прийшов до такого стану (мал. 22)?

Мабуть.

II . . Така динаміка може бути перенесена й сюди. Якщо це так, то може виникнути тенденція до самопокарання. Адже я спочатку ідеалі­зую, а потім це все омертвляю і потрапляю в такий тяжкий стан?

( : Можливо, це близько дуже.

Люся: Таке відчуття, ніби візерунок викладений камінням на землі? Ні, це не стільки каміння на землі, скільки павутиння в порожнечі.

//.: Павутина вказує на цнотливість. Адже сам автор говорить, що на­мальовано павутиння, а це — архетип цнотливості, незайманості. Це також може бути якось пов’язане з матір’ю. Мовляв, я поза цим життям. Бо життя, очевидно, тут, а я в небутті, і такий стан — як в утробі: нічого не чую, не бачу, і ніяких почуттів. Це впадання в стан депресії може асоціюватися з поверненням в утробу. По­трібно проаналізувати, наскільки мати цьому сприяла, проте й батька ми також не можемо обійти. Адже якщо вважати павутину симво­лом цнотливості, то виходимо обов’язково й на батька, бо я відчу­жую батька як такого, який причетний до інтимного аспекту та існує в житті матері. Є тільки я, ось, наприклад, в утробі — і мати наче незаймана (центральна фігура на рис. 22), і «я разом із нею, хоч і через страждання» — ось логіка несвідомого.

Аналіз малюнка 23

«Сприйняття минулого, якого не можна виправити»

(Минуле зникло, його немає, я його не бачу. Це труна, яку забиваю (мал. 23, праворуч унизу).

II : Але якщо забите, то треба, щоб було вмістилище чи просто дошка?

(: іІа малюнку все збите докупи, і дошка забита.

II ІЦо тут зображено?

(’.: І (е те минуле, яке можна було б вмістити в чашку.

II Ллє воно не вміщене?

і Я спочатку намалював просто чашку, потім щось домалював.

II Розбита чашка — це символ втрати стосунків. Якщо взяти як сим­вол утроби матері, то на малюнку є багато пов’язаного з пупови­ною: людинка неначе висить.

(' Цс узагальнений малюнок.

II Ми змову бачимо мотив жінки — корона, капкан. До цієї чашки мас стосунок і маска. А це намагання звідси полетіти?

І: Так.

II Чому годі коні їдуть сюди?

( ' Коні цс жарт, це з пісні: «Я маленька конячка».

23. «Сприйняття минулого, якого не можна виправити»

Аналіз малюнка 24 «Теж маска»

//.: Маска нежива, без людини. Вона автономна?

С.: Так.

//.: Це злорадство? Проте це нібито жива істота?

С.: Так, але...

// .: Чи не має вона стосунку до вашого батька?

Не знаю.

//.: Частина матеріалу, що навіяна психологічним образом батька, ще й досі залишається поза нашим аналізом.

Якщо аналізували мої малюнки, то батька вони не стосувались, але він мав десь бути.

II.: Виникає гіпотеза, що в окремих образах (мал. 1, 22, 21) присут- ній батько. Можливо, з раннього дитинства у вас зафіксований страх батька (його сили), який ви не усвідомлювали. Його образ у ваших малюнках має негативне забарвлення з елементом по- грози.

С.: Я намагаюся зрозуміти зараз, де батько, що може бути від батька.

//.: Маска може його стосуватися?

С.: Швидше ні.

П.: Зовсім ні?

С.: Хоча, маска пасивна — і батько пасивний.

II.: Батько завжди «округлий», в нього немає гострих кутів, як на

мал. 21? Чи не завжди?

С.: У сімейному житті з моєю матір’ю у них не виникає конфліктів вза- галі. Навіть коли хтось комусь «на- ставляє роги». Конфронтації не ви- никає ніколи.

II Яке ваше сприйняття батька?

: Не знаю.

II : Ви гірше усвідомлюєте стосунки «батько і ви», ніж «батько й мати»?

і ' ( мої стосунки я добре усвідомлюю.

II Я кий аспект стосунків ви краще ус- відомлюєте — «батько й ви» чи «мати й ви»?

( Краще усвідомлюю стосунки з бать- ком, аніж з матір’ю. Однак дещо можу сказати.

II Тс, що є у пас від батька і виявля- ти, ( я у ваших малюнках, ви від- чужуєте?

(’ Відчужую.

Я.: Відчужуєте сам факт, що воно у вас є? Намагаєтесь уникнути?

С.: Намагаюсь, щоб не було.

Я.: Можете сказати, що відчужуєте: пасивність..?

С.: Пасивність, іноді авторитарність і домінантність, дражливість. Ці риси йому притаманні.

Я.: За мал. 24?

С.: Так.

Я.: З першого погляду не скажеш, що це створіння пасивне. Воно не схоже на вразливе, швидше — на домінантне.

С.: Воно образливе.

Я.: Приховано образливе?

С.: Так. Це реакція на образу.

Я.: Це шрами від пережитого?

С.: Це шрами від капкана.

Я.: Це ваш стан?

С.: Так.

Я.: Ви схожі більше на батька, коли переживаєте травму? Намагаєтесь образи продемонструвати в гідних шрамах?

С.: Не можу пригадати ситуації, коли батько був ображений чи щось «вибило його з колії», коли він не контролював ситуації.

Я.: Ви намагаєтесь, щоб усе це було властиве й вам: щоб ніхто ніколи не побачив, що ви ображені, що вас «вибито з колії», що ви не контролюєте ситуацію?

С.: Мабуть, так.

Я.: Ви сказали, що це цінності батька, але, мабуть, і ваші. Бо все, що ви говорили, стосується цього зображення (мал. 24). Ця людина не «вибита з колії», незалежно від того, що вона пережила. У неї гар­ний настрій, є навіть крила. Проте на ангельські вони не схожі.

Люся: На мал. 21 фігури однієї статі чи ні?

С.: То узагальнений образ.

Я.: Ваше запитання — то завдання авторові: якщо це батько і ви, то чи справді у цьому протистоянні ви такі схожі?

С.: Ми схожі, але це не конкретні стосунки між двома людьми.

Я.: Чи не є типовим для ваших стосунків з батьком таке протистоян­ня? Немає між вами бар’єра? У вас непогані стосунки, але є ди­станція. За своєю суттю, за сприйняттям ситуації ви схожі?

С.: Іноді так. Хоча, коли це стан конфлікту, немає переможця і немає переможеного. Мені нічого не доведеш, і йому також (це ілюструє мал. 21).

Я.: Тут майстерно відображено, що немає ні переможця, ні переможе­ного. Першопричина — стосунки з батьками, а потім уже заміщен­ня. У психологічному образі батька, який ви добре знаєте, є рани, які вже, можливо, загоїлися? Чи він схожий на вас у цьому?

С.: Не знаю.

II Ллє ви і не можете знати його інтимного життя в усіх аспектах.

( : Деякі інтимні аспекти його життя я знаю. Він був раніше одруже­ним, має доньку від першого шлюбу. Дружина його померла, він певний час сам виховував доньку, потім одружився з моєю матір’ю і з’явився я. Але мені досі не розповіли, що було саме так, що сестра мені не рідна. Я сам довідався про це в першому класі, коли поди­ми вся її свідоцтво про народження. А тепер, коли ми сидимо за столом, він може провокувати цю розмову, але не більше. Напри­клад, може сказати: сестрин дідусь такий-то (але не мій). Та я не хочу розмови. Мені ніхто не розповідає про це, та всі чомусь дума­ють, що я знаю.

II Можна думати, що є спільні шрами у вашого батька й у вас. У батька шрам від того, що йому довелося поховати дружину, він втратив сім’ю. Невідомо, які у них стосунки були, можливо, зали­шилася туга за нею. У вас також шрам, на тому самому ґрунті — бо то не рідна сестра. Це може єднати, а може роз’єднувати. Що швидше?

Це замовчується...

//.: Якщо замовчується, то швидше не єднає, воно роз’єднує на «підвод­ному» рівні.

(: Так, якби це було обговорено, то це не було б секретом чи таємни­цею. Ми, мабуть, знайшли б ці шрами.

//.: Для батька то напружений момент, що в нього була сім’я і він її втратив, що має дітей від різних дружин. Для вас це також не нейтральне, бо ви виявили, що це не ваша рідна сестра. Це і є спільне для вас із батьком.

Я й знав про це десь углибині.

II Як ни сприймаєте цю дівчинку: вам хотілося б, щоб вона була рідною по матері? Чи добре — що є так?

<’ Я не думай про це. Я паніть по уявляв ніколи іншої ситуації.

Можливо, хотілося б, щоб було псе, як у людей. Це гостро відчува­ної і, у школі, коли псі діти, як діти... А зараз однаково. В кожній і ім'і і і мій «і кслсі V шафі».

11 11 мер нам байдуже /

і І нк

II І її >іі.і нам подоба) п.ен візуально чи як жінка?

( Як жінка нона мені пг подобається, хоча вона мала великий успіх у

чоловіків.

II І їїхі.і старша і вже підійшла від вашої сім’ї?

і ’ Гак, нона живе н іншій країні.

II І Ін з нею особисто спілкуєтесь?

• Я їжджу до неї. А зараз я виховую її сина, вона привезла його

сюди.

Аналіз малюнка 25 (без назви)

77.: Ви не знаєте назви малюнка?

С.: Так. Це маска, маска, маска.

П.: А чим цей стан відрізняється від попереднього (мал. 24)? Ця лю- дина вже звільнилася від тих шрамів і вже про них забула у цій активності, це немовби лікування шрамів?

С.: Так.

77.: Як ви гадаєте, в батька теж так відбувається лікування шрамів? Чи навпаки — він «зіщулюється»?

С.: Він «зіщулюється».

77.: Ці два малюнки (22 і 25) — діаметрально протилежні. Від шрамів, травм можна впасти в депресію чи стати активним?

С.: У батька була б депресія, а в мене — активність.

Люся: Чому на малюнках замість шрамів — роги?

С.: Роги — це...

77.: Роги означають, що в конфлікті автор активніший.

С.: Роги на малюнках з масками як захист, щоб не відпустити.

77.: Щоб запобігти потраплянню в пастку?

С.: Так.

77.: Це також символ агресивності. Маска швидше страхаюча чи актив- на?

С.: Активна, бо немає мети, немає кого страхати.

П.: На мал. 25 зображено ваш внутрішній стан? Зовнішньо — ви дово- лі стримані. Це внутрішній конфлікт?

С.: Можливо.

II.: Чи є у вас загроза депресії (мал. 22) або пасивності? Депресія — це дуже тяжкий стан, особливо якщо спрямований на себе. І чи не втра- та доброти (адже жовтизна, як со- нечко) спричинила виникнення та- кого стану? Адже ви можете по- трапляти в діаметрально проти- лежні стани.

С.: Я вже зрозумів після першого ана- лізу: за цим станом обов’язково буде депресія, яка знову пере- йде у цей стан, тоді знову депре- сія і т. д.

77.: Мал. 22 і 25 лежать поруч, між ними може бути взаємозв’язок?

С.: Ця тенденція простежується за всі- ма малюнками, і я сам можу це по- бачити. Це і є та проблема, яку я

хотів би розв’язати. Вибратися з цього хибного кола, щоб за цим станом не було нової депресії. Можливо, не треба провокувати та­кий стан, щоб знову ці роги не повернулися проти мене і не спри­чинили депресії.

II.: Це зображення стосується вашого батька? Чи ви бачили його в такому стані?

( У нього такий стан буває дуже рідко.

//.: Рідше, ніж у вас?

Так.

//.: Він знає, що ви частіше буваєте в такому стані, ніж він (мал. 25)? Мабуть, проте я в батька не помічав якоїсь циклічності. Він більш урівноважений.

//.: Врівноважений — активний чи пасивний?

С.: Пасивний.

//.: Можливо, ви не хочете бути пасивним?

С.: Зовсім не хочу.

II.: І впадаєте, можливо, в таку активність, яка вас не завжди влаш­товує. Ви тоді картаєте себе, що це невиправдано. Відчуваєть­ся, що є певні труднощі, коли ми говоримо про батька. Можливо, щось вами не усвідомлюється. Чи не викликає у вас батько тако­го роздратування, агресії, яку, як ви сказали, часто в собі стри­муєте?

С.: Я не сказав би, що саме таку агресію. Агресію стосовно батька я не буду стримувати.

II.: Тобто щоразу ви її випліскуєте?

С.: Не щоразу.

//.: Випліскуєте, коли агресія в оптимумі? А коли вона надто сильна і ви знаєте, що будете виходити зі звичного для сім’ї стилю поведін­ки, то не висловлюєте?

С.: Він звичний, цей стан.

//.: Тобто ви конфліктуєте з батьком?

С.\ Так.

//.: Тут зображено, що потенційно конфліктуєте! Немає тих, хто зазнає поразки (див. мал. 21).

С.: А ніхто й не зазнає поразки..., це вже усталено.

11.: Але, якщо людина йде на конфлікт, то вона хоче перемоги, бо інакше просто не йшла б на конфлікт? Коли ви не можете отримати над ним перемогу (якщо мал. 25 покласти поруч), то це той стан, у якому ви залишаєтеся після розв’язання конфлікту. Саме тоді у вас може виникати такий прихований стан. Ви не хочете, щоб це посилювалося? То ваш внутрішній стан?

Тоді такий стан не був би таким сильним. Конфлікт із батьком швидко забувається.

Аналіз малюнка 26 «Маска»

С.: На цьому малюнку відпрацьовувалась техніка малювання.

Я.: Але це узагальнений образ: зображено губи, очі, вуса, зуби, ніс. Це голова якогось створіння?

С.: Це не створіння, а маска, я давно її намалював. Зараз дивлюся — її можна надіти, це своєрідна маска.

П.: Хтось із близьких до вас людей мав таку маску?

С.: Іноді таку маску маю я.

Я.: В яких ситуаціях? Ви говорили, що після цього стану (мал. 25) настають пасивність, депресія. До якого стану ви віднесли б цю маску?

С.: Ця маска — стан більш нейтральний.

Я.: Тоді мал. 26 має бути згори, а мал. 22 — знизу?

С.: Так.

Аналіз малюнка 27

«Стосунки з жінками, яких немає»

Я.:

С.:

Я.:

С.:

II : Ви казали, що в одній руці — те, що було, а в другій — те, що буде?

<В одній руці — те, чого вже немає, а в другій — те, чого ще не­має.

//.: Там, де вже немає — більша вага, а тут — тільки уявна?

Так.

//.: Тобто є обтяженість психіки тими стосунками, які вже нереальні, і тими, які ще нереальні?

Так. Я зараз подумав, що ті нереальні стосунки були реальними, просто...

//.: Реальними за душевним станом, переживаннями?

С.: Так. Можна було б той вантаж проблем викинути й уникнути того стану утримування. Проте тоді цього не хотілося.

//.: Стосунки, яких немає, пов’язані з капканом?

С.: Ні.

//.: То інше?

С.: Так.

Аналіз малюнка 28 (без назви)

//.: Це ніби ви звільняєтесь від тягаря і злітаєте?

С.: Так.

//.: Тоді вам легше, тоді ви переможець над самим собою, своїми при­страстями, почуттями?

С.\ Можливо. Але щось почало тримати.

//.: До ноги прив’язаний знову якийсь тягар?

Так.

// .: Це наступний тягар?

('Гак. Знаєте, що сталося? То маска виросла (мал. 1), і так закінчи­лося.

II Так закінчилося? І все пішло по колу? А починалося з такого злету?

( Так.

II : Оці «гостряки» привертають увагу, вони залишаються загадко­вими.

• Не такими загадковими, якщо поглянути на мал. 5.

II Зображені кріплення. Тягар на нозі і це те, що обтяжувало. Це горизонт, гора?

( Це стріла.

II Яка пронизує?

і Я навіть не знаю, чому малював. Сонце, на фоні якого фігура (мал. 28), — це символ матері і намагання наблизитися до неї.

II Зоно є «святим місцем», сонце охоплює душу, серце, любов — на рінні серця, а чуттєвість — нижче. Тут показано, що я позбавляюся тягаря і злітаю.

• А цс може промінчик сонця, що пронизує.

пані — мають «великі вуха», завжди зачіпаються за проблеми інших і багато про це говорять, тому що обговорюючи, зони нібито знаходять для себе рятівне коло, міркуючи, що «у мене не все погано, у когось ще і ірше». Відкореговану людину цікавить лише те, що потрібно для справи, а не побутові чи інтимні аспекти.

Людина з невідкорегованою психікою зазвичай інфантильна, припи­сує причини своїх невдач іншим. Ми бачили в малюнках, що є велике прагнення зробити щось самостійно, але для цього потрібно мати об’єк­тивні підстави, усвідомлювати механізми, що зумовлюють залежність під інших, які можуть бути приховані від свідомості. В цьому випадку такі механізми приховані. В автора велике прагнення до самостійності, мужності, до справжньої величі, але водночас є відрив від реальності — у малюнках ми бачили маски, ракету, єднання з сонцем, вогник у руці, який не є природним.

Ми бачили, що автора турбує певний проміжок життя, він ще хисткий у своїх прогресивних змінах. Але гадаю, що після наших занять його поступ стане впевненішим, автор знатиме, чого очікувати в певній ситу­ації, вмітиме прогнозувати. Тоді в нього розвинеться впевненість: я зможу впоратися зі своїми проблемами, гармонізувати свої потреби зі своїми можливостями, мріями, з реальністю.

Людина з відкорегованою психікою є пульсуючою, динамічною, а з невідкорегованою — має певні автоматизовані (омертвілі) захисні на­шарування, яким завжди притаманна статичність, нечутливість. Неначеб­то порятунок від страждань — немобільність, інертність, бачення ситуації крізь призму минулого. Людині з невідкорегованою психікою властива імпульсивність, їй важко прийняти свідоме рішення. Така омертвілість шд час психокорекції поступово зникає, людина перестає боятися саму себе, боятися того, що вона зробить щось, що суперечить власним намірам. У такої людини зазвичай наміри не відповідають засобам, які вона викори­стовує для того, щоб ці наміри були приведені в дію, тобто наявна супереч­ність між намірами й формами поведінки. Вони діаметрально протилеж­ні Лейтмотивом є невдоволення, тому така людина не має значних до- і ні исмь. Наприклад, дружина підозрює чоловіка в зраді і починає картати дспі. у день. Тоді йому нічого не залишається, як почати її зраджувати іібо уникати спілкування з нею. Засоби діаметрально протилежні меті.

Людина з невідкорегованою психікою омертвляє ті аспекти, які її не н/іаш говують або в яких вона відчуває конфлікт із табуйованим потя­тім, що суперечить бажанням вислизнути з конфлікту, реалізувати себе у стосунках з іншими людьми. Людина повертається, як зауважував Менегетті, до свого інсе, до живого початку в собі, вивільняючись від масок, в яких ми завжди будемо немобільні, не бачитимемо реального і пі ту Процес психокорекції розвиває соціально-перцептивний інтелект, удосконалює вміння переносити свою увагу з себе на інших. В механіз­мах, що керують спонтанною активністю, є прихований зміст, який по­

вторюється. Виникає відчуття омертвілості, витоки якого слід шукати в едіповій залежності. Якщо ми зрозуміємо, що така залежність форму­ється і реалізується в певних механізмах поведінки, ми звільнимо себе від неї, вона перестане завдавати болю. Людина, обтяжена наслідками едіпової залежності, здебільшого амбівалентна, в почуттях є «плюс» і «мінус» у ставленні до однієї й тієї самої особи: я люблю і ненавиджу водночас. На певний період це може нівелюватися, але з якогось моменту почнуть «набирати обертів» програми деструктивних тенденцій поведін­ки, витоки яких — у стосунках із батьками.

У певний період ставлення батьків до дитини було «оранжерей­ним», а з часом воно змінювалося під впливом соціальних вимог та бажання батьків, щоб діти досягли того, чого не досягли вони. Вони хочуть, щоб «той кінь» був красивим і тішив самолюбство господаря: тобто дитина повинна відповідати певним соціальним нормам. Тоді вона відчуває, що її як таку забувають, не наближуються до її почуттів, потреб, до її власних переживань. Батьки проявляють психологічний егоїзм, коли кажуть: «Я не досяг, я не вивчився, то ти мусиш вивчити­ся». І дитина відчуває, що на неї починають одягати омертвілу маску, вона повинна бути такою, якою її хочуть бачити батьки. Прихильне ставлення батьків нерідко є вирішальним, воно може програмувати все наше життя. Якщо ми не знаходимо такого ставлення в матері, то нама­гаємося його компенсувати: шукаємо в чоловікові, дівчині, хлопцеві, в інших людях. Але відчуваємо, що це тимчасово, все перекривають амбі­валентні почуття («плюс» і «мінус»). Ці амбівалентні почуття заро­джуються ще з дитинства в едіповій ситуації, тому щодо батька в мене «плюс», бо він був для мене взірцем фізичної досконалості, він близький до матері, багато вміє, мудрий, взагалі він чоловік, якого я першого ба­чив, захоплювався ним. Бо перші порухи душі були до батька, хоч інколи трапляється так, що на дитину більше впливає мати, і тоді перші порухи душі виражаються через інтроекти від матері. Такі інтроектовані тенденції дівчина чи юнак переносять на себе та проектують на інших людей. Дівчина може все життя намагатися позбутися впливу матері, оберігати свої стосунки з хлопцями. Але хоче вона того чи ні, буде нашарування зневажливого ставлення до чоловіка, якщо таке було у матері. Іноді стосунки між батьками змальовують так, що батько для матері — це «ганчірка, зодягнута на швабру». Тоді й дівчина намага­ється відразу чи з часом перетворити чоловіка на таку саму «ганчірку на швабрі», оскільки вона звикла до такого штампу поведінки. Вона не зможе змиритися з тим, щоб її використовували, то для неї буде неприрод­но. Природно — щоб чоловік їй слугував. Тут ми виходимо на поняття умовних цінностей, які несемо в собі з раннього дитинства. Адже є пев­на фіксація умовних цінностей, і на них спираються психологічні захи­сти. Вся когнітивна структура психологічного захисту ґрунтується на умовних цінностях. Від них залежать очікування того, як нас відобра-

жають інші люди: ми прагнемо, щоб нас відображали відповідно до наших умовних цінностей. Але є поняття умовні, в якому завжди наяв­ні елементи суб’єктивізму, суб’єктивної інтегрованості психіки за наявно­сті об’єктивної дезінтегрованості, тобто внутрішня суперечність. Психі­ка інтегрується в бажаному ключі за допомогою захистів, відступів від реальності, пропусків інформації, вдаючи, нібито «все гаразд». Якщо зрозуміти ці механізми, можна відкорегувати певні аспекти своєї психі­ки, пов’язані з дитинством, потягом до первинних лібідних об’єктів, яки­ми здебільшого є батьки. Інколи відбувається таке перенесення на ви­хователів, учителів, родичів: у дівчинки, наприклад, кумиром може бути не батько, а брат батька. Це докорінно не змінює механізму, лише вно­сить певні нюанси, відбувається своєрідна розстановка певних акцентів.

Особистісна проблема — це внутрішня суперечність людини, яку вона не може сама розв’язати, бо одна зі сторін цієї суперечності прихова­на, вона наче біла пляма. В цьому разі людина не може використати свій інтелект для розв’язання проблеми. Практична психологія дає змогу осягнути проблему, зрозуміти, що відбувається. І тоді в актуальній діяль­ності людини з’являється можливість вибору форм поведінки. Цією мож­ливістю вона може скористатися або ні. Це залежить від її бажання. Після психокорекції розширюється бачення психологічного змісту сво­го вчинку, оскільки в кожному окремому випадку психіка інтегрується. Такий процес не завжди відбувається відразу: аналізуючи, записуючи до щоденника, узагальнюючи, ми поступово звільняємося від особистісної проблеми. Діє закон збереження енергії. Однак часто ця енергія ви­трачається непродуктивно: ми псуємо стосунки з близькими людьми, які нам так потрібні — чи то батько, чи мати, дівчина чи хлопець. II заміщеннях присутній бунт нашого єства проти табуйованих потя­гів, що виражається в закамуфльованій системі, в механізмах, яким ми підпорядковані. Людина звільняється не відразу, оскільки механізми (формувалися впродовж багатьох років, а аналіз здійснюється в межах кількох годин. Не слід очікувати миттєвого звільнення, потрібно радіти і того, що проблема стала зрозумілою. Як зауважував 3. Фрейд, злий дух зникає, якщо називають його ім’я. Якщо людина розуміє не- уснідомлюваний мотив певного вчинку, то їй стає нецікаво так робити. В

разі — фатальна приреченість на певну небажану активність.

У цьому завжди є таємниця почуттів та криється непереборне бажання вчинити саме так, бо то є забороненим, незнаним, невидимим для нас. Коли людина починає розуміти механізм своєї поведінки, їй здається, що вона потрапила в новий світ, вона стає зрілою, дорослою, здатною розу­мі ги, що вона робить, діє з глибинно-психологічних, а не з побутових міркувань.

Після психоаналітичної інтерпретації керівника групи продовжується аналіз малюнків із виконаного С. комплексу, які ще не піддавалися аналізу.

Аналіз малюнка 29 «Хвороба»

ПЙдеться про фізичний стан?

Аналіз малюнка ЗО «Гра»

П.\ Ми бачимо створіння, схоже на рибу. Така сама загрозлива паща, але хвіст дуже довгий і не схожий на риб’ячий.

С.: Це знову скелет риби.

П.\ Можна зробити припущення: якщо на малюнку 5 зображено вас, то тут — самонародження, вихід із кризи, яку ви переживали. Це, мабуть, вас стосується. То ви вже сидите на рибині?

С.: Так. Дуже схоже за технікою малювання.

П.: Відбувся двоїстий процес — регресивний і прогресивний. Щось відпало, щось деструктуризувалося, але щось і народилося?

С.: Так.

П.: Ви ловите рибу?

С.: Так.

П.: Цікаво, що ми весь час перебуваємо в «риб’ячих» символах. Риба розпадається, народжується щось нове — людина відроджується, хоч на мал. 29 риба символізувала стан людини. Ми знову бачимо, що ловиться риба. Для нас є загадковим, чому стан людини уособ- лює риба: тут щось зародилося, риба розпадається, але з’являється людина, і знову ловиться риба. Ловля риби — це архетип, фаліч- ний символ. Він має інтимний аспект — закидати вудку, ловити когось «на гачок». Чи в параметрах «я ловлю рибу» відбулося оновлення?

С.: Швидше, другий варіант — я оновлююся.

П.: Тож еротичні аспекти відкидаємо?

С.: Не стільки відкидаємо, скільки схиляємося до варіанта оновлення.

П.: Тут людина заглиблена у свій внутрішній стан, са- мовід родження ?

С.: Так. Була загроза повер- нення до такого стану (мал. 5).

П.\ Можливість знову про- йти через тяжкий стан?

С.: Інакше я не зобразив би ловлю риби, адже риба може виявитися сильні- шою і в будь-який момент мене скинути.

П.: І навіть з’їсти. З мал. ЗО, ми з’ясували, що є загро- за для самого себе, тут (мал. 29) — теж загро- за — внутрішня: само- копирсання, самопока-

рання, актуалізація почуття провини. Чи ви до образу риби (мал. 29) відносите іншу людину, а не себе?

С.: Себе. Це створіння (скелет риби) схоже на підсвідоме (мал. ЗО).

Я.: Ви сидите на підсвідомому?

С.: Так.

Я.: Є загроза, що воно поглине вас?

С.: Так. Але його певного мірою можна контролювати.

Я.: Зрозуміло, ви хочете його контролювати. А яку роль відіграє вуд­ка в тому процесі?

С.: Вудка — засіб контролю.

Я.: Рибка, яку ви спіймаєте, стосується вашого єства?

С.: За допомогою вудки та приманки можна спрямувати це створіння в будь-який бік.

Я.: Щоб воно вас не з’їло?

С.: Так. Коли я дивлюсь на малюнок, мені здається, що риба може в будь-який момент мене скинути.

Я.: І тоді вудка вас не врятує?

С.: Так, я буду приманкою.

Я.: Можна сказати, що на малюнку «присутнє» почуття ризику, небез­пеки, тому що автор сидить на скелеті — рибі — дуже ненадійно. Цей ризик С. намагається врівноважити вудкою, але то — дуже ризиковано. Сила в цієї риби, яку вона мала б уже втратити, ще є. Інакше кажучи, Олександр начебто пройшов певний період психо­корекції, внаслідок чого в нього загострилося відчуття несвідомого, сили, боротьби. Скелет майже прозорий, нечіткий (мал. 29). Щось з’ясувалося, та водночас є відчуття, що сили, які диктує несвідома сфера, можуть домінувати.

Аналіз малюнка 31 «Замкнене коло»

Я.: Це все варіанти вашої пози?

С.: Так. Різні мої пози.

Я.: Що це за петля?

С.: Петля-кільце, обруч, навколо якого я обертаюся.

Я.: Ви прикріплені, і воно обертається? Воно розхитується?

С.: Кільце не рухається. Я обертаюсь крізь нього.

Я.: Одна людина перебуває у кількох позах?

С.: Так.

Коментар психолога: Цікаво, що це за кільце, крізь яке людина обер­тається багато разів. Чому вона не може відірватися від кільця? Якщо воно висить, то не може бути статичним. Але автор говорить, що воно не рухається. Отже, за рахунок чогось воно залишається нерухомим. Чи не за рахунок вашого руху? Що це за мотузка?

Можливо, пуповина (за архети- пом). Коло може символізувати архетипно піхву (дітородний ор- ган). Гіпотеза: «я не можу по- збавитися залежності від мате- рі, я багато разів повертаюсь під її вплив, хоч уже дорослий». Якщо придивитися до риби на мал. 29, то можна помітити, що літери схожі на шлункові (утроб- ні) ходи. Привертає увагу, що паща цієї риби відкрита, а за ар- хетипами це теж — утроба, ос- кільки потрапити в пащу озна- чає — потрапити в утробу. І те- пер нам зрозумілий текст автора: «Я ловлю рибку, щоб відвернути увагу великої риби (мал. ЗО), щоб вона мене не з’їла». Це спро- ба автора уникнути поработіння

матір’ю. Як зазначав 3. Фрейд,

Аналіз малюнка 32 «Самотність»

ПЦе ви на планеті?

С.: Так.

П.: Ми можемо висловити гіпотези, як відбувається заміщення. Пла­нета за архетипами — це материнський образ. Можна помітити певну мегаломанію: я на планеті, я на ній. Коли я поряд з матір’ю, торкаюсь її, в єдності з нею, то відчуваю силу. Нехай я самотній, але в цьому сила, я ніби над Всесвітом. Зображена поза пасивності близька до ембріональної. Залежність від матері — і тому самоза­глиблення, близьке до утробного стану. І тому автор самотній, але не нещасний. Бо в цій самотності він може єднатися з дорогим образом чи, швидше, переживати стан єдності. Опори не допускають відчуття значущості образу матері до свідомості, а його заміщенням є стан автора, в якому він не відчуває себе нещасним. Швидше мислителем. Привертає увагу те, що існує великий ризик падіння, нестійкість. Використовуються засоби гіперболізації — людина — і мінімізації — планета, — тобто планета за розміром така, що мог­ла б умістити хіба що автора. Це натяк на внутрішньоутробний стан. Можна гадати, що авторові притаманна певна ідеалізація, мегаломанія, зверхність, відчуття високості внаслідок прихованого бажання поєднатися з матір’ю. Можливо, так мати колись підноси­ла його і тому це відчуття передано за допомогою архетипної симво­ліки (я поряд із планетою, я начебто підкорив її). Мал. 32 відобра­жає як бажання від’єднатись (повернутісгь спиною до планети), так і неможливість це зробити (земне тяжіння, що символізує потяг до матері). Едіпова залежність не вказує на те, що людина фіксована на цьому образі. Вона зумовлює механізми, що керують нашою по­ведінкою. Присутнє прагнення свободи. Але виявляється вона лише в тому, що я дивлюся в інший бік, на інші об’єкти. Планета — це те, з чим я не можу розлучитися. Якщо я втрачу це, «злечу», то виник­не загроза взагалі для життя, — ось яке значення має для вас мати.

С.: Так, я згоден.

Аналіз малюнка 33 «Людина, яку я люблю»

П.: Незрозуміло: то чоловічий чи жіночий образ? Гіперболізовано зоб­ражений палець. Звернімося до автора, щоб дізнатися про стать тієї людини, яку він любить.

С.: Жінка, звичайно.

77.: Може бути, що сам себе любить.

С.: У неї — крила.

П. : Крила як у кажана чи як у метелика?

С.: Як у метелика.

С.:

П

момент), то дуже гіперболізуються позитивні якості (для зміцнення стосунків).

С.: Так.

П.: На попередніх малюнках ми бачили крила, і вони стосувалися зовсім іншого образу — чорта, а не метелика. Там ті символи стосувалися безпосередньо вас. Можна гадати, що в цій людині є щось спільне з вами, і тому вона була така дорога для вас.

С.: Швидше, провокувала таке відчуття.

П.\ Провокувала те, що було в цій рибі, оскільки крила стосувались образу, з яким могла бути пов’язана агресивність, загроза. Не хоті­лося вам поглинути її? Щоб ця особа стала тут (мал. ЗО)?

С.: Ні.

П.: Тоді можна гадати, що ваше несвідоме (адже ви говорили, що риба — то несвідоме) швидше, ніж ваше раціо, бажало її наближення до вас?

С.: Щодо мал. ЗО, то я хотів би ще додати, що ця людина зовсім не відчуває страху. Хоча природно страх відчувати.

П. : Не відчуває, бо ви говорили, що то несвідоме цієї людини. То вона, можливо, швидше хотіла б єднатися з ним. А на мал. 32 людина відчуває страх?

С.: Ні.

П.: Страху ніде немає?

С.: На мал. 33 є.

П.: Страх, що метелик полетить?

С.: Так.

П.: Ми бачимо дотик чоловічими фалічними образами (палець і ноги). Можна припустити, що у вас із цією особою була конкуренція щодо чоловічої сили, витривалості — хто кого?

С.: Ні.

77.: Архетипи передають зміст: фігурка стоїть ногами на пальці. Ситу­ація ускладнена, є конкуренція в інтимних стосунках — хто кого переможе за силою. Чи я не прийду, чи я полечу — хто кого перебо­ре. Така конкуренція була? Чи ви поліпшили таку ситуацію, зробили її надійнішою і перестали боятися, що фігурка полетить? Бо інакше метелик відчуває свободу, а ви — мовби невільник, адже рука не може так злітати. Буда конкуренція за психологічною силою?

С.: Була, але в інший період.

П.\ Тобто не в цей, зафіксований на малюнку?

С.: Так.

Аналіз малюнка 34

«Загроза, яку можна контролювати»

77.: Хто тут що контролює? у

С.: Якщо згадати історію цього малюнка, то причиною проблеми був «чорт», витягти якого неможливо.

С.: Швидше для нас обох.

Я.: Хто стискував кулак? Чи не потрапляв у кулак метелик, для якого життя там ніби припинялося і ртуть витікала?

С.: Можливо.

77.: Кулак намагалися стиснути ви самі, щоб не втратити, щоб нівелю­вати крихкість стосунків? Якщо це добре (мал. 33, 35), то ніде і ніщо не дінеться. І ця ртуть уже витікає. Як метелик: трішки поворухнеш пальцем — і все. Вводиться психологічне поняття «крихкість», тобто достатньо дещиці — і стануться великі зміни, діаметрально протилежні тому, що є на певний момент. Якщо є ціле, то потім воно розтікається, і його не стає. На попередніх малюн­ках ми бачили руки, на яких жевріє вогонь (мал. 17 «Сприйняття щастя»). Вогонь не можна тримати в руках, але є той вогник доб­ра — «так, як до мене ставились у дитинстві. І, можливо, це те, до чого я прагну». Якщо це так, то виникає гіпотеза, що ртуть — це я сам. Якщо стискують кулак, обмежують свободу, то я «розтіка­юсь». Якщо стиснути долоню, то вогник згасне. Отже, можна кон­статувати волелюбність, відбувається трансформація, актуалізація стосунків із партнером, умовних цінностей. Супутня цьому — зно­ву крихкість.

Аналіз малюнка 36 «Конфлікт»

77.: Зображено замкнене коло. Конфлікт — протистояння більш упо­рядковане, а тут впорядкованості немає.

С.: Конфлікт — це конкуренція.

Я.: 3 кимось чи з самим собою?

С.: Швидше з кимось.

Я.: Але тут конкуренція заради самої конкуренції, не видно предмет­ності. Можливо, це спортивна конкуренція?

С.: Я намалював альтернативний шлях вирішення конфлікту.

Я.: У чому полягає альтернативність?

С.: У драбині.

Я.: Але чомусь на неї ніхто не звертає уваги! Всі надто поринули в «конкуренцію». На попередніх малюнках є крила (мал. 15 «Пом­ста», і на мал. 33 — крила у дівчини). Можна припустити, що в автора спрацьовує проекція (мал. 15 «Помста»), тоді він може не знати, яким є партнер, і зазнати поразки в стосунках. Адже якщо є проекція, то я приписую все, що вагоме, важливе для мене, партнеро­ві. Ми з’ясували, що ртуть і вогник — перегукуються. Чортик був усередині, пов’язаний артеріями з єством людини (мал. 4 «Людина, яку я боюсь чи відчужую»), а тут: я витягаю його з себе. Але він опирається, він уже перетворився на образ риби, бо не можна те ваго­ме від свого єства відкинути, воно має гармонізуватися. Ми знайшли

зв’язок з раннім дитин- ством — оті руки були бажаними для автора (мал. 4 і мал. 35), і ця рука — залежність від батьків, від тієї атмо- сфери, яка була в ди- тинстві. Але того вогни- ка немає, він перетво- рюється на ртуть. Ртуть може становити загрозу для життя, але вона сим- патична і приємна, як- що на неї подивитися.

Страх заважає пережи-

вати задоволення, коли дивишся на ртуть. Але водночас вона може бути втрачена, якщо стиснеш кулак. Волелюбність ми бачили в усіх малюнках. Ви могли б сказати, де на малюнку «Конфлікт» зображені ви?

С.: Гадаю, що в певний час я можу бути на місці кожного.

П.: Отже, боротьба за престиж, домінування тощо, знайомі вам, ви спо­діваєтеся щоразу вигравати, бо інші, можливо, й не знають, а ви всі ці «па» знаєте?

С.: Так.

II.: А чому поряд драбина? Треба підніматися вгору, здійснювати до­сягнення, бо точиться боротьба за те, щоб там опинитися?

С.: Так.

//.: Ця фігурка показує, що потрібно безпосередньо цим займатися?

С'.: Так, але мені здається, що ця людина чекає слушного моменту, коли можна буде піднятися по драбині — самореалізуватися.

//.: Вона хоче перехитрити тих, хто дуже амбітний і бореться? Поки вони зайняті конкуренцією, людина поставить драбину і скориста­ться ситуацією?

С.: Можливо.

II Чи вона вичікує, віоб інші втратили сзілу?

Вони «видихнуться» в будь-якому разі. Можливо, хтось із них порозумнішає. Можливо, я один із них.

// .: Людина схопилася за голову, вона розуміє, що такі пристрасті висна­жують і не дають користі?

С.: Так.

II.: Цей малюнок на тему «Конфлікт» дуже відрізняється від попе­редніх на цю саму тему (мал. 21), де було зображено «замороже­ний» стан, коли ніхто ні до кого не доторкується. Як би ви це пояснили?

С.: Після навчання у групі минулого разу моя активність щодо спілку­вання значно зросла.

ПВи відчули поштовх, відчули, що можете використовувати свою енергію?

С.: Так. Енергія є.

Я.: На мал. 21 показано, що відбувається конфлікт внутрішній, а тепер усе вийшло назовні. Поясніть: конфлікт вже переходить у зовнішній план, бо ніхто ні до кого не доторкується, є чітка межа, і ми її ба­чимо? Чи то різне? Ми з’ясували, що то ваші стосунки з батьком, а це — спілкування в соціумі?

С.: Так, у соціумі.

Я.: Можна гадати, що ця картина боротьби була ще до вашого про­зріння?

С.: Так, але я був радше спостерігачем.

Я.: Звідки ви тоді знаєте всі ті «па»?

С.: Я зрозумів. Не знаю.

Я.: Це після навчання в групі? Але немає драбини, немає по чому лізти?

С.: Так.

Я.: Фігурка менше виражена, ніж усе інше, тобто вона ще не зміцніла, не стала надійно на ноги. Драбина ні до чого не приставлена, тобто вона може впасти.

С.: Тут немає жодної загрози. Просто не настав час діяти.

Я.: А тут (мал. 33) є загроза для метелика — від пальця, який во­рухнеться і скине метелика?

С.: Можливо, від самої цієї фігурки.

Я.: її розправлені крила показують, що вона вже готова злетіти?

С.: Може злетіти у будь-який момент (мал. 33).

Я.: Найголовніше, що палець не затримає метелика, він може лише під­штовхнути до злету. Чи не є попереднім щодо мал. 33 цей малюнок?

С.: Так, мал. 36 я намалював раніше, ніж мал. 33.

Я.: Це вже здогадка психолога, хоча за композицією — це абсолютно різні малюнки. Не вийшло затримати, і ви задоволені крихтами, тим, що є. Хоча такий контакт — мінімальний. А чи не трапиться так, що ця фігурка сяде на долоню (мал. 33)?

С.: Можливо, й сіла б, але чи я вже цього захочу?

Я.: Чи захоче рука після того, як фігурка злетить?

С.: Так, це оптимальний варіант (мал. 33).

Я.: Це може довго тривати?

С.: Так. Хоча не знаю, наскільки довго, але буде найменш болісно.

Я.: А чи в цієї руки, в цієї істоти, не пробуджується, наприклад, подібне до того, що зображено на мал. 15 «Помста»?

С.: Вже ні — після корекції, — тому що я усвідомлюю проблему, хоча раніше таке могло статися.

II.: А пришпилена рука (див. мал. 15) цього малюнка (мал. 33) не стосується? Коли метелик полетить, чи не повториться такий стан, «пришпилений»?

С.: Ні, це вже просто неможливо.

П.: Це вже позаду?

С.: Так.

//.: А раніше фігурка (мал. 33), мабуть, пришпилювала б пальці?

С.: Що вона й робила.

//.: Ми бачимо вияв волелюбності. Малюнок «Трапеза» — не ваш, але може певною мірою вас стосуватися? У цієї риби є паща, отже, не- свідоме обслуговується самопожиранням. Не можна вирватися з хибного кола? Що ви сказали б стосовно цього?

С.: Ні. Якщо так — тоді депресія, хибне коло.

II.: Безвихідь. Хоч у вас є хибне коло (мал. 29, ЗО), але ще є простір, контакт із соціумом. А тут самообслуговування — рука тварини підтримує свій хвіст (мал. 37). Цей малюнок засвідчує, що суб’єкт інколи поділяється на дві частини: одна — це самопокарання (яке «може поглинути»), а друга — бадьора, активна за поведінковими

виявами. Чи помічали ви таке за собою?

С.: Стан депресії — так, помічав, але тоді немає «бадьорої частини».

//.: Тобто, коли пес відмовляється від їжі (мал. 40), хоча вона для нього дуже приваблива? Він похнюплений, відмов- ляється від чогось хорошого в житті.

Ще на мал. 40 зображено ганебний стовп. Ви обрали б ганебний стовп?

С.: Ні.

//.: На рибі — несвідоме і людина, яка на

ньому сидить, поєднані (див. мал. 29, «^тР^апеза*'

ЗО). А тут — роз’єднано, с приречений пес та зухвалий кіт (мал. 40). Ви обрали 6 кота як другу частину себе?

С.: Ні.

II.: Вам хотілося б взагалі прибрати собаку (див. мал. 40)?

С.: На малюнку усе надто перебільшено, цей стан (собаки) не є нор- мальним. Він характерний для критичних періодів. Коли я говорю про себе, то у подібні періоди зовсім не хочеться «бачити зухвалого кота», тобто я перебуваю в депресії.

ГІ. : Або кіт, або собака?

С.: Так.

П.: Наявна внутрішня диференціація станів. Бо на малюнку вони (кіт і собака) за задумом схожі, вони разом, але водночас — різняться: кіт — зухвалий, а пес — відмовляється від їжі, що символізує само­покарання, депресивний стан.

С.: Є, мабуть, нормальний стан, але жод- ного натяку на те, що риба погли- не. Якщо риба поглине, то зникне людина, і це буде скоріше депре- сивний стан.

П.: Тоді підходить образ пса (див.

мал. 40)?

С.: Так. А коли ти можеш контролю- вати ту рибу за допомогою вуд- ки, то...

П.: А чи не буде хибного кола, якщо риба клюне на вашу вудку?

С.: Вона ніколи не клюне — рибка зав- жди попереду вудки.

ПВи хочете своє несвідоме вести ту- ди, куди вважаєте за потрібне?

С.: Так.

П.: Вудкою приманювали, щоб несві- доме підкорялося раціо.

С.: Звісно, це неможливо!

ПОсь так знавець психології намагається скористатися своїми знання­ми: впливати на власне несвідоме таким чином, щоб воно його «вез­ло» туди, куди потрібно, адже енергетично воно потужне. Процес

боротьби у вас був трива- ліш, і несвідоме бага- то т ратило — один ске- лет залишився (мал. ЗО).

Зате на ньому можна си- діти і «приманкою» мож- на вести куди хочеш. Го- ловне - не впасти з того і і коріння, на якому си- днів. Тут також — сісти Іі упокорити (мал. 32).

Ми намагаєтеся зробити те, що дуже не хотіли б, аби зробила з вами інша

людина — підкорила вас. щоо ви ишли туди, куди ш хочеться. Щоб ви цього не помітили, щоб взагалі стали для неї маріонеткою. Колись хтось намагався так вчинити з вами, тому виникли такі пута (мал. 31 і 8), які ви зібрали докупи. Єдине, що я хочу — витягти чорта. Але не для того, щоб позбутися його, а щоб змусити його бути «робочою худобою» — сидіти, поганяти та їхати далі. Головне, що вже немає бездіяльності (мал. 10).

(' Гак.

II Я хочу запропонувати С. малюнки — мал. 38 «Мадонна з немов­лям», мал. 39 «Мандрівник шукає дорогу», «Споглядання місяця в пічному місті»). Проблематика породжує омертвілість. С. казав, що немає зухвалого кота, коли є депресія. З попередніх малюнків ми робимо висновок (мал. 22 «Депресія»), що депресивний стан — це безвихідь.Там немає ні кота, ні ганебного стовпа, немає нічого — лише безвихідь. Такий стан вам не подобається. Вам не хочеться іуі бути, але ви не проти бути тією рукою (мал. 15).

< Гак Я дииліооі на свої малюнки і не впізнаю їх.

II ИілОунаї ма в проні с психокорекції, ви просуваєтесь у напрямі са- ■ вві! вівшій і ііі мал II псі прив'язаний па такий легесенький бак ііііі! ііі і і ч і і ■. і дома іпіонуї , що шй ланцюг вона причепила собі і яма а їм і н 111. і іподпиа чи обсіявшої, адже бантик легко розв’я- іумі.іи Азе неї цс пяіуі івя о, хоча може лапою легко зробити це. Оіікг, і іаніїшилспії їв у самопокаранні. З попередніх малюнків і іало ярозумі /ці, як відбувається процес психокорекції, як хочеться підкорити несвідоме недалеко відходити від власного інстру­ментарію, лише повернути ситуацію таким чином, щоб несвідоме підкорилося мені, щоб я став сильнішим, майстернішим і йшов у напрямі иеренершення інших людей. Усе це — різновид едіпової вивокпості. Дитині хочеться стати сильнішою, перевершити батька своїми рисами, бути близьким до матері, єднатися з нею і не відчува­

ти самотності. Адже коли ми перебували в материнській утробі, там відчуття депресії чи загрози не було. Загроза пов’язана з вихо­дом у реальний світ. Гадаю, що заняття в групі АСПН сприятимуть тому, щоб ви здійснили й інші кроки з власної психокорекції. Тому що нівелювати несвідоме, підкоряти його — означає сприймати його як об’єкт, пізнавати й досліджувати його.

С.: Це й буде спроба маніпулювати. І та риба, що є символом несвідо­мого, поступово зникатиме. Спочатку воно було, а потім від нього нічого не лишиться.

П.\ Проте залишається й міцніє людина, її психологічна сила!

цс поєднання свідомого з виявом несвідомого, і воно забезпечується і ікни,-іішим виконанням малюнка. Предметом практичної психології якраз і є взаємозв’язок між свідомою й несвідомою сферами психіки суб'єкта.

()тже, слід констатувати спільність між сновидінням і психомалюн- ком. Хоч попи й різняться за характером утворення та внеском сві­домою й несвідомого у зміст зображення, їх поєднує образність. Пси- ноіпі.иїїі піиі наголошували, що образи, які з’являються у снах, життєвіші й /іопіоіііісніші, ніж відповідні їм поняття й переживання наяву. «Уві < ні поняття можуть виражати своє несвідоме значення»¹. У психомалюн- ку образи домінують над поняттями, але сама техніка виконання ма­нишка сприяє відображенню в символах «несвідомого значення», що має ірраціональну природу. Кожний із нас сприймає абстрактні й за­гальні положення по-своєму. Причиною цього може бути те, що будь- яке поняття має власне забарвлення в особистісному контексті, тому й є Індивідуально неповторним.

На цінність малюнка звернув увагу ще К. Юнг, який пропонував пацієнтам «намалювати те, що явилося їм у сні чи в фантазії»². Він зауважував, що тут ідеться не про мистецтво малювання, а про щось інше. Саме малювання в його розумінні сприяє активності тих аспек­ті психіки (пов’язаних із дитинством), які були бездіяльними. Є велика різниця між бесідою й багатогодинною працею, пов’язаною з малюванням. Якби це було для людини беззмістовним, вона відчула б непереборну відразу до таких занять і не виконувала б їх. Завдяки малюнку до фантазії долучається елемент реальності, й ці картини набувають само­тиною іі реального значення. Малюнок має психокорекційний вплив. «Відображаючи сам себе, він стає здатним сам себе й формувати»³. Відбуваються такі зміни позицій і цінностей, такі зміщення «центру ваги» особистості, передати які лише вербальним способом дуже важко.

Сам по собі малюнок є «мертвим» відбитком чогось живого. По- ірібпо, щоб цей відбиток «заговорив». До цього веде тривалий діалог з мінором малюнка. І ми стикаємося з певною обмеженістю психокорек- нійішх можливостей малюнка, що зумовлює необхідність його поєднання і вербальною роботою. К. Юнг зазначав: «Малювання недостатнє... ївн рЮнп щє інтелектуально й емоційно збагнути образи, завдяки чому їм нін не лише стають зрозумілими, а й морально інтегруються свідо­мії' по»⁴.

К І( >иі також зауважував, що образи сновидінь «потрібно піддава­ні синтетичному тлумаченню». У роботі з комплексом малюнків є

можливість синтезовано пізнати логіку несвідомого. Юнгові вдалося з’ясувати деякі важливі моменти, а саме, що в малюнку актуальне «Я» відступає на периферію, оскільки відбувається «переміщення вгору істот­ної частини душі». Цьому процесові властива доцільність, пізнання якої стосується несвідомих аспектів психіки. Зокрема, про логіку не­свідомого К. Юнг писав: «Той, хто збирається вивчати душу, не пови­нен плутати її зі свідомістю, інакше він сам приховує предмет свого дослідження від власного погляду»¹.

Практика доводить важливість розуміння психічної реальності че­рез дієвість того чи того її компонента: реальне те, що діє (що актив­не). К. Юнг також звертав на де увагу: «В душевному досвіді, як і в будь-якому іншому, дієві речі є реальностями». Малюнок не можна пояснити лише «раціональними поняттями свідомості». «Тому навіть мої пацієнти, — зазначав він, — обґрунтовано віддають перевагу сим­волічному відображенню та його інтерпретації»².

У групах АСПН часто виникають ситуації поєднання групово­го процесу з тлумаченням психомалюнків. Групова психокорекція не­рідко актуалізує сновидіння. Сновидіння здебільшого сприяє здійс­ненню катарсису — або вночі, під час сну, або в процесі розповіді в групі.

Важливо враховувати, що сни й малюнки — це феномени, які різнять­ся участю свідомості у створенні образів. Якщо сновидіння за своєю природою передбачає участь свідомості, то в роботі з психомалюнком лише спостерігається спроба знизити за допомогою пропозицій її конт­ролюючу функцію. Важливим є пізнання несвідомого на матеріалі, отриманому за активного стану свідомості, який і виражають психома­люнки. Якщо сновидіння підносить людину над реальністю, то, ство­рюючи малюнки, вона перебуває в ній.

У сновидінні зникає пам’ять на впорядкований зміст свідомості. В малюванні вона присутня більшою мірою. Психомалюнок і сновидіння поєднує те, що вони беруть свій матеріал (образи) з дійсності, частиною якої є душевний світ людини.

Відмінність між сновидіннями та психомалюнками полягає також у тому, що у сновидіннях усе, походячи від реальної дійсності, підлягає процесові відтворення, згадування. У малюнках можуть мати місце актуальні образи, побачені по телевізору, в журналі або десь почуті. Проте у малюнках ці образи, якщо й присутні, то виражають «актуаль­не минуле». Поняття актуальне минуле використовується для окрес­лення енергетично сильних (активних) моментів пережитого минулого, що залишило помітний слід, який зберігає тенденцію до повторення у відповідній ситуації. Різноманітність тем малюнків створює сприят­

ливу ситуацію для вияву активних «точок» несвідомого. Участь сві­домості в такому процесі лише підтверджує їхню інтенсивність і се­лекціонує процес вираження від слабкого за інтенсивністю змісту. ІІси- хомалюнки об’єктивують глибинно-психологічний зміст несвідомого завдяки відкритому ще Фрейдом феномену «вимушеного повто­рення».

Спою часу австрійський учений звернув увагу на суперечність пси­хіки, яка, з одного боку, «всю свою активність спрямовує на досягнення насолоди», а з іншого спостерігається «вимушене повторення» всього того, що спричинює «Я» невдоволення, страждання. Суб’єктивна інте­грація в цьому разі досягається завдяки дії універсального механізму захисної системи — «від слабкості до сили». Річ у тому, що захисти забезпечують реалізацію таких тенденцій завдяки спотворенню реаль­ності, що спричинює феномен «вимушеного повторення». «Вимушене повторення» видобуває з минулого такі переживання, які відкривають можливість отримання насолоди й раніше не мали шансу на вдоволен­ня, а тому витіснилися.

Інфантильні (ніжні) потяги дитини до первісних об’єктів лібідо були приречені на відторгнення свідомістю через несумісність бажань і можливостей їх реалізації, через соціальні табу на інцест. Втрата надії на любов і «невдача» порушують почуття власної гідності, що призво­дить до появи нарцисичного рубця, який може спричинити розвиток почуття неповноцінності. Сексуальна допитливість дитини, яку обме­жують не лише соціальне табу, а й рівень власного фізичного розвитку, не знала ситуації успішного завершення. Це сприяє розвиткові тен­денції «уникнути невдачі», яка може навіть конкурувати з іншою захис­ною тенденцією — «досягти успіху». Якщо тенденція «досягти успіху» передбачає активність, то інша — «уникнути невдачі» — часто призво­дить до пасивності, відмови від чогось бажаного. За цим стоїть острах, і рииога, що виражається в невпевненості у своїх силах, переконанні: «я нічого не можу довести до кіпця», «мені нічого не вдається». Захисна система у своїй основі характеризується прагненнями, що не забезпечу­ються результатами Пояснення цього можна також знайти в едіповій ситуації еуб’скї пережинає сильний інцсстний потяг без можливості мати результати. Цей (факт закріплюється на рівні механізму. За та­ких обставин результат ніби відходить у «тло», а в центрі уваги — сам потяг.

Ніжні почуття, що здебільшого є сильнішими до одного з батьків, вичерпуються через розчарування від даремного очікування задоволен­ня («насолоди») або через ревнощі з приводу народження нової дити­ни, що неусвідомлено тлумачиться як зрада коханого чи коханої. Ство­рюється картина вияву енергетичної сили лібідного потягу з «відтя­тим» (тобто нереалізованим) кінцем. За такої ситуації відбувається капсулювання (нагромадження) нереалізованої енергії, яка природно

посилюється в період чуттєвого визрівання (сексуальної спроможності). Саме витіснена енергія (інцестного походження) назавжди зберігає тен­денцію прагнення до насолоди в поєднанні з неможливістю її досягнен­ня. Це виражається згодом у блокуванні власної активності, і водночас витіснена енергія шукає виходу, реалізації.

3. Фрейд слушно зауважував, що феномен «вимушеного повторен­ня» можна спостерігати й у психічно здорових людей. Учений пише, що в житті окремих із них є якась демонічна риса, притаманна долі. Психоаналіз засвідчує, що така доля здебільшого створюється самою людиною й зумовлюється впливом раннього дитинства. Вимушеність, яка при цьому виявляється, не відрізняється від вимушеного повторен­ня невротиків. Наприклад, одні люди нібито приречені на часту не­вдячність інших людей, їхню зраду, на розлади в інтимних стосун­ках незалежно від зміни партнерів. Тобто ніжні почуття таких людей проходять у стосунках з різними людьми одні й ті самі фази й закін­чуються агресивністю, недоброзичливістю. Такі вияви можна віднести до «психологічної імпотенції», коли стосунки настільки «омертвля­ються» (зазнають деструкції), що чуттєвий контакт із партнером стає майже неможливим. У цьому неважко розпізнати едіпову ситуацію дитинства, в якій не передбачалося чуттєвого єднання з адресатом лі­бідо.

Постає питання: чому принцип насолоди, задоволення, якому мала б підпорядковуватися психіка, підмінюється протилежним — страждан­ням? Ми щоразу переконуємося: провідним механізмом, який забезпе­чує цей феномен, є заміщення — оживлення витісненої енергії в актуаль­ній життєвій ситуації. Цей механізм виражає боротьбу суперечливих тенденцій та амбівалентних почуттів на шляху відновлення можливостей реалізувати нереалізоване. Заміщення може набувати вираженої тен­денції до пошуку партнера «за аналогією», тобто схожого на первинний лібідний об’єкт, або «від супротивного» (в разі домінування негатив­них почуттів до первинного об’єкта) — пошук партнера з протилежни­ми рисами з метою забезпечення свободи в чуттєвому єднанні. У будь- якому з наведених вище випадків людина потрапляє в суперечливу ситуацію. Хоч би яким чудовим було заміщення, місце первинного лібідіозного об’єкта залишається святим (і фактично ніким не зайня­тим). Водночас навіть помисли про чуттєве (сексуальне) єднання з ним стають неможливими внаслідок вчасного їх витіснення та актуалі­зації почуття провини. Якщо ситуація розвивається «від супротивно­го», то є небезпека «моделювання» (а насправді відновлення) з акту­альним партнером тих давніх антагоністичних стосунків, від яких суб’єкт зазнав страждань у дитинстві (об’єктне відношення).

Здавалося б, ми торкаємося таких інтимно-особистісних аспектів психіки, які далекі від соціальної ситуації, в котрій перебуває суб’єкт із

його професійними успіхами. Але це ие так. І не лише тому, що зазна­чені вище тенденції несвідомого перевершують за своєю силою будь-які соціально-службові мотиви, а й тому, що психіка суб’єкта цілісна й живе за єдиними законами, незалежно від різноманітності його життєвої ак­тивності. У цьому нас переконують результати виконання малюнків на тему «Я в службовій ситуації».

4. Спільність символіки міфів, казок і нсихомалюнків

Архетипна символіка — це символіка, яка виражає зміст колектив­ного несвідомого, що значною мірою має спільні характеристики для всього людства, але набуває індивідуального значення в конкрет­них виявах активності суб’єкта. Символи в малюнках різних осіб по­вторюються та мають спільне вираження в казках і міфах. Однак про­стежується і той факт, що кожного разу символи набувають іншо­го або додаткового значення залежно від індивідуального досвіду суб’єкта.

Аналіз комплексу тематичних психомалюнків дає змогу об’єктиву­вати інфантильні утворення психіки з метою подальшої психокорекції, яка сприяє налагодженню стосунків з іншими людьми. Малюнок дає можливість проектувати несвідомий зміст психіки через символи, що каталізує пізнання внутрішньої детермінованості особистісних проблем суб’єкта. Робота з комплексом малюнків сприяє не лише діагносту­ванню, а й психокорекції деструктивної поведінки особи та об’єктиву- ванню логіки несвідомого, яка є неповторною в кожному конкретному випадку, підпорядкованою інфантильним інтересам «Я».

З міфами й казками психомалюнки пов’язує архетипна символіка, що об’єктивує табуйовані потяги, пов’язані з дитячим періодом, тобто із взаєминами суб’єкта з батьками та витісненими почуттями до них. Витіснений зміст не надходить до свідомості суб’єкта безпосередньо (без маскування). 3. Фрейд звернув увагу на те, що він змушений повторювати витіснене як переживання сьогодення. Це переживання містить частину інфантильного сексуального досвіду. Засновник пси­хоаналізу вказував на існування суперечності психіки: вся активність спрямована на досягнення насолоди, і водночас простежується феномен «вимушеного повторення», тобто повернення з минулого досвіду пере­живань, які колись витіснилися, через суперечність із просоціальними цінностями.

Дослідження релігії, міфів, казок, різних форм художнього самови­раження, а також сновидінь і фантазій засвідчує, що символічний спосіб пізнання й набуття досвіду для людини є дуже важливим; символічні

репрезентації в різних культурах — дуже схожі. Цікавим є підхід пси- хоаналітиків, зокрема Д. Вінніконт розробив поняття потенційний простір, розуміння якого розширив Л. Сміт. Це простір, який сто­сується «метафоричної сфери потенційного досвіду» й перебуває між реальністю та фантазією. У ньому наявні гра, символи, переживання культури, він виникає у процесі віддалення дитини від матері. Якщо віддалення відбувається проблемно, то дитина сприймає навколишній світ як загрозу, порожнечу¹. У казках знаходять символічне виражен­ня ті почуття, які є тривожними, неприємними, загрозливими.

Зміст казки має символічний характер і передбачає відображення архетипів. Оскільки символи забезпечують пізнання змісту несвідо­мого, то можна вважати, що вони походять з архаїчних форм функціо­нування психіки.

Казки мають конкретний характер, емоційні якості виражаються в них через атрибути чи дії. Як зазначалося раніше, міфи є досвідом усього людства. Вони створювалися на початкових стадіях його роз­витку. «Міфи — це осмислення світу, емоційне переживання його явищ, міф — це факт світовідчуття, який презентується в різноманітній формі — пісні, дії, казки, повісті, заспіву»². Казка також зберігає за­лишки давніх вірувань, звичаїв, обрядів, у ній постійно відбуваються перетворення, які підпорядковані певним законам. Для розуміння не­свідомого змісту психіки великого значення набуває символіка міфів, казок як складна категорія мислення, що відображає процес формуван­ня, розвитку світогляду, мистецтва, мови, обрядів певного народу. Максим Горький зауважував: «Тільки за умови мислення всього народу мож­ливо створити такі широкі узагальнення, геніальні символи, як Проме- тей, Сатана, Геракл, Святогор, Ілля, Микула і сотні інших гігантських узагальнень життєвого досвіду народу»³.

А. Лосєв, досліджуючи етапи формування символіки, зауважував, що художня символіка в своєму розвитку проходить два ступені: «пер­ший — іманентний будь-якому людському образу, коли «ідея є симво­лом відомого розвитку, а образ є символом ідеї». Другий ступінь сим­воліки передбачає співвіднесення художніх функцій символу з реаль­ним життям, з певною ідеологією, мораллю тощо»⁴.

У свлов’нських казках простежуються два ступені символіки: у чарів­них розповідях — перший ступінь, який відображає ранній період фор­мування мови та художніх образів. Навколишні предмети мають такі

г

це священне дерево, що символізує перехід дівчини від дівочого життя до родинного¹.

Символи міфів, казок стимулюють уяву, оскільки за ними стоять абстрактні поняття, що збуджують різні емоції, почуття (страх, гнів, любов тощо). Образи Баби Яги, відьми, мачухи, страховиська слугують для вираження негативних почуттів, що можуть бути викликані близькими людьми. Тож казка допомагає зрозуміти і подолати складну й небез­печну ситуацію, що ілюструють всі взаємопов’язані символи.

У міфах і казках слов’янських народів популярним є образ Баби Яги, яка проживає в лісі у хатинці на курячих ніжках. Хатинка засвід­чує видиму (повернена до лісу) чи невидиму межу (постає перед ге­роєм казки), яку потрібно перейти, тому для розуміння невідомих ас­пектів її треба повернути до себе. У казках, головною героїнею яких є дівчина, перш ніж іти до Баби Яги, вона заходить до тітки, яка дає їй поради, як триматися в країні мертвих. У міфах замість хатинки зобра­жені істоти, які стоять на сторожі, чим і пояснюється наявність зооморф­них рис у хатинки. Баба Яга — в українській міфології богиня смерті та родоначальниця відьом.

Особливістю образу Баби Яги є її жіночність (жінка з великими грудь­ми), пов’язана з материнським аспектом, вона стара і не має чоловіка (стадія материнства, яка не передбачає участі чоловіка). Таким чином, Баба Яга мати, але не дружина. Часто в малюнках простежуємо мотив народження без батька (матері) — самовідтворення, що може підтвер­джувати універсальність такого мотиву. Якщо в казках він виражений через образ Баби Яги, то на малюнках можна бачити чудовиськ, герма­фродитних істот, таких, які не мають визначеної статі. Доволі часто бажання народитися від одного з батьків виявляється через мотив дискредитації другого, оскільки до батьків існують амбівалентні почуття.

Образ мачухи виражається через символ Баби Яги, відьми, що по­стає як негативний бік матері, тієї, що карає, є вимогливою, оскільки дитині важко приймати амбівалентні почуття до матері. Для дитини є бажаним контакт з рідною матір’ю, а негатив переноситься на мачуху або злі жіночі персонажі (Бабу Ягу, відьом, чудовиськ). Баба Яга втілює таємничі, незрозумілі сили природи через жіночий символ, її заняття — забирати неслухняних дітей, відправляти в піч (піч є вираженням ма­теринського архетигіу)². Образ Баби Яги пов’язаний з образом госпо­дині лісу, царством мертвих, вона — узагальнення демонічних сил (жіно­чих), що протистоять казковому герою³.

народів є звичаи неодружену померлу дівчи- ну ховати у весільному вінку. Це пов’яза- но з віруванням, що вона стає нареченою потойбічного божества. Всі діяння Кощія Безсмертного спрямовані на те, щоб завдати людям лиха, він постає як предок по чо- ловічій лінії — володар сердець і розуму, зокрема жіночих¹.

У казках, міфах, малюнках наявні симво- ли тварин, що є носіями проекцій того, що рухає людською психікою. Вони зобра- жають не інстинкти звірів, а тваринні ін- стинкти самої людини, вони є антропоморф- ними².

Символи тварин трапляються в міфах, зокрема героїчних, різних країн. Тварини є помічниками героя, вони пов’язані з інстинк- тивною частиною несвідомого. Нерідко в комплексі тематичних психомалюнків зо-

бражено таких тварин, як кіт, собака, кінь, лисиця, заєць, а також різних птахів, риб тощо. У єгипетській міфології кішка є священною твариною Баст (богиня радості і веселощів). її зображали у вигляді жінки з головою кішки (див. мал. 4.9, 4.10, 4.11).

Сонечко («божа корівка») — один з основних символів слов’ян­ської, грецької міфологій — належить до тих комах, що є посередниками між богом і людиною (тобто свідомим і несвідомим аспектами). В інших версіях міфу вона стосується жінки, що зрадила свого чоловіка-бога, за що і була покарана, тобто перетворена на комаху. У малюнку 4.12 «Чоловік, жінка і я» сонечко — це батько, який зраджував матір і втра­тив свою гідність, але те, що «корівка» є божою, вказує на його значу­щість. Тобто символ сонечка («божої корівки») слугує для вираження амбівалентних почуттів суб’єкта до близьких йому людей. Наявність крил вказує на можливість відльоту.

Доволі часто в міфах, казках і малюнках наявний образ ворони, що має широкий діапазон значень: зв’язок із підземним царством, землею, сонцем, водою (мотив викльовування очей у жертви); вона провісни-

покійників опускали у воду, оскільки вірили, що вперше життя виникло з води, а тому й закінчитися воно має у воді (мотив повторного на- родження) (мал. 4.18 «Чо- ловік, жінка і я»¹.

Криниця (материнський символ) — символ здоров’я, сили, багатства, родючості, плодючості, святості, чистоти, дівочої краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю.

Рух сонця символізує людське буття: схід — наро- дження, життя, сповнене сил, захід — закінчення життя. У слов’янських міфах наяв- ні символи неба, на якому є «життєдайне сонце», місяць, зірки (мал. 4.19), а також з неба приходить до людини доля, тепло, «цілюща вода — дощ», Сонце — вогонь (сим- вол чуттєвості, батьківський елемент). На цьому ґрунті розвинувся анімістичний сві- тогляд².

Хрест, поширений як у міфах, так і в малюнках, постає символом вищих духовних цінностей, підкреслює існування центру, уособлює лю­дину, прагнення до бога, вічності (мал. 4.20, 4.21). Одним із значень хреста є його фалічний аспект та смерть і страждання. «Ця подвійна орієнтованість хреста пояснює ще одну ідею, пов’язану з ним, — ви­бір між щастям і нещастям, життям і смертю, процвітанням і занепа­дом»³. Великого значення набуває хрест у християнських віруваннях, оскільки на ньому було розіп’ято Ісуса Христа, який символізує споку­ту гріхів. Хрест означає вибір життя чи смерті, саме тому в народних казках часто трапляються перехрестя, де герою потрібно вибрати: на­ліво — смерть, направо — життя. Хрест — давній символ, що поєднує

*т*

Мал. 4.25. «Сприйняття близькими людьми один одного»

О. Ранк запропонував такі принципи психоаналітичного розумін­ня міфів: «можливість вірити в психічну реальність розповіді» та те, що розвиток «філософських, культурних течій почався в той період, коли людина вже не насмілювалася зізнатися в психічній реальності своїх бажань і пристрастей, тобто в період, який у розвитку особисто­сті характеризується початком витіснення»¹. Саме тому в міфах вияв­ляються протилежні тенденції, і завдання їх тлумачення полягає в то­му, щоб простежити за змінами, що відбувалися, з’ясувати первісне психологічне значення міфу, тобто виявити ті бажання, які колись бу­ли представлені у свідомості, а потім витіснилися й набули симво­лічної форми. Міфологічні герої мають загальнолюдські бажання, що підлягають витісненню, але виявляються в подвигах. Тому завдан­ня психоаналітичного дослідження міфів полягає в з’ясуванні зна­чення фантазій, які покладено в основу міфів, казок і які є несвідо­мими².

Аналіз міфів про героя засвідчує, що в них є багато спільних рис, незважаючи на їх розмаїтість. Слушною є думка О. Ранка про те, що типовий сюжет міфів: герой з’являється на світ у знатній родині, його народженню передують труднощі — безпліддя матері, утримання батьків від інтимних стосунків (батьки дістають пересторогу щодо народжен­ня дитини, яка може нести загрозу), дитину прирікають на смерть — викидають у воду в ящику, кошику, діжці; дитину рятують звірі чи люди незнатного походження, які її вигодовують; герой виростає, зустрі­чається з батьком, щоб помститися, його визнають, і він заживає слави³. На думку 3. Фрейда, К. Юнга, О. Ранка, епоха, що створювала міфи, мислила по-дитячому, тому для кращого розуміння міфів варто зверну­тися до досліджень у галузі дитячої психології.

Як уже зазначалося, процес віддалення від батьків є необхідним і водночас доволі складним. К. Юнг писав: «Лібідо є життям для жит­тя людства. Його коріння, що йде в глибини несвідомого, пов’язане, як і все наше життя, з єдиним стовбуром нашого людства: адже кожен з нас — лише відірвана від матері і глибоко посаджена гілка»¹. У період дорослішання у дитини з’являється почуття суперництва та образи на матір чи батька. І як наслідок — у дітей може виникати бажання мати інших батьків, які мали б вищий соціальний статус, були б лагід­нішими. Для нас є цінним міркування 3. Фрейда про фази «сімейного роману», що підкреслює особливості розвитку індивіда:

1. фантазія про заміну батьків на більш знатних;

2. дитина підносить батька, але розуміє, що вона народжена від ма­тері (часто виникають фантазії про зраду матері).

Водночас існує кілька напрямів розвитку «сімейного роману»: якщо в сім’ї кілька дітей, то суб’єкт у своїх фантазіях уявляє своїх братів і сестер як незаконнонароджених чи заперечує наявність родинних зв’язків із сестрою, якщо до неї є чуттєвий потяг, чи приписує матері стільки любовних романів, скільки є в нього «конкурентів». У своїх фантазіях дитина прагне повернутися до того періоду свого життя, коли батьки були найкращими, це є «вираженням жалкування про те, що щасливий час минув»².

Отже, згадані дослідження дають змогу провести паралель між «Я» та героєм міфу, оскільки він є втіленням найкращих рис «Я». Вагомим є міркування О. Ранка про те, що обидві батьківські пари в міфі є реальною та вигаданою парою у фантазії. У міфі реалізується фантазія «сімейного роману».

3. Фрейд вказував, що «народження людини неодноразово видається як підняття дитини із криниці чи озера». Вкидання у воду означає символічне народження, де кошик, ящик чи печера є материнською утро­бою. У міфі про Зевса мати переховує його в печері, а вигодовує коза Амалтея. Гефеста викидають у море і він дев’ять років ховається в печері, яку омиває вода. У міфах про потоп героєм є все людство, а батьком — Бог, загроза для життя й порятунок ідуть один за одним. Аналізуючи міфи, можна також помітити, що символічне народження героя представлено через протилежність, тобто вкидання у воду на­справді є загрозою для життя, а наявність такого мотиву в міфах пояс­нюється ворожістю до народження героя, оскільки батьки не бажають появи дитини. О. Ранк писав: «Небезпека для життя, яка слідує за народженням і яку символізує вкидання у воду, прихована в самому акті народження. Найбільші випробування герой подолав уже своїм актом народження, відкинувши всі спроби перешкодити цьому наро­дженню (добровільне отримання, насильницьке розлучення батьків, як наслідок — чудесне зачаття і народження)»³.

Бажання батька, щоб син не народжувався, найчастіше завуальоване (про загрозу віщує оракул, чи попередження приходить у сновидінні). У міфах про героя зображено конфлікт між батьком і сином. Від батька йде загроза, і син його перемагає (Зевс, Едіп). Між батьком і сином часто виникає приховане напруження, що виходить на поверх-

пні, або очевидне. Ця неприязнь найчастіше з’являється в конкурентній боротьбі за увагу матері, що яскраво засвідчує міф про Едіпа. Є мотив: герой прагне виправдати себе за те, що в нього й стосовно батька існу­ють такі самі ворожі почуття, як витіснені (міфи про Зевса, Озіріса, Едіпа, Гільїамеша, Саргона, Іона, Иаріса).

Міфи репрезентують також завуальоване бажання помститися бать­кові (мотив завдавання шкоди тиранові). Водночас є тенденції, що за­довольняються любов'ю, спрямованою на батька, тому в міфах представ­лено механізм розщеплення його особи. У міфах про героя цар, тиран, переслідувач уособлюють образ батька. У міфах, що виникали пізніше, помітна тенденція до відокремлення рідного батька від тирана, який існує в образі близького родича — діда.

Доволі часто прагнення героя зблизитися зі своїм батьком втілено в тому, що його мати зазнає вигнання і переслідування разом із ним, а це забезпечує єднання з нею (див. міфи про Телефа, Персея, Кей-Хос- рова).

Нерідко мати виходить заміж за смертного, який є справжнім бать­ком, а Бог постає як перебільшення бажання мати могутнього батька. У міфах трапляється мотив подвоєння, що використовується з метою прийняття забороненого інцесту з матір’ю, донькою чи сестрою: король хоче одружитися на власній доньці, вона від нього втікає і виходить заміж за іншого, що є двійником її батька. Саме в цих міфах відобра­жено мотив непорочного зачаття. Народження від незайманої жінки є яскраво вираженим прагненням відмови від батька. Подвоєння жіно­чого образу полягає у тому, що син рятує матір від жорстокого батька, але одружується з іншою жінкою після того, як відбувається повторний її порятунок (міфи про Іона, Персея, Геракла).

У міфах простежується мотив самопокарання за бажання інцесту- озпого зв’язку з матір'ю чи сестрою, який найчастіше здійснюється че­рез кастрацію (міфи про Аттіса, Кроноса, Едіпа).

Міф про Озіріса репрезентує вищезазначені мотиви.

У міфі йдеться про іііцсстпий зв’язок між братом і сестрою. Після смерті (їзіріса січ гра постає як об’єкт, який заміщує матір, оскільки в давні часи близькі стосунки між братом і сестрою дозволялися знаті (боїам). Помітним також с прагнення знову стати немовлям, тобто мотив відродження, який виявляється в тому, що Ти фон заманює Озірі- < а у саркофаг (повернення в лоно матері). Оскільки інцест між матір’ю і сином заборонений, то людина цього прагне досягти через обман, на матір покладається вся відповідальність, тобто вона стає загрозою для сина. У міфах мати часто виступає як дарувальниця життя, бажаний сексуальний об’єкт і може бути богинею смерті, яку герой потім карає.

У міфі про Бату йдеться про те, що герой зайняв ложе свого брата і був покараний (через кастрацію). Простежується мотив повторного народження від власної матері. Оживлення здійснюється внаслідок

ковтання певної частини тіла (ока), і відбувається повернення втраче­них статевих органів, через які можливе повторне народження від влас­ної матері і перемога над смертю.

З розвитком суспільства акценти змістилися на моральні, психологічні мотиви, люди навчилися підпорядковувати свої бажання загальним інте­ресам. Людина створювала міфи доти, доки в неї переважали егої­стичні бажання. У текстах відображалися приховані від людської свідо­мості бажання, пов’язані з інцестним тяжінням. Для маскування таких бажань, пов’язаних з інтимними стосунками, в міфах простежуються різні механізми символізації: розщеплення, подвоєння, символічне мас­кування і проекція окремих психічних елементів.

На думку представників психоаналітичного напряму (О. Ранк, X. Закс, К. Абрахам), в основу «сонячних» міфів покладено прагнення повернутися під опіку батьків, у материнську утробу для того, щоб знову народитися. Для цього використовується двійник (сестра), замі- щувальний об’єкт (у багатьох казках це заміна старого короля, наро­дження з води — народження з материнської утроби, зачаття від вітру, сонячного променя, внаслідок ковтання горошини).

Як зазначав X. Дікман, у казках мають місце два світи — реальний (звернений до свідомості) і фантастичний (до несвідомого). Саме між цими двома сферами казка «намагається» встановити зв’язок. Вона діє на несвідомому рівні, свідомість тільки поглиблює чи посилює її вплив¹.

Казка, як і міф, створена значною кількістю людей, але, на думку X. Дікмана, «заснована на знаннях раціональна свідомість виникає лише в процесі розвитку і дозрівання людини. До 6 років дитина живе в магіко-міфічному світі, де поряд із темними імпульсами та інстинктами спочатку виникає образна свідомість, у якій існують міфічні і магічні мотиви, образи, ідентифікація, реакція, представлення і прийоми»². Такі міфічні уявлення завжди залишаються під дією раціонального мислення і є основою для розвитку дитини, становлення дорослого, що полягає у прагненні віддалитися від матері і пристосуватися до реальних умов життя.

Значення казки полягає в тому, що дитина має навчитися жити з глибокими інстинктами власної натури і повинна утверджувати своє «Я», протистояти інстинктивним силам. Казка пропонує образи, що да­ють змогу протидіяти їм³.

Як зазначали 3. Фрейд, (). Ранк і К. Юнг, казка і міф є продукта­ми колективної творчості і мають пилив на формування несвідомого людини. І! ос нову колективного несвідомого покладено архетипи, що виявляються и міфах, казках через символи і можуть вказати шляхи до розв'язання проблеми можливості існування суб’єкта незалежно від індивідуального досвіду. Представники юнгіанської наукової школи помісили, що під час лікування неврозів і виникнення душевних про­блем і'являється «старий мудрець, що вже вирішив проблему, чи знає, ик її вирішити, і дає свою пораду тому, хто перебуває в складній ситу­ації Складність полягає у тому, щоб правильно зрозуміти цей голос власної глибокої внутрішньої природи, і в тому, щоб захотіти її розу­міти» ¹.

І Іеихоаналітичний процес передбачає переведення змісту із несвідо­мої сфери у свідому. Творча фантазія несвідомого представляє відомі сюжети казок так, що вони відповідають проблематиці суб’єкта. Таким чином «несвідоме компонує власні індивідуальні казки»². Для аналі­зу важливо не те, наскільки будь-яка казка відповідає реальним подіям дитинства, а те, що вона символічно виражає колективне несвідоме і досвід суб’єкта. В казках архетипи постають як символи, що можуть маскувати енергію лібідо.

Цікавим є аналіз казки «Русалочка», запропонований X. Дікма- иом. Дослідник зауважив, що цей твір відображає невдалу спробу встановлення стосунків із представниками протилежної статі, нещасли­ву любов. Дівчина не може виразити своє почуття у словах. Учений пояснює це тим, що внаслідок домінування материнського архети- му відбувається затримка розвитку жіночого «Я». Материнський архе- іи 11 представлено за допомогою протилежних аспектів: світлого — ба­бусі, яка піклується про своїх онуків, та морської відьми, яка уособ­лює загрозливу сторону матері. «Его» залишається незмінним доти, доки не стикається з негативною стороною Великої Матері, що може ста­ні причиною виникнення свідомості, встановлення зв’язку з рсаль-

IIІс і ІО

< )і кільки людина втілює, в собі не лише позитивний бік природи, а й м 11111 з пінії (жахливим) аспект, то образний світ казки може стати засобом отримання можливості зустрітися з природними негативними силами.

Слушні зауваження з цього приводу висловив Д. Якобі: «...Що глибше проникає аналітична робота, що більше з’являється символічно-

V(нкман X. Юнгианский анализ волшебньїх сказок. Сказание и иносказание.

1. Іриложемие: Методи аналитической психологии / Пер. Г. Л. Дроздецкой,

11 Зеленского; Под обгц. ред. В. В. Зеленского. — С. 64.

'Тим само. — С. 85.

'/()»/ І(. Г. Тзвистокские лекции. Аналитическая психология: ее теория и практика К., 1995.

го матеріалу, то сильнішою стає потреба будь-яким чином дати образ­не вираження того душевного змісту, який важко сформулювати за до­помогою слів, оскільки існує перенесення чи витіснення неприєм­них змістів, проте лише виявлення і спостереження може допомог­ти становленню свідомості і тим самим звільненню та об’єктивуван- ню»¹. Казкові мотиви є подібними до тих, що відомі з аналізу сно­видінь чи зображені на картинах, у пластиці. Таким чином, подібні внутрішні змісти дістають можливість наблизитися до свідомості. Це може зумовити звільнення від симптоматики. Однак, доки представле­ний зміст не пережитий свідомо, таке звільнення буде тимчасовим, не­стійким. Є небезпека, що суб’єкт залишиться в полоні образів своєї фантазії. Він малюватиме чи описуватиме, замість того, щоб пережива­ти в досвіді.

В основу посиленого зацікавлення в казках покладено поняття не­свідомого та уявлення про людину, що визначають напрям психологіч­ного тлумачення казок. За 3. Фрейдом, казки й міфи мають «те саме динамічне джерело», що сни та невротичні симптоми: вони «прагнуть» позбутися напруження, що виникає в людини, коли обмежені її праг­нення до задоволення. Казка належить, зазначає 3. Фрейд, «до ви­кривлених пережитків бажань — фантазій цілих народів, до світ­ських мрій юного людства». Казка й інші продукти духовної діяль­ності людства є образами фантазії. Тому в них відсутня реальність, і людина має змогу насолоджуватися тим, що вона втратила. 3. Фрейд вважав, що рушійними силами фантазії є невдоволені потреби, «кожна окрема фантазія — здійснення бажання, виправлення несприятливої дійсності... Це або марнославні бажання, або еротичні»². На думку вченого, лише дитина сприймає казки, а дорослий має розуміти, що каз­ка — це лише ілюзія, яка може викликати тільки регресивну поведінку та страх.

Іншого погляду дотримувався К. Юнг, вважаючи, що казки відобра­жають проблеми людського буття на всіх стадіях розвитку людини. Вони є продуктом діяльності несвідомого. «В міфах і казках душа висловлюється про саму себе, а архетипи розкриваються у своєму при­родному взаємозв’язку»³, — наголошував він. Образи казки відобра­жають процес індивідуації: невдачі і успіх, становлення в соціумі, пере­конання тощо. Казковий персонаж долає багато перешкод за допомо­гою інших. Це образи, «переживання, несвідомі, колективні уявлення

про те, до чого належна людина у своїх конфліктах та змінах орієнтирів і поглядів»¹.

Отже, казку можна «розглядати як своєрідне самовідображения душі». Тобто, в глибинній психології казка являє собою «повість про два світи», де «свідоме Я досягає своїх меж у сфері несвідомого»⁴. Відповідно до міркувань Юнга, в несвідомому представлено дві групи об’єктів: такі, що с чуттєво досяжними, тобто невідоме зовнішнього світу, та внутрішні (феномени, внутрішній світ.

Казка й міф — це відображення колективного несвідомого, з його неоднозначністю, суперечливістю. Незважаючи на те, що у творах не зображено реальні події життя окремого суб’єкта, вони мають спіль­ну структуру і відображають основні (загальні) тенденції його існу­вання.

Символи мають важливе значення у маскуванні несвідомого змісту психіки внаслідок дії різних механізмів символізації (зміщення, згу­щення, натяку, маскування кількістю, гіперболізації, мінімізації, локалі­зації). Архетипні символи є багатозначними, вони виражають як інди­відуальний досвід суб’єкта, так і колективний досвід людства. Усе це засвідчує, що символи дають можливість об’єктивувати зміст несвідо­мого, а їх інтерпретація завдяки психоаналізу комплексу малюнків сприяє пізнанню іншої логіки, яка є індивідуальною і неповторною в кожного суб’єкта. Зміст несвідомого охоплює витіснені імпульси, не­прийнятні для свідомості суб’єкта. Процес витіснення містить відок­ремлення від свідомості певних змістів, постає як захист від внутрішніх конфліктів суб’єкта, породжуваних нереалізованістю інфантильних ба­жань. Витіснений зміст не може усвідомлюватися сам по собі, він ре­презентується через символи в снах, фантазіях, обмовках, казках, ма­люнках. Образи сновидінь, фантазій, казок, малюнків породжуються в результаті спонтанної активності психіки людини.

З’ясувавши сутність поняття архетип, ми дійшли висновку, що цей (феномен є надособистісним надбанням і набуває індивідуального зна­чення у киянах активності окремого суб’єкта. Саме архетипи сприя­ють об'єктивувати») несвідомого змісту, пов’язаного з інтимними по­чуттями до близьких людей, за допомогою символів, що проявляються в мі<фах, казках, (фантазіях та исихомалюнках. Зміст несвідомого пов'я­заний із витісненими лібідіозпнми потягами, що формуються в умовах едіпової залежності, тому вони охоплюють позитивні й негативні ас­пекти почуттів, їх амбівалентність.

Символи, що проявляються у міфах, казках, малюнках, повторюють­ся, хоч у діяльності кожного індивіда вони набувають неповторного

смислу. Оскільки міфи і казки є продуктом діяльності людства, то символічні репрезентації різних народів спільні й набувають специфіч­ного вираження залежно від культурологічних чинників. Головним чинником створення міфів є внутрішні конфлікти особи, спричинені проблемами дитинства. Символи малюнків мають індивідуальне та надіндивідуальне (колективне) значення.

Можна констатувати наявність спільних мотивів у міфах, казках і малюнках. Зокрема, мотив повернення в утробу з метою повторного народження від одного з батьків чи самонародження, мотив народжен­ня без втручання батька (сонячні міфи) тощо. Особливо яскраво архе­типна символіка відображає едіпову залежність особи.

Вивчення релігій, міфів, казок, сновидінь, малюнків, фантазій засвід­чує наявність спільної для них символіки. Символи забезпечують пі­знання змісту несвідомого, семантичні підвалини якого закладаються в ранній період дитинства та виражають інтимні почуття суб’єкта, що виникли під час едіпового періоду формування психіки, до близьких йому людей.

Аналіз міфів, наведених в енциклопедії «Міфи народів світу», за­свідчив, що близько 70 відсотків текстів демонструють символічне відоб­раження інтимних почуттів суб’єкта, що пов’язані із взаємодією між батьками і дітьми, братами, сестрами.

6. Українська символіка

та її психологічний зміст

У дослідженні теоретичних і тематичних засад психокорекції особ­ливого значення набула символіка, зокрема метафоричний зміст. Ос­кільки завданням посібника є поліпшення фахової підготовки укра­їнських психологів-практиків, не можна залишити поза увагою особли­вості української символіки, яка часто використовується у психома- люнках.

Досліджуючи особливості української ментальності, тобто психічно­го змісту життєвої активності суб’єкта — представника українського етносу, — та беручи до уваги глибинно-психологічні її аспекти, україн­ські психологи О. А. Донченко та Ю. В. Романенко зазначали, що психологічні засади етносу, його культури багато в чому залежать від природного середовища, яке є детермінантою психічного, що водно­час стимулює і стримує. «Природа справді наклала відбиток на фор­мування багатьох рис національного характеру і менталітету україн­ців», — зауважують дослідники, підкреслюючи, що м’який збалансо­ваний клімат, родюча земля, багаті природні надра, водні та лісові ре­сурси — все це було і є доброю передумовою для розвитку етносу, формування стабільної психоструктури, не репресованої боротьбою за

виживання¹. Науковці зосереджують увагу на врівноваженості, толе­рантності, неагресивності представників української культури. їх­ні міркування доповнюють дослідження української ментальності А. В. Фурмана, який порівнює психологічний портрет українця із ви­шитим рушником, що відображає широку гаму кольорів і відтінків, почасти суперечливих і нааємонеприйнятних. Спираючись на ґрунтов­ні сучасні дослідження, ііііі вирізняє, зокрема серед характеристик ду­ховного снігу українства, іі дуалістичну цілісність несвідомого та над- < відомою, ірраціонального та розумового, почуттів і волі. «Етнологи XIX ст., передусім Іван Нечуй-Левицький, стверджують, що до найдав­нішого шару української міфології належать уявлення-персоніфікації | виділено А. Фурманом] про Сонце, Зорю, Хмару, Весну, Господаря, Гро­мовика, Святовита, Купала, Коляду як богів світлих. їм протистоять темпі (зимові) сили — русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми, упирі, вовкулаки, Доля і Злидні. Водночас у «Велесовій книзі» згадуються боги Наве і Яве. Перший — бог потойбічного духов­ного світу (нав — мрець), другий — матеріального, земного (пор. з терміном «явний»)», — зазначає А. Фурман².

Українські дослідження символіки підтверджують специфічні ас­пекти нашої ментальності. Нижче йдеться про символи з протилежни­ми значеннями (пари протилежностей), серед яких окремі є суперечли­вими за своєю сутністю.

Сонце, за давніми уявленнями, — найвеличніше творіння богині Лади і бога Сварога, дароване усьому живому. За народними віруваннями, воно зародилося із золотого яйця, а тому від тих прадавніх часів і понині бог Сонця творить у кожному яйці життя. Сонце — цар денно­го неба, його родина Місяць і зорі. Часто Сонце й Місяць люди уявляли як сестру і брата або як подружжя: «Ясен місяць — пан господар, Красне сонце жінка його, дрібні зірки — його дітки»³.

(Іон це вважається символом моральної чистоти і духовного світла, воно святе і праведне, покликане Всебогом освітлювати та зігрівати землю, давати їй плодючість. Воно, за народними уявленнями, є великим колом чи колесом. Коли сонце котиться небом, то в цей час буває день, а коли ховається за гору, настає ніч. У трипільській культурі Сонце зобра­жували у вигляді спіралі (сонячних дисків). Поряд із правою (закру­ченою знизу наліво вгору) спіраллю натрапляємо на зворотну, ліву, спря­мовану зверху наліво донизу (див. мал. 4.26). Таку спіраль пов'язу­ють із чорним сонцем. Відповідно до уявлень предків про підземний рух Сонця із заходу на схід, воно опускається в інший («той») світ, що розташований під землею, де бачить людей, засуджених за різні гріхи.

Давньоукраїнські Купала і Марена (Морена, Марина), обрядова по­стать Коструб-Кострубонька (уособлення весни й літа), звичаєві пари Маланка та Василь є свідченням наявності в українській міфології об­разів істот, що породжують самих себе — андрогінів, за космологічною концепцією — бісексуальних божеств Часу. І нині ще збереглася тра­диція з травестованими рядженими, які вважаються тимчасово «нехри­стами» .

Природне явище веселка, за повір’ям, також наділена властивістю змінювати стать, якщо людина під нею пройде чи вип’є води під час дощу з того місця, з якого й веселка. Вона здавна вважається шляхом, яким, за повір’ям, ангели сходять із неба набирати воду з річок. Поява веселки разом із весняними дощами була знаменням відродження при­роди, приходу літа, благодатного союзу землі й неба. Водночас веселка викликала забобонний страх через свою властивість випивати, вбирати в себе, всотувати воду, риб, жаб і навіть, на думку предків, — людей. Через те до неї боялись підходити, не дозволялося показувати на неї пальцем. її зображували в образі дуги, коромисла, змії, кільця, головної пов’язки, пояса, моста.

Вікно — частина житла, за символічними функціями — несанкціо­нований вхід або вихід. Його протиставляли дверям і вважали чарів­ним отвором, крізь який здійснюється зв’язок із білим світом. Водно­час його вважали небезпечним, оскільки крізь нього до оселі потрапля­ють ворожі сили, тому для захисту використовували обереги (хрести, рушники), які вішали над вікнами.

Слово баба з давніх часів означало жінка, стара. У народній куль­турі баба часто протиставляється дідові або йде з ним у парі. У міфо­логії натрапляємо на Бабу Ягу, Лісову бабу, Банну бабу, Залізну бабу, Житню бабу, Дику бабу. Бабою називали знахарку, відьму, чарівницю. Водночас — Баба є також найдавнішим божеством українців. Вона мати-предкиня, берегиня, охоронниця, Покрова, хранителька родин­ного вогнища, подайниця всілякого добра. З ушануванням Баби в кам’яному віці виник культ Матері, що в подальшому розвитку стала Богинею. Баба Яга — богиня смерті, мешканка потойбічного світу Нав, родоначальниця і предкиня усіх відьом на світі. Хатинка Баби Яги вважається межею двох світів («хатинко-хатинко, стань до лісу задом, до мене передом»), де тридесяте царство — потойбічний світ, у який зрештою потрапляє герой казки, завітавши до неї. У казках вона не­рідко виступає як дарувальниця, допомагає героєві, є матір’ю і володар­кою лісових звірів, матір’ю вітрів, у неї зберігаються ключі від Сонця. Водночас їй приносили криваву жертву, вважаючи, що вона годує нею двох своїх онучок. У такому разі вона поставала в образі злої чарів­ниці, людожерки.

Вир у народних уявленнях також символізує місце, що пов’язує «той» і «цей» світи, вхід в інший простір. Він є місцем перебування

демонів (водяників), які його й створюють. Поряд із цим існує «вирій» — рай, де росте світове Дерево життя, у верхів’ї якого живуть птахи й душі померлих. У вирії багато теплих джерел, тому цей край ще нази­вається «теиличина» Це країна животворної благодаті. І разом з цим вирій пов’язаний зі зміями, які повзуть туди до своєї матері, де й зали­шаються до першого грому навесні.

Точкою повороту, своєрідним образом «свого» й «чужого» (потой­бічної (і) сні і ів, стрижнем, на якому обертається небо або земля, здавна слугувало веретено знаряддя прядіння. Найважливіша йото харак­терів тика обертальність — наділила його провідним місцем у релі­гійно міфологічній картині світобудови. Як атрибут ткацтва воно по­в’язувалося з ідеєю жіночого єства, що знаходило втілення в образі Великої Богині-Матері (зокрема, давньоукраїнської Мокші), покрови­тельки родючості, що пряде на веретені нитку, з якої формується «тка­нина» Всесвіту, та нитку людського життя. Веретену надавали власти­вості лікувальної магії. Форма його виразно асоціювалася зі змієм.

І Іобутувало уявлення про тс, що воно може перетворюватися на гада — «веретеницю». Веретено змій, як иоєднувальний стрижень традиційно­го трискладового Всесвіту, виконував медіативну функцію стосовно світу людей і світу померлих.

Серед символів, що уособлюють рубіж між світами, натрапляємо й на дзеркало. Його вважають ще й символом «подвоєння дійсності», небезпечним і таким, що потребує бережливого ставлення до себе. Воно слугує замінником неба, засобом заглиблення в небуття. Вважалося, що дзеркало було творінням сатани і по ночах у нього «відьми милу ються». Водночас дзеркало відігравало величезну роль у весільних обрядах: наречена до вінчання не дивилась у нього, а згодом молодята сідали і удвох дивились у дзеркальце, що мало сприяти їхнім дружнім стосункам у майбутньому. За допомогою дзеркала ворожили на май­бутніх дітей, чарівники — на людину, яка перебувала десь далеко.

Одвічна таємниця життя і смерті, умирання та воскресіння втілюється у лабіринті, який вважали важкою і небезпечною дорогою до вирію. За часів трипільської культури його зображували на керамічному посуді. Перед входом до нього малювали жінку або її символ у вигляді три­кутника (а уявленнями предків, смерті взагалі не існувало: після по­ховання у лоні Матері Землі виростає нове життя.

Ще одним символом материнського лона вважається спіраль, що є силою Сонця і Місяця, повітря, води, вогню, вітру, тобто уособлює при­родну енергію. Вона, з одного боку, асоціюється із плетенням павутини життя Богинею-Матір’ю, розпорядницею долі, з іншого — означає те саме, що іі лабіринт, тобто блукання душі по світу та її остаточне повер­нення до центру. Спіраль використовували для зачаровування злих сил, «щоб забули, чого прийшли». Вона пов’язана із пупом як «цент­ром» сили і життя.

Батіг в українській культурі здавна мав подвійне значення. З одно­го боку, шмагання батогом у новорічному обряді виконувало охоронну, захисну функцію, відлякувало нечисті сили, з іншого, якщо батогом бив ряджений, то це вважалося благодійним, бо забезпечувало щастя й доб­робут.

Верх — низ є однією з основних семантичних протилежностей на­родних уявлень про світ. Верх означає «хороший», «благополучний», «плодючий», «багатий», «життєвий»; низ — «поганий», «недобрий», «смертельний», «бідний».

Неоднозначну оцінку у народній традиції має вагітність як стан. Уособлення в родючості оберегових, цілющих, благодійних власти­востей поєднується з уявленням про небезпечний «нечистий» стан. Це пов’язано з присутністю у вагітній жінці двох душ та з її близькіс­тю до межі життя і смерті. Бочка — символ утроби, яка сприяє потой­бічним силам. Сюжет, у якому герой потрапляє в діжку, тотожний сю­жетам, де він опиняється у череві риби, коробці, човні. Людина все­редині дерева, у діжці — ніби в домовині, тобто у стані тимчасової смерті.

Вили (самовили, самодіви, сужениці, сивили) — богині долі, пере­важно у вигляді русалок, що живуть у воді, лісах, горах. Чарівні дівча­та з довгим золотим волоссям, в якому таїться їхня сила та життя. Вони є посланцями Виласа-Велеса, опікуна закоханих, сівача добробу­ту, обдарованості. Новонароджених вили наділяють удачею, вмінням і натхненням, допомагають зневіреним і сиротам, зцілюють душу, воскре­шають померлих. Водночас вони бувають зрадливими, улесливими, при­звідницями лихого, можуть приносити нещастя зачарованим їхньою красою. Вважається, що повітряні вили — добрі, водяні — злі, земні бувають і добрими, й лихими.

Білобог (Білбог), син могутнього Рода — бог білого дня, щастя, доб­ра, багатства, здоров’я і плодючості. На своїх святах і бенкетах на­ші пращури передавали одне одному по колу чашу, промовляючи молитву — закляття в ім’я доброго і злого богів. Від доброго бога чекали щасливої долі, від злого — нещастя. Злого називали «чор­ним богом» — Чорнобогом. Пращури вважали, що Білобог живе у зо­лотому сонячному храмі, посеред якого стоїть золота чаша, по вінця наповнена благом. Білобог — захисник людей від зла, він постійно бореться з Чорнобогом. Як день завжди змінює ніч, так і Чорнобог вічно змагається з Білобогом. У «Велесовій книзі» згадується: «Перун і Світовид — ті обоє створені в небі. А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються — і ті небо тримають, аби світу не бути перевернуто­му»¹. Символами Білобога є вогненний меч, щит і сокіл, якого він поси-

лає в ніч, щоб той вирвав зло з темного мороку, бо скоро має зася­яти день.

Чорнобог — бог ночі, ворог світла. Його царство — нічне сон­це потойбічного світу, підземний морок, чорнота землі й неба. Дав­ні жерці навчали: душа людини, яка тримає зв’язок зі злим духом, стає по смерті слугою Чорнобога. Волхви намагалися запобігти діям таких людей. Вони вважали, що лише світло може протидіяти цій смер­тоносній істоті, яка на своїх крижаних крилах розносить холод і сніг, голод або якусь іншу напасть. Чорнобог уявлявся переважно людиною з рисами лева. Його вшановували кривавими жертвами і вірили, що всіляке зло перебуває під його безпосередньою владою.

На думку С. Наливайка, запорозькі козаки більше поклонялися Чорнобогові, ніж Білобогові, адже Чорнобог — воїнське божество, а Білобог — землеробське. Згідно зі «Слов’янською хронікою» Гельм- гольда (XII ст.), предки молилися Чорнобогові, а заразом і Білобогові, щоб вони не чинили їм шкоди на цім і на тім світі.

Отже, українська ментальність пов’язана з проблемою життя і смерті. Близьке знайомство із смертю виступає як засіб подолання страху і водночас як терапевтичний прийом прийняття смерті. Таку тенденцію можна простежити в народних звичаях українців, їх ритуальних іграх та обрядах.

Смерть, як уже зазначалося, персоніфікується в образах демонів, привидів, перевертнів, і через гру людина з нею контактує.

Драматизовані дійства, що часто відбувалися на святах, вечорни­цях, на перший погляд здавалися безглуздими, але породжували неви­мушеність, спонтанність, підтримували, усували певну внутрішню на­пруженість, нерішучість, страх, запобігаючи невротичним захворю­ванням.

Герої театралізованих ігор (під час Різдва, Нового року та ін.) зазвичай були полярно протилежні, що відображало поляризова- ність психіки. Наприклад, під час колядування на Різдво парубки «водили козу». З «козою» обов’язково ходили «лікар» і «смерть із косою», козак і цар Ірод, янголи і чорт з рогами та інші герої, які розігрували різні жартівливі сценки. Негативні образи в багатьох викликали страх, неприйняття, але в процесі гри людина змушена була долати ці почуття. Негативні образи інтегрували енергію руйнівних потягів, тому «спілкування» з ними давало змогу трансформувати її у життєву, позитивно спрямовану енергію.

У поминальні дні відбувається ритуал, у якому людина немов­би спілкується із потойбічним світом, із рідними, які померли. Так людина утверджує себе як полюс життя, і в такому спілкуванні по­люси життя і смерті збігаються. Така «сповідь» перед померлими сприяє вивільненню часто затиснутих почуттів, відіграє катарсисну функ­цію.

Найприроднішим і звичним уявленням українців про безсмертя (вічне життя) є продовження роду, адже дітонародження є відтворенням жит­тя і водночас може мати захисний характер.

Одвічна проблема життя і смерті яскраво репрезентована в сим­воліці кольорів, яку найґрунтовніше висвітлив В. Войтович у книжці «Українська міфологія». Практично кожний колір містить у собі по­лярні значення — символізує життя і смерть, добро і зло.

Білий — колір чистоти, невинності, радості. Він пов’язаний з ден­ним світлом, отже, із життям. Білий світ символізує все видиме, осяяне небесним світлом. Це колір могутнього Білобога, колір ангелів, святих, праведників. Під час першої сівби пращури надягали чисту білу со­рочку, клали зерно, освячене на Великдень, яйце чи шкаралупу від ньо­го, щоб і зерно було таке ж чисте й біле. Однак білий колір пов’язаний і з образом смерті. Це здавна колір жалоби (небіжчиків одягали в біле та покривали саваном). Деякі міфічні персонажі пов’язані з так званими білими днями (від Різдва до Водохрещів) — порою розгулу нечистої сили.

Жовтий колір має подвійне значення. З одного боку, це колір Сонця, золота, немовби застиглого сонячного світла. Жовтим або золо­тим уявляли в давнину центр світу. З іншого — це колір опало- го листя та стиглого жита, що означає смерть, тобто життя в потойбічно­му світі. Міфічних істот, які водять душі на «той світ», зображували в жовтуватих тонах. У домовиків та повітруль волосся жовтого ко­льору.

З рослинністю, незрілістю, мінливістю пов’язаний зелений колір. Це барва весни, краси природи. Вона символізує перемогу над злими силами, воскресіння, надію і радість. Однак цей колір наводить тугу (кажуть у народі: «від злості зеленіє»), в поминальних обрядах він виступає як ознака «того світу», крім того, він є атрибутом «чужого» простору, де живе нечиста сила, куди у замовляннях проганяються злі духи. Серед «зелених» персонажів народної демонології: лісовик, ру­салка, водяник.

Синій є кольором небесного простору й моря. У ньому вбачають таїну пізнання світу. Водночас синій викликає почуття холоду та на­гадує про тінь. Він символізує блискавку, яка порівнюється з синіми вогниками, що перебігають по червоних жаринах вогнища, що догоряє. Чорними або синіми хустинами на Галичині пов’язували голову під час жалоби.

Червоний — колір крові й вогню. З одного боку, він символізує красу, радість і любов до життя, з іншого — мстивість та руїну. Черво­ний колір використовується при замовляннях, має властивість про­тидіяти злим чарам. У любовній магії використовуються червона нит­ка, червоне насіння рослин, червоний виноград, червоний камінь, черво­

на матерія тощо. Найкращий спосіб оберегти дитину від злих духів — прив’язати до ЇЇ руки щось червоне. Для захисту від граду використо­вували червоні крашанки. Червоною ганчіркою прикривали місце уку­су змії, при замовлянні від страху — саджали хворого поряд із вогни­щем і накривали йому голову червоним фартухом. Червоний колір використовувався у весільному обряді — на другий день весілля ви­вішували на високій тичці червону запаску, у червоне розфарбовували весільні шишки, коровай прикрашали калиною, червону стрічку молода вплітала всім, хто був запрошений на весілля. Проте червоного кольо­ру бувають очі, зуби, шкіра, волосся у відьом, чортів, іноді русалок. Червоний ковпак носять домовик, лісовик, чорт, відьми; червоний шарф — у чорта; червона накидка — в упиря. «Жінка в червоному» є провісницею нещастя.

Чорний вважають кольором ночі, Чорнобога, Мари, Мороку, Дива. Це колір смерті, жалоби та горя, загибелі всього, що живе й дихає. З чорнотою ночі пов’язані зло й чаклунство. Водночас чорні хмари у спеку віщують спасіння, дощ. Люди молилися громовержцю та прино­сили йому в жертву тварин або птахів. Під час такого ритуалу давні жерці одягали чорну свиту. У замовляннях використовують чорну курку, ворона, чорну гадину, чорного вовка, пса, чорного вола, у лю­бовній магії — чорну шовковицю.

У поєднанні червоного і блакитного здавна вбачали вірність і ко­хання, жовтого з червоним — недовіру, білого з червоним — нагороду і повагу. Цікавим є використання кольорів у традиційному дівочому вінку, де стрічки мали символічне значення: світло-коричневі — Ма- тері-Землі; жовті — Сонця; світло-зелені — краси й молодості; бла­китні та сині неба й води; оранжеві — хліба; бузкові — мудрості; малинові душевності, щирості; рожеві — достатку. На лівому кінці білої стрічки золотими нитками вишивали Сонце, на правому срібни­ми — Місяць.

Кольори та їх поєднання відігравали значну роль у ворожіннях та замовляннях. У замовляннях часто поєднувались три кольори — Св. Микола їде на синьому, червоному та білому коні; з’являються три дівиці — чорна, синя й біла; дмуть три вітри — білий, синій, червоний; є три хвороби — біла, синя, червона.

На предметах побуту та прикрасах від найдавнішого часу трапля­ються різні зображення, головне з яких — образ Великої богині (Бере­гині). На фібулах і браслетах зображено фігуру жінки у довгому, розширеному донизу одязі з піднятими руками та сонячними дисками навкруг голови. Іноді руки богині переходять у голови коней або птахів, що пов’язано із культом Сонця. Згодом образ Великої богині (Бере­гині) перетворюється на схематичне зображення жінки, зображення дерева життя і трапляється лише на вишитих рушниках: богиня тримає

в руках квітучий кущ або птаха — вісника весняного відродження, чи тримає за вуздечки коней, що символізують смерть або відродження сонячного божества.

Собакоптах із розкішним хвостом із розшитих завитків — це сим­волічне зображення давнього бота Сімаргла — охоронця дерева життя, який дає насіння всім рослинам, згодом Переплута — бога достатку й багатства, покровителя рослинного світу ( на малюнках хвіст і крила його утворюють рослинний орнамент).

Мали свою символіку орнаменти на гончарних виробах: горизон­тальні або хвилясті із зигзагами лінії — знак води. Наносили їх най­частіше на тому рівні, до якого наливали воду, що означало: хай ця посудина буде завжди повна.

З часом язичницькі символи у всіх видах давнього мистецтва втра­тили значення оберегів і перетворилися на орнаментальні мотиви — геометризовані, зооморфні, рослинні.

У вишивках із геометричним орнаментом дерево життя позначали горизонтальною лінією, з рослинним — вазонами. Геометричні орна­менти притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов’янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобу­дову. На основі давніх космологічних символів у народі створено свою систему назв: баранячі роги, кучері, гребінчики, кривульки, сосонка, пе­рерва тощо.

Основним мотивом розпису є також зображення «дерева життя», «вазона», який може подаватись у вигляді самостійної композиції або бути елементом нескінченного орнаменту — «стрічки». Цей орнамент — один із найпоширеніших у народному мистецтві. Його можна знайти на вишивках, витинанках, килимах, кераміці, розписах на скринях, вікон­ницях тощо. В Україні образ «дерева життя» має чітко виражене фольк­лорне походження. Дерево з птахами є символом світобудови. Три- ярусність світу передавали також ідеограмами, якими найчастіше роз­писували скрині, спинки саней тощо.

Українці традиційно прикрашали житло розписами на стіні, печі. Зображення слугували не тільки прикрасою, а й оберегом від злих сил, несли інформацію про сподівання та уподобання їхніх господарів. Настінний розпис належить до найдавніших за часом виникнення видів народного мистецтва. Він увібрав у себе деякі традиції та елементи, характерні для вишивки, писанкарства, килимарства, ткацтва тощо. На стінах зазвичай малювали «дерево життя» з птахами і глечиком, з яко­го росте «кущ — вазон». Часто зображали шлюбні символи — вино­град і райських птахів. Малюнок створювався без попередніх ескі­зів та розподілу на етапи, згодом поновлювався. Це робилося двічі на рік — перед весняними й осінніми святами. Займались розписом лише жінки.

На печі малювали схематичних птахів (павичів, грифонів, фаза­нів), «дерево життя» з птахами, спіралі, хрести в колі, розетки, рослин­ні орнаменти, сузір’я тощо. То був відгомін уявлень дохристиян­ських часів, коли дерева й рослини єднали душі померлих і живих. Пильну увагу до печі дослідники пояснюють традиційним уявленням народу про вогонь як один з елементів життєтворення. До того ж, за народними віруваннями, охоронець дому, домашнього вогнища — до­мовик — живе за піччю, та й культ предків вимагав пильної уваги саме до печі. Адже у старовину померлих ховали під вогнищем, а той факт, що розписом займалися лише жінки, які теж охороняли вогнище, вка­зує на безпосередній зв’язок розпису з культовими традиціями та об­рядами.

Смислові ознаки народного розпису є частішою фольклорно-образ­ного розуміння дійсності, природи, космологічних уявлень народу. Роз­пис виконував роль своєрідного оживлення. Його пов’язували з жит- тєтворчими силами природи, тому основні елементи символіки відтво­рювали народні знання та уявлення. В основу образів розпису покла­дено аграрно-космологічну ідею єдності життя людини і природи. На це вказує і час створення та поновлення малюнків — напередодні Ве­ликодня. Це пов’язано ще з часів язичництва з образом воскресіння, торжеством краси життя і природи.

У цьому підрозділі передбачено об’єктивування дуалістичної ціліс­ності свідомого та несвідомого, представленого в українській символіці, що поєднує в собі народні уявлення про добро і зло, світло й темряву, життя і смерть.

6. Метафора та її роль у діагностуванні особистісної проблематики суб’єкта

Глибинно-психологічна корекція (за методом АСПН) передбачає комплексний і опосередкований вплив па особистість з метою нівелю­вання деструктивних тенденцій психіки, що заявляють про себе у про­цесі спілкування. У межах психологічної практики АСІІН професій­ний рівень організації психокорекційного процесу потребує поглиб­лення розуміння категорії метафора. Це сприятиме формуванню те­орії практичної психології, яка покликана забезпечувати підготовку психологів-практиків. Дослідження специфіки та ролі метафори, яку вчені визначають як спосіб опосередкованого і образного вираження змісту, дає змогу виробити нові прийоми й концептуальні засади пізнан­ня несвідомої сфери у контексті можливостей глибинного дослідження психіки суб’єкта, що потребує психокорекції.

Феномен метафори тривалий час перебуває в колі дослідниць­кої уваги філософського та літературно-критичного напрямів (Арісто- тель, Цицерон, Ж.-Ж. Руссо, М. Блек, А. Потебня, А. Бізе, К. Вернер),

лінгвістичних досліджень (У. Вейнрейх, Дж. Лакофф) та психологічних пошуків, у яких метафора розглядається нерідко як психотерапевтичний засіб. Проблема метафори знаходить своє відображення у численних літературознавчих дослідженнях, зокрема поетичних тропів. У психо­логічному значенні метафору можна розглядати в кількох аспектах. Стосовно поведінки і спілкування метафора виступає як форма комуні­кації, відображення почуттів та передачі ідей; у глибинно-психологіч­ному аспекті — як механізм маскування несвідомого змісту психіки; у практичному — як терапевтичний засіб і прийом навчання.

Виникнення метафори традиційно пов’язують з історичним проце­сом абстрагування конкретних уявлень від нерозчленованої міфологіч­ної свідомості, що зумовлює народження художнього образу, створення символічної системи, яка є метафоричною. Слово «метафора» (від грец. цєтафора — переміщення, віддалення) означає в переносному значенні вживання образного вислову; явище мовлення, коли «певні слова і сло­восполучення розкривають сутність одних явищ і предметів через інші за схожістю чи контрастністю; вона може бути скороченим порівнян­ням...»¹; «один із засобів посилення образності і виразності мовлен­ня», «...який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятий з погляду раціоналістичних концепцій»²; «вид семантичної неправиль­ності, що виникає внаслідок навмисного порушення закономірностей смислового поєднання слів»³. Таким чином, метафора пов’язує понят­тя, віддалені в часі і просторі, створює реальність, якої фактично не існує, тобто несе креативну функцію.

Істотним у дослідженні метафори є те, що вона ґрунтується на асо­ціативності людського мислення. «У живій метафорі є образ, «проек­ція» вихідного значення»⁴. Це — перехід інтуїтивного осяяння у сфе­ру раціональних понять. Метафора подібна до загадки, але не підля­гає декодуванню, потребуючи визнання за собою нової реальності, по­будованої за естетичними принципами⁵. Суб’єктивна метафоричність зумовлена актуалізацією індивідуального початку людини, який є не менш значущим, аніж навколишній світ⁶. Експресивність метафори виводить предмет чи явище з автоматизму (стереотипності, сталості) сприйняття, що ілюструє взаємозв’язок динамічних і статичних аспектів

психіки. У дослідженнях зазначається, що нерідко сама метафора має динамічні і статичні ознаки. «Динаміка — це процес метафоричного переосмислення, який виявляється у виборі тієї, а не іншої ознаки (чи комплексу ознак) як символу перенесення. Говорячи про статику, ми уявляємо вже сформовану метафору, таку, що функціонує в мові»¹. Цікавою є думка, що метафора не безпосереднє відображення сенсор­них переживань суб’єкта чи реального світу, а елемент «моделювання розуміння світу, бачення можливостей орієнтування у світі»². У пси­хологічних дослідженнях обґрунтовується проблема істинності й хиб­ності розуміння метафори, зазначається, що однозначність метафо­ричних висловлювань потрібна для точності інформування. Проте як­що певні висловлювання набудуть метафоричного значення, то отри­маємо хибне сприйняття. Порівняння можуть заміщувати метафору для відтворення нюансів сприйняття (коли відповідна метафора є хибною), наприклад: «він схожий на свиню» має інший семантичний відтінок, ніж конструкція «він — свиня». Порівняння у цьому випад­ку дає можливість уникнути привнесення суб’єктивного значення в інтерпретацію. Загалом можна твердити, що метафора інтегрує емоцій­не та когнітивне сприйняття, актуалізує мисленнєві можливості суб’єк­та: сприйняття речення як хибного дає змогу надати йому статус мета­фори і спонукає суб’єкта відшукувати глибинні імплікації.

Лінгвісти виокремлюють поняття метонімії як різновид метафори, що окреслює поєднання непоєднуваних змістів на основі виявлення реальних взаємозв’язків між поняттями. Як метафору, так і метонімію нерідко називають способами структурування несвідомого в мовленні, що підтверджують дослідження французького психоаналітика Ж. Лак- кана. Він зауважував, що структурування несвідомого відбувається подібно до мови, водночас поза мовою немає несвідомого. Існує думка, що захисні механізми конденсації (згущення) і заміщення, визначені 3. Фрейдом, є аналогічними метафорі й метонімії. Російський лінгвіст Р. Якобсон вбачав у метафорі і метонімії протилежні полюси вира­ження змісту у мовленні: будь-який текст та можливості його розумін­ня ґрунтуються або на метафоричних, або на метонімічних зв’язках.

У психоаналізі проблема метафори нерідко зводиться до питання знаходження та вживання адекватних психоаналітичних термінів, які окреслюються категорією метафоричних описів. Побутує думка, що введені 3 Фрейдом терміни-мстафори виникли внаслідок його пере­конання н ізоморфізмі, тотожності явищ, що порівнюються. Д. Арлоу загалом називав психоаналіз метафоричною процедурою, яка ґрунтуєть­ся на перенесенні змісту однієї ситуації в іншу. У контексті психо­

аналізу було порушено питання ролі метафори у психоаналітично­му діалозі: вона дає змогу об’єктивувати конкретний і абстрактний зміст, оскільки «переносить зміст з первинного (знайомого) об’єкта на вторинний (незнайомий) об’єкт»¹. При цьому відбувається встанов­лення аналогічних зв’язків за принципом порівняння: що яскраві­шим, більш вдалим є порівняння, то адекватніше розкривається подіб­ність понять. Заслуговує на увагу поняття сили метафори, яка не зале­жить від особливостей інтерпретації. «Вирішальним критерієм інтер­претації метафори є рівень і спосіб організації поняттєво-семантичної структури»². Тому можна твердити, що метафора має як самостій­не значення, так і значення, що привноситься інтерпретатором. Дослід­ники різних психологічних напрямів використовували як інструмент пізнання психіки поняття метафоричного характеру: К. Юнг — «ані- ма» і «анімус», А. Маслоу — «пікові переживання», Е. Берн — «ігри» та «сценарії». Недостатньо розкритим залишається питання про функ­ції метафори. Вони зводяться до образного використання слів і ре­чень, чим підкреслюється залежність від буквального значення речень; зіставлення характеристик двох і більше предметів; функції скоро­чення і місткості думки; уникнення необхідності прямого вираження думки.

Проблема дослідження метафори полягає у тому, що її створення і розуміння є результатом творчого зусилля, яке не підпорядковане су­ворим правилам. Прихований зміст у багатьох випадках виявляється легко й безпомилково, але можливі варіації сприймання. У цьому ас­пекті метафора виступає як засіб символічного тлумачення реальних подій.

Нині вважається, що метафора становить комплексну проблему, яка потребує подальшої розробки шляхом поєднання зусиль науковців різних галузей. Сучасний російський психолог В. Чудновський заува­жує, що нині в науково-психологічному розумінні про життя особи­стості можна говорити «лише метафорично, маючи на увазі сповна ви­значену паралель кількох планів»³. Цією думкою підкреслюється все­осяжний характер метафори як основи людського життя загалом і як підґрунтя науково-психологічного пізнання. При цьому наголошуєть­ся, що свідомість, як і особистість, є метафоричною, а саму метафору не лише покладено в основу світорозуміння загалом, вона є невід’ємною складовою психотерапевтичного процесу. У психотерапії поширена думка, що мовлення виступає не безпосереднім досвідом, а його презен­тантом. Це твердження окреслює суб’єктивну картину сприйняття та

розуміння світу. Метафори являють собою «спосіб повідомлення про досвід», «вербальну репрезентацію щодо власного досвіду»¹. Це дає змогу передавати почуттєвий характер досвіду, який утворюється з генетично зумовлених чинників та особистісних переживань. Його на­буття пов’язують з індивідуально-неповторними переживаннями, що детермінуються системою соціальних впливів на суб’єкта впродовж життя. Розуміння метафори зумовлене подібністю патернів вираження людьми життєвого досвіду та знань про світ. Таким чином, можна припу­стити, що метафора є вираженням почуттєвої, перцептуальної та когні- тивної інформації, що слугує способом передачі досвіду в інтегровано­му вигляді.

На думку багатьох дослідників, метафора й метонімія виступа­ють як механізми мислення, сприймання й розуміння світу. Здатність суб’єкта розуміти і утворювати метафору покладено в основу почуття гумору. 3. Фрейд порівнював дотепність і жарти зі сновидінням, яке має метафоричний характер. А. Лурія встановив, що розлади мовлен­ня спричинені нездатністю утворювати й розуміти метафору чи метоні­мію. Практика психокорекційної групової роботи показує, що такі ви­яви бувають пов’язані з несвідомими тенденціями та системою психо­логічних захистів. Отже, можна стверджувати, що ситуативна або гло­бальна нездатність розуміти жарти ґрунтується на бракові вміння суб’єк­та розрізняти метафоричність висловлювання та реальну дійсність. Психокорекція, знижуючи метафоричність висловлювань і поведінко­вого матеріалу завдяки пізнанню та прямій вербалізації несвідомих тенденцій, не лише дає можливість гармонізувати особистість, а й підви­щує її адаптивність у неоднозначній ситуації комунікації та міжособи- стісної взаємодії.

У літературі, що присвячена психокорекційній практиці, метафору пов’язують із роботою психокорекційної групи, її динамікою та інтегра­ційними процесами: вона є образом, що виникає спонтанно і завуальо­вано називає актуальне групове явище, сприяє усвідомленню групової потреби та подальшому розпізнаванню подібних явищ. Метафорі при цьому властиві експресивність та новизна (груповий символ спільного пережитого досвіду), спонтанність, творчий і колективний характер (ви­раження групового несвідомого). Вона зумовлює почуття новизни, «оживлення» абстрактних словесних конструкцій. У психокорекцій- ному процесі активного соціально-психологічного навчання — цілісній системі психокорекційного впливу на особистість — метафора є ефек­тивним засобом пізнання несвідомої сфери психіки. Вона дає учасни­кам навчання можливість вираження змісту несвідомого, що має емо­тивний характер і є суб’єктивно значущим для особи. Це відбувається

завдяки наближеності специфіки метафори до функціональних гли­бинно-психологічних особливостей несвідомої сфери. Гармонізуючись зі свідомим началом людини, метафора виступає як інструмент вира­ження несвідомого змісту, вона дає змогу об’єктивувати внутрішні ме­ханізми, що зумовлюють суб’єктивний зміст сприйняття. Якщо кон­кретика у представленні суб’єктивно значущого матеріалу звужує мож­ливості його глибинно-психологічного пізнання до конкретної особи, то метафора відкриває простір для її розуміння багатьма людьми, і тоді можна сподіватися на глибинне пізнання і того, хто створив метафору. Іншими словами, метафора дає можливість пізнати статичні й динаміч­ні характеристики несвідомого у їх взаємозв’язку. Тут важливо вра­ховувати, що пізнання несвідомого відбувається завдяки інваріантно­сті, ітеративності, тобто повторюваності та незмінності його виявів. Ва­ріативність поведінки забезпечується необхідністю пристосування до плинної актуальної ситуації з метою маскування ризикованого для гідності «Я» змісту. Психоаналітичний підхід дає змогу знайти вито­ки формування статичних характеристик у значущості пережитої в дитинстві події, яка структурує подальше життя суб’єкта. Досліджен­ня статичних особливостей психіки відобразилось у дослідженнях фе­номену стереотипності та теорії установки. І. Павлов увів поняття динамічний стереотип, яке означає взаємозв’язок стереотипності ви­щої нервової діяльності й динаміки впливу зовнішнього середовища. На нашу думку, метафора, забезпечуючи відрив від конкретної реаль­ності, дає можливість виявити усталеність з’ясуванням характеру взає­мозв’язків між окремими елементами спонтанного поведінкового мате­ріалу суб’єкта у психокорекційному процесі. Вона сприяє також ви­явленню в учасників навчання тенденцій до проекції та перенесення. Відбувається звуження виявленого змісту, зосередження уваги на істот­них характеристиках психіки як автора метафори, так і того, кого вона стосується.

Загалом феномен метафоризму пов’язаний із формуванням психіч­ного, яке передбачає відрив від біологічного базису внаслідок відступів від реальності. Таким чином, метафора забезпечує віддалений відступ від конкретної реальності, що виражає прихований смисл в образі чи символі. Брак безпосереднього зв’язку між біологічними детермінан­тами та механізмами маскування певного змісту забезпечує його пере­бування у сфері несвідомого. У глибинній психології завдяки відсту­пам від реальності є можливість пізнавати істотні характеристики не­свідомої сфери психіки.

Деякі дослідники ототожнюють феномени символізації і метафо­ричності через розширення функцій метафори: вона, мовляв, охоплює персоніфікацію, алегорію, уособлення, гіперболізацію. На нашу думку, символ не тотожний метафорі. Метафора є інструментом свідомості, символ — засобом вияву у свідомості змісту несвідомого, який пізнаєть­

ся шляхом інтерпретації. Таким чином, символ потребує розшиф- ровки, інтерпретації, а метафора виступає як конкретним засобом де­шифрування символу, так і інтегральним феноменом, що гармонізує свідоме і несвідоме. Якщо архетип — це універсальний механізм візу­ального синтезування змісту свідомої і несвідомої сфер психіки в сим­волічній формі, то метафора є засобом вербального прояснення симво­лу. При цьому вона не втрачає зв’язок із несвідомим. Тлумачення символу у процесі практичної психокорекційної роботи є необхідною передумовою пізнання несвідомого і певною мірою переходом від абст­рактного до конкретного. Трактування метафори може знецінити та нівелювати її емоційно-смислове навантаження і навіть знищити його. Оскільки свідоме зумовлює форми і способи адаптації до мінливого соціуму, то метафора може виступати як засіб з’ясування змісту не­свідомого. Спільність функціонального навантаження символу та ме­тафори полягає в емоційній значущості, що вказує на причетність цих феноменів до сфери всі відомого, зміст якого важко пізнати зусил­лям волі самого суб'єкта Крім того, метафора набуває емоційного за­ряду, синтезуючись І.І символом, інакше б її функції були зведені до формально-номінативних .'(окрема, певний вислів набуває метафо­ричності, коли слово перетворюється па символ, який доступний сві­домій інтерпретації. Смислова структура символу багатошарова, він об’єктивно реалізує себе не як наявність конкретного змісту, а як дина­мічна тенденція. Символічне представлення матеріалу того або іншого учасника груми відбувається через вербальний аспект або у вигляді малюнку, що потребує аналізу. Проте залишається відкритим питання дослідження метафори як інструменту з’ясування змісту і як феноме­ну, який потребує інтерпретації.

Дехто з дослідників вбачає у метафорі когнітивний механізм, за допомогою якого безперервні аналогічні (сенсорно обґрунтовані) сприй­мання, які вже пройшли процес катетеризації (символоутворення), підда­ються переоцінюванню в нових концептуальних контекстах. Можна стверджувати, що за допомогою метафори із символу вибирається ваго­ма риса, а також забезпечується відсутність прямолінійного змісту. За­стосування нових прийомів психокорекційної роботи, в основу яких покладено метафору, відкриває нові перспективи розуміння психоко­рекційного процесу.

Наведімо приклади кількох групових вправ, що ілюструють вагоме значення метафори в пізнанні глибинно-психологічних тенденцій. Ме­тафоричний малюнок передбачає образне графічне зображення чле­нами групи один одного кожного дня її роботи з подальшим обго­воренням символіки зображуваного. Вправа дає змогу бачити ба­гатоманітність сприйняття малюнкової продукції, яке інтегрується із сприйняттям учасниками один одного. Відгадування конкретної осо­би за графічним зображенням зумовлюється інтуїтивним добором по­

казників візуального заміщення. Малюнки дають можливість роз­ставити важливі акценти, що становлять динамічну канву психіки кожного учасника в індивідуально-неповторних проявах. Важливою при цьому є вербалізація, що пов’язано зі специфікою глибинно-пси­хологічної корекції, яка передбачає єднання свідомого і несвідомо­го аспектів. Вербальний аспект презентує свідоме і дає змогу уточ­нити раціональну канву, яка презентує когнітивний рівень психічних захистів.

Метафоричний зміст має потужну силу впливу, що ілюструє засто­сування вправи «Асоціація для кожного члена групи», яку дає одна людина. Так, вираз «ти — орел» залишає простір для бажаної фан­тазії того, хто його сприймає. У цьому випадку метафора пробуджує творчу активність суб’єкта, зберігаючи при цьому захисну функцію маскування компромісного чи ризикованого для «Я» змісту. Захисний характер метафори дає можливість знижувати опори у процесі психо­корекційної роботи. Загалом метафора не лише допомагає окреслити певний факт, а й заміщує цей факт, навіть не передаючи його змісту. При цьому вона сприяє зосередженню уваги і має такий когнітивний зміст, який неможливо переказати, швидше його можна збагнути, відчу­ти. Її буквальне тлумачення дає можливість побачити один об’єкт ніби у світлі іншого, що і зумовлює прозріння, інсайт. Вправа «Представ­лення себе через метафоричний образ» дає змогу подолати бар’єри на початку роботи групи у представленні себе. Учасникові навчання про­понують дібрати метафоричний образ, який, на його думку, відображає його особистість. За бажанням він може інтерпретувати образ або по­чути інтерпретацію інших. Метафоричні вправи здебільшого є приваб­ливими для учасників психокорекційного процесу, оскільки каталізу­ють емотивні аспекти пізнавальних процесів і сприяють інтерпретації «втаємниченого» матеріалу.

Метафоричним прийомом пізнання психіки виступає вправа «Казка про своє життя», що дає змогу презентувати у символічній та метафо­ричній формі витіснені змісти. Зазвичай в основу таких розповідей береться сюжет або герой загальновідомої казки, з яким відбуваються метафоричні перетворення. Такий прийом дає можливість пізнавати індивідуально-неповторні особливості життєвого шляху кожного учас­ника групи, зберігати відчуття психологічної захищеності і структуру - вати власне життя з позицій об’єктивного спостерігача. При цьому значущі події можуть зміщуватись у часі й просторі, а метафоричність їх представлення детермінується системною упорядкованістю психіки, органічно поєднуючись із канвою базових захистів. Оскільки сформо­вані захисні механізми живляться енергією, спрямованість якої визна­чено фіксаціями інфантильного періоду розвитку суб’єкта, казка дає змогу інтегрувати в розповіді емоційний і когнітивний аспекти. Тому є підстави стверджувати, що узгодження системності психічних захистів

і метафоричністю сприйняття починається в дитячому віці, коли психі­ка ще не усталена і чутлива до сприйняття узагальнених метафоричних змістів казок. Нідпоиідпо до психоаналітичного підходу, казка може і зморювати програму життя суб’єкта. К. Юнг, досліджуючи архетипи, що презенту ніться у казках, застосовував прийом роботи протагоніста Із улюбленою казкою дитинства. Пропонувалося також скласти історію н.і іадвиу метафору. Сучасні дослідники наголошують на необхідності ідіііі ні-н 11 м психологічного аналізу персонажів казок. Несвідомі меха- нІ їми, іікі зароджуються в дитинстві і програмують подальше життя суб'т кта, зумовлюють вибір провідної казки, сюжет якої може бути відображений у формуванні об’єктних відношень. Вибір казки відбу- иасться неусвідомлено, проте позначений емотивною та енергетичною потужністю. Ці тенденції можна проілюструвати такими прикладами: маскування образу жорстокої матері в чоловічий персонаж зумовлює акцені.інію на казці «(зіпи борода», що створює установку на вибір жипсікно партнера з подібними рисами жорстокості й агресивності.

І І.г провоку* іііся почутім меншовартості та провини перед матір’ю.

( їожсі казки «Червона квіточка», в якій молодша іі улюблена донька баїька і пзпю ( іюіо кохання перетворю* лісову потвору на принца, по- к заде і т м оі попу існдепції до Ідеалізації негідного партнера, за чим 111 пі нону* и.ся існдснція до самопокарання. Казка «Про бабину донь­ку І дідову доньку» стас улюбленою для протагоніста внаслідок іденти- фікації з негідною бабиною донькою, іцо викликає жалість. При цьому вибір партнера відбувається за провідним почуттям — жалощів, що маскують почуття неповноцінності. Здатність розуміти зміст метафо­ри пов'язана із еензитивністю і рівнем освіченості суб’єкта. За умови наявно* ті хворобливих точок «Я» однозначне висловлювання інтерпре- іу< и.сн суб’єктом як переносне, яке може каталізувати маніпулятивну стратегію спілкування. Така стратегія передбачає майстерну «диплома­тію» вживання прямого та переносного значення висловлювань.

З огляду на викладене вище наголошуємо, що важливою є ін- ісрпреіація казки, зокрема, пояснення «казки про своє життя» самим проіапінісіом, що дає змогу вивільнити енергетику фіксацій, витіс­нених у дитинстві. Глибинно-психологічна інтерпретація відповідає нринцппоііі додаїковості, оскільки вона сприяє виявленню логіки не­свідомого на емпіричній конкретиці: її визначають лінійні взаємо­зв'язки (асоціації) між образами та їх елементами. Є думка, що інтер­претація завжди метафорична, оскільки сам феномен метафори нале­жить до категорії розуміння. Інтерпретація метафоричного змісту мо­же сприяти реалізації «прагнення» несвідомого бути водночас замас­кованим і пізнаним та реалізованим у своїх інфантильних потребах.

І ум набуває значущості переживання та його інтерпретація, тобто по- сдннпни значення метафори із соціально-перцептивними можливо- с і ями тою, хто її сприймає. Пряма інтерпретація учасників групи, яка є

своєрідною у кожної людини, дає можливість «виокремлювати» той або інший ракурс за рахунок проекції. Важливо враховувати, що один акт метафоричної роботи є лише «пальпацією» хворобливого проблемного кола. Відбувається висунення гіпотези, що потребує подальшої перевірки: психодіагностична істина в момент роботи з ме­тафорою є відносною, гіпотетичною. Повний обсяг (десять — тринад­цять днів) роботи психокорекційної групи АСПН дає можливість відшліфувати інтерпретацію за рахунок повторів провідних характе­ристик.

Таким чином, у психокорекційному груповому процесі метафо­ра виступає як потужний стимул самопізнання, що сприяє розширен­ню його учасниками спектра бачення власних психологічних особли­востей. Метафора є інструментом уникнення опорів і створює необ­хідний відступ від реальності для глибинного пізнання феномену психіки. У психокорекційній групі метафора набуває емотивності зав­дяки рефлексії суб’єктивної значущості метафоричного вислову. Зав­дяки зняттю опорів та можливості варіативного розуміння смислу ме­тафори в учасників групи розширюється і поглиблюється саморефлек- сія. Під впливом метафори у суб’єкта є змога пізнавати реалії власної внутрішньої суперечливості психіки. Метафора пов’язана зі статични­ми й динамічними аспектами психіки і є стимулом пізнання психічної реальності.

4.3. Макроаналіз і мезоаналіз

несвідомих передумов особистісної проблеми суб’єкта

У практичній психології надзвичайно важливо розуміти ірраціо­нальний характер тенденцій поведінки, що диктуються несвідомим змістом психіки суб’єкта.

Із часів 3. Фрейда відомо, що несвідоме, яке пройшло процес витіс­нення, має значний потенціал активності в напрямку «назовні», «на поверхню» («в поведінку»). Проте цензорський контроль з боку «над- Я» зумовлює процес маскування тенденцій несвідомого в символічні форми.

Багаторічний досвід практичної роботи дав змогу виокремити деякі загальні тенденції психіки, зумовлені активністю несвідомого, що стоять над варіативністю поведінкового матеріалу учасників групової психо­корекції. Одна з таких тенденцій визначається інтегруючим механіз­мом «психологічних захистів», зміст якого — «від слабкості — до сили». Може постати питання: чи є щось спільне між цим механізмом і тео­рією Адлера, який першим привернув увагу науковців до притаманної людині тенденції «до влади»?

Індивідуальна психологія Л. Адлера обмежувалася біографіч­ним рівнем аналізу. Якщо Фрейд вивчав історичний і причинно-на- (лідковий аспект походження неврозів, то Адлера цікавили їхній результат і кінцева мета. Па його думку, основним принципом будь- якого неврозу є ілюзорна мста стати «досконалим мужчиною». Таке прагнення до переваги над іншими вказує на приховане почуття не- поппоцшівх 11 п неадекватності, що потребує компенсації. Висунута Адлером концепція неповноцінності ширша, ніж здається на перший погляд, вона охоплює невпевненість і острах людини стосовно нав­колишнього світу. Більш прихованими почуттями, що живлять комп­лекс неповноцінності, є почуття, пов’язані з дитячою безпорадністю й безсиллям перед неминучістю смерті. Під впливом механізму гіпер- компснеації можуть розвинутися відмінні виконавчі риси, а в деяких випадках навіть обдарованість. Згадаймо, наприклад, історію з Демос - фспом, який страждав на заїкання, проте став найелаветнішим оратором усіх часів.

І Ірагпеїіня до гіііеркомпенсації може також викликати й невроз, якщо не буде належної соціальної реалізації. Б концепції Адлера зображено цілісну, органічну особистість, мета якої полягає в самореалізації й ви­живанні в жорстокому світі. Потреба людини влитися в соціальне се- редоиищс її виокремитися в ньому утворює патери активної «адап­тації». Минуле людини поступово формує логічно обґрунтований стиль житгя. Адлер розвиває концепцію нормального розвитку, яка передба­чає сублімацію, послідовний, активний і соціально прийнятний спосіб життя без напруженого прагнення до переваг над іншими.

Схильність до неврозу виникає у дитини, коли про неї надмірно турбуються або, навпаки, — в разі емоційної занедбаності. Адлер роз­глянув різні форми логіки людей, які страждають на неврози. На його думку, нони не можу ть упоратися зі своїми проблемами й мати задово­лення від соціального спілкування, бо на підставі досвіду, набутого в дитинстві, у них сформувався власний план, в основу якого покладено захисну функцію. Цей план стає єдиною формою адаптації, за межі якої людина боїться виходити. Нін підтримується спотвореннями пси­хіки, які «оберігають» індивіда від зіткнення з новим досвідом, здатним спонукані до особистісних змін. Суб’єкт тримається за свої хибні уяв­лення про людей і навколишній світ, вважаючи їх непогрішними.

Однією з найпоширеніших фіктивних цілей, яким підпорядковує свою життєдіяльність індивід, с прагнення переваги над іншими. Якщо лю­дина живе з почуттям своєї переваги, тоді вона мимохіть щось робить, щоб підпорядкувати собі інших, принизити їх, дискредитувати. Це спри­чинює формування негативних рис характеру: нетерпеливості, незговір- /піпості, заздрісності, хизування, підозріливості, жадібності, мегаломанії, манії та інших, що стають супутниками невтомної боротьби за пере­вагу свого «Я».

Дослідження А. Адлера висвітлили вагомі аспекти психіки, які не лише доволі поширені, а й підтверджуються досвідом групової психо­корекції АСПН. Це передусім його висновки про «життєвий план», який імперативно, хоч і непомітно для суб’єкта, впливає на поведінку і, зрештою, на його долю.

Емпіричний матеріал груп АСПН, особливо аналіз комплексу пси­хомалюнків, дають змогу виявити індивідуально-неповторну логіку несвідомого, яка ґрунтується на викривленнях, спричинених психоло­гічними захистами. Перший досвід боротьби за переважання над інши­ми, як і почуття пригнобленості, неповноцінності в змаганні за переваги над батьком чи матір’ю, індивід отримує в сім’ї.

Ми переконані, що інтеграційний механізм психологічних захистів («від слабкості до сили») ширший, ніж боротьба за владу, яка особливо виразно проявляється в інтеграції з умовними цінностями індивіда, інтра- ектованими від батька.

Основний інтеграційний механізм захистів («від слабкості до си­ли») є провідним у здійсненні суб’єктивної інтеграції, зорієнтованої на ілюзорне, уявне підтримання гідностей «Я» (поваги та самоповаги). Суб’єктивна інтеграція, зумовлена механізмом психологічних захистів, постійно здійснюється внаслідок відступу від реальності з метою нівелю­вання огріхів, слабких сторін «Я» й т. ін. Усе це призводить до об’єк­тивної дезінтеграції, якій властива розбіжність намірів «Я», його потягів, устремлінь і засобів досягнення. Ця суперечність нівелюється різними способами спотворення реальності. Однак слід пам’ятати, що це не просто децентровані викривлення (в будь-якому напрямі) — вони підпо­рядковані рухові «від слабкості до сили». Це виражає генеральну тен­денцію розвитку психіки загалом. На нашу думку, поняття «психологіч­ної сили» й «здобуття переваги над іншими» не є тотожними. Поняття «психологічна сила» визначає лише напрям інтересів «Я», а не самі якісні характеристики поведінки, на які вказує А. Адлер. Визначають­ся ці характеристики «умовними цінностями», до яких може, звичайно, належати й така, як прагнення переваги над іншими, абсолютизована А. Адлером. Це пов’язано з потребами ідеалізованого «Я», що підтри­мують як умовні цінності, так і очікування поведінки з боку інших. Психологічна сила — це насамперед бажаний вплив на інших людей з метою задоволення власних потреб.

До потреб «Я» може належати потреба, протилежна тій, на яку вка­зує А. Адлер,— «бути непомітним». Влучно цю ситуацію відображає прислів’я: «Покірне телятко дві матки ссе». До того ж цьому сприя­ють певні моральні цінності, що прищеплюють суб’єктові з дитинства: «будь скромним», «не випинайся», «не показуй свій розум (переваги)», «не вихваляй себе» тощо.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що механізм «психологічного захисту» — єдиний, він виражений у формулі «від слабкості до сили»

1. складається поза досвідом суб’єкта. Ллє захисна поведінка є досвід­ною і відіграє певну роль у викривленні свідомості. Цей механізм об­слуговує потреби ідеалізованого «Я». Прагнення сили, яке диктується ідеалізацією «Я*, завжди пов’язане з відступом від реальності. Проте суб’єктові не дано усвідомити цю суперечність, інакше він зрозумів би наявність ідеалізації в самосприйманні. На цьому й тримається суб'єк­тивна інтеграція, що е підґрунтям особистісних проблем суб’єкта й по­ясненням їх нерозв’язності для нього. Відступ від реальності — основ­ний критерій, за яким можна відрізняти здорову тенденцію психіки «до сили* (до зрілості), від «захисної», що ґрунтується на ілюзії сили. За­хисний механізм капсулює суб’єкта в його інфантильних потребах «Я», коли прагнення сили здійснюється «з обличчям, оберненим у минуле», II дитинство.

У контексті мезоаналізу можна зазначити, що особистісна проблема завжди с супутницею внутрішньої суперечності. В цьому разі йтиметь­ся про суперечність між життям і смертю, між прагненням любові інших людей (єднаним з ними) іі тенденцією психологічної імпотенції. Обидві ці деструктивні тенденції до психологічної імпотенції та психологіч­ної смерті дуже щільно пов’язані. Тенденція до психологічної смерті може перерости у тенденцію до фізичної. Свідченням цього є депресія

2. суїцид. Па пашу думку, тенденція до психологічної смерті на рівні спілкування виражається у виявах психологічної імпотенції — руйну­вання контактів з іншими людьми через заздрощі, неадекватне сприй­мання партнера, інтроверсію, відступ від реальності під дією тенденцій заміщення, почуття приниженості, неповноцінності тощо.

Перелічені вище тенденції покликані забезпечити організмові його шлях до саморозвитку й не допустити інших можливостей, крім іма­нентного шляху розвитку. При цьому організм чинить опір небезпеці, яка могла б призвести до смерті внаслідок «короткого замикання». Організм прагне будь-якою ціною продовжити існування. Одначе таке прагнення, стверджує 3. Фрейд, можна віднести до суто інстинктивно­го, а не до інтелектуального¹. Важливо пам’ятати, що Фрейд брав за основу два види первинних потягів одні призводять до смерті, інші, сексуальні до поновлення життя. Тобто у своїх пізніх працях уче­ним висунув припущення про наявність двох видів інстинктів: тих, що спрямовані на збереження життя, й тих, що йому протидіють.

3. Фрейд раніше за інших звернув увагу на консервативність пер­винних потягів до поновлення попереднього стану через регресію, на те, що життя підтримується завдяки зовнішнім впливам. Він стверджу­вав: у разі визнання факту, що «все живе вмирає, повертаючись до неорганічного стану з внутрішніх причин», можна сказати, що «мета

'Фроій) .7. По ту сторону принципа наслаждения // Рязанцев С. Танатология (учевие о смерім). — СПб., 1994.

будь-якого життя є смерть». Якщо визнати силу тенденції «до смерті», то відразу змінюється погляд на ієрархічну залежність інших інстинктів: лібідо, прагнення до влади, самозбереження, власності тощо. При цьому ми констатуємо глобальну суперечність між первинними потягами життя й первинними потягами до смерті¹.

3. Фрейд зауважує, що психоаналізові більшою мірою вдалося дове­сти лише існування лібідо. Втім практика показує наявність ще й іншої полярності — мортидо.

3. Фрейд виокремив агресивність як окремий інстинкт, метою якого є руйнація. Компонент садизму, наявність якого у сексуальному інстинкті завжди визнавалася, може набути самостійності й оволоді­ти загальною сексуальною спрямованістю особи (у разі спотворення пси­хіки).

Слід наголосити на виокремленій 3. Фрейдом потребі: «відновити свій попередній стан». Твердження про регресивний характер первин­них потягів, обґрунтоване у психоаналізі фактами «вимушеного повто­рення», розуміємо як оживлення вже «мертвого», що не існує в об’єк­тивній реальності, але суб’єктивно пережите й збережене в потенційній пам’яті. У психічному житті чимало процесів не відповідають принци­пові задоволення (насолоди), а він пов’язаний із порушенням спокою й напруженістю, що відчуваються як насолода, натомість первинні потяги до смерті діють непомітно. «Принцип насолоди, — пише 3. Фрейд, — є, очевидно, якраз первинним потягом до смерті: він стежить за подраз­никами ззовні, які обома видами первинних потягів розцінюються як небезпека»².

Отже, потяг до смерті є доволі вагомим утворенням, яке функціонує не лише на рівні інстинктів (первинний потяг повернення до неорганіч­ного стану), а й на рівні когнітивного утворення, що належить до «пси­хологічних захистів».

У викладеному вище є важливий момент — визначення зв’язку між принципом насолоди й потягом до смерті. Гадаємо, такий зв’язок справді існує, і його філо- та онтогенетичні корені криються в едіповій ситуації, яку переживає суб’єкт у дитинстві.

У ранніх працях Фрейда агресивність розглядалася як реакція на фрустрацію й потамування статевого потягу. В пізніших працях уче­ний висунув гіпотезу про існування двох категорій інстинктів, які закла­дають діаметрально протилежні тенденції: збереження життя й прагнен­ня до його руйнації (повернення до неорганічного стану).

З огляду на консервативну природу первинних потягів було б вели­кою недоречністю, якби метою життя був цілком новий, невідомий для

індивіда стан. Ймовірніше, цією метою мав бути старий, пережитий уже стан, з якого жива істота колись вийшла й до якого вона прагне поверну­тися. В цьому можна вбачати пояснення тенденції — повернення в утробу матері, що с одним із наслідків едіпових потягів і прагнень повернутися в неорганічний стан.

Міркування 3. Фрейда про інстинкт смерті узагальнені у його праці «Нариси з психоаналізу». В ній він показує базову дихотомію двох сил — інстинкту любові (еросу) й інстинкту смерті (танатосу): танатос так само значущий, як і ерос. Учений подає це як наріжний камінь уявлень про психічні процеси. Зазначена концепція стала головною для 3. Фрейда в останні роки його життя. Він вважав, що варварство й жорстокість — один із аспектів функціонування «Супер-Его». Саме його він вважав відповідальним за схильність до самопокарання й са­мознищення.

Тенденція «психологічної смерті» досліджена в літературі не так глибоко, як тенденція «психологічної імпотенції», на якій зосередив увагу Фрейд. Безсумнівно, вона пов’язана з розвитком таких особливостей, як некрофілічний характер.

Поняття «психологічна імпотенція» швидше пов’язане з інтимним аспектом житія суб’єкта, з нездатністю його до налагоджування (й підтри­мання) ніжних, теплих, «романтичних» взаємин з «об’єктом» його сек­суальних інтересів. У тенденції «психологічної смерті» вбачаємо по­ширення енергії цієї тенденції на всі сфери життя суб’єкта. Картина така: ніби з двох найсильніших прагнень (поривань) людини — до творення й до руйнації — руйнація почала визначати, хоч і невидимо (неусвідомлено), магістральну спрямованість психіки людини. Вито­ки цього криються в едіповій ситуації, що, зокрема, підтверджується емпіричним матеріалом груп АСПН.

Забороненість першого лібідного потягу фактично спричинює ситу­ацію умертвіння цього прагнення, знищення його дієвості в реальній поведінці. Якщо суб’єкт здатний так «учинити» з найдорожчим і «свя­тим» почуттям, то щодо інших людей і навколишнього світу він нена­чебто набуває неусвідомленого права на жорстокість. Маскуванням тенденції до «психологічної смерті» є сублімація витісненої енергії у творчій, соціально прийнятній діяльності. Проте поза увагою не повин­на залишатися можливість спрямованості енергії мортидо на самого себе. Тенденція «до психологічної смерті» може маскуватися, бути не­виразною для об’єктивного спостерігача з причини її спрямованості на самого її носія.

Навряд чи можна думати, що ненависть до самого себе спричинює самогубство, як вважає Е. Берн¹. Безнадія щодо реалізації своїх най-

потаємніших бажань, почуття провини та прагнення «бути на висоті» (бути сильним) — ось чинники, що призводять до самогубства. Логіка несвідомого тут така: я вбиваю, руйную свої прагнення, й у цьому моя сила. Я сильний, нехай навіть шляхом самогубства. При цьому само­губство може виражати силу того, хто не має більше сили, і надію того, хто вже не надіється, — це найвища мужність переможених. Усе це можна простежити на матеріалі аналізу вчинка дев’ятикласника, який викинувся з 9-го поверху.

Маскування тенденції до «психологічної смерті» може відбува­тися за допомогою непослідовності її вияву: то любов, то ненависть. Складається враження, що енергія лібідо й мортидо — то лише дві сторони однієї медалі, котра може обертатися. Сам по собі факт такої діаметрально протилежної непослідовності має привернути до себе увагу.

Ще один момент, що маскує руйнівну для людини тенденцію «до психологічної смерті», — неусвідомлення її самим суб’єктом. Тому всі мортидні тенденції сприймаються суб’єктом викривлено, під впливом просоціальної, гуманістичної їх орієнтації, що відіграє роль обгортки для «гіркої» цукерки. На «поверхні» (тобто в поведінці) об’єктив­ний спостерігач може констатувати вияви «психологічної імпотенції»: маскування інфантильності, залежності «Я» від нарцистичних тенден­цій, фіксацію на власних потребах, власну неспроможність, недоброзич­ливість до людей тощо. Внутрішній неблагонадійний стан такі люди пояснюють невдачами та безпорадністю. Насправді ж за цим може бути приховане прагнення «підім’яти світ під свої потреби». Щоправ­да, в житті їм це вдається важко через відсутність гармонійного, не викривленого «захистами», сприймання світу. Відчуття себе невдахою не є таким уже далеким від істини, як і те, що таке відчуття породжує агресивність до всього, що оточує, з якою також потрібно боротися: хибне коло замикається. При цьому людина ніби живе десь поряд із життям.

Маскування тенденції до «психологічної смерті» виявляється й у такій формі «психологічної імпотенції», як бездіяльність. Про таких осіб нерідко говорять, що вони важкі на підйом, що вони працюють, «як мокре горить», «скільки вб’єш — стільки в’їдеш», «і сам не гам, й іншо­му не дам» і т. ін. Тут помітні відголоски едіпової ситуації, коли «омертвіння» активності є найбезпечнішим виходом із ризику споку­си. Доцільно згадати висновок О. Райха про феномен «бронювання» психіки як форми захисту від кровозмішувальних тенденцій. О. Райх указує на поступове накопичення та закупорку сексуальної енергії в організмі внаслідок негативного впливу соціуму. Ефект «броню­вання» ми можемо бачити в малюнках, коли люди зображують се­бе в тенетах колючого дроту, в равлику, в чорнильниці, в танку, фон­таном, що б’є з-під гранітної плити. Неповна розрядка лібідо може

вилитися в девіантні форми поведінки, у психоневроз або садомазо- хізм.

Як уже зазначалося, тенденція «до смерті» на рівні поведінки (а не глибинних механізмів) виявляється у тенденції «психологічної ім­потенції» в типовій регрес ивній поведінці, наприклад у заздрощах, дискредитації інших, мстивості, ревнощах, скупості, відчутті, що тебе обдурюють, чогось недодали, готовності до вияву недоброзичливості, в переконанні, що «інші люди зобов’язані...», що вони несуть загрозу тощо. І Іа нашу думку, початковим моментом розвитку таких деструкцій є едіпова ситуація дитинства, яка охоплює все, що відповідає позиції «назад» — повернення до чогось недосконалого, незрілого, інфантиль­ного, спричиненого спотвореним сприйняттям реальності. Факт наяв­ності тенденцій «психологічної імпотенції» у психічно здорових людей становить інтерес із погляду теорії й практики прикладних наук. Адже це проблема взаємин між людьми загалом, проблема щастя, спрямуван­ня енергії людини в просоціальному напрямі.

Оскільки питання «психологічної імпотенції» було порушене у пси­хоаналізі, який вбачав її витоки в інцестуозних тяжіннях суб’єкта в дитячий період розвитку (едіпів комплекс), то констатація такої тенденції у психічно здорових людей опосередковано свідчить про наявність аналогічних табуйованих потягів у людей загалом, а не лише у невротиків. Отже, «психологічна імпотенція» — це проб­лема, яка ще потребує ґрунтовного наукового дослідження психо­логів.

Так, на одному з міжнародних семінарів на питання: «Що таке пси­хологічна імпотенція?» — відомий фахівець у галузі сексології відповів: «Це психологічні чинники, що зумовлюють чоловічу імпотенцію». Справді, психологічна імпотенція може призвести до неможливості фізич­ної саморегуляції, проте це поняття за змістом значно ширше. Воно передусім засвідчує глибоку суперечність між фізичним потенціалом і можливостями його реалізації (й не лише в сексі). Таким чином, «пси­хологічна імпотенція» може існувати на фоні фізичного потенціалу лібідо, який не має можливості сексуальної реалізації внаслідок дії певних механізмів її гальмування. Час формування цих механізмів припадає на період дитинства, коли виникає заборонене лібідіозне тя­жіння до близьких людей. Вікові зміни (статеве дозрівання) не здатні вплинути на внутрішні механізми протидії реалізації лібідо настільки, щоб ця енергія вийшла з-під гальмівного контролю. «Психологічна імпотенція» спостерігається в тій лінії життєвої активності людини, в якій можна помітити руйнівні функції стосунків з людьми, коли радість обертається на смуток, коли домінують процеси інверсії, на які вказу­вав Н. Кеппе.

«Психологічна імпотенція» — це також труднощі злиття ніжних, добрих почуттів до людини з чуттєвим потягом («або одне -- або інше»),

як прояв едіпового комплексу. 3. Фрейд стверджує, що «психічна імпо­тенція» — найпоширеніше страждання, маючи на увазі паралізуючий вплив відомих психічних комплексів, недоступних свідомості індиві­да¹. На першому плані — інцестуозна фіксація лібідо на матері чи сестрі (батькові, братові), яка зберегла силу впливу. При цьому відбу­вається затримка лібідо на дитячій фіксації, що ускладнює її симуль­танне злиття. Тому й існує розмежування цього почуття на дві течії: ніжність і чуттєвість.

Давніша з цих двох течій — ніжність, із якою пов’язаний інстинкт самозбереження. Це означає дитячий вибір об’єкта лібідо серед членів «кровної» сім’ї або вихователів. З настанням статевої зрілості до по­тягів «ніжності» долучається чуттєвість, яка сприяє лібідіозному усві­домленню мети. її реалізацію поза сім’єю може спричинити випадок, коли вся чуттєва енергія молодої людини виявиться пов’язаною з ін- цестуозними об’єктами й фіксуватиметься на відповідних фантазіях, а також підживлюватиме їхній розвиток. Наслідком буде притамований стан статевої активності таких осіб, а психічні імпульси, що стоять за нею, функціонуватимуть не в повному обсязі. Створюється суперечність: з одного боку, зберігається потяг — ніжність до інцестуозних осіб, і водночас відбувається пошук об’єктів, які б нагадували (або були про­тилежні) заборонених інцестуозних осіб. Тут на допомогу приходить механізм «заміщення» через позитивну чи негативну валентність, тоб­то пошук схожої людини (що може ускладнити чуттєвий, сексуальний контакт) або людини, здатної компенсувати душевні страждання, яких довелося «зазнати» в сім’ї батьків. В останньому випадку є небезпека, що суб’єкт неусвідомлено, мимохіть моделюватиме таку саму ситуацію, в якій перебував у дитинстві, тоді можна сказати, що почуття, які єдна­ли суб’єкта з табуйованим об’єктом, є фетишем. Едіпова ситуація ди­тинства прирікає на внутрішнє розщеплення у двох напрямах — «не­бесну» та «земну» любов. «Психологічна імпотенція» нерідко виявля­ється в регресивній поведінці, у психічному приниженні об’єкта кохання, натомість переоцінка (ідеалізація) адресується інцестуозному об’єктові (матері, батькові) та його раннім (першим) заміщенням.

3. Фрейд зазначав: було б справедливо зробити висновок, що «пси­хологічна імпотенція» є загальним стражданням культурного людства, а не хворобою окремих осіб. Учений дійшов думки, яка стоїть поза мо­раллю: «Нехай це звучить неприємно й парадоксально, проте слід ска­зати, що той, хто в любовному житті хоче бути вільним і щасливим, той повинен перебороти респект перед жінкою й примиритися з уявленням про кровозмішення з матір’ю чи сестрою»².

Великий внесок у з’ясування проблеми «психологічної імпотенції» зробила К. Хорні. Вчена сформулювала найтиповіший невротичний конфлікт нашої культури як конфлікт між бажанням бути завжди першим і прагненням бути всіма любимим¹.

К. Хорні констатує також наявність іще з дитинства розмежування тенденцій ніжності та чуттєвості й аналізує паралізуючий вплив цього факту на жіночу психологію. У своїй праці вона докладно аналізує чинники, що призводять до «психологічної імпотенції», а точніше, до фрпгідмоп і у жінок. Знову-таки, пов’язуючи це явище з едіповим комп­лексом, дослідниця надає великого значення почуттю тривожності й за­собам уникнення її. Едіпів комплекс завжди продукує тривогу, неза­лежно від того, йдеться про дівчинку чи про хлопчика. Це пов’язано з розвитком почуттів ворожості, що виникають паралельно з потягом до когось із батьків. Базальна тривога — це почуття безсилля в чужому і всесильному світі. Очевидно, вона штовхає дитину до затримання, кап­сулювання себе «н родинному колі», що спричинює відставання у пси­хічному розвитку. К. Хорні пише: «... Ми стикаємося з одним і тим самим явищем: у тріаді «маги батько — дитина» наш суб’єкт зрісся з роллю ДИТИНИ»².

Шлюб не відповідає тим умовам кохання, які суб’єкт переносить у нього з дитинства, що іі сприяє виникненню «психологічної імпотенції». Об’єкт кохання для дитини був пов’язаний із чуттєвою забороною, а в шлюбі те, що заборонялося, перетворюється на обов’язок. Суперництво, наявне в сімейній тріаді (мати — батько — дитина), неприпустиме за самою природою моногамного шлюбу: монополія в ньому захищена за­коном. Тому прихована тенденція до суперництва, що склалася в еді­повій ситуації, шукатиме можливості виявитись, і це, безумовно, руйну­ватиме взаємини («психологічна імпотенція»).

Розглядаючи витоки «психологічної імпотенції», не можна обмину­ти неусвідомлене прагнення людини відчувати себе нещасною, страж­дати. Матеріал, отриманий в результаті занять у групах АСПН, містить переконливі докази зв’язку цього явища з інцестуозними об’єктами дитячого тяжіння, що породжує страх покарання. Цей страх підштовхує дівчинку до ролі мужчини, вона шукає прихистку у цій ролі, відступа­ючи від ролі жінки іі ховаючись від небезпеки інцесту за почуттям провини й тривоги.

Аналіз комплексу малюнків часто засвідчує прагнення людей по­вернутись у лоно матері (рідше — батька), в малюнках трапляється зображення яйцеклітини, через яку дитина колись по-справжньому єдна­лася з батьками, й таким чином ілюструється прагнення до перебування у повній безпеці, а тому вона є пасивною. Ці атрибути прагнень дитини

дорослий витісняє й заміщує відстороненістю, дистанціюванням від батьків через прагнення до самостійності, сміливості, сили, коли не потрібні «милиці», до здатності захищати інших (зокрема, власних ді­тей). Такі прагнення не викликають тривоги завдяки викривленням реальності за допомогою захистів, з метою завершення справ дитинства. Наприклад, дівчинка жила з матір’ю й періодично (потай від матері) зустрічалася з батьком. Життя її склалося так, що вона покохала люди­ну, значно старшу за віком. Мати протестувала проти цього, й тому зустрічі дівчини з коханим, так само, як і з батьком, стали таємними. Ця ситуація доволі переконливо показує, чому тенденція «назад» не фіксується у свідомості, чому інфантильні порухи викликають почуття провини, й тому їх дієвість важко визначити. Психолог-практик має розуміти, що тенденція «до психологічної смерті» йде завжди поряд з іншою тенденцією — «до життя», яка маскує першу, і тому для фахівця вона непомітна.

Сила маскувальних функцій «смерті» життям, без сумніву, знахо­дить вираження в усіх теоріях про потойбічне життя. Крім того, наше несвідоме поводиться як дитина й не дає до кінця повірити у власну смерть як факт. Усе це підводить до висновку, що у свідомості людини провідна роль належить тенденції «до життя» — інстинктові самозбе­реження. Трапляється, що суперечність між двома тенденціями заго­стрюється, їхній баланс порушується, й тоді суб’єкт може перейти в «зону ризику».

Багаторічний досвід групової корекції дав змогу розкрити супереч­ливий характер психіки людей, а саме: тенденція «від слабкості до сили» суперечить стабілізованому почуттю неповноцінності; тенденція само­збереження («до життя») — тенденції «до смерті»; тенденція до єднан­ня з людьми (зокрема, прагнення інтимного єднання) — тенденції «пси­хологічної імпотенції».

Оскільки більшою чи меншою мірою ознаки розвитку цих тенденцій спостерігаються в усіх людей, які проходили навчання в групах АСПН (з орієнтацією на глибинну психокорекцію), можна зробити висновок, що для оздоровлення стосунків між людьми, досягнення вагомих результатів у політиці, економіці, освіті потрібно ширше впроваджува­ти систему психологічної служби в Україні.

11 а її ч а я і> її е и и д а н и я Яценко Тамара Семенівна