розгляд кожного малюнка окремо — малюнок передається з рук у руки, і присутні інтерпретують його психологічний зміст.

Керівник також коментує малюнок, потім висловлюється автор.

Обговорюючи малюнок, небажано використовувати інформацію про автора, слід виходити лише а намальованого та актуального діалогу. В такий спосіб аналізується тільки те, що людина хотіла б повідомити групі, але захисні тенденції завадили їй зробити це вербально. Тобто малюнок виражає, те, про що важко говорити. Якщо робити такі здогад­ки без відповідних підстав, наявних у малюнку, це може активізувати захисні реакції, що ускладнить процес навчання.

І Іл початковому етапі роботи з малюнком можуть виникнути усклад­нення як щодо виконання, так і щодо інтерпретації. Поступово, коли група відмовиться від марних сподівань на «всезнайство» керівника, ці ускладнення будуть подолані. Учасники занять почнуть усвідомлю­вати, що всі присутні здатні зрозуміти психологічний зміст малюнка, значення символів і кольорів, а головне — перейти на дослідницьку позицію — навчатись аналізувати. Наведімо приклади символів, що трапляються в малюнках: сонце, гроза, прірва, птах у небі, одинока квітка (в пустельній місцевості або у квітнику); зламане бурею дерево, вулкан, штормове море; закоркована пробірка; піщинка серед купи піску; по­вітряна кулька; дерево, нахилене до землі вітром тощо. Зміст таких зображень стає зрозумілим під впливом нашого досвіду й у контексті теми малюнка.

Окремого висвітлення потребує методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків¹.

2. Рольова гра

Особливість цієї методики, її специфічність полягає в тому, що вона розгортається в дії, без належних попередніх сюжетних відпрацювань. Мінімізація інформації про те, «що робити», дає змогу учасникам гри набувати творчої самодіяльності, керування якою відбувається внутріш­німи програмами їхньої психіки.

Гра проходить спонтанно. Наприклад, педагог мас прано закінчити урок вчасно або мі ці відхилення під правил також < цікавими іі інформативними, причини їх аналізуються.

Інколи розігрування рольових ситуацій відбувається в умовах штучно створених труднощів.

Метод розігрування рольових ситуацій дає можливість спостерігати членів групи не лише в міжоеобистісних взаєминах, а іі у процесі вико­нання певної соціальної ролі. Матеріал про поведінку суб’єкта в рольо­вій ситуації є надійним підґрунтям для перевірки гіпотез стосовно його особистісної проблеми. Особливо цікавим є те, як саме в умовах цілко­витої свободи суб’єкт структурує рольову ситуацію.

Наприклад, один із учасників навчання окреслив умови проведення занять так: «У нас перший урок. Звичайно, вас цікавить моя особистість, тому ставте мені запитання». Якби предметний зміст уроку був чітко визначений наперед, ми не змогли б побачити вияв егоцентричних тен­денцій цього «вчителя».

Поведінка в рольовій грі дає можливість уточнити психодіагностич- ні передбачення і з’ясувати індивідуальну специфіку особистісної проб­леми, що деструктивно впливає на службові стосунки, робить їх не­ефективними.

Будь-які форми використання ігрових методів в активному соці­ально-психологічному навчанні завершуються аналізом напрацьовано­го матеріалу. Аналіз має бути цілісним, враховувати інший поведінко- вий матеріал учасників рольової гри в групі та поза нею.

2. Психодрама

У контексті методу АСПН особливе значення надається спонтан­ності і невимушеності поведінки учасників, що зумовлює відхилення від класичної психодрами. Це стосується таких притаманних їй фор­малізованих моментів, як попереднє визначення сюжету, обдумування ролей, їх розподіл між учасниками та використання у психодрамі про­фесійного актора — психолога.

При зорієнтованості групової психокорекції на глибинне самопізнан­ня (та пізнання інших) найціннішим є матеріал, що виникає спонтанно в ситуації «тут і тепер». Ця спонтанність каталізується, визначається й змістовно детермінується тенденціями несвідомого, що забезпечує актив­ність і неповторність поведінки учасників психодрами. Сюжет психо­драми здебільшого пов’язаний із певними внутрішніми переживаннями суб’єкта, його минулим досвідом або сподіваннями на майбутнє.

Спільним для рольової гри і психодрами є те, що в обох випадках цінується спонтанність, безпосередність і мимовільність дій її учасників. Визначеність сюжету як рольової гри, так і психодрами зводиться до мінімуму. У психодрамі кожний член групи має можливість вставити в потрібний момент репліку за іншого для загострення проблеми або внесення коректив у спрямованість взаємодії. У рольовій грі в центрі уваги — міжособистісна проблема, у психодрамі — особистісна. У ро­льовій грі на авансцені — професійний чи соціальний аспекти, у психо­драмі — глибинно-особистісний. Тому весь ЇЇ процес слугує проник­ненню в сутність особистісної проблеми суб’єкта, вияву її внутрішніх передумов, зв’язків із минулим, зокрема з дитинством. Рольова гра за­родилась у практиці підготовки людей до професійної діяльності, пси­ходрама — у психотерапії. ГІри цьому психодрама відрізняється від психоаналітичного методу тим, що актуалізує емоції й передбачає як

вербальний, так і ііепербалмшії аспекти дій. Психоаналіз це пере важно вербальна методика

Роль корінника драми и ЛСІІІІ полягає в наданні суб’єктові доііо моги не лише мере і і а і арі ш . а насамперед завдяки розумінню змісту іі

глибинних причин І почуттів і вчинків. При цьому керівник має

відчувані емоційніш сни пішої людини, яка виражає себе у невербаль-

иііі і вербним з учасниками психодрами. Керівникові

А( IIIІ шок'іиио стримуватися від прямого вияву власного емоційного • гану, щоб уникнути впливу на гру й на поведінку учасників. Він пови­нен використовувати засоби зняття опорів і каталізувати процес пси- ходрами, а гакож сприяти об’єктивуванню справжніх емоційних пере­живані) її учасників. Отже, якщо для учасників важливим є повне вхо­дження в ігрову ситуацію, то для керівника АСПН важлива здатність не зосереджуватися на власних емоціях і розуміти їхні психологічні витоки.

За допомогою гри слід з’ясувати проблеми протагоніста, який опиня­ється в центрі уваги й визначає сюжет психодрами.

Завдяки «програванню» власних проблем протагоніст виносить бага­то вражень «на поверхню», що сприяє аналізові та розширенню його поля свідомості. Він має зрозуміти, що не обов’язково репродукувати ситуацію саме так, як вона складалася в житті, можна програвати її так, як складається в ситуації «тут і тепер». Нерідко учасники відчувають труднощі в програванні, тому прийоми психодрами спрямовані на те, щоб полегшити вияв внутрішніх бар’єрів, зробити їх доступними для дослідження й нейтралізації. Це може виражатися в підбадьорюванні, доброзичливих репліках, які відповідають захисним тенденціям.

Особливу роль відіграє у психодрамі поняття «другого Я», і керів­ник може звернутися до будь-кого з присутніх із проханням бути «другим Я», тобто актором, який об’єктивує приховані переживання іі бажання протагоніста. Хтось може виконати роль самого протаго­ніста. У психодрамі можна також використати «альтер Его», так зва­нню двійника. Двійник — це внутрішня, прихована нерідко навіть від самого протагоніста, частина його особистості. Іноді учасникові гри важко пін поїш і н смої думки й почуття, натомість двійник, який звичайно розмі­щується позаду, імітує його дії, висловлюючи вголос думки, які, на його думку, приховує в цій ситуації протагоніст. В АСГІН прийом «другого Я» використовується лише тоді, коли груповий процес уже перебуває в розвитку, а в членів групи сформувалося глибинне розуміння психіки один одного. Тому «друге Я» важливо застосовувати до тих членів групи, чия проблематика, хоч і гіпотетично, але вже представлена в гру­повому матеріалі.

Зміст «другого Я» тим повніше об’єктиву витиметься в групі, чим точнішою буде психодіагностика. Користуючись роллю «другого Я», керівник намагається розкрити причинно-наслідкову залежність між

окремими усвідомлюваними протагоністом аспектами особистості, аргу­ментуючи їх матеріалом його поведінки в групі. У зв’язку з цим вико­ристання ролі «другого Я» в АСПН завжди має складний (узагальню- вальний) характер. Зміст «другого Я», який об’єктивує неусвідомлю- вані аспекти психіки з наступним її аналізом, є цікавим матеріалом для навчання всієї групи. Хоча це й складний за психологічною сутністю прийом, але його можна ефективно використовувати вже на другому занятті. Так, керівник пропонує звертатися до «порожнього стільця» зі словами, адресованими групі загалом або комусь із її членів зокрема, не називаючи імен. Більшість висловів зазвичай упізнаються тими, кому вони адресовані. Це оптимізує взаємини в групі завдяки об’єктивуванню прихованих емоцій (особливо негативних), що гальмували інтеграційні процеси. ГІсиходрама сприяє розвиткові спонтанності відносин, кожний набуває здатності «взути чужі чоботи» іі таким чином зрозуміти почут­тя, переживання й думки інших.

Психодрама сприяє також розвиткові інтуїції й творчих здібностей у розумінні внутрішнього світу іншої людини. Протагоніст і група починають усвідомлювати, що у них багато спільних проблем, а це спону­кає до глибшого саморозкриття й аналізу їхніх витоків і пошуку різних шляхів їх розв’язання. Навчальний ефект залежить від атмосфери згуртованості, емоційної близькості та психологічної захищеності в групі. Психологічна безпека, взаємопідтримка уможливлюють відвертий вияв почуттів, які здебільшого приховують від оточення, оскільки бояться покарання.

Зворотний зв’язок — від членів групи — може допомогти протаго­ністові заглянути в себе, зрозуміти сенс проблеми, що була в центрі уваги, збагнути сутність своєї поведінки, характер стосунків з оточенням. При цьому учасники навчання засвоюють принципи дзеркального відоб­раження іншої людини, її прихованих неусвідомлених мотивів. Важ­ливою тут є емоційна залученість до програвання.

Важливо практикувати зміну ролей, повторне їх програвання, що дає можливість глибше зрозуміти внутрішню запрограмованість поведін­ки. Розуміння себе та інших, яке є результатом психодраматичного досвіду, може бути неоціненним для будь-якої людини.

Особистий досвід переживання в процесі психодрами може дати людині поштовх для ретроспективного аналізу свого життя.

Зупинімося коротко на методичних питаннях щодо проведення пси­ходрами в АСПН.

Перед початком психодрами слід пояснити членам групи її основ­ні положення, а також запропонувати їм уявити ситуації власних пере­живань, які можна було б програти. В класичному варіанті Морено все починається із запитання: «Хто хотів би запропонувати неприєм­ний момент (випадок, що травмував) або проблему, яку варто програти з метою подальшого психологічного аналізу?»

І Форма ілюстрації (суб’єкт програє ситуацію, про яку розповідав).

2. Схематизована (форма (вся група по черзі програє сцену).

4 Довільна (форма (гра практикується час від часу згідно з планом керівника)

Іноді психодрама поєднується не тільки з рольовою грою, а й із не- иергіпмьпимп вправами та вправами взагалі. Розгляньмо кілька струк- і у і" >11.(11 п ■■ 111.їм.и ієні пх прийомів.

/ II рограшінпя самого себе. Член групи грає самого себе в ін- м рамці і ким -побудь іншим (чи іншими). Протагоніст обирає собі парі перів для гри, які, на його думку, близькі партнерам із ситуації «гам і колись». Потім він моделює ситуацію, яку хотів би піддати ана­лізові в групі.

2. Монолог. Член групи розповідає про свою проблему. Гово­рить немовби сам із собою, група не втручається в цей процес. На підміну від програвання ролі самого себе, протагоніст не обмежується зосередженням уваги на своїх зовнішніх реакціях, а намагається про­аналізувати мотиви та інфантильні витоки поведінки, внутрішні по­чуття.

Обмін ролями. В ситуації моделювання та програвання конф­лікту протагоніста його оточення використовує обмін ролями: він бере на себе роль тієї особистості, з якою конфліктує, а інший член групи виконує його роль. Обмін ролями може відбутися в процесі психодра­ми у будь-який момент, важливий для пізнання суті проблеми. Такий обмін ролями відбувається за знаком, який подає керівник. Обмін роля­ми сприяє проникненню в почуття та спосіб мислення іншого, а також баченню себе ніби збоку його очима.

4. Дзеркало.

Ідеальний партнер. Члени групи зображають по черзі про гагоністові його партнерів такими, якими він хотів би їх бачити в Ідеалі.

Чарівний магазин. Цей прийом дає протагоністові можливість зрозуміти свої справжні життєві прагнення. Він зустрічає «чарівни­ка*, який пропонує йому все, що міг би побажати собі: здоров’я, успіх, щастя, геніальність, кохання, але вимагає, щоб той заплатив за це тим, що цінує в житті. Цим загострюється внутрішній конфлікт протаго­ніста.

Персії. Члени групи повторюють програвання ситуацій у різ них версіях і варіантах, які самі ж придумують, наголошуючи на тому внеску, який, на їхню думку, протагоніст робить своєю поведінкою у впас мини з навколишніми людьми й у ситуації, що розглядається.

4. Двійник (совість).

Така техніка може бути застосована й в інших варіантах психодра­ми, наприклад у програванні самого себе, а також при використанні прийому, який викладено нижче.

4. «Порожній стілець». Ця гра як психодраматичний прийом використовується з різною метою. Робота з «порожнім стільцем» може бути індивідуальна і групова. Індивідуальна часто переростає в групову у зв’язку з актуалізацією процесів ідентифікації та необхідністю відре- агувати на виниклі емоції. Розгляньмо кілька варіантів роботи з «по­рожнім стільцем»:

1. протагоніст може уявляти, нібито його партнер сидить на порож­ньому стільці навпроти нього. Він спілкується з уявною людиною, часом міняється з нею місцями, ролями. Протагоніст може спілкуватися і сам із собою;

2. члени групи звертаються до «порожнього стільця», уявляючи на ньому протагоніста, структуруються залежно від його проблеми та особ­ливостей того матеріалу, який представлено в попередньому фрагмен­ті роботи групи, особливостей його поведінки в попередніх ситу­аціях. При цьому практикуються висловлювання, адресовані «друго­му Я», а також його «двійникові», у такому разі звертання до «порож­нього стільця», як правило, має аргументований характер, тобто врахо­вує особливості поведінки протагоніста, вже представленої в групі. Протагоніст може бути присутнім у групі або відсутнім (інколи й «за дверима»);

3. звертання до «порожнього стільця» доцільно використовувати ситуативно з метою опрацювання актуального матеріалу, усунення емо­ційної напруженості, спричиненої поведінкою певного члена групи.

4. «Високі стільці>. Протагоніст сидить на стільці на підви­щенні й намагається звідти говорити якісь фрази тим, хто його ото­чує. Інший варіант цієї вправи — «нагору». Один із членів групи стоїть на «височині». До нього по черзі підходять люди із запитанням: «Чому тобі добре нагорі?»

Він відповідає. Якщо протагоніст відчуває труднощі під час відповіді, той, хто запитував, висловлює своє припущення. Рукостискання реци­пієнта в цьому разі є ознакою прийняття інформації. Вправа завер­шується психологічним аналізом усього матеріалу.

5. Методи иенербалміої взаємодії

< )і кі /м.кїї посібник :іо|)і( псований на застосування варіанта групової психокорекції, і примішаного на виявлення передумов особистісних про- Бш'м суіі'і к іа, що ікт’наані переважно зі сферою несвідомого, великого іпаш іїнн паБунаїоіі. різні невербальні вправи й методики. Адже саме нгіігрБ.і и.и.і іюпі'ДІїїка чи не найповніше відображає психологічний зміст нк і ііідпмого, гак і несвідомого, втіленого в ній.

( еред численних невербальних технік можна виділити головні: збли- і ( ніш членів групи; взаємопізнання; експлікацію аспектів психіки, які важко нербалізувати. Позитивною якістю цього прикладу є емоційна забарвленість взаємодії учасників навчання та великий ступінь спон- іапнопї, правдивість особистісних виявів.

І Ісисрбальні методи — ефективний засіб оптимізації соціально-пер- ш нтииної сфери особистості, оскільки увага в них спрямована на «мову і їла», а також на характеристики психіки, які можна розглядати у про­сторі й часі. Такі методи використовуються більшою чи меншою мірою н усіх видах групової корекції та психотерапії.

Техніки невербальної взаємодії застосовують усі відомі фахівці соці- а пиши о навчання: Б. Бараш, Ю. В’юнкова, Ю. Ємельянов, Г. Ковальов, II Лабунська, X. Міккін, Ю. Некрасова, Л. Петровська, Н. Творогова,

11 Тюрін та ін.

До засобів невербальної комунікації належать рухи тіла, міміка, жест, дистанція, пауза. Люди різняться здатністю розуміння (та контролю) комупікативності — своєї та інших людей, експресії та імпресії. Часто несвідомим може бути якийсь жест або рух, значення якого суб’єкт не розуміє; іноді людина реагує невербально (наприклад, червоніє) й не спроможна блокувати виникнення такої реакції, хоча й усвідомлює її наявність.

І Ісзважаючи на численні дослідження, розпочаті ще в 1924 р., й по­тіш по створено чіткої класифікації експресивних рухів. У психоте­рапевтичній практиці поширені три види невербальної техніки: психо- ма пишок, музикотерапія, техніка руху. В АСПН переважно використо­вуються лише психомалюнок і психогімнастика.

І Ісихогімнастика — допоміжний метод АСПН, що спирається на іісіісрбалміу експресію, передусім на міміку та жести, на рух загалом.

І Іс дає учасникам АСПН можливість глибше проникнути в переживання інших і наблизитися до розуміння цих переживань. Головна мета пси- хогімпастики зняття фізичних блоків та затисків.

У групі АСПН потрібно підтримувати свободу невербальних спо­собів самовираження, тому психогімнастика нерідко має харак­тер спонтанної гри. З почуттям свободи рухів пов’язана й свобода ііияиу емоцій та свобода внутрішнього світу суб’єкта. Та сама ситу­

ація в психогімнастиці зумовлює різні, індивідуально неповторні ре­акції.

В АСІІН є кілька способів використання психогімнастики. Деякі вправи (наприклад, «Звернути на себе увагу», «Людина та її тінь», «Настрій», «Автопортрет») можна використовувати для розслаблен­ня й створення невимушеної, вільної від зайвого самоконтролю атмо­сфери.

Психогімнастику застосовують і тоді, коли є потреба з’ясувати сто­сунки у групі або коли виникає небезпека домінування дезінтеграцій­них процесів. Можна запропонувати невербально «виразити почуття» тому з членів групи, хто був «центром» ситуації. Це зазвичай психологіч­но допомагає суб’єктові й чіткіше вимальовує психологічну ситуацію в групі та сутність емоційного взаємного сприймання.

Важливий матеріал може дати виконання вправи «Перехре­стя шляхів». Учасники АСПН по черзі отримують завдання поста­вити на уявному перехресті членів групи, які асоціюються з осо­бами, беруть участь у певному, відомому їм конфлікті, що розгляда­ється. Відстань, на якій опиняються «учасники» конфлікту в тій чи тій їх розстановці, дає підстави зробити висновки про емоційне ставлення до них. Важливим є не лише сам факт розв’язання конфлікту, а й певне об’єктивування сутності внеску в цю справу кожного з учас­ників.

Теми психогімнастичних вправ можуть бути різноманітні, зокрема:

• повсякденна життєва ситуація — «Вихід із дому», «Свято», «Чуйне ставлення до кого-небудь» або «Яким я є», «Яким я хотів би бути» та ін.;

вправи, що об’єктивують внутрішню суперечність суб’єкта й кон­флікти — «Вручення подарунка», «Заборонений плід», «Перехре­стя шляхів», «Подолання труднощів», «Зустріч на вузькій стежці» та ін.;

стосунки у групі — «Показати своє ставлення до інших», «Вибір членів сім’ї», «Перебування на безлюдному острові»;

фантазія та казки — «Ким із казкових персонажів ти міг би бути?», «Бал-маскарад», «Що б ти робив, якби був чаклуном?», «Ким ти хотів би стати, якби чаклун виконав твоє бажання?», «Добрий чак­лун», «Злий чаклун».

Темами психогімнастичних вправ можуть бути ставлення до групи АСПН, до самого процесу навчання — «Почуття, з якими я йшов на заняття», «Ставлення до навчання та групи», «Що робила б група, якби не було керівника» та ін.

Психогімнастичні вправи виконуються по-різному: можна дати тему одному членові групи, а він реалізує її самостійно або з чиєюсь допомогою (тема може стосуватися цілої групи або окремих її членів).

Після о 111 >< >і | >;і іі.і 1111 >і« мши бажано, щоб учасники обмінялися нра жсмиями, Слід зосередити упасу па визначенні типових ліній новсдіп їси, що характеризую!в особистішу проблему. Найцікавішими є ті тенденції поведінки, що виявляються на вербальному і невербаль мому ріпних (>і | ні ма 11 її іі у процесі психогімнастики матеріал аналі­зують

Плигнімо і і на .і психогімнастичних вправ.

1. Подолання труднощів.

Заборонений плід. Учасники АСПН по черзі показують, як вони поводитимуть себе в ситуації, коли їхні бажання не збігатимуться із зовнішніми нормами поведінки. В ролі «забороненого плоду» може бути використаний будь-який предмет, який чимось приваблює. «Забо­ронений плід» кладуть на стілець, що стоїть у центрі кімнати. Член групи має підійти до стільця й вирішити, що він зробить із «забороне­ним плодом».

Моя сім’я. Учасник АСПН вибирає з учасників собі сім’ю. Потім розміщує «членів сім’ї» так, щоб фізична дистанція між ними приблизно відповідала ступеню емоційної близькості між ними. Важ­ливо «описати», за якими психологічними якостями були вибрані «члени сім’ї» — це слугуватиме основою саморефлексії для тих, хто потрапив до вибраних.

1. «Скульптор». Члени групи уявляють своє тіло «пластичним», як глина, що піддається ліпленню. Зміст «ліплення» може бути різним. Можна зобразити члена групи до початку занять, на занятті або пока­зати його минуле й майбутнє, його внутрішній конфлікт.

5. Моя група. При виконанні цієї вправи можна змоделювати динаміку групового процесу відповідно до розвитку емоційної близь­кої ті .

Тематика психогімнастичних

та пантомімічних вправ

Загальні теми

1. Передати пантомімою конфлікт, згоду, нерозуміння тощо (спосо би зображення інтерпретуються та обговорюються в групі).

2. Вручити подарунки, які принесуть радість певній людині.

3. «Мотивований біг» («біжу до магазину», «біжу від грози» тощо)

4. Привернути до себе увагу групи.

5. Людина та її тінь (виконується в парі).

6. Настрій.

Психологічний портрет значущих у моєму житті людей.

Іти назустріч вітру.

Іти до бажаної мети.

Іти так, щоб кого-небудь не розбудити.

Іти на групові заняття, йти із занять.

Біг: назад — так, щоб не впасти; вперед — так, щоб не наскочи­ти на інших.

Біг, що змінюється ходою (з мотивом, що найчастіше має соціо- метричне значення: йти з приємною чи неприємною тобі людиною; йти з веселою людиною і з тим, хто нагадує кого-небудь із життя; йти з тим, хто завдає прикрості тощо.

Зустріч із людиною, з якою давно не бачився.

Хто я (яким суб’єкта бачать інші — яким він хотів би бути — «Зіпсований телефон»),

Рукостискання по колу.

Дограти розпочату партнером дію.

Передати почуття по колу: що передали, що повернулося.

Людина — дзеркало.

Рух зі зміною темпу (ритму).

Скульптор — глина.

Виправдати позу.

Із заплющеними очима сісти на стілець.

Перетягування каната.

Змусити партнера звільнити стілець (вийти з телефонної будки).

Скульптура — ідеальне ставлення до людини.