Політичні причини та наслідки поразки і. Мазепи

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його "дружбою з царем" (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем"; усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

.3. Гетьман в екзилі. П. Орлик і його Конституція

Після смерті 2 жовтня 1709 p. І. Мазепи його племінник Андрій Войнаровський відмовився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла XII й більшості старшин бачити саме його гетьманом, А. Войнаровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шляхтичем, ніж українським козаком. 5 квітня 1710 р. з двох кандидатів — прилуцького полковника Дмитра Горленка й генерального писаря П. Орлика — на посаду гетьмана обрали саме другого.

Конституція складається з преамбули та 16 розділів. Попри проголошення загальних декларацій Конституція передбачала відновлення кордонів України відповідно до угод Б. Хмельницького з Польщею, Росією, Туреччиною. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади. Законодавча влада мала належати Раді у складі полковників, сотників, генеральних радників полків, послів війська Запорозького. Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покрову. В період між зібраннями Ради всі питання мав вирішувати гетьман як голова виконавчої влади, узгоджуючи свої дії з козацькою старшиною. Передбачались Конституцією і владні противаги: старшина мала право на Раді публічно висловити докір гетьманові за несправедливі, небезпечні для держави, козацьких вольностей вчинки. Особливі повноваження мав Генеральний суд, який наділявся правом притягати до відповідальності навіть гетьмана, якщо він виявиться винним, через нечестивий умисел або випадково.

Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, вона стала одним з найвидатніших документів української державно-політичної думки, української державотворчої Історії. Своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.

У Конституції визнавались природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. Вона проголошувала незалежність Війська Запорозького, ідею соборності українських земель, козацького (демократичного) устрою суспільства, надавала вищу законодавчу владу своєрідному парламенту — козацькій раді, яка б скликалася тричі на рік: на Різдво, Благовіщеня й Покрову. До її складу повинні були входити генеральні старшини (представники Січі) та по одному козакові від кожного полку. Передбачалося, що генеральна старшина, радники, гетьман будуть урочисто присягати на вірність Батьківщині. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного тилу.

Згідно з Конституцією гетьманська казна відокремлювалася від загальнокозацької, а самому гетьману відводився скоріше ранг президента, ніж сатрапа. Якщо він порушував права й вольності козацтва, його зобов'язували звітувати перед радою. Передбачалася і контролююча інстанція, що наглядала б за діяльністю посадових осіб. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів СІЛА, прийнятій у 1787 р.

П. Орлик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави. Його син Григорій став генералом французької армії, членом Таємної королівської ради. Він намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнародне становище і безпеку Європи: відмежує Оттоманську Порту від Московії і зменшить рівень ворожнечі між ними, посилить геополітичну рівновагу в Європі, обмеживши амбіції царизму, небезпечні для свободи на континенті.

Хоча діяльність П. Орлика не могла забезпечити Україні самостійного статусу, але його активні дипломатичні зусилля примусили уряд Росії після смерті Петра І вести більш зважену політику щодо неї. Крім того, монархи багатьох країн Європи глибше дізналися про проблеми "козацького народу".