14.4 Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України

Початок перебудови. Загострення соціально-економічної кризи

У першій половині 80-х рр. економічна і політична ситуація в Радянському Союзі продовжувала набувати гострих форм. Існуючу кризу намагалися п одолати наступники Л. Брежнєва – Ю. Андропов та К. Черненко. Запроваджуючи суворі норми контролю щодо трудової дисципліни, інших сфер суспільного життя, вони сподівалися стабілізувати економічний розвиток. Однак результативність таких дій була мінімальною. На середину 80-х рр. необхідність проведення реформ стала беззаперечною.

До головних причин початку перебудови слід віднести:

• економічне відставання СРСР від передових капіталістичних країн світу;

• погіршення соціального забезпечення населення;

• старіння виробничих фондів та поглиблення кризи організації праці;

• продовження «холодної війни» та війни в Афганістані;

• узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

• ігнорування принципу розподілу влади;

• обмеження автономних прав республік, гласності, свободи слова та підміни принципів народовладдя формальним представництвом трудящих у радах;

• наростання дисидентського руху;

• ускладнення демографічної ситуації;

• екологічні катастрофи (аварія на Чорнобильській АЕС).

Враховуючи це, у квітні 1985 р. М. Горбачов проголошує новий політичний курс, названий перебудовою. На перших етапах його реалізації робиться спроба прискорити розвиток економіки СРСР за рахунок випереджувального розвитку машинобудування, активізації «людського фактора». Складовими чинниками цього стали інтенсифікація економіки, використання досягнень НТР, стимулювання праці робітників, удосконалення планування та зміцнення дисципліни, перебудова управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики. Однак результат не виправдав сподівань. Преважна частина капіталовкладень була витрачена у незавершеному будівництві та неефективних виробництвах, що закладало підвалини для додаткової інфляції. До цього додалося падіння світової ціни на нафту та непродумана кампанія у боротьбі з алкоголізмом.

На XXVII з’їзді КПРС (лютий 1986 р.) затверджується програма «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 рр. і на період до 2000 року». У ній передбачався подальший розвиток «прискорення» в економіці шляхом підвищення у 2-2,5 рази продуктивності праці та проведення технічного переозброєння і структурної перебудови економіки.

Більш детально ці наміри були викладені у Законі «Про державне підприємство», прийнятому ВР СРСР 30 червня 1987 р. Відповідно до нього, суб’єкти промисловості діставали самостійність у плануванні виробничої діяльності, укладанні договорів. З метою підвищення якості продукції створювалася система її державного приймання. Перебудова управління економікою призвела до скорочення управлінського апарату на 80 тис. осіб, що дало можливість зекономити 227 млн. крб. та передати окремі управлінські функції в економіці місцевим органам, посилити економічну самостійність республік. Як результат, з червня 1987 р. запроваджуються орендні та акціонерні форми господарювання, кооперативи у торгівлі та промисловості, сімейний підряд у сільському господарстві, малі підприємства, спільні п ідприємства з іноземними фірмами, затверджується закон про індивідуальну трудову діяльність. У сільському господарстві 1986 р. було створено новий контролюючий орган – Держагропром. У 1989 р. прийнято рішення про формування альтернативних організацій ведення сільського господарства (фермерство).

Такі зміни мали помітний ефект. У 1985-1986 рр. темпи приросту промислової продукції в Україні зросли з 3,5 % до 4,3 %, у сільському господарстві з 0,5 % (на початку 1980-х рр.) до 3,5 %. Однак, недовіра керівників підприємств до реформ, затяжні дискусії з приводу їх ефективності, а найголовніше, несумісність поєднання радянської економічної моделі з ринковою невдовзі призвели до погіршення ситуації.

У 1988 р. економічне зростання призупинилося, а з 1990 р. намітився різкий спад. На кінець 1980-х років 3/4 промислової продукції України не відповідало світовим стандартам, техніка, що вироблялася, була застарілою, близько половини підприємств нерентабельні. Постійно падав національний дохід на душу населення. Причому, якщо у 1990 р. він зменшився на 4 %, то у 1991 р. – на 13 %. Загальне погіршення економічної ситуації змусило республіканське керівництво запровадити з 1 листопада 1990 р. продаж продовольчих та промислових товарів за картками споживача і купонами.

Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр.

Економічна трансформація 1985-1987 рр. показала неможливість кардинальних змін без реформування суспільних відносин. Враховуючи це, у лютому 1986 p. XXVII з’їзд КПРС вирішує відійти від завдання побудови комунізму та зосередити увагу на удосконаленні соціалізму. Ця мета була покладена в основу нової редакції програми партії. Нововведеннями стало поширення «гласності» і «широкої демократії». Відкриття для обговорення раніше заборонених проблем мало позитивне значення. Із історичного забуття було повернуто багато імен, творів, подій (голодомор, репресії, УПА). Водночас розголошення раніше засекреченої інформації зумовило посилення опозиційного руху, політизацію та ідеологічну поляризацію населення, появу вимог до поглиблення змін.

Погоджуючись із цим, влада на січневому Пленумі ЦК КПРС 1987 р. приймає рішення про необхідність розширення соціальної бази перебудови, оновлення кадрів та допуску народу до важелів керування. Першочерговим завданням ставало відновлення ролі рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизації економічного управління; забезпечення міцної законності, захисту суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства та ін.

На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС у 1988 р. цей курс було доповнено положеннями про необхідність створення правової держави, парламентаризму, розподілу гілок влади. Виборцям уперше за роки радянської влади надавалася свобода вибору. Хоч ці процеси і проходили під пильним наглядом влади, були стабільними та контрольованими, поступово вони все ж таки розхитували маятник реформ, який з кожною хвилиною ставало все важче зупинити.

Як наслідок, в Україні виникають неформальні групи та об’єднання. Найбільшими з них були Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р., «Товариство Лева» (Львів, 1987 р.), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» та ін. У 1988 р. поновлює роботу правозахисна організація Українська гельсинська спілка (очолив Л. Лук’яненко). Почали виникати такі нові форми організацій, як політклуби. У лютому 1989 р. відбувся установчий з’їзд Товариства української мови ім. Т. Шевченка, у травні 1989 р. виникло історичне товариство «Меморіал». У їхніх лавах було чимало дисидентів і колишніх політв’язнів, які рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, організовували мітинги, демонстрації.

Поглиблення політичного плюралізму сприяло появі і перших партій. У жовтні 1989 р. у Львові було створено Українську національну партію (УНП) на чолі з колишнім політв’язнем Г. Приходьком. 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. У прийнятій програмі висувалася ідея перетворення СРСР на «союз дійсно суверенних держав» на основі нового союзного договору. Однак, під впливом радикалізації мас відбулася і радикалізація руху. На своєму ІІ з’їзді (жовтень 1990 р.) він висунув гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенітету України». На цьому з’їзді була чітко сформульована мета: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: створення умов для проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів президента України, формування коаліційного уряду народної довіри.

Прискорювачем розвитку політичних партій та організацій стали економічні проблеми кінця 80-х рр. Вони ще більше ускладнили соціально-економічне становище робітників, особливо гірничої галузі. Вибух невдоволення був неминучим. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім події перекинулись у Донецьк. Страйк підтримали 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

Політичні реформи. Формування багатопартійності

Наростаюча консолідація опозиційних сил свідчила про те, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС проголосував за відміну 6 статті Конституції СРСР – «Про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві». Це відкрило новий етап у розвитку демократії.

Центральною подією суспільного життя стали перші вільні вибори народних депутатів Верховної Ради України, обласних, районних, селищних і сільських р ад у березні 1990 р. У цей же час на III з’їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають президентом Радянського Союзу. Напередодні виборів Народний рух та близькі до нього організації утворили Демократичний блок, який домігся значного успіху. З 442 обраних депутатів українського парламенту 125 представляли Народну Раду, тобто опозицію. Проте більшість депутатів Верховної Ради були працівниками партійного і державного апаратів, директорами заводів, головами колгоспів, що залишались вірними партії. Вибори до місцевих рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Уперше в трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Така ситуація посилила суперечності в КПУ, що завершилися у січні 1990 р. її розколом. З КПУ вийшли прибічники демократизації суспільного життя та заснували власну політичну організацію «Демократична платформа». 1-2 грудня 1990 р. вони вийшли з КПРС і утворили партію Демократичного відродження України. Першим головою Українського парламенту було обрано В.  Івашка.

Опозиція почала відігравати помітну роль у роботі Верховної Ради. Її представники очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РСФСР. Декларація проголосила «державний суверенітет України, як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство конституції та законів республіки на своїй території». 2 серпня 1990 р. був прийнятий закон «Про економічну самостійність Української РСР». У ньому проголошувалась власність народу на національне багатство, різноманітність і рівноправність форм власності, повна господарська самостійність, введення національної грошової одиниці та інше.

Такі успіхи сприяли зростанню кількості опозиційних партій, трансформації розстановки політичних сил: на правому фланзі – Українська національна партія, Державна самостійність України (очолив І. Кандиба). 1 липня 1990 р. партії правого спрямування утворили Міждержавну політичну асамблею. У центрі перебували Українська республіканська партія, створена на базі УГС (очолив Л. Лук’яненко), у тому ж 1990 р. виникла і Демократична партія України (очолив Ю. Бадзьо). На лівому фланзі були сформовані у травні 1990 р. Соціал-демократична партія України та Об’єднана соціал-демократична партія України, що з часом переформувалась у Соціал-демократичну партію України об’єднану.

Путч ДКНС. Розпад СРСР. Проголошення незалежності України

Посилення ролі республік в управлінні економікою, зростання активності громадських організацій засвідчили поступову втрату центром контролю над процесами перебудови. Зіткнувшись із неочікуваними результатами, М. Горбочов на IV з’їзді народних депутатів СРСР намітив поворот від д емократії до політики «міцної руки». Намагаючись демонстративно підтвердити провідну роль керівництва СРСР в житті країни та обмежитися косметичним реформуванням Союзу, він ініціює проведення референдуму. На всенародне обговорення було винесене питання «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». В Україні його було доповнено додатковим питанням: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2 %, на друге – 80,2 % громадян, що взяли участь у референдумі.

Після цього влада організовує обговорення 23 квітня 1991 р. в м. Ново-Огарьові проект майбутнього союзного договору. Його підписання було призначене на 20 серпня 1991 р. У документі підкреслювались федеративні засади державного устрою, розширення прав республік. Це була спроба певного перезавантаження Радянського Союзу. Важливість цього рішення чудово розуміли як реформаторські, так і консервативні сили. Другі, не бажаючи втрачати повновладдя, вдаються до крайніх заходів. 19 серпня 1991 р. ними створюється Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). Його керівний апарат очолили віце-президент СРСР І. Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та ін. Маючи вплив на силові структури та інші важливі сфери державного життя, вони оголошують надзвичайний стан у Союзі. М. Горбачов у цей час зачиняється на дачі, а в пресі робиться заява про хворобу президента. ДКНС вводить до найбільших міст СРСР війська, запроваджує комендантську годину, цензуру в пресі, забороняє страйки, мітинги, діяльність партій та деяких органів влади. Центром протистояння двох сил стала Москва. Вихід на вулиці звичайних громадян на знак протесту, перехід на бік незгодних відомих політичних діячів посіло вагання у військах, що призвело до їх розколу та відмови виконувати наказ до штурму Білого дому. У результаті цього Державний комітет з надзвичайного стану залишився без своєї головної підтримки – армії. Наступного дня, 21 серпня 1991 р., відбулася сесія Верховної Ради Росії, на якій було засуджено дії ДКНС, повернуто владу М. Горбачову та заарештовано заколотників. 31 серпня 1991 р. КПУ було заборонено.

В Україні відкритого протистояння реформаторських та консервативних сил не відбулося. Уся боротьба точилася колуарно. 19 серпня 1991 р. до Києва приїздив генерал В. Вареников, що вимагав від імені ДКНС підтримання керівництвом республіки курсу Державного комітету надзвичайної ситуації. Однак його підтримала лише частина представників ЦК КПУ, інша зайняла нейтралітет чи виступила з осудом таких дій влади.

Провал путчу мав катастрофічні наслідки для КПРС. Вона перестала існувати. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України. Президент СРСР М. Горбачов стрімко втрачав владу. У такій ситуації 22 серпня 1991 р. приймається рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії ВР України. На ній було прийнято історичний документ – «Акт проголошення незалежності України». За нього проголосувало 346 депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. У світі з’явилася нова самостійна держава – Україна. Це рішення було остаточно затверджено на референдумі 1 грудня 1991 р. Одночасно з цим відбулися й перші вибори Президента. Беззаперечну перемогу на них здобув Л. Кравчук (61 % голосів).

7-8 грудня 1991 р. Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Біловезькій Пущі (Білорусь) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторони заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив існування. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до Угоди приєдналися ще 8 колишніх союзних республік (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан), а в 1993 р. Грузія.

Отже, перебудова, спрямована на поліпшення соціального, економічного, політичного добробуту громадян країни і зміцнення позицій Радянського Союзу, мала зворотний характер. Її результатом стало проголошення незалежності України.