14.3 Україна в період загострення кризи радянської системи

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні

Перетворення, розпочаті М. Хрущовим, не отримали одностайної підтримки в партійному керівництві. Прихильники старої системи управління не бажали відмовлятися від традиційних важелів керування суспільством, тому розпочали активний наступ у відповідь. Спираючись на невдалі спроби реформування сільського господарства, загострення міжнародної ситуації, 14 жовтня 1964 р. Л. Брежнєв, М. Суслов і О. Косигін усувають М. Хрущова від влади і проголошують поновлення колегіального управління. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, Головою Ради Міністрів – О. Косигін, головним ідеологом – М. Суслов, Головою Президії Верховної ради СРСР – М. Підгорний. Суть нового курсу Л. Брежнєва визначалась у «стабілізації» усіх сфер суспільного життя. У політичній сфері простежувалася чітка тенденція влади до концентрації та збереження найбільшої кількості повноважень, підміни народовладдя формальним представництвом працівників у радах. З цією метою постійно збільшувався адміністративний апарат (300-500 тис. осіб щорічно), сягнувши у 80-х роках 18 млн. чоловік, зростала кількість депутатів різного рівня (1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. – 457). Такі дії лише створювали уявлення про народовладдя, оскільки вся робота відбувалася виключно за інструкціями та розпорядженнями згори. Місцева ініціативність не віталась. Ця тенденція стала особливо відчутною після введення радянських військ до Чехословаччини 1968 р.

Подібні вимоги висувалися і до республіканських партійних керівників. Усіх незгодних з новим курсом партії було відсторонено від влади. Не втримався на своїй посаді навіть перший секретар ЦК КПУ П. Шелест. Залишаючись переконаним комуністом, він водночас намагався захищати інтереси України. Це проявилось у захисті економічної самостійності республіки, сприянні розвитку української культури та розширенні сфери використання української мови. У березні 1972 р. на Пленумі ЦК КПРС Шелеста було піддано різкій критиці, а в травні 1972 р. звільнено. Його місце зайняв В. Щербицький.

Новий секретар ЦК КПУ слухняно виконував усі вказівки Л. Брежнєва. Він посилив переслідування національно свідомої української інтелігенції та збільшив русифікацію освіти і культури. За час його перебування при владі посилився процес «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3 % складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. – 43,7 % складу місцевих рад республіки.

Партія заповнювала собою усі сфери людського буття. Для повноцінного проникнення та підпорядкування населення в новій Конституції 7 жовтня 1977 р. (в УРСР нова Конституція була прийнята 20 квітня 1978 р.) було навіть записано положення про те, що КПРС – «ядро політичної системи суспільства». На підтвердження цьому проголошено курс на зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 рр. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев’ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком від 18 років. При цьому оновлення керівних посад відбувалося вкрай повільно. При владі продовжували перебувати старі кадри. У 1986 р. 37,8 % КПУ становили люди, старші 50 років.

Спроба економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери

Політика «стабілізації» в економічній сфері характеризувалася згортанням попередніх реформ та поверненням державного контролю над промисловістю. З цією метою у 1965 р. було ліквідовано раднаргоспи та відновлено галузеве керування підприємствами. Однак необхідність певного часу для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом зумовили спадкоємність реформаційного курсу в перші роки правління Л. Брежнєва. Продовження змін вимагала й економіка. Ініціатором реформ став голова уряду СРСР О. Косигін. В основу свого економічного курсу він поклав ідеї професора Є. Лібермана, викладені у статті «План, прибуток і премія» (9 вересня 1962 р.). Згідно з ними, розширювалась економічна самостійність підприємств, запроваджувались окремі елементи ринкового стимулювання виробника, головним з яких був госпрозрахунок. До 1970 р. на нові методи планування та економічного стимулювання в Україні перейшло 85 % підприємств. Ці реформи сприяли суттєвому зростанню економічних показників у восьмій п’ятирічці (1966-1970 рр.). Вона була визнана найкращою за історію СРСР.

Проте основ економічної системи Радянського Союзу реформа не змінила. Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застарівали основні виробничі фонди. Введення нових потужностей відбувалось без використання досягнень НТР, вироблена продукція була низькоякісною. Як наслідок, у дев’ятій п’ятирічці (1971-1975 рр.) національний дохід в Україні зріс на 25 % замість запланованих 37-39 %. Нераціональне господарювання загострило екологічні проблеми, а традиційне нехтування галузями, орієнтованими на задоволення потреб населення, призвело до падіння життєвого рівня й оголення соціальних проблем.

З початку 1970-х років економічні реформи почали згортатись, а темпи економічного зростання падати (за винятком електроенергетики). Економіка входила у кризову фазу. Від повного краху, який був цілком реальним вже у 1970-х роках, СРСР врятувала сприятлива кон’юнктура на енергоносії на світовому ринку та збільшення продажу алкогольних напоїв у середині країни. Отримані від цього кошти спрямовувались на підтримку економіки. Однак це лише відкладало вирішення проблеми, оскільки собівартість виготовленої продукції продовжувала зростати, а її конкурентоспроможність на світовому ринку падала.

Незважаючи на це, в державі робилися спроби розвитку нової галузі – мікробіологічної промисловості. У традиційних напрямках промисловості впроваджувались нові технології, автоматизація виробничого процесу. Завдяки використанню супутників зв’язку, глобального характеру набула робота засобів масової комунікації. Замість енергомістких поставали наукомісткі виробництва. Починала домінувати інтелектуальна праця. В Україні у цей час було налагоджено конструювання та виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних приладів і засобів автоматизації.

Значної перебудови зазнало сільське господарство. На Пленумі ЦК КПРС у березні 1965 р. було порушено питання «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства». Наслідком його обговорення стало встановлення твердого плану закупівлі зерна на шість років, введення доплати за надплановий продаж, збільшення капіталовкладень у сільське господарство, підвищення закупівельних цін та зменшення цін на сільськогосподарську техніку. Для стимулювання селян оплату за трудоднями було замінено місячною заробітною платою.

Проте досягти покращення стану галузі шляхом інтенсифікації господарювання не вдалося. В країні розпочалося масове розорення земель та зловживання добривами. У свою чергу це призвело до прискорення ерозії ґрунтів та їх повної хімізації. Надзвичайно великої шкоди земельному фонду України було завдано в результаті проведення кампанії з меліорації. Штучне зрошування полів виявилося збитковим, а осушення боліт на півночі України не принесло нічого, окрім обміління річок. Значні сільськогосподарські території втрачалися і внаслідок прискореного промислового будівництва, створення каскаду штучних морів на Дніпрі. Усе це вело до порушення екологічного балансу, зміни кліматичних умов, що позначилося не лише на сільському господарстві, а й на умовах життя населення.

Малоефективною виявилась і кампанія з укрупнення колгоспів у 1965-1970 рр. Вона спонукала молодь до переїзду у міста та, як наслідок, призводила до поступового старіння нації (з 1964 р. міське населення домінує над сільським). Якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до кількості зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. – вже 1:2 (з 1979 р. смертність перевищує народжуваність). Усе це негативно позначилося на темпах виробництва в сільському господарстві. У 1960-1970 рр. вони становили в середньому 4,5 % щороку, впродовж 1970-х років зменшилися до 1,5 %, а в першій половині 1980-х – до 0,5 %.

Як наслідок економічної кризи, з середини 70-х рр. в країні почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, незважаючи на підвищення заробітної плати. Протягом 1965-1985 рр. її рівень виріс удвічі. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів від середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого зростання цін. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей, виник дефіцит, з’явилися черги у магазинах. Як результат, зростала соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату. Усе це загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Масове поширення здобули так звані дрібні розкрадання. Іншими негативними тенденціями суспільного життя стали втрата стимулу до роботи через зрівнялівку в оплаті праці; зниження рівня якості надання медичних послуг; загострення житлової проблеми.

Розвиток культури та духовного життя

Особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні у 70-80-ті рр. XX ст. стала їхня ідеологізація, денаціоналізація та русифікація. Ідеологічним прикриттям цих процесів стали терміни «злиття націй», «радянський народ» тощо. Тим часом освіта все більш відставала від науково-технічного прогресу, піддавалася впливу догматизму і консерватизму. У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. Якщо в 1960-1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7 % учнів, то в 1970-1971 – 60,4 %, в 1976-1977 – 57,8 %. Цьому активно сприяла постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків. У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи», які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму, наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Розвиток науки в 70-80-ті рр. був відзначений збільшенням у 5 разів кількості науковців, створенням нових матеріалів («порошкова металургія»), виникненням нових перспективних наукових напрямків – напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізики низьких температур, плазми, досягненнями в освоєнні космічного простору. З іншого боку, у розвитку науки стали проявлятися кризові явища: ефективність роботи вчених у більшості випадків залишалася вкрай низькою, між науковими розробками та їхнім упровадженням проходило багато часу, і вони морально старіли; недостатньо коштів виділялося на науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; досягнення НТР застосовувалися на практиці в основному тільки у військово-промисловому комплексі.

Аналогічні процеси відбувались у царині літератури, образотворчого мистецтва, кінематографа, театру. Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, призвело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах. У 1968 р. розпочалося гоніння на роман О. Гончара «Собор» та Р. Іванчука «Мальви». Шість років Л. Костенко не могла видати свій твір «Маруся Чурай». Лише в 1979 р. він побачив світ, а 1987 р. був удостоєний Державної премії України. Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, були далекими від національної проблематики.

Дисидентство

Зародившись у середині 1950-х рр., дисидентський рух активно набирав сили. Виступаючи проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації, він ставав центром опозиційного руху, головними осередками якого були Київ і Львів.

Сьогодні в дисидентському русі виділяють чотири напрями: самостійницький, національно-культурний, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирним шляхом, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк.

Національно-культурницький напрям представлений насамперед шістдесятниками. Це літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. Напрям базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, прав особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям. Він обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань і течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих. Відомим діячем цієї течії був пастор Г. Вінс.

Основними формами протесту дисидентів були демонстрації та публікації. Вони надсилали петиції й листи до вищих партійних та державних інстанцій, створювали громадські комітети із захисту прав людини, проводили мітинги. Однією з найвідоміших акцій була маніфестація 4 вересня 1965 р. проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з вимогою припинити арешти, до якого додав написану у вересні-грудні роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не дало результату. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. За таких обставин до пера взявся В. Чорновол. У тому ж 1966 р. він видав роботу «Правосуддя чи рецидив від терору», а 1967 р. опублікував за кордоном документальну збірку «Лихо з розуму». У 1970 р. В. Мороз публікує роботу «Мойсей», «Хроніки опору», «Репортаж із заповідника імені Л. Берії». Протягом 1970-1972 рр. виходить шість номерів самвидавного журналу «Український вісник».

Реакція влади була миттєвою – репресії, тюремне ув’язнення, відправлення до концтаборів. Поширеним видом покарання стала ізоляція в лікарнях для психічно хворих людей. Активно використовувалися адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів. Так, 22 травня 1967 р. влада дає дозвіл на розгін демонстрації біля пам’ятника Т. Шевченку. У тому ж 1967 р. при КДБ було створено п’яте управління (ідеологічне). Потужного удару по рухові було завдано на початку 70-х рр. 30 грудня 1971 p. ЦК КПРС прийняв постанову про проведення всесоюзної кампанії щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Як наслідок, 1972 р. республікою проходить хвиля арештів, що увійшла в історію під назвою «великий погром». Незважаючи на це, дисиденти продовжили роботу. У 1974 р. С. Хмара видав 7 і 8 номери «Українського вісника». У листопаді 1976 р. в Києві виникла Українська гельсінська спілка (УГС). До складу організації входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, всього 37 осіб (очолював М. Руденко). Однак друга хвиля арештів на початку 80-х рр. остаточно ліквідувала залишки дисидентства. Отже, відмова від кардинальних реформ усе більше заганяла СРСР у суспільно-політичну кризу, результатом якої стала поява дисидентів. Зазнаючи тяжких переслідувань з боку влади, вони активно намагалися донести українському народу думку про необхідність проголошення незалежної України.