12.2 Індустріалізація та її соціально-економічні наслідки

Початок форсованої індустріалізації. Перший п’ятирічний план

На середину 20-х рр. ХХ ст. економіка СРСР почала виходити з кризи. У більшості галузей було досягнуто рівня довоєнного виробництва. Стрімко розвивалося сільське господарство. Однак зрівнятися у розвитку промисловості з передовими капіталістичними державами світу Радянський Союз не міг: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Це відчутно підривало ідею «побудови соціалізму», а також ставало загрозою в обороноздатності держави. Враховуючи це, радянська влада бере курс на проведення суцільної індустріалізації. Офіційно його було проголошено на XIV з’їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.). Відтепер головні завдання полягали у забезпеченні економічної самостійності й незалежності; зміцненні обороноздатності країни; створенні матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулюванні неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищенні матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

Формою проведення індустріалізації було обрано п’ятирічний план. Перший п’ятирічний план на 1928/29-1932/23 рр. був затверджений на XV з’їзді (грудень 1927 р.). В Україні його прийняли на ХІ Всеукраїнському з’їзді рад у травні 1929 р. Особливістю цього плану було те, що він ґрунтувався на реальних розрахунках економістів і не мав ідеологічного підтексту. Проте стати основою промислового розвитку Союзу йому не судилося. У листопаді цього року в газеті «Правда» з’явилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій проголошувався курс на стрімке форсування індустріалізації. Виходячи з цього, за основу економічного розвитку було взято інший варіант п’ятирічки, що був розроблений особисто Сталіним і мав завищені показники (ці варіанти проведення першої п’ятирічки отримали в історії назви: відправний та оптимальний). Усе це свідчило про остаточне згортання непу. Для того щоб уникнути критики опонентів (оскільки НЕП був проголошений самим Леніним), офіційно індустріалізацію оголосили останньою фазою непу. Для цього 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію управління промисловістю». Згідно з нею, основною ланкою управління замість трестів ставали підприємства. Вони втрачали економічну самостійність і переходили під контроль загальносоюзних наркоматів, загальне керівництво розвитком промисловості здійснювала ВРНГ.

Важливе місце в реалізації поставлених планів відводилося Україні. Наявність природних копалин, заводів, інфраструктури перетворювали її на серце майбутнього індустріального Радянського Союзу. Промислово розвинуті райони України мали стати відправною точкою побудови промисловості в СРСР. Проте виконання цих завдань вимагало неабиякої концентрації зусиль та вирішення певних проблем: брак кваліфікованих кадрів, обладнання, коштів.

Остання проблема була найбільш болючою для Радянського Союзу. За умов гострої нестачі коштів головним джерелом фінансування промислового будівництва планувалося зробити селянство. Для максимального викачування коштів з села було запроваджено практику «ножиць цін» (завищення вартості продукції промисловості і заниження вартості продукції сільського господарства), розвитку системи колгоспів. Небаченого розмаху набула практика продажу за кордон стратегічних ресурсів (нафти, хлібу), конфіскованих культурних цінностей, золота. Держава започатковувала практику проведення внутрішніх позик (спочатку добровільні, а згодом – «під контролем громадських організацій»). Лише протягом 1927-1929 pp. було випущено три державні позики індустріалізації і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб. Зростало виробництво та продаж горілки (це дало до бюджету близько 10 млрд. крб.), випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (4 млрд. крб.), перекачування коштів із легкої промисловості у важку. Проблеми нестачі кваліфікованих кадрів і робочої сили вирішувалися шляхом використання в’язнів ГУЛАГу. Значна частина необхідного промислового устаткування закуповувалася за кордоном. У 1931 р. радянські закупівлі становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. – майже 50%.

Особливістю першого п’ятирічного плану була його спрямованість на Україну. У 1926-1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п’ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Серед великої кількості докорінно змінених чи новозбудованих підприємств значна увага приділялася створенню в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості виникли маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Проте рівень модернізації легкої та харчової промисловості відставав від важкої. Відповідно до планів першої п’ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову – лише 12,5%.

У результаті таких змін Україна отримала близько 400 нових підприємств із загальної кількості 1 500. Були збудовані Штерівська та Зуївська ДРЕС, Київська № 2, Криворізька, Чугуївська, Північнодонецька, Кам’янська та Дніпровська ГЕС. У машинобудуванні реконструювали Харківський тракторний завод, комбайновий завод у Запоріжжі, Луганський паровозобудівний, кіровоградський завод «Червона зірка», київський «Ленінська кузня» та ряд інших. В Україні були збудовані такі потужні гіганти машинобудування, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроспецсталь», трубопрокатні заводи в Маріуполі, Нікополі та Харцизьку. Створені підприємства кольорової металургії (Дніпровський алюмінієвий завод і завод «Укрцинк»). Модернізація промислового потенціалу Україні дала змогу посісти 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Великобританії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Зростання промисловості сприяло посиленню процесу урбанізації.

Такі успіхи мали певні недоліки. Обмеженість у часі та значний обсяг робіт призводили до частих аварій, зривів здачі об’єктів, недовиконання плану. Так, із запланованих 204 млн. т вугілля вдалося видобути лише 156 млн. т, виплавку чавуну збільшити до 4,3 млн. т із прогнозованих 6,6 млн. т. Будівництво сотень об’єктів було розпочате, але не завершене через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Як результат, до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість було заморожено у незавершених проектах. Давалася взнаки диспропорція розміщення підприємств, незбалансованість розвитку важкої і легкої промисловості, встановлення загальносоюзного управління. Командні методи керування економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу. Зважаючи на існуючі проблеми, у кінці 20-х р. ХХ ст. було проголошено курс на інтенсифікацію індустріалізації. У січні 1928 р. в містах введено карткову систему, наступного року прийнято рішення про прискорений розвиток машинобудування, а 31 січня 1929 р. підписано угоду між шахтами «Центральна» та «Північна» про соцзмагання. 9 травня 1929 р. ця практика була поширена на інші підприємства країни. 5 грудня 1929 р. прийнято постанову «Про реорганізацію управління промисловістю». Відтепер головними проголошувалися не трести, а підприємства. Однак реальної економічної самостійності вони не мали. Намагаючись виправдати такі дії, на початку 1933 р. Сталін заявив про дострокове виконання плану за чотири роки і три місяці. Насправді він не був виконаний навіть за п’ять років.

Друга та третя п’ятирічки. Стаханівський рух

Враховуючи досвід проведення першого п’ятирічного плану, в 1933 р. влада розпочала другу п’ятирічку. Її характерними рисами стало планування реальних темпів приросту промисловості та запровадження певних економічних стимулів для робітників. Зокрема, у 1934 р. було скасовано карткову систему, а в 1935 р. ліквідовано межу в заробітній платі та введено премії. Зменшилася кількість підприємств, що зводилася на території України. З 4,5 тис. заводів, які будувалися протягом другої п’ятирічки, в Україні розміщувалося до 1 тис. Друга п’ятирічка підкреслила і її військовий характер. На потреби військово-промислового комплексу (ВПК) йшло 43,4 % усіх капіталовкладень.

Останні тенденції були чітко закріплені в третьому п’ятирічному плані 1938-1942 рр. До них додавалася сувора дисципліна. У 1940 р. було прийнято закон про заборону самовільної зміни місця праці та введено 7-денний робочий тиждень. Як наслідок, лише у 1940 р. в Україні було видобуто 94 млн. т вугілля і вироблено 12,4 млрд. кВт год електроенергії. На кінець 1940 р. на частку України у всесоюзному виробництві припадало 48,8 %  сталі, 67,65 % залізної руди, 25,7 % електроенергії.

Ці результати були досягнуті завдяки самовідданій праці робітників. Спекулюючи на ідеях «світлого майбутнього», радянська влада намагалась пробудити в населенні масовий ентузіазм через соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці тощо. Так 11 травня 1932 р. забійник горлівської шахти «Кочегарка» Ізотов у газеті «Правда» розповів, як він навчив своїй професії 10 молодих робітників. Після цього кожне підприємство дістало завдання підготувати власних Ізотових. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» О. Стаханова, який разом з двома помічниками вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку – стаханівського руху. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під загрозою адміністративного покарання. Випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікувалися як підривна діяльність та каралися арештом.

Результати індустріалізації для України мали суперечливий характер. Збільшення кількості підприємств сприяло перетворенню республіки з аграрної на індустріальну, формуванню національного робітничого класу, зростанню урбанізації. На новий рівень піднялася українська наука та освіта. Потребуючи кваліфікованих кадрів, держава починає активно будувати університети, школи, технікуми, відкривати мережу науково-дослідних інститутів. Необхідно віддати належне і підготовці Союзу до Другої світової війни. Негативними моментами цих процесів варто вважати експлуатацію та пограбування українського села, за рахунок якого проводилася індустріалізація; ліквідацію решток економічної самостійності України; використання роботи в’язнів та створення атмосфери напруження, підозри, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій. Сьогодні ще важко визначитися з одностайністю оцінок цих процесів, однак не відзначити величезної ролі індустріалізації в подальшій історії Радянського Союзу і навіть незалежної України не можна.