Тема 12.

УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

План

12.1 Україна в умовах нової економічної політики

12.2 Індустріалізація та її соціально-економічні наслідки

12.3 Колективізація. Голодомор 1932-1933 рр.

12.4 Утвердження сталінського тоталітарного режиму

12.5 Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

12.1 Україна в умовах нової економічної політики

Причини запровадження нової економічної політики

Припинення громадянської війни знаменувало початок нової епохи в історії України. Усунувши опонентів, комуністична партія остаточно затвердилася при владі. Однак шестирічний період безперервних війн та революцій настільки виснажив країну, що радянському керівництву довелося ставати до нової боротьби з розрухою, економічним спадом, технічною відсталістю. У країні не вистачало матеріальних, фінансових, людських ресурсів. Кількість населення протягом війни скоротилася на 4 млн. осіб. За таких обставин держава не могла самотужки впоратися з наслідками війни та перейти до наступного етапу розбудови комунізму. Зважаючи на це, влада тимчасово відмовилася від своїх планів та погодилася на запровадження елементів ринкової економіки – нової економічної політики (непу). Необхідність такого політичного маневру обумовлювалася низкою причин:

• повоєнна розруха. Під час громадянської війни Україна перетворилася на головний полігон військово-політичного протистояння, рівень руйнації промисловості сягнув найбільших показників. З 11 тис. підприємств у 1921 р. у республіці збереглося лише 2,5 тис. Значного пограбування зазнала їхня матеріально-технічна база, відбулася дезорганізація господарських зв’язків, гостро постало питання кадрового забезпечення. Темпи виробництва підприємств у порівнянні з 1913 р. наближалися до нульової позначки: виробництво сталі становило – 1,7%, прокату – 1,8%, вугілля (Донбас) – 22%. Загальні збитки, завдані Україні, оцінювались у 10 млрд. крб. золотом, при цьому загальна сума збитків, нанесених усім республікам, складала 39 млрд. крб. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 p.), господарський занепад ніде не досягав такого рівня, як в Україні;

• продрозкладка. Відчутним гальмом у розвитку сільського господарства було запровадження під час політики «воєнного комунізму» продрозкладка. Вона підривала матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці. Це спричинило скорочення валового збору зернових в Україні у 3-4 рази;

• занепад торгівлі. У країні продовжувала діяти постанова про заборону торгівлі. Гальмуючи природний товарообмін між виробниками, вона ставала причиною дефіциту, розвитку тіньового ринку, спекуляцій;

• політичний диктат. Ситуацію ускладнювало протистояння різних партій. Розуміючи неможливість швидких економічних змін та намагаючись утримати важелі управління в своїх руках, влада почала частіше вдаватися до використання тоталітарних методів;

• к риза соціальної сфери. У країні зменшувався розмір заробітної плати, з робітниками розраховувалися виключно у натуральній формі (100 г хліба за день праці), зростала тривалість робочого дня. Особливо тяжко жилося селянству. Тепер, окрім зерна, у нього вилучали й інші сільськогосподарські продукти. Під гаслами боротьби із куркульством на допомогу продовольчим було відряджено близько 68 загонів червоноармійців. Ситуація на селі ще більше загострилася у 1921 р. Катастрофічна посуха призвела до того, що було зібрано лише 30% урожаю. Керівництво замість підтримки села почало вивозити хліб, спровокувавши голод 1921-1923 рр.;

• наростання народних протестів і бунтів. Економічна розруха, голод, політичний терор, неможливість вільного розвитку посилили селянський та робітничий опір. У 1920-1921 рр. триває боротьба орієнтованих на УНР підрозділів Ю. Тютюнника на Волині, 20-тисячної повстанської армії Н. Махна на Катеринославщині та інших невеликих груп. Усього на 1921 р. в Україні діяло 200-250 повстанських загонів, діяльність яких була охарактеризована більшовиками як політичний бандитизм. За офіційними даними, наприкінці 1920 – на початку 1921 pp. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить той факт, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко. Подібні процеси відбувалися і в Росії: «антоновщина», Кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опинилася перед загрозою нової громадянської війни. Відмова від політики «воєнного комунізму», ліквідація продрозкладки мали розв’язати не стільки економічні як політичні проблеми.

З огляду на це, керівництво партії впроваджує нову економічну політику. Її головні завдання полягали у піднесенні промисловості, сільського господарства, попередження соціальних бунтів, відновлення фінансової системи тощо.

Упровадження непу. Початок відбудови народного господарства

На пленумі ЦК РКП(б) від 24 лютого 1921 р. влада вперше заговорила про відмову від політики «воєнного комунізму». Однак ця ідея не отримала схвального рішення і була відкинута. Лише після придушення Кронштадтського повстання X з’їзд РКП(б) ухвалив постанову «Про заміну продрозкладки натуральним податком» (15 березня 1921 р.). Подальші кроки на шляху скасування політики «воєнного комунізму» були зроблені на Всеросійській продовольчій нараді в червні 1921 р. На ній уперше новий політичний курс був названий новою економічною політикою (непом). Остаточно ж перехід до непу затвердила 9 серпня 1921 р. РНК РРФСР. В Україні перехід до нової економічної політики розпочався з 27 березня 1921 р. від прийняття закону про заміну продрозкладки продподатком.

неп – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Суть непу суперечила догматам комунізму. Це чудово розуміли всі партійні діячі, однак, як сказав В. Ленін, це був «крок назад задля двох кроків уперед». Основна мета змін полягала у заспокоєнні селянських мас, надання їм стимулу до збільшення виробництва продуктів, досягнення довоєнного рівня розвитку економіки.

Головна увага при цьому зосереджувалася на реформуванні сільського господарства. Воно було основою тогочасної економіки. Згідно з новим земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., земля залишалася державною власністю і могла передаватися селянам у приватне користування чи оренду. Давалося право на створення кооперативів. У результаті цих змін уперше за стільки років селяни отримали вільний доступ до землі. Лише бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм поміщицьких земель збільшили свої наділи в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім’я без наймитів. У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі.

Такі зміни мали позитивні наслідки. Відновлювався стимул до виробництва, зменшувався податковий тягар. Так, розмір нового продподатку становив 117 млн. пудів зерна проти запланованих продрозкладкою 160 млн. пудів. За здану державі продукцію селяни отримували не квитанції, а стійку валюту – червінець. Після сплати продподатку селянин мав право вільно продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Така політика давала можливість сформувати державний грошовий фонд для закупівлі зерна, а також покращити матеріальне становище найбіднішої верстви – селянства.

За офіційними даними, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925-1926 pp. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло з 57,7 млн. т. у 1922-1925 рр. до 73,5 млн. т. у 1926-1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство у 1927-1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Однак реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутні згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1922 p. Причому основну його частку сплачували заможні господарства, тоді як до 1925 р. від його сплати були звільнені близько 25% бідних господарств.

Паралельно з розвитком приватного сектору увага приділялась утворенню колективних господарств – колгоспів, радгоспів та кооперативів. Цей напрям роботи відігравав важливу роль, оскільки у майбутньому мав стати основою сільського господарства країни. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися значні кошти. До кінця 20-х років до сільгоспкооперації було залучено понад половину господарств, а різними видами кооперації охоплено 85% господарств.

Недоліком державної політики у сільському господарстві був голод 1921-1923 рр. У результаті посухи, політики «воєнного-комунізму» та недоліків самого непу (продподаток мав збиратися лише з урожаю 1922 р.), голод охопив четверту частину населення України і набув найбільшого розповсюдження в південних губерніях. Він спричинив різке падіння політичної активності мас, підірвав стабільність економіки та став одним з головних елементів антиповстанської боротьби радянського уряду.

У промисловості дозволялася оренда середніх та дрібних підприємств. Великі чи стратегічно важливі об’єкти мали залишатися у державній власності. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5 200 об’єктів (майже половину від наявної кількості). На тих заводах, що залишалися у власності держави, тимчасово відмовлялися від суворої регламентації («главкізму») і переходили до впровадження госпрозрахункової трестівської системи. Госпрозрахунок означав фактичну економічну самостійність трестів. Відтепер вони самі шукали постачальників сировини та ринки збуту продукції, формували фонд зарплати та вели всі економічні операції. Якщо тресту не вдавалося налагодити роботу, його збитки покривалися державним бюджетом.

Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи без права самостійного виходу на ринок. Найбільшими трестами були «Донвугілля» – об’єднував більшість великих шахт Донбасу, «Південсталь» – контролював металургійні заводи Донецько-Криворізького басейну, «Південнорудний трест» – очолював залізорудну промисловість, «Коксобензол», «Хімвугілля» та «Склосода» – керували хімічною промисловістю; підприємства харчової промисловості об’єднувалися в «Цукротрест», «Бахсіль», «Маслотрест» тощо. Усього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести. Услід за трестами почали виникати синдикати – організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів.

На отримані кошти держава проводила модернізацію старих та будівництво нових заводів. У роки непу було збудовано 32 заводи з виготовлення сільськогосподарської техніки. У 1921 р. створено перший радянський трактор, а у 1924 р. споруджено Харківський тракторний завод, на якому почався серійний випуск гусеничних тракторів «Комунар». Відповідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), в Україні з середини  20-х років розпочалося будівництво великих електростанцій – Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської ГЕС. 2 січня 1922 р. створено Комісію у справах електрифікації України (КЕУ). Суттєво збільшилися і темпи розвитку металургійної, вугільної галузі. На 1926 р. виробництво електроенергії перевищувало показники 1913 р. Однак з виплавки чавуну вони становили лише 58%, виробництва сталі – 63%. У цілому на 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні становив понад 90% довоєнного рівня. На хвилі розвитку приватного підприємництва виникли нові соціальні групи – непмани.

Бурхливий розвиток промисловості і сільського господарства сприяв зняттю заборони на використання найманої робочої сили. Однак закон мав певні обмеження та застереження. Приміром, використання найманої робочої сили в сільському господарстві дозволялося за умови, якщо члени сім’ї цього господарства працюють разом з найманцями.

Стрімкого розвитку набула торгівля. Отримавши свободу дій, приватний капітал у перші роки непу підпорядкував собі 75% роздрібного товарообігу республіки. Створення ринку давало змогу ліквідувати проблеми товарообміну між містом і селом. Невід’ємною складовою реформування торгівлі стало проведення грошової реформи. Значну роль у цьому відіграв український економіст М. Владимиров. За його ініціативи в обіг замість інфляційних паперових «радзнаків» були випущені забезпечені золотом банківські білети – червінці. Вони перетворилися на одну з найміцніших валют світу. Одночасно скасовувалась обов’язкова трудова повинність, оплата праці переводилася з натуральної у грошову форму. У суспільно-політичній сфері припинялися масові розстріли, оголошувалась амністія повстанцям і членам некомуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося безперешкодне повернення до України.

Українське національне відродження 20-х років

Економічні перетворення активно поєднувалися зі змінами національно-культурного життя. З метою заспокоєння населення, схилення на свій бік національної інтелігенції та створення позитивного іміджу СРСР за кордоном, радянське керівництво на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. проголосило курс на «коренізацію». Ця політика мала проводитись у сфері культури і передбачала:

• широке впровадження мов національних меншин у діловодстві, освіті і культурі в місцях компактного проживання національних меншин;

• збільшення частки представників національних меншин в управлінському та партійному керівництві;

• відродження і розвиток культур корінних національностей.

Оскільки 80% населення Української СРР становили українці, а 20% – представники інших національностей, дані процеси отримали назву «українізація». Реалізації поставлених завдань на перших етапах перешкоджали причини особистісного характеру. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію, згідно з якою в Україні точиться боротьба двох культур: російської – «пролетарської, передової» та української – «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Запеклим ворогом таких змін виявився і Е. Кліринг, якого на посаді генерального секретаря КП(б)У в 1925 р. змінив Л. Каганович. Народним комісаром освіти у той час було призначено О. Шумського. Діяльність останнього мала неабияке значення. Будучи прихильником національного відродження, разом з Г. Гринько та М. Скрипником він доклав величезних зусиль для зміцнення національних позицій у республіці. Багато українців очолили місцеві партійні та державні органи влади, а їх частка в КП(б)У зросла з 20 % у 1920 р. до 52 % у 1927 р., хоча серед ЦК і не перевищувала 25 %. Відчутно зріс відсоток виданої україномовної продукції. Якщо на 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на перше жовтня 1924 р. – уже 23. Близько 70% книжкової продукції, а також 4 з 5 млн. шкільних підручників були україномовними.

Система освіти перебувала під контролем створеного у грудні 1920 р. Головного політично-освітнього комітету. Він діяв при наркоматі освіти УСРР, а до його компетенції входили питання ідейного обслуговування та контролю діяльності освітніх закладів. Реалізуючи завдання влади, комітет протягом 1921-1923 рр. реорганізував більшість «Просвіт» у сільські будинки чи хати-читальні, які працювали на території України.

Серед здобутків Головполітосвіти варто відзначити боротьбу з неписьменністю. У 1921 р. РНК УСРР видала декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане вчитися читати і писати. У 1923 р. для вирішення цього завдання було створене товариство «Геть неписьменність», а також спеціальні гуртки з навчання дорослих – товариства ліквідації неписьменності (лікнепи). Їх відвідувачів заохочували матеріально. Завдяки цим заходам, до кінця 20-х років чисельність неписьменних серед дорослого населення зменшилося з 76 % до 43 %. У 1924 р. запроваджувалося обов’язкове початкове (чотирирічне) навчання для дітей. Середньою освітою станом на 1927 р. було охоплено понад 35 % дітей шкільного віку (проти 22 % у 1917 р.), а кількість студентів зросла у 3,5 рази. З метою популяризації української мови запроваджувалось її викладання в навчальних закладах. На середину 20-х рр. близько 25 % вищих навчальних закладів, 59 % технікумів, 80 % шкіл проводили навчання українською мовою. Було створено майже 600 шкіл з німецькою мовою викладання, 351 – польською, 342 – єврейською, 31 – татарською. Під час вступу до вузу враховувався соціальний стан – для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Велика увага приділялась організації та функціонуванню робфаків. На 1925 р. у вузах України їх нараховувалося близько 30. Створювалася мережа партійних вищих навчальних закладів. У 1921 р. в Харкові було відкрито вищу партійну школу, яку в 1922 р. перетворили на Комуністичний університет ім. Артема.

Центром української науки була Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). У 1922 р. її очолював В. Липський. Академія складалася з трьох відділів: історико-філософського, фізико-математичного, соціально-економічного. Доволі плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся з-за кордону), М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський. У фізико-математичному відділі відзначилися математики: Д. Граве, М. Крилов; хіміки Л. Писаржевський та В. Кістяківський. У 1925 р. Російську академію наук було проголошено вищою всесоюзною установою та перейменовано в Академію наук СРСР. Республіканські Академії наук було поступово перетворено на філії АН СРСР.

Бурхливо розвивалася література. Свідчення тому – розмаїття літературних напрямків, течій, угруповань. Найбільшої уваги заслуговують спілка селянських письменників «Плуг» – П. Панч, А. Головко; спілка пролетарських письменників «Гарт» – В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів – П. Тичина. Широку популярність мав гуморист О. Вишня. Проте найбільшого резонансу набула діяльність літературного об’єднання – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Важливу роль у її діяльності відіграв М. Хвильовий. Будучи учасником літературної дискусії (щодо подальших шляхів розвитку радянської літератури: простої пролетарської чи високої елітарної), він критикував недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру, задоволення потреб пролетаріату чи ідейного обслуговування партії, наголошуючи на необхідності широкого використання європейського мистецтва. Його відоме гасло – «Геть від Москви!».

В образотворчому мистецтві провідне місце займала Асоціація художників Червоної України – С. Їжакевич, К. Трохименко, О. Кокель, плеяда послідовників І. Бойчука, що отримали назву бойчукістів. Серед драматургів слід зазначити М. Куліша, Г. Юру, Л. Курбаса і його театр «Березіль» (1922 р.). У галузі музичного мистецтва працювали Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, К. Богуславський. Серед нових видів мистецтва активного розвитку отримало кіномистецтво. У 1922 р. було відкрито Одеську кінофабрику, а 1927 р. розпочато будівництво Київської кіностудії. Світове визнання у кінематографі здобув О. Довженко («Арсенал», «Земля»). У 1924 р. у Харкові запрацювала перша радіостанція.

Розвиток релігійної сфери характеризувався, з одного боку, державною пропагандою атеїстичного способу життя, а з іншого, активізацією процесів створення незалежної Української автокефальної православної церкви. 11 жовтня 1921 р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав В. Липківського митрополитом УАПЦ. Надаючи автономії місцевим церквам, влада намагалася у такій спосіб послабити вплив Російської православної церкви та відібрати у неї контроль над духовною сферою суспільства. У 1929 р. УАПЦ була заборонена, а в 1930 р. вона саморозпустилася.

Входження УСРР до складу СРСР

Історія виникнення Союзу Радянських Соціалістичних Республік розпочинається з 1919 р. Перебуваючи у стані громадянської війни, керівництво більшовицької Росії приймає рішення про необхідність об’єднати зусилля та ресурси республік. З цією метою у 1919 р. між ними було сформовано військово-політичний союз, що об’єднав основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок). І хоч за Конституцією 1919 р. УСРР залишалась юридично незалежною державою, фактично вона вже перебувала під повним контролем більшовицької Росії.

З припиненням громадянської війни робота щодо створення нової держави отримала продовження. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін i Г. Чичерін, з одного боку, i України X. Раковський – з іншого, підписали договір про військовий i господарський союз. Згідно з досягнутими домовленостями, уряди держав оголошували про об’єднання семи наркоматів – військових i морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти, телеграфу та Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ). Згідно з договором, об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР i мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Цей договір було ратифіковано на V Всеукраїнському з’їзд рад (березень 1921 р.). Аналогічні угоди підписали й інші республіки. На початку 1922 р. договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням дипломатичного союзу. Формат цих домовленостей підтверджував факт поступового перетворення республік на автономні території Радянської Росії.

Проте такий підхід не задовольняв у повній мірі представників національних республік. Москва часто втручалась у їхні справи, намагаючись підпорядкувати собі. Так, при обговоренні питання економічного районування держпланом РСФСР було запропоновано поділити Україну на дві економічні області – Південну з центром у Харкові та Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мала керувати з Москви ВРНГ РСФСР. За умови реалізації цього плану Україна повністю втрачала економічну самостійність.

Для обговорення існуючої ситуації з ініціативи республік було утворено комісію з питань конкретизації федеративних відносин. Її очолили члени ЦК РКП(б) Г. Орджонікідзе, Х. Раковський, Г. Сокольников, І. Сталін. Попри протиріччя, кінцевим варіантом роботи комісії став проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», що передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Змінити ситуацію вдалося завдяки особистому втручанню В. Леніна. Використовуючи свій авторитет на жовтневому (1922) пленумі ЦК РКП(б), він домагається згоди на утворення єдиної держави за принципом федерації рівноправних республік.

Однак працюючи над розробкою конституційних документів комісія у складі І. Сталіна, М. Калініна, Г. П’ятакова, Х. Раковського поклала в основу документа засади єдиної держави. Створювалися наркомати трьох типів – злиті, об’єднані, автономні. Злиті (5 наркоматів) мали цілковиту владу на території нової федерації, об’єднані (5 наркоматів) підпорядковувалися московській колегії, автономні були самостійними – це юстиції внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення. 30 грудня 1922 р. І з’їзд рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР було завершено. IX Всеукраїнський з’їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому законодавчо закріплювався вступ Радянської України до Радянського Союзу. У 1929 р. була затверджена нова Конституція УСРР. Вона визнавала переваги союзних органів над республіканськими. У конституції закріплювалось утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Кримська АСРР була створена 18 жовтня 1921 р. і перебувала у складі РРСФР.

Згортання непу: причини та наслідки

Незважаючи на певний економічний раціоналізм непу, від середини 20-х рр. почалося поступове його згортання. Причини цього полягали не лише в досягненні довоєнного рівня виробництва промисловості та сільського господарства, але й мали певне політичне підґрунтя.

Бурхливий розвиток сільського господарства сприяв його швидкому одужанню. Навесні 1923 р. сільське господарство було відбудоване на 70% у порівнянні з 1913 р., тоді як промисловість – лише на 39%. Такий дисбаланс мав негативні наслідки. Виявивши бажання сплачувати продподаток у 1923 р. у грошовій формі, селяни вивезли на ринок велику кількість зерна. Ціни на нього різко знизилися, утім на промислову продукцію залишилися незмінними. У результаті селянам ставало невигідно купувати промислову продукцію і продавати зерно.

Труднощі з реалізацією промислових товарів зумовили дефіцит обігових коштів. Як наслідок, держава вдалася до їх друкування, а це лише посилило інфляцію. Ціни на промислові товари зростали, проте обсяги їх продажу зменшились. Падала дохідність підприємств, виникали проблеми виплати заробітної плати, активізувалися страйкові рухи. Розуміючи необхідність кардинальних змін, влада йде на ряд трансформацій, пов’язаних із зниженням собівартості продукції завдяки зменшенню накладних витрат, сприянню завантаженості підприємств, підвищенню продуктивності праці.

Реалізація цих заходів мала позитивні наслідки, але оскільки більшість проблем влада намагалася вирішити за рахунок селянства, у 1925 р. виникає нова криза. Через неврожай 1924 р. селянство у наступному 1925 р. притримало продаж хліба задля поповнення власних запасів. Так держава недоотримала коштів від його експорту за кордон. Це спричинило замороження будівництва деяких промислових об’єктів, зростання безробіття, посилення майнової диференціації між селом і містом. Отримуючи гроші від продажу хліба, селяни зосередили у своїх руках значні суми, витратити які не мали можливості. У наступні роки ситуація повторювалась усе частіше і частіше. Хлібозаготівельні кризи 1927-1928 рр. були останнім аргументом на користь влади щодо необхідності зміни концепції розвитку сільського господарства та взяття його під суворий держаний контроль.

Від самого початку неп не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з’їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Держава самостійно регулювала розвиток тих чи інших сфер. На селі в оподаткування покладався принцип не економічних, а політичних розрахунків. Звільнивши від податків незаможних селян, партія формувала свою соціальну базу для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів. У промисловості хоч і було досягнуто рівень довоєнного виробництва, необхідність подальшого розвитку вимагала або переходу до ринкових відносин, що суперечило ідеології більшовиків, або запровадження альтернативних методів розвитку промисловості. Зважаючи на це, неп було згорнуто й замінено колективізацією та індустріалізацією.