11.3 Українські землі періоду Директорії

Встановлення влади Директорії: відродження УНР

Політика П. Скоропадського викликала невдоволення серед українського загалу. У суспільстві почали формуватися революційні групи, що мали на меті замінити правлячу еліту. Врешті-решт у серпні 1918 р. опозиційні гетьману партії утворили Український національно-державний союз. Його представили соціал-демократ В. Винниченко (голова); соціал-демократ С. Петлюра (отаман республіканських військ); професор геології Київського університету Ф. Швець; соціаліст-самостійник, адвокат О. Андрієвський; голова профспілки українських залізничників безпартійний А. Макаренко. 13 листопада 1918 р. Український національно-державний союз прийняв рішення про початок боротьби, а 14 листопада розпочав виступ.

Слід наголосити, що центром повстання стало місто Біла Церква. Звідти повстанці розгорнули наступ на Київ. Ядром військ Директорії став полк Євгена Коновальця, командира Українських січових стрільців. 17 листопада війська Директорії підписали угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет. З метою стабілізації ситуації на території Російської імперії у листопаді 1918 р. на Півдні України висадилися війська Антанти. Однак вони були швидко витіснені і 29 квітня 1919 р. залишили Севастополь. 18 листопада 1918 р. війська Директорії одержали перемогу над гетьманськими військами під Мотовилівкою, а 18 грудня 1918 р. урочисто увійшли до Києва.

Досягнувши мети, 26 грудня Директорія сформувала з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР – Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ – «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалося завдання побудувати демократичне, рівноправне життя в Україні. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР – до скликання Трудового конгресу. Висувались зобов’язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, а також з кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова трудова демократія».

Окрім відновлення старої назви УНР та республіканської форми правління, 8 січня 1919 р. було видано земельний закон. Ним скасовувалася приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють її своїми руками». Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, чого не сприйняла більшість селянства. Воно бажало рівного поділу поміщицької землі. Одночасно розпускались обрані на основі майнового цензу органи місцевого самоуправління і призначались нові вибори. В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип. Згідно з ним, у губерніях і повітах влада мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції без участі експлуататорських класів. Найвища виконавча влада належала Директорії у складі 5 осіб, а найвища законодавча – Трудовому конгресу. Директорія відновлювала автономію єврейської, польської і німецької громад. Свої зовнішньополітичні зусилля Директорія спрямовувала на розширення міжнародних зв’язків молодої української держави. УНР визнали уряди Голландії, Угорщини, Чехословаччини, Італії та ряду інших держав. Однак новій владі не вдалося налагодити відносини з радянською Росією, країнами Антанти і Польщею, від позиції яких залежала доля України.

Успіхи Директорії були примарними. З реформуванням суспільно-політичного та економічного життя в державі розпочалися арешти, закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук), з аборонялося вживання російської мови, проходили єврейські погроми. Провівши земельну реформу, Директорія не торкнулася польських маєтків. Внаслідок цього вона залишилася без підтримки селян, національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалася також відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з них, але обрала військову диктатуру. Так у грудні 1918 р. був скликаний Трудовий конгрес, що мав виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри. Давалися взнаки і протиріччя між членами Директорії: прибічники В. Винниченка виступали за союз з більшовиками, першочергове вирішення соціальних завдань, а прибічники Петлюри – за союз з Антантою проти більшовиків, зміцнення незалежності через посилення армії.

Боротьба Директорії за збереження державної незалежності України

З перших днів свого існування Директорія опинилася в оточенні ворогів. Ще 13 листопада 1918 р. радянська Росія анулювала Брестський мир, а 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська почали другий наступ на Україну. Для цього наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Наступним кроком у підготовці вторгнення радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх її представницьких установ на своїй території. Не маючи змоги домовитись дипломатично, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Росії.

1 січня 1919 р. у Харкові почалося повстання робітників, а 3 січня більшовики захопили місто. 12 січня 1919 р. вони зайняли Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, а 5 лютого 1919 р. – Київ. За такої ситуації Директорія спробувала порозумітися з Антантою. Вона прагнула, щоб Англія та Франція визнали суверенітет УНР, надали їй допомогу в боротьбі з більшовиками, допустили українську делегацію до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін. Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати залізниці та фінанси України під контроль Франції.

Хоч сторони ще не дійшли остаточної згоди, з Директорії вже вийшов В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До с кладу уряду ввійшли представники трьох партій – УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувалися на держави Антанти. Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики й опинився в цілковитій ізоляції.

У березні 1919 р. з’ясувалося, що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні й Росії. Більше того, під впливом більшовицької пропаганди антантівські війська почали розкладатися. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала невдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і есдеків, поширилися на армію УНР. Навіть Січові стрільці, які дотримувалися послідовно антибільшовицьких позицій, у своїй декларації від 13 березня наголошували, що вони підтримуватимуть радянську владу на місцях.

Не виправдалися надії керівництва Директорії зміцнити свої позиції шляхом об’єднання із Західноукраїнською Народною Республікою. 1 грудня 1918 р. було досягнуто попередні домовленості про злиття УНР і ЗУНР в єдину державу. Ця урочиста акція відбулася 22 січня 1919 р., а підписаний акт мав величезне значення в історії українського народу, реалізувавши його споконвічну мрію про єдність своїх земель.

Тим часом у березні – квітні 1919 р. більшовики захопили Південну Україну, Крим, а до кінця травня – Правобережну Україну. На початку червня 1919 р. під контролем Директорії перебувала незначна територія в районі Тернополя: із заходу наступали польські війська, зі сходу – більшовицькі. Петлюрі 20 червня 1919 р. вдалось укласти перемир’я з Польщею. Таким чином, Директорія змогла зосередити всі сили на боротьбі з більшовиками. До цього було залучено і армію ЗУНР-УГА, оскільки остання 15-16 липня була вибита поляками з Галичини і перейшла на територію УНР. У другій половині липня 1919 р. об’єднані армії УНР та ЗУНР загальною кількістю понад 85 тис. вояків почали наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Україні. До кінця липня ними було звільнено Проскурів, на початку серпня – Жмеринку та Вінницю, а до кінця серпня – всю Правобережну Україну. 30 серпня 1919 р. об’єднані українські війська вступили до Києва. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова взяла місто і змусила галицького генерала А. Кравса підписати угоду про відступ українських формувань на лінію Ігнатівка – Васильків (керівництво ЗУНР сподівалося на допомогу Денікіна у боротьбі з Польщею). Це була стратегічна помилка.

Політика Денікіна швидко наштовхнулася на супротив селянства. Відновлення дореволюційних порядків, примусова праця, русифікація спровокували повстання. Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Це похитнуло позиції білогвардійців і призвело до необхідності укріплення українсько-білогвардійського фронту за рахунок переведення частини загонів з більшовицько-білогвардійського фронту.

Під натиском військ Денікіна армія УНР почала відступати на захід. Петлюра намагався виправити ситуацію, уклавши договір про спільні дії проти д енікінців з Н. Махном (вересень 1919 р.). Останній отримав за це від Директорії зброю та боєприпаси. Усе Правобережжя стало ареною запеклих боїв між військами УНР і махновців, з одного боку, та білогвардійцями – з іншого. 25 жовтня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки від армії Денікіна, що остаточно деморалізувало їх. На середину листопада 1919 р. під контролем Директорії залишилася невелика територія Поділля з Кам’янцем-Подільським. У такій ситуації український політичний центр розколовся. Командувач УГА генерал Тарнавський, не бачачи іншого виходу, 6 листопада підписує перемир’я з денікінцями. Невдовзі цю домовленість було скасовано диктатором ЗОУНР, а генерала Тарнавського віддано під суд. Проте новий командувач УГА генерал Микитка після від’їзду до Відня Є. Петрушевича й уряду ЗОУНР уклав з денікінцями нову угоду про перехід УГА під командування денікінських «Збройних сил Півдня Росії».

Після цього 16 листопада поляки порушили перемир’я і зайняли Кам’янець-Подільський. Петлюра виїхав до Проскурова. 2 грудня 1919 р. він звернувся до населення України із закликом до партизанської боротьби. Цей рух очолив М. Омелянович-Павленко. 6 грудня 1919 р. він отримав від Петлюри доручення здійснити рейд по тилах Денікіна. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід, що тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу було пройдено 2 500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками. Сам Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським лідером Пілсудським про антибільшовицький союз.