Тема 11.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 РР.)

План

11.1 Революційні події в Україні у 1917 – на початку 1918 р.

11.2 Українська держава часів П. Скоропадського

11.3 Українські землі періоду Директорії

11.4 Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

11.5 Політика радянської влади в Україні

11.1 Революційні події в Україні у 1917 – на початку 1918 р.

Лютнева революція в Росії. Створення Центральної Ради

Участь Росії у Першій світовій війні мала для країни фатальні наслідки. Економічне виснаження посилювало революційні настрої серед населення. Уже в 1915 р. Росію захлеснула інфляція та було введено карткову систему на особливо дефіцитні товари. Від початку 1916 р. посилилася нестача продовольства, скоротилося промислове виробництво. Криза охопила сільське господарство. На тлі погіршення соціально-економічної ситуації ще більш актуальними стали питання національного та політичного характеру. Країну накрила хвиля народного невдоволення, що швидко переросло в революцію. Не впоравшись із ситуацією, 2 (15) березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся влади й передав її створеному представниками октябристів і кадетів Тимчасовому урядові. Росію проголосили республікою, а її громадянам гарантували демократичні права і свободи.

На ранніх етапах свого існування нова влада користувалася значною підтримкою серед населення, але з поступовим згасанням революційної ейфорії та неможливістю, а точніше, небажанням проведення радикальних реформ почала втрачати свій рейтинг. Як результат, на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради депутатів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі на Донбасі – 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Вони активно боролися з продовольчими труднощами, виступали за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні Ради не відігравали суттєвої ролі й не претендували на владу.

Фактично на більшості території Російської імперії встановлювалося двовладдя. Однак жодна із сил не наважувалася вирішити найболючішого для українців питання – національного. І кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, і есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною лише право на національно-культурну автономію. Така ситуація не відповідала інтересам українського національного руху і тому не тільки породжувала суперечності та протиріччя між політичними силами, а й зумовила появу (4 березня 1917 р.) в Україні ще одного альтернативного центру влади – Центральної Ради.

З ініціативою її утворення одночасно виступили українські самостійники і тупівці. Третього березня 1917 р. самостійники (УНП, М. Міхновський) оголосили про організацію Української Центральної Ради (УЦР). Вона мала перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. Одночасно власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Вони відстоювали автономію України у складі федеративної Російської держави. На цю ідею пристали й українські соціалісти (Українська партія соціалістів-революціонерів – М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал; Українська соціал-демократична робітнича партія – В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш; Українська партія соціалістів-федералістів – Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський та ін.). Так утворилися два керівні центри, що 4 березня погодилися на створення об’єднаного органу – УЦР.

6-8 квітня 1917 р. сформований орган влади підтримав Український національний конгрес. На ньому було обрано склад Центральної Ради (118 членів), її голову (М. Грушевський) та двох заступників (С. Єфремов, В. Винниченко). 8 квітня було утворено виконавчий Комітет ЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, проведені в травні 1917 р. Особливе значення мав І Всеукраїнський військовий з’їзд рад, проведений 5-6 травня 1917 р. На ньому було створено військовий комітет, який очолив С. Петлюра.

Політичні сили, що прийшли до влади, обстоювали ідеї національно-територіальної автономії України та соціалізму. Нерішучість самостійників і тупівців у прийнятті радикальних рішень пояснюється такими причинами:

• непідтримка ідеї самостійності більшістю тогочасних партій;

• непопулярність її серед населення;

• віра у справедливе вирішення національного питання в революційній Росії;

• посилення ризику розчленування України сусідніми державами у разі проголошення незалежності.

Намагаючись діяти у правовому полі, Центральна Рада розпочала переговори з Тимчасовим урядом щодо формату подальших відносин. З цією метою 16 травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація на чолі з В . Винниченком, М. Ковалевським, С. Єфремовим. Однак візит виявився безрезультатним. Представники Тимчасового уряду заявили, що питання про автономію України можуть вирішити лише Всеросійські установчі збори, а Центральна Рада не може бути визнана найвищим органом влади в Україні, оскільки обрана нелегітимно.

Потрапивши у безвихідну ситуацію Центральна Рада зважується на нестандартне рішення і приймає перший універсал. Це було зроблено 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді. В. Винниченко зачитав Універсал «До українського народу на Україні та поза Україною сущого». У ньому зазначалося: «Хай буде Україна вільною! Не відділяючись від усієї України, не розриваючи зв’язків з державою російською, хай український народ має право сам порядкувати своїм життям». Проголошення І Універсалу викликало сплеск ентузіазму в українських колах. За словами М. Грушевського, перша половина червня стала «апогеєм українського руху».

Основні положення І Універсалу:

• вимога надання Україні автономії в рамках демократичної та федеративної Росії;

• обрання на основі загального, прямого, таємного голосування Українських установчих зборів;

• УЦР як виразник всенародної волі бере всю повноту політичної відповідальності;

• заклик до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

• усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом переобрання;

• необхідність створення української скарбниці за рахунок збирання податків з населення;

• заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б знаходилися у підпорядкуванні УЦР;

• засудження політики Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

15 червня 1917 р. було створено Генеральний секретаріат – найвищий орган виконавчої влади в Україні на чолі з В. Винниченком. Центральна Рада перетворилась на український парламент.

Політика УЦР в умовах загострення конфлікту з Тимчасовим урядом та більшовицькою Росією

Зміст І Універсалу відразу ж було надіслано до Петрограда. Тимчасовий уряд засудив його як документ «злочинний і сепаратистський». Проте 29 червня відрядив до Києва делегацію, до складу якої увійшли О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. За кілька днів переговорів їм вдалося переконати Центральну Раду відмовитися від деяких положень. Досягнутий компроміс було покладено в основу ІІ Універсалу.

Цей документ було прийнято 3 липня 1917 р. Згідно з ним, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладалися до скликання Всеросійських установчих зборів.

У порівнянні з першим Універсалом, другий був кроком назад. Він означав фактичну відмову лідерів української революції від права на самостійність, а також визнання ними керівної ролі російської влади. Саме тому національно свідомі сили виступили із критикою документа. 4-5 липня Український полк ім. Полуботка під командуванням М. Міхновського захопив приміщення Центральної Ради і зажадав скасування ІІ Універсалу. Центральна Рада відмовилася це зробити, роззброїла самостійників і відправила їх на фронт.

Не уникнув критики ІІ Універсал і в Петрограді. Частина міністрів-кадетів не бажаючи затверджувати результати переговорів з Центральною Радою вийшла зі складу Тимчасового уряду, що призвело до чергової урядової кризи. Цим швидко скористались більшовики, які 3-5 липня 1917 р. організували невдалу спробу державного перевороту. У зв’язку з цим, Ради були розігнані, а уся повнота влади зосереджена у руках Тимчасового уряду. У прагненні стабілізувати ситуацію влада посилила централізацію. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату». У документі Центральна Рада позбавлялась функцій законодавчого органу, вдвічі зменшувалась кількість її секретарів, а ареал поширення влада обмежувався лише 5 українськими губерніями. Проте дана постанова не була прийнята до виконання.

За такої ситуації Центральна Рада виносить питання федеративного устрою Російської імперії на загальнодержавне обговорення і проводить у Києві 8-15 вересня 1917 р. з’їзд народів Росії. Сюди прибули делегати з Північного Кавказу, від кубанського козацтва та ін. У підсумковій постанові з’їзду зазначалося:

• необхідність встановлення федеративного устрою в Росії;

• національно-персональна автономія національностей, які проживають у Росії;

• Тимчасовий уряд не повинен перешкоджати скликанню Крайових установчих зборів до скликання Всеросійських установчих зборів;

• Крайові установчі збори мають право розробити форми внутрішньої автономії.

Проведення з’їзду призвело до чергового загострення відносин між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Перший навіть видав постанову про арешт українського керівництва. Однак її реалізації завадив більшовицький переворот і зміна правлячої верхівки в Росії. Як результат, Росія поринає у вир громадянської війни, автоматично втягуючи у неї Україну.

Зважаючи на ситуацію, 25 жовтня 1917 р. у Києві відбулось закрите засідання Малої Ради, на якому захоплення влади більшовиками було визнане як недемократичне, а також створено «Крайовий комітет з охорони революції». Н амагаючись не допустити такого перебігу подій в Україні, Центральна Рада йде на переговори з військами та перебирає на себе усі владні повноваження. 1 листопада Центральна Рада приймає рішення про поширення влади Генерального секретаріату на всі етнічні українські землі. 7 листопада 1917 р. ухвалюється ІІІ Універсал. Його основні положення:

• Україна проголошувалась вільною та перейменовувалася в Українську Народну Республіку;

• верховна законодавча влада в Україні зосереджувалася в руках Української Центральної Ради, а вища виконавча влада – у руках Генерального Секретаріату України (уряду УНР);

• визначалася територія України: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму);

• проголошувалася ліквідація поміщицького землеволодіння та безкоштовна передача землі трудовому народу;

• встановлювався 8-годинний робочий день на підприємствах та державний контроль над виробництвом;

• декларувалось прагнення припинити світову війну й підписати мир;

• в Україні скасовувалися страти та оголошувалась амністія всім політв’язням;

• зміцнювались і розширювались права місцевого самоврядування;

• підтверджувались усі демократичні права і свободи, завойовані Лютневою революцією;

• проголошувалася справедлива національна політика, зокрема визнання права на національно-персональну автономію російського, єврейського, польського та інших народів;

• лунав заклик підтримати скликання Українських і Всеросійських установчих зборів.

Зміцнивши авторитет, Центральна Рада провела ряд трансформацій. Однак вони були негативно сприйняті українськими більшовиками та охарактеризовані як контрреволюційні і зрадницькі. Дезорганізаційною кваліфікувалася спроба Генерального секретаріату об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в Український. Намагаючись не допустити реалізації в Україні Петроградського сценарію, Центральна Рада оголошує більшовицьку партію поза законом і проводить серію арештів, роззброює червоногвардійські загони і відправляє їх до Росії. До таких дій її підштовхнула спроба більшовицького перевороту у Києві 30 листопада 1917 р. Не допоміг заколотникам і марш 2-го збільшовизованого гвардійського корпусу, що був зупинений силами 1-го українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум Ради Народних Комісарів (РНК) РСФРР від 4 грудня 1917 р. У ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з нею про федеративні чи інші відносини, а з іншого – висував низку неприйнятних вимог: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту); перекрити шлях через Україну к озачим формуванням з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні». Відповідь Генерального секретаріату була негативна. Центральна Рада відразу прийняла рішення припинити неконтрольоване вивезення хліба на північ і ввести свою грошову систему. Таку позицію підтримала більшість населення України.

У цей драматичний момент у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад (4 грудня 1917 р.). На ньому більшовики спробували відправити у відставку Центральну Раду та обрати новий більшовицький уряд України. Однак переконавшись у недостатній кількості сил, вони разом з лівими есерами, частиною українських соціал-демократів та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили з’їзд і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з’їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став Ю. Медвєдєв, якого у березні 1918 р. замінив В. Затонський). Україна знову виявилася розколотою.

Війна радянської Росії та УНР. Проголошення незалежності УНР. Брестський мир

Наслідком протистояння радянської Росії та Української Народної Республіки стала війна. Вона розпочалася 5 грудня 1917 р., а 8 грудня 1917 р. більшовики взяли Харків. Військами росіян керували В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов, Г. Орджонікідзе, українськими – М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ 30-тисячній армії про наступ на УНР. Швидко просуваючись, радянські війська оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами та вийшли на Київ. Причинами військових невдач УНР були відсутність боєздатної армії; невирішеність земельного питання; підтримка місцевих осередків РСДРП(б) (16 січня 1918 р. більшовики ініціювали повстання робітників заводу «Арсенал», яке змусило уряд УНР перекинути на його придушення війська з фронту).

Розуміючи неможливість самостійної боротьби з більшовиками, Центральна Рада робить спробу налагодити відносини з країнами Четвертного союзу. Для цього першочерговим завданням стало втримання столиці. Згідно норм міжнародного права, це свідчило про належність її верховної влади в країні та підтверджувало політичну незалежність України. Поставлену мету було досягнуто ціною життів Студентського куреня, розбитого у бою на залізничній станції Крути 16 січня 1918 р. Ця битва дозволила уряду провести переговори з німецькою делегацією у Брест-Литовську та підписати 27 січня 1918 р. Брестський мир. Згідно з ним, Німеччина надавала військову допомогу Центральній Раді, а ЦР постачала за це до Німеччини продовольство.

Однак втримати Київ українській владі не вдалося. Війська на чолі з М. Муравйовим захопили місто 26 січня 1918 р. Уряд УНР був змушений переїхати до Житомира, а невдовзі – до Сарн. Перед евакуацією із Києва 22 січня 1918 р. Центральна Рада спромоглася прийняти земельний закон та IV Універсал. Основні його положення:

• проголошувалися незалежність та суверенітет Української Народної Республіки;

• декларувалося прагнення до дружніх відносин із сусідами України – Росією, Австро-Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами;

• проголошувалася націоналізація усіх природних ресурсів, ліквідація права власності на землю;

• гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт;

• заявлялося про демілітаризацію підприємств (їх переведення на випуск мирної продукції), надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

• проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами;

• декларувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією;

• встановлювався державний контроль над банками;

• підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.

Спираючись на допомогу країн Четвертного союзу, Центральна Рада швидко повернула втрачені території. До травня німецько-австрійська армія зайняла всю Україну і Крим, а 3 березня 1918 р. Радянська Росія змушена була підписати з ними мирний договір у Брест-Литовську. Згідно з ним, Росія припиняла бойові дії проти країн Четверного блоку та їх союзників (УНР), близько 1 млн. кв. км західних територій колишньої Російської імперії переходили під окупацію Німеччини, Росія сплачувала їй контрибуцію.

Відновлення влади було зустрінуте рядом перетворень. У лютому 1918 р. затверджено символіку УНР: державний герб – тризуб, державний прапор – жовто-блакитне полотнище; на території УНР вводився новий стиль обчислення часу; розпочато формування нового адміністративно-територіального поділу на основі етнографічного і географічного факторів: УНР ділилась на 30 земель (губерній); 1 березня 1918 р. введено нову грошову одиницю – гривню; розпочато судову реформу, але вона не була доведена до кінця; створено проект конституції; у державних установах: школах, гімназіях, університетах – запроваджувалась українська мова.

Проте такий успіх був оманливим. Не маючи достатніх ресурсів для наведення ладу в Україні, Центральна Рада все більше ставала залежною від німецьких військ. Фактично в Україні встановлювався окупаційний режим. Німці втручалися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня уклали з Центральною Радою так звану «економічну угоду». Згідно з нею, Україна зобов’язувалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів зерна та виробів з  нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пудів, 3 млн. пудів цукру, залізну і марганцеву руди. Уклавши цей договір, УЦР підписала собі смертний вирок. Бажаючи посилення контролю над українськими територіями, окупанти почали готувати ліквідацію Центральної Ради. 25 квітня головнокомандувач німецьких військ генерал-фельдмаршал Г. Ейхгорн запровадив військово-польові суди, а 26 квітня одержав від імператора Вільгельма II згоду замінити український уряд за умови, що П. Скоропадський, на якого впав вибір, буде лояльним до німецької присутності. 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, в результаті якого керівництво Центральної Ради було заарештоване, а до влади приведено П. Скоропадського.

Отже, Центральна Рада відіграла важливу роль у становленні української державності. Уперше після революції Б. Хмельницького про український народ заговорили як націю. Відстоюючи принципи законності та демократизму, керівництво Центральної Ради проводило виважену національну та економічну політику, сприяло відродженню української культури. Однак складність міжнародної ситуації залишала всі ці намагання безрезультатними. До цього необхідно додати і внутрішні прорахунки керманичів УНР. Розбудовуючи країну, вони ігнорували необхідність формування власної армії, давалось взнаки домінування у містах російської, а не української інтелігенції. Незважаючи на це, період 1917-1918 рр. відіграв важливу роль у розбудові сучасної української держави та був закономірним явищем національної історії.