Тема 10.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

План

10.1 Суспільно-політичний та національний рух на українських землях під владою Російської імперії

10.2 Соціально-економічний розвиток. Столипінська аграрна реформа

10.3 Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.

10.4 Україна у Першій світовій війні

10.1 Суспільно-політичний та національний рух на українських землях під владою Російської імперії

Наростання народного протесту

Початок ХХ ст. на українських землях ознаменувався подальшою політизацією суспільно-політичного руху. Цьому сприяло зростання темпів економічного розвитку, збільшення кількості представників нових класів буржуазії та пролетаріату. За таких умов політична структура Наддніпрянської України швидко еволюціонувала. На арені з’явилися перші політичні партії, почали використовуватися нові методи боротьби.

Значного поширення в суспільно-політичному русі набули страйки. Вони охопили всю територію Російської імперії. В Україні перша хвиля страйків прокотилася в 1901-1902 pp. Першотравневі демонстрації 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Протягом 1903 р. страйковий рух охопив південні райони України і Закавказзя (весь Південь Росії). Лише в Одесі його підтримало близько 50 тис. робітників. За неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Російської імперії. Повсюдно висувалися вимоги щодо 8-годинного робочого дня та політичних свобод.

Солідарність страйковому руху робітників висловили селяни. Не задоволені результатами реформ, вони виступали проти кріпосницьких пережитків: поміщицького землеволодіння; малоземелля; відробітків і кабали; викупних п латежів; численних податків і поборів; політичної безправності. Форми селянського протесту були різноманітними: захоплення поміщицьких земель й угідь; опір розмежуванню земель; вирубка лісів; відмова вносити борги й різні платежі, працювати на поміщицьких маєтках і заводах; страйки, мітинги, маніфестації. Усього за 1900-1904 pp. в Україні сталося понад 1 000 селянських виступів не менше як у 1 300 селах, у яких взяли участь понад 800 тис. людей. Більше половини – понад 650 виступів – відбулося на Правобережній Україні.

Доповнювали селянські та робітничі протести виступи студентів та інтелігенції. Вони вимагали збільшення прав і свобод народу, пом’якшення цензури та контролю, дозволу на вільні збори, мітинги, демонстрації. Посилювали їхній рух арешти серед студентської молоді, а також закон «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджений 29 липня 1899 р. Центрами студентського руху на території України були Київ, Харків, Одеса. Схилялася на бік мітингувальників і частина поміщиків і буржуазія, що вбачали у традиційній системі управління багато недоліків, особливо щодо збереження самодержавства та неможливості участі громадськості в управлінні країною.

Створення перших політичних партій Наддніпрянщини

Висока політична активність народу сприяла розгортанню діяльності перших політичних партій на території України. Уже на кінець ХІХ ст. в Україні діяли представники російської соціал-демократичної партії, соціалісти-революціонери (есери), з 1897 р. – єврейська партія «Загальний єврейський робітничий союз», з 1989 р. – Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП).

Результатом цього стало утворення у 1897 р. Всеукраїнської загальної організації, заснованої на нелегальному з’їзді представників громад у Києві. Головним її завданням було об’єднання всіх українських сил для боротьби «за національні права українського народу в Росії». Серед засновників та почесних членів організації були В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький, В. Беренштам, М. Кононенко та інші. Проте методи роботи залишалися старими. Всеукраїнська загальна організація робила ставку на культурницьку діяльність, яка вже не відповідала потребам часу та настроям населення.

Намагаючись змінити ситуацію, частина представників студентських українофільських гуртків у 1900 р. створила у Харкові першу українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП). Ініціаторами її появи стали Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов (так звана «Рада чотирьох» – ватажки студентського руху). Структурно партія складалася із регіональних відділень Харкова, Полтави, Києва, Чернігова, Одеси, Кубані (на Кубані діяла Чорноморська вільна громада, якою керував С. Петлюра, що учителював тоді в Катеринодарі). Програмним документом партії була праця харківського адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900), видана у Львові. У ній обґрунтовувалося право України на державну незалежність.

Друкованим органом партій стали газети «Гасло» (1902-1903 pp.; надруковано 21 номер), «Селянин» (1903-1905 pp.; вийшло 32 номери), «Добра новина» (1903 р.; надруковано 4 номери) і «Праця» (1904-1905 рр.; вийшло 13 номерів). У грудні 1902 р. у Києві відбувся І з’їзд РУП. На ньому було остаточно сформовано організаційну структуру партії, обрані керівні органи: Центральний комітет, Закордонний комітет, Редакційний комітет. Однак, уже тоді стало зрозуміло, що політична програма організації далека від реалій. Про це було відкрито заявлено у 1903 р. Саме тому головний акцент пропаганди було вирішено змістити у бік соціал-демократичних ідей. Рупівці відмовлялися від самостійності України і підтримували ідею перетворення Росії на демократичну республіку, в якій Україна мала отримати автономію. Соціальною опорою партії стало селянство. У його колах активно розповсюджували газети, агітаційні брошури, брали участь у виступах та страйках. Робилися спроби поширити свій вплив і на робітників у місті, але така робота була дуже слабкою. Висувалися вимоги щодо встановлення 8-годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель на користь місцевих (крайових) самоуправ та ін.

Проте такі зміни були підтримані не усіма членами партії. Протистояння націоналістичних та соціалістичних ідей в середині РУП призвело до того, що у 1902 р. вона розкололась, давши початок Українській народній партії (УНП). У своїх заявах та статтях її члени відстоювали гасло «Україна для українців» – право бути господарем на своїй землі, мати власну державу. У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент очолити всеукраїнське національне повстання.

Невдовзі лави РУП залишили і соціалісти, що увійшли туди у 1903 р. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським, О. Скоропис-Йолтуховським, П. Канівцем, М. Ткаченком утворила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка згодом на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Основним завданням «Спілки» була організація пролетаріату, «який розмовляє українською мовою».

Після декількох розколів РУП залишки її членів у грудні 1905 р. перейменувалися на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич. Вони були переконані, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України. У 1905 р. УСДРП приєдналася до РСДРП. В організаційному плані РУП повинна була мати повну самостійність як українська соціал-демократична партія, а її зв’язки з РСДРП – тільки федеративні.

У 1904 р. перелік українських партій доповнився Українською демократичною партією (УДП). Вона утворилась із Всеукраїнської загальної організації. Лідерами партії були О. Лотоцький та Є. Тимченко. У своїх програмних документах вони оголошували боротьбу проти самодержавства, в иступали за встановлення парламентського ладу, демократичних свобод, автономію територіям, заселеним українцями, запровадження української мови в школах, адміністративних установах. Невдовзі від УДП виокремилася група, що утворила Українську радикальну партію. Її керівниками стали С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський. Вони дотримувалися більш радикальних позицій, зокрема, в національному аспекті виступали за крайову конституцію, «яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент», у соціальному – за скасування «експлуатації людини, від кого б вона не йшла – від людини, громади, краю чи держави, ...земля, зі всіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі засоби і знаряддя до праці мусять стати спільною власністю робочих людей». Проіснувавши деякий час окремо, ці дві партії у 1905 р. знову об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію.

Події революції 1905-1907 рр. в Україні. Діяльність українських парламентських громад в І та ІІ Державних думах

Українські партії, тісно співпрацюючи з робітниками, селянами та інтелігенцією, сприяли активізації страйкового руху, посиленню наступу на монархію. Соціальні вимоги протестувальників усе частіше доповнювалися політичними: перетворення Росії на конституційну монархію, загальне виборче право та ін. Значно посилив цей рух розстріл демонстрації робітників у Петербурзі 9 січня 1905 р. Криваві події у столиці стали сигналом до масових виступів по усій імперії. Україна не стала винятком. Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну розпочали політичний страйк, який охопив усю територію України. За приблизними даними, у ньому взяло участь 170 тис. робітників.

Протягом весни-літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками, на боротьбу піднялося селянство. Виступи стали більш організованими. Так, 18 грудня 1905 р. в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня-березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

Апогеєм протистояння був виступ військових. Першими піднялися на боротьбу моряки Чорноморського флоту. 14-25 червня 1905 р. під керівництвом Г. Вакуленчука, О. Матюшенко, О. Коваленко виступили матроси панцерника «Потьомкін». 16 листопада того ж року під проводом лейтенанта П. Шмідта зчинили бунт моряки крейсера «Очаків». Друге повстання на Чорноморському флоті стало більш масовим. 17 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. Усе це свідчило про втрату армії як опори монархії.

Під тиском наростаючого протесту влада погоджується на пом’якшення національної політики. У 1904 р. було розпочато обговорення питання про скасування обмежень у використанні української мови. У березні 1905 р. Російська академія наук надіслала доповідь, у якій визнавала українську мову самостійною. У тому ж 1905 р. виходить закон «Про свободу друку н аціональними мовами». У травні 1906 р. скасовується дія Емського указу. Як наслідок, українська викладацька інтелігенція і студентство почали активно послуговуватися українською мовою. Цьому посприяло також відкриття просвіт (перша «Просвіта» на території України під владою Російської імперії була заснована в Одесі 30 жовтня 1905 р.). За сприяння просвіт почала активно розвиватись україномовна періодична література. Першою україномовною газетою був «Хлібороб», що виходив у Лубнах під редакцією В. Шемета, а першою щоденною газетою – «Українська думка».

За таких умов 17 жовтня 1905 р. Микола ІІ видає Маніфест про надання громадянських прав, політичної свободи, заснування парламенту (Державної думи із законодавчими правами). Перші вибори до думи відбулися на початку березня 1906 р. Україна була представлена у ній 102 депутатами із 497. З них 32 депутати представляли селян, 26 – інтелігенцію, 24 – поміщиків, 8 – робітників, 1 – священиків. 45 українських депутатів об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада мала власний друкований орган – «Український вісник». Українська фракція І Державної думи звернула увагу на аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проект засад автономії, який через розпуск думи не було винесено на обговорення.

20 лютого 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної думи. У її стінах знову виникла Українська громада з 47 членів. Ця група багато в чому продовжила роботу першої української фракції, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, охорони праці, використання української мови в школі, суді. Особливістю Другої думи була її більша радикальність та опозиційність до влади. У 1907 р. від українських губерній було обрано 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики. Проте Українська громада виявилась нежиттєздатною. Микола ІІ, не бажаючи поступатися владою та прислухатися до думи, розпустив її.

Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907-1914 рр.

Скликання Третьої думи мало відбутися під жорстким контролем влади. З цією метою 3 червня 1907 р. було прийнято закон, який суттєво обмежував виборчі права робітників, селян, неросійських народів. Внаслідок цього, у Третій Державній думі з 442 депутатів 252 були поміщиками. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, серед яких 64 поміщики, 13 священиків і 26 селян. Третя Державна дума, яка діяла з 1908 по 1912 рік, була найбільш реакційна за своїм складом. Вона відхилила проект закону про запровадження української як мови навчання у початкових освітніх закладах, а також використання її в судах.

Сконцентрувавши усю владу в своїх руках, Микола ІІ вдався до репресій. У країні проводилися арешти активістів попередніх страйків та мітингів, на підприємствах складалися «чорні списки» революційно налаштованих робітників (у 1907 р. на деякий час було заарештовано М. Лисенка). Антиреволюційні дії влади позначилися і на національно-культурному житті у країнців. У 1909 р. введено заборону на викладання української мови в школах, 20 січня 1910 р. приймається рішення про «Заборону реєстрування шкідливих організацій», що унеможливлювало діяльність українських національно-культурних та політичних об’єднань.

Намагаючись засвідчити підтримку такого курсу влади народом, за ініціативи промонархічних кіл створювались різноманітні провладні організації (так звані чорносотенці). Вони ініціювали погроми, жертвами яких стали представники єврейської національної меншини. Протягом 1904-1906 рр. відбувається примусове виселення євреїв з деяких територій України, апогеєм протистояння стала «Справа Бейліса» (1913 р.).

Посилення тиску з боку влади змусило учасників українського національно-культурного руху змінити формат своєї діяльності. У 1908 р. частина радикально налаштованої інтелігенції УДРП трансформувалась у міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Вони відмовилися від політичної боротьби та перейшли до засад культурно-просвітницької роботи. Головними органами організації стали газета «Рада» та «Просвіта». Допомагало їм у цьому Українське наукове товариство, організоване 1907 р. за ініціативи М. Грушевського. Товариство видавало «Записки Українського Наукового Товариства». У своїх брошурах і статтях члени товариства пропагували ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної федеративної Росії.

Отже, суспільно-політичне життя початку ХХ ст. було важливим етапом боротьби українського народу. Уперше за багато років українці дістали змогу взяти участь у роботі Державної думи, зорганізуватись у власні українські партії та сформувати програми дій. Отримання офіційних каналів впливу на владу стало можливим завдяки активізації робітничого та селянського рухів. Проте така можливість тривала недовго. Червневий переворот 1907 р. фактично ліквідував усі досягнення революції.