8.4 Українське культурне життя у другій половині хіх ст.

Розвиток освіти та науки

Становище культури на українських землях у складі Російської імперії продовжувало залишатись складним. З одного боку, реформи сприяли демократизації культурного життя, відкриттю нових установ, зростанню кількості освітніх закладів, розширенню використання української мови. Однак влада не бажала давати українцям повної свободи. Реформи часто змінювалися контрреформами, а населення продовжувало боротьбу за право вільного національно-культурного розвитку.

Вагоме місце в культурному житті українців посіла освіта. У дореформений період уся ініціатива щодо її розвитку належала громадськості. Проте вона не могла задовольнити потреби усіх бажаючих. На той час в Україні на одну школу припадало 10 тис. мешканців, а на 150 осіб лише один учень. За таких умов населення було вимушене самостійно організовуватись для відкриття приватних навчальних закладів та недільних шкіл. Перша недільна школа була відкрита у 1859 р. в Києві, а через рік на території України їх діяло вже 110. У них здійснювалось безкоштовне навчання дорослих, до того ж часто українською мовою. З початком реформ 60-70-х рр. роль держави в системі освіти посилилася. Поступово влада почала перебирати в свої руки усі важелі розвитку освіти, а 1862 р. заборонила діяльність усіх недільних шкіл.

Відтепер держава створювала єдину систему освітніх закладів, яка повністю перебувала під її контролем. Скасовувалися станові привілеї під час вступу до навчальних закладів, зростала їхня кількість. За статистичними даними кінця ХІХ ст., в Україні діяло 17 тис. народних училищ, 3 тис. земських шкіл. Серед середньоосвітніх закладів працювало 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, а також два ліцеї та кадетські училища. Проте загальний рівень писемності серед населення залишався низьким. За даними перепису 1897 р., на кожні 100 осіб припадало 72-85 неписьменних. Посилювалася русифікація.

Стрімкими темпами розвивалась і вища освіта. До вже існуючих університетів додались у 1865 р. Одеський новоросійський університет, статус Історико-філологічного інституту було надано в 1875 р. Ніжинському юридичному ліцею. У Харкові в 1885 р. відкрили перший в Україні технологічний інститут. Через 13 років у Киві був відкритий політехнічний інститут, а ще через рік – Вище гірниче училище в Катеринославі. У 1870-х рр. були створені Вищі жіночі курси у Києві та Харкові. З 1870 р. діяли державні жіночі гімназії та прогімназії, термін навчання в яких становив 8 та 4 роки відповідно.

У період реакцій Олександра ІІІ темпи зростання навчальних закладів не зменшилися, проте суттєво змінилася позиція держави щодо характеру освіти. З 1884 р. до 1905 р. в країні діяла постанова, яка ліквідувала автономію університетів, посилювала поліційний контроль як за викладачами, так і студентами, забороняла Вищі жіночі курси. У 1887 р. було видано закон «Про куховарчиних дітей», що забороняв навчатися вихідцям із малозабезпечених сімей. Ситуація змінилася після революційних подій 1905 р. Новий імператор Микола ІІ вирішив послабити революційний рух шляхом надання певних прав і свобод. У системі освіти вони полягали у переведенні на українську мову навчання початкової школи. У вищих навчальних закладах запроваджувалися курси історії України, української мови та літератури. Проте після поразки революції всі ці позитивні досягнення було ліквідовано. У результаті таких дій на початок Першої світової війни лише 22 % населення України у складі Російської імперії мало освіту. Функціонували 18,7 тис. початкових шкіл, лише 452 середніх та 19 вищих навчальних закладів, де здобували освіту близько 140 тис. учнів та 25 тис. студентів.

Невідривно від освіти розвивалася наука. Особливе місце тут посіли природничі й точні напрямки. Це було обумовлено активізацією промислового перевороту. Центрами її розвитку стали не лише наукові організації, але й університети, що зосереджували у своїх стінах значну кількість відомих науковців. Великої слави зажив професор Харківського університету М. Бекетов, започаткувавши науку – фізичну хімію. Професор В. Єрмаков створив власну математичну школу у Київському університеті. Там же працювали відомий геолог К. Феофілактов, географи А. Краснов та В. Докучаєв. Українські вчені-ботаніки С. Навашин та В.  Липський одними з перших зробили докладний науковий опис флори Середньої Азії, Індонезії та Північної Африки.

Вершиною діяльності представників точних наук стало відкриття різноманітних наукових організацій, серед яких вагоме місце посіло Товариство повітроплавання під керівництвом професора політехнічного інституту Н.Б. Делоне (засноване у 1909 р. в Києві). Тут успішно працювали такі відомі конструктори і пілоти, як Д.П. Григорович (творець гідролітаків), І. Сікорський (сконструював перші у світі надпотужні багатодвигуневі літаки «Російський витязь», «Ілля Муромець», а вже в Америці – перші гелікоптери), П.М. Нестеров (пілот-ас), Ф.Ф. Андерс (кадровий працівник заводу «Арсенал», сконструював і побудував у 1909-1912 рр. перший дирижабль «Київ»). Усього в Києві у 1909-1912 рр. було створено близько 40 дослідних літаків різних типів. Успішно розвивалося винахідництво. Зокрема, уродженець України, інженер Н.Н. Бенардос винайшов у 1881 р., а потім запатентував у багатьох країнах Європи принципово новий спосіб з’єднання металів, поклавши початок електродуговому зварюванню.

Головними центрами розвитку медицини були Київ, Харків та Одеса. Там працювало чимало визначних професорів медиків, а також успішно діяли перші в Російській імперії медичні товариства. Інтенсивно розвивалася в Україні біологічна наука. Плідну діяльність розгорнув видатний учений І. Мечников. У 1886 р. з мікробіологом М. Гамалією він організував в Одесі першу вітчизняну і другу світову бактеріологічну станцію. Д. Заболотний та В. Високович зробили великий внесок у вивчення і лікування тяжких інфекційних хвороб. З Україною пов’язаний значний період життя засновника військо-польової хірургії Н. Пирогова. Хірург Ю. Шимановський винайшов чимало медичних інструментів. Його праця «Операції на тілі» стала головним посібником з хірургії і здобула світове визнання. Серед відомих науковців історичної науки варто виокремити М. Костомарова, В. Антоновича та ін.

Розвиток літератури, театру, музики та мистецтва

Незважаючи на утиски з боку царської влади, українські літератори продовжували активно працювати. У напрямі критичного реалізму творила плеяда талановитих митців: Марко Вовчок (М.Вілінська), байкар Л.Глібов, А. Свидницький, П. Куліш. Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький. На революційно-демократичних засадах працював П. Мирний.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів М. Коцюбинського. Новатором в українській літературі, що розірвала коло традиційної тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями була Л. Українка.

Особливістю літературного процесу у цей час була поява творів, розрахованих як на широкі народні маси, так і на інтелігенцію, покликану повести за собою ці верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом просвітницького руху. Через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного відродження.

Неабиякої слави зажив у цей період український театр. Відродження театру в Наддніпрянщині відбулося у 1882 р., коли в Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї належали М. Садовський, М. Старицький, О. Максимович та М. Заньковецька. На жаль, у 1885 р. ця трупа розпалась, проте вона дала життя двом новим. Однією продовжував керувати М. Кропивницький, іншу очолив М. Садовський. Звертаючи увагу на персональний вклад відомих драматургів, необхідно згадати творчість М. Кропивницького (1840-1910 рр.). За своє життя він створив понад 40 п’єс. Серед них «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» та інші. Багатогранним був талант М. Старицького (1840-1904 рр.). Серед його творів виділялись п’єси «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», комедії «За двома зайцями», драми «Богдан Хмельницький» та інші. Міцну основу репертуару українського реалістичного театру створили драми та комедії І.К. Карпенка-Карого (І. Тобілевич, 1845-1907 рр.). Особливою популярністю користувались такі твори, як «Розумний і дурень», драми «Наймичка», «Безталанна», сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч» та інші.

Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. ставлення влади до українського театру покращилося. У 1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони були пропущені цензурою. У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр. Загалом в Україні наприкінці XIX ст. діяло 30 невеликих театральних труп.

Розвиток української класичної музики пов’язувався із творчістю М. Лисенка – автора 7 випусків збірок українських народних пісень, 7 опер («Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Утоплениця» тощо). Вершиною його творчості стало відкриття в 1904 р. у Києві музично-драматичної школи. Не меншої слави здобула творчість К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Ніщинського. Вони писали музику на твори класиків української літератури, активно використовували український музичний фольклор.

Визначне місце в українському мистецтві належало живопису. Побутовий та портретний жанр розвивали М. Пимоненко (картини «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії»), Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, К. Костанді, Є. Максимович та Е. Бучевський. Пейзажний жанр в українському живописі був представлений роботами В. Орловського, якого називали майстром сонячного пейзажу.

Історичний жанр був представлений творчістю М. Івасюка («В’їзд Богдана Хмельницького в Київ»), І. Рєпіна («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), О. Мурашка («Похорон кошового») та ін.

Розвиток архітектури на території України в другій половині ХІХ ст. характеризувався співіснуванням різних стилів. На Наддніпрянській Україні був поширений еклектизм. Він характеризувався поєднанням елементів різних стилів, використанням нових матеріалів (бетон, цемент) Цей стиль породив модерн. В українській архітектурі яскравим прикладом раннього модерну є власний будинок архітектора В. Городецького у Києві (1902-1903 рр.). У цьому ж стилі був збудований перший в Україні критий ринок (Бессарабський) у Києві (1910-1912 рр., арх. Г. Гай), міська залізнична станція (1912-1914 рр., арх. О.Вербицький), житловий будинок кредитного товариства «Саламандра» (1913-1914 рр., арх. М. Верьовкін).

При забудові Києва часто використовувався стиль «французького відродження». У ньому споруджено будинок Купецького зібрання (1882 р., арх. В. Ніколаєв, тепер філармонія); Український драматичний театр ім. І.Франка (1898 р., арх. Г.Шлейфер, Е. Братман); Оперний театр (1897-1901 рр., арх. В.Шретер). У візантійсько-російському стилі побудовано Володимирський собор м. Києва (1852-1896 рр., арх. І. Шторм, П. Спарро, О. Беретті, В. Ніколаєв).

Розвиток архітектури супроводжувався активним становленням монументального мистецтва. Це пам’ятники губернатору Києва графу Бобринському, імператору Олександру ІІ (1872 р., скульптор І. Шретер та арх. І. Монігетті), київському губернатору Дрентельну (1889 р., арх. В. Ніколаєв), князю Володимиру Святославовичу (1853 р., скульптор-монументаліст П. Клодт;), Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин).

Попри несприятливі обставини, у другій половині ХІХ ст. в умовах наростання промислового перевороту, національно-визвольного руху активізувались усі форми духовного й культурного життя українців. Народ почав більше звертати увагу на рівень розвитку освіти, цікавитися літературою, мистецтвом. Промисловий переворот призвів до посилення урбанізаційних процесів. У свою чергу, розвиток міст сприяв пожвавленню мистецької творчості, розвитку архітектури, театру. Як видно, розвиток української культури був закономірним процесом, завадити якому не мали сили жодні постанови чи накази.