Тема 8.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
План
8.1 Скасування кріпосного права та реформи 60-70-х рр. ХІХ ст.
8.2 Промисловий переворот другої половини ХІХ ст.
8.3 Національний рух на українських землях у складі Російської імперії
8.4 Українське культурне життя у другій половині ХІХ ст.
8.1 Скасування кріпосного права та реформи 60-70-х рр. Хіх ст.
Причини реформ
У середині ХІХ ст. Російська імперія переживала складний період розвитку. Еволюціонуючи за традиційними схемами, вона поступово занурювалась у вирій соціальних, економічних та політичних проблем. Такий хід подій становив пряму загрозу російському самодержавству та цілісності імперії.
Перші сигнали про це почали надходити ще на початку ХІХ ст. Дворянство, як опора монархії, відкрито заявило про непідтримку курсу влади. Піднявши повстання у грудні 1825 р., воно рішуче висловилося за політичну трансформацію Росії. Однак придушення частини прогресивно мислячого дворянства надовго відтермінувало перетворення в країні. Політична та економічна ситуація в Російській імперії з кожним роком ускладнювалася і врешті-решт поставила перед владою питання необхідності кардинальних змін.
Головними причинами реформ 60-х років ХІХ ст. були:
економічне банкрутство дворян. Не бачачи стимулів до розвитку, вони не бажали пристосовуватися до нових капіталістичних відносин;
збереження кріпосного права (Російська імперія була останньою країною, що скасувала його). Із 13,5 млн. працездатного населення України 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. – державні;
проблема безземелля. Наприкінці 50-х рр. тільки серед поміщицьких селян кількість безземельних наблизилася до 1 млн. осіб. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах. На 1860 р. продуктивність праці селян в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 p.;
н
аростання
селянських протестів. Протягом першої
половини ХІХ ст. хвиля повстань
безперервно зростала. Якщо в 1850-1854
pp., за неповними офіційними даними, в
Росії стався 141 селянський виступ,
то за 1855-1861 pp. їх спалахнуло 333. Загалом
же протягом першої половини ХІХ ст. в
Російській імперії відбулося близько
2400 різноманітних селянських виступів.
Найвідоміші з них – на чолі з Устимом
Кармелюком, «Київська козаччина»
(1855 р.), «Похід у Таврію за волею»
(1856 р.);активізація суспільно-політичного руху. Його особливістю стала активна участь різночинної молоді – вихідців із міщан, купців, селян, дрібних чиновників, інтелігенції, духівництва та ін. З демократизацією складу учасників суспільного руху поступово змінювалося їх ставлення до народу. Нове покоління революціонерів почало мріяти про залучення селянських мас до революції. Найвідомішою такою організацією було Харківсько-Київське таємне товариство (1858 р., організатори – студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко);
поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр. Маючи великі амбіції щодо своєї ролі у міжнародній політиці, Росія висуває ідею розподілу Туреччини, претендуючи на чорноморські протоки. Однак втручання у цю справу Англії та Франції на боці Туреччини кардинально змінило хід подій. Будучи найрозвинутішими капіталістичним країнами світу, вони легко висадилися на Кримському півострові та взяли Севастополь. Падіння міста показало не лише технологічну відсталість Росії, недостатній рівень розвитку промисловості, але й архаїчність самої суспільної системи. Наслідки Кримської війни залишали перед Росією два варіанти вибору: радикальних реформ чи занепаду.
Скасування кріпосного права та земельна реформа
За таких умов царський уряд бере курс на реформування країни. З цією метою у Петербурзі було створено Таємний комітет, а на місцях – губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти реформ. Найбільша увага приділялася селянській реформі. Вона мала повернути феодально-відсталій Російській імперії авторитет на світовій арені. Цю важливу реформу готувала створена заздалегідь комісія. До її складу входили дворяни, серед яких були й українці (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). Позиція більшості українських поміщиків базувалася на збереженні у своїх руках якомога більшої кількості землі. Після детального опрацювання всіх пропозицій було висунуто узагальнюючий документ – «Положення про селян» і маніфест від 19 лютого 1861 р., підготовлений російським імператором Олександром II.
Згідно з основними положеннями селянської реформи 1861 р., у державі відбувалися такі зміни: скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика; поміщики не мали права розпоряджатися селянами, як речами; надавалося право за власним бажанням вступати до шлюбу; право самостійно укладати договори й торговельні угоди; право на вільну торгівлю і заробітки за допомогою промислів; право на перехід в інші верстви суспільства (міщани, купці); право без дозволу власника іти на службу або навчання; право купувати рухоме й нерухоме майно; право на вільне розпоряджання власним нажитим майном і спадкування його за законами.
Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї Російської імперії, були розроблені місцеві «Положення». У цих документах визначався порядок звільнення селян від кріпосної залежності та наділення землею. На території України це положення стосувалося трьох категорій селян: поміщицьких, дворових та державних.
Поміщицькі селяни отримували свободу і мали наділятись землею. Розміри наділів і повинності визначалися у грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою. Отримуючи польовий наділ, селяни ставали тимчасово зобов’язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину до викупу наділу. При цьому за поміщиком залишалося право відрізати у селян земельні ділянки, якщо у нього в користуванні залишалося землі, залежно від району, менше за третину чи половину. Внаслідок цього, землекористування українських селян зменшилося.
На Правобережній Україні земельна реформа проходила більш м’яко. Це було обумовлено польським повстанням 1863 р. Намагаючись залучити на свій бік українське селянство, царський уряд видав 30 липня 1863 р. новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов’язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. При цьому викупні платежі зменшувалися на 20%, а земельні наділи зберігались недоторканими.
Розмір викупних платежів розраховувався з позиції економічного захисту поміщиків. В основу покладався річний грошовий оброк, що капіталізувався з 6 %, тобто множився на 100 і ділився на 6. Така схема давала поміщикам змогу покласти отримані кошти в банк і щорічно отримувати відсотки у розмірі прибутку, який вони одержували від селян у дореформений період. Для того, аби селяни могли викупити наділи, державою запроваджувались довгострокові позики, терміном на 49 років. Окрім цього, на них покладалась виплата відсотків. Як наслідок, селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше – 503 млн. крб., від тогочасної ринкової вартості землі – 128 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.
Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств, за реформою 1861 р., ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі – переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати за вільним наймом. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Більшість із них не мали польових наділів, отже, були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.
Доля державних селян була вирішена царським законом про основи поземельного устрою від 24 листопада 1866 р. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити до скарбниці щ орічно державний оброчний податок. Зберігалася община, а де її не було – вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Умови реформи для державних селян були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвічі більше земельних наділів, аніж селяни поміщицькі, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких селян на душу становив 2,8 дес., то у державних селян – 4,9 дес.
Таким чином, селянська реформа 1861 р. хоч і не зробила селян повністю незалежними, проте надала їм певну кількість прав, яких воно раніше не мало. Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежати від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи, менші за 5 десятин, а це було нижче за норму прожиткового мінімуму. Серед позитивних моментів необхідно відзначити звільнення селянства, встановлення точного розміру повинностей на перехідний період, заборона поміщикам встановлювати додаткові збори, створення загальноросійської системи селянського управління.
Фінансова, судова, земська, освітня та військова реформи
Продовженням реформи 1861 р. стало перетворення адміністративно-політичного управління. З цією метою у 1862 р. було проведено фінансову реформу. Згідно з нею, держава зосереджувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів. Для цього створювався єдиний державний банк і впорядковувалася податкова система.
Набагато більшого значення набувала судова реформа. Дореформений суд, який залежав від адміністрації, був становим (тобто окремий суд для дворян, окремий – для міщан, окремий – для селян) і негласним. Зважаючи на це, у 1864 р. він став окремою гілкою влади. Віднині суди проголошувалися незалежними від адміністрації:
суддю призначав суд і зняти з посади міг також тільки суд;
запроваджувався загальностановий суд для усіх верств і загальний порядок судочинства. Вводилася рівна відповідальність усіх станів перед законом (крім духовенства і військових) і незалежність суду від державної адміністрації;
судові засідання ставали гласними й відкритими, тобто на них могли бути присутніми представники преси й публіка;
утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений);
були створені мирові суди, що розглядали справи, сума збитку від яких не перевищувала 500 крб., і загальні суди, що розглядали більш серйозні справи;
установлювалося кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата;
для розгляду особливо важливих справ створювалися Верховний кримінальний суд і суд присяжних.
Одним з наслідків судової реформи стала реформа цензури 1865 р. Її проведення було необхідне для контролю інформаційного простору країни. В ідтепер влада мала ретельно стежити за настроями суспільства і бути в курсі усіх справ, мати можливість визначати характер пропонованої суспільству інформації. З цією метою усі цензурні установи підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, а не освіти, як раніше.
Налагодити роботу місцевого самоуправління мала допомогти Земська реформа. Після скасування кріпосного права гостро постало питання про подальше життя селян: їх управління, упровадження законності й порядку в адміністративній діяльності. Це стало причиною створення в 1864 р. виборних органів влади в масштабі губернії та повіту – земських установ. Земське самоуправління запроваджувалося в усіх українських губерніях, окрім Правобережжя, де уряд не бажав посилення впливу польського дворянства. Замість призначення «згори» урядових чиновників жителі губерній і повітів відтепер самі обирали земську владу. До складу «земської управи» входили представники поміщиків, міщан і селян. Той, хто не мав майна, не міг увійти до її складу. Місця у Земській управі розподілялися пропорційно до того, скільки майна мали представники кожного стану. Тому склад управи виглядав так: поміщики – 70 %; міщани – 25 %; селяни – 5 %. Наглядали за земствами губернатор і міністр внутрішніх справ. Вони могли припинити дію будь-якої ухвали. Земства з моменту їх утворення займалися розвитком медичного обслуговування (безкоштовного), освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, шляхами тощо.
Продовженням реформування місцевого самоуправління стала міська реформа 1870 р. Головним її завданням було запровадження самоврядування у містах (міські думи, міські управи). Вибори до рад відбувалися в трьох куріях, на основі майнового цензу, що надавало велику перевагу заможному міщанству. До компетенції міських рад входило впорядкування міст, торгівля й промисловість, гігієна та ін.
Від 1864 р. усі верстви населення могли здобувати освіту в навчальних закладах усіх рівнів. Це стало можливим завдяки освітній реформі. Удосконалювалися програми навчання, надавалася більш широка автономія університетам. Була створена система початкових шкіл усіх форм власності: платних; безкоштовних.
Основні положення реформи:
створювалися класичні (гуманітарні науки) та реальні (природничі науки) гімназії. Термін навчання – 7 років. Туди приймали усіх охочих, але плата за навчання була високою. Окремо функціонували чоловічі і жіночі гімназії. Після класичної гімназії можна було вступити до університету, а після реальної – до вищої технічної школи;
право вступати до вищих навчальних закладів мали лише хлопці;
навчання велося російською мовою;
під час реформування системи освіти робився акцент на поширенні писемності серед народу. Для цього створювалася популярна література, видавалися підручники для навчальних закладів усіх рівнів, організовувалися школи.
Так видатний історик, письменник, етнограф П. Куліш (1819-1897 рр.) організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. В Україні з’явилися нові школи, для дорослих – освітні курси, заняття на яких відбувалися щонеділі. Такі школи називали «недільними».
Не оминула реформування і військова сфера. Беручи до уваги недоліки армії, виявлені у Кримській війні 1853-1856 рр., влада провела низку кардинальних змін. Велике значення у цьому мало запровадження у 1874 р. загальної військової повинності. Відтепер усі чоловіки мали проходити військову службу незалежно від соціально стану. Термін служби скорочувався з 25 до 6 років і 7 років на флоті. Після цього солдати перебували 9 років на обліку в запасі. Для тих, хто мав освіту, термін служби додатково скорочувався (середня освіта – 3-4 роки, вища – 6 місяців). Окрім цього, були створені юнкерські училища та військові гімназії. Чисельність армії зменшилася з 1 млн. до 742 тис. чоловік. Відбувалося її технічне переозброєння: з’явилися залізничні війська; створювалися військові округи, зокрема в Україні: Київський, Одеський та Харківський. Ця реформа зміцнила російську армію, зробила її більш сучасною та обороноздатною.
Отже, реформи 60-70 рр. ХІХ ст. мали велике значення для розвитку українських земель. Надання свободи селянству, отримання ним права вільно судитися, здобувати освіту, самостійно вирішувати за допомогою земств питання місцевого управління сприяло посиленню національного відродження, відновлення історичної пам’яті. Україна ставала на шлях капіталістичного розвитку, який уже давно торували західноєвропейські держави. Вона змогла реально скористатися своїм промисловим та науковим потенціалом, розпочати перехід від аграрного до індустріального суспільства.