Тема 7.

Українські землі наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

План

7.1 Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

7.2 Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

7.3 Культура України кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

7.1 Українські землі у складі Російської імперії наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.

Включення українських земель до складу Російської імперії. Адміністративно-територіальний поділ

Скориставшись послабленням Польщі, правлячі кола Пруссії та Австрії розпочали розподіл її території. До них з часом приєдналася і Росія. В 1772 р. було здійснено перший розподіл Польщі: до Росії відійшла східна частина Білорусії, Австрія захопила Галичину. В 1774 р., після поразки Туреччини в Кримській війні, Австрія окупувала Буковину. В 1793 р. Росія та Пруссія здійснили другий розподіл Польщі: до Росії відійшли – Східна Білорусь та правобережні українські землі – Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина. В 1795 р. Пруссія, Росія та Австрія здійснили третій розподіл Польщі. Саме польські землі захопили Пруссія та Австрія. Таким чином, наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. переважна більшість українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття – перебували під владою Австрійської монархії.

У 1783 р. Катерина ІІ видала наказ про приєднання Криму до Росії. Царський уряд розпочав надавати землі поміщикам, службовцям, військовим. Велике значення для заселення краю мала народна колонізація – переселення селян, козаків, міщан. Здебільшого це були переселенці з Правобережної та Лівобережної України, а також з Росії. Разом з тим, землі отримували і іноземні колоністи – болгари, греки, серби, німці.

Південна Україна жваво облаштовувалась. Були засновані міста – Олександрівськ ( 1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1795 р.), Севастополь (1783 р.), Сімферополь( 1784 р.).

У 60-х– 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). Таким чином, у першій половині ХІХ ст. утвердився такий адміністративний поділ України у складі Російської імперії: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії.

Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. – Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою.

У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернські правління, очолювані губернаторами, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися із повітів, де керували царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат покликаний був охороняти владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, – то вся влада над ними належала поміщикам.

Під кінець XVIII ст. усі прикмети навіть обмеженої української державності були скасовані. Це стосувалося насамперед козацького самоврядування. Його примусово скасували, рядові козаки стали державними селянами, а козацьку старшину царизм схилив на свій бік, зрівнявши її в правах із російським дворянством. Ті ж, хто хотів залишитися на військовій службі, могли це зробити, але вже не як козаки, а як рядові чи офіцери регулярних державних російських збройних сил. Запровадження міських дум замість магістратів позбавило козацьку старшину виняткових прав і на міське самоврядування. 1835 р. насильницькі позбавили всіх залишків демократичного місцевого самоврядування за так званим магдебурзьким правом останнє із великих міст України – Київ. Докорінної реформи зазнала і судова система. Замість козацьких судових органів у полках і сотнях, розрахованих на судочинство щодо всіх верств населення, російський царизм заснував в Україні станові суди: окремо для дворян, для міщан і для державних селян (здебільшого колишніх козаків), а над кріпаками, як і раніше, суд мав чинити їхній власник.

Протягом першої половини ХІХ ст., унаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. Особливо швидко кількісно збільшувалося населення степової України. Напередодні реформи 1861 р. лише у двох південних губерніях – Херсонській і Катеринославській – налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж із 1787 р. по 1862 р. населення трьох степових губерній – Катеринославської, Херсонської й Таврійської – збільшилося в чотири рази.

У Південній Україні виникли компактні поселення народів різних національностей. Велику групу іноземних колоністів складали так звані «чорноморські німці». У містах Півдня проживали італійці, вірмени та євреї.

На Правобережній Україні проживало багато поляків, а також німців, євреїв, татар, болгар. У Західній Галичині українці і поляки складали по 40 %, євреї – приблизно 10 % населення, а у Східній Галичині українці становили близько 65 %, поляки – майже 20 %, євреї – 10 %.

Економічне положення України в першій половині ХІХ ст. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин

У першій половині ХІХ ст. інтенсивно відбувався розпад феодально-кріпосницької системи. Він полягав насамперед у розвитку товарно-грошових відносин – розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Провідною галуззю економіки України й у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.

Незважаючи на це, у сільському господарстві протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які сприяли зростанню продуктивних сил і наполегливо вимагали ліквідації кріпосництва. Розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. З 1778 р. по 1851 р. посівні площі півдня України збільшилися у 25 разів. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, з’являлися нові галузі сільського господарства: тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну і льону) для продажу. У поміщицьких господарствах з’являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалися вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини.

Налагоджуючи товарно-грошові відносини, поміщики передусім збільшували виробництво та продаж хліба й особливо пшениці. У середині ХІХ ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Збільшували обсяги вивозу за кордон – в основному через чорноморсько-азовські порти: Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь, Таганрог.

Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, у губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській.

Поміщики лівобережних губерній – Полтавської, Харківської й Чернігівської, через вузькість місцевого внутрішнього ринку не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого внаслідок цього не мала збуту. У зв’язку з цим лівобережні поміщики переробляли хліб на горілку.

Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур – тютюну, конопель та льону. Із другої половини 20-х років ХІХ ст., після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків.

Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розпаду феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоча й ґрунтувалися на праці кріпаків, але вироблена продукція переважно йшла на продаж: борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (гуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості.

Для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо у степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати у своїх маєтках сільськогосподарські машини – сіялки, віялки, косарки, молотарки. Ці машини здебільшого привозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які були засновані у той час.

Значного розвитку набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XУ ст. Чумаки купували випарну і кам’яну сіль, в’ялену і солену рибу в Криму, Бессарабії, у Бахмуті, на Дону і Волзі та продавали по всій Україні й Росії. Чумацький промисел відігравав важливу роль у розширенні торгівлі та зміцненні економічних зв’язків України з Росією.

Початок промислового перевороту в Україні. Розвиток торгівлі

Разом із сільським господарством в Україні у першій половині ХІХ ст. відбувався і подальший розвиток промисловості. У цей час в Україні збільшувалася кількість промислових підприємств, виникали нові галузі виробництва, поступово підприємства, основу яких складала вільнонаймана праця, витискали мануфактури, які базувалися на кріпосній силі, тобто починався промисловий переворот, формувалися нові класи – робітників і буржуазії.

Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії є промисловим переворотом, або промисловою революцією. Промисловий переворот у Російській державі, у тому числі й в Україні, унаслідок тривалого панування феодально-кріпосницьких відносин почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, і відбувався повільніше. Почався він наприкінці 30-х – на початку 40-х років ХІХ ст. і завершився після реформи 1861 р. у другій половині ХІХ ст.

Продовжували розвиватися дрібні селянські промисли й міське ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від землеробства і переходило на капіталістичні засади. Ремісники об’єднувались у цехи.

Промислові підприємства поділялися на капіталістичні, які належали купцям, міщанам та селянам і ґрунтувалися в основному на вільнонайманій праці та застосуванні машин, і феодально-кріпосницькі, що були власністю поміщиків і базувалися на примусовій праці селян-кріпаків і відсталій техніці. Деякі підприємства належали державі (скарбниці). Такими були Шосткінський пороховий завод і Луганський ливарний завод, катеринославські суконна й панчішна мануфактури, Київський завод «Арсенал» та інші.

Панівне становище займали поміщики і в цукровій промисловості, яка стала швидко розвиватися в Україні з 20-х років ХІХ ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. на Київщині. У 1825 р. з’явився цукровий завод на Чернігівщині. У 1848-1849 рр. в Україні налічувалося вже 208 цукрових заводів, що становило приблизно дві третини цукроварень усієї Росії, а в 1861 р. їх було 229. Переважна більшість цукроварень належала поміщикам, але певна частина – і купцям.

Загальна кількість виробленого в Україні цукру на середину ХІХ ст. становила майже 80 % загальноросійського виробництва. Київська губернія давала 60 % цукру, який вироблявся в Україні.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Основними стали капіталістичні мануфактури й вільнонаймана праця, почався промисловий переворот – були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин і праці найманих робітників.

У першій половині ХІХ ст. спостерігається дедалі ширше проникнення в українську економіку російських купців і промисловців. На кінець першої половини ХІХ ст. в Україні дуже зміцнився й зайняв панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємствами українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарок, із них в Україні – 1953, тобто 40 %. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенська, Троїцька, Успенська і Покровська у Харкові, Іллінська у Ромнах (із 1852 р. – у Полтаві), Воздвиженська у Кролевці. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина – хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави – Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данциг і Ригу) порти товари експортувалися за кордон – в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни.

Поширення на Україну російського та польського національно-визвольного рухів у 20 – 30 рр. ХІХ ст.

Поширення нових західних інтелектуальних і політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом до створення товариств були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою та суспільством, яка намітилася вже під час правління Катерини II. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало таємних масонських лож і різних товариств.

Масонські організації протягом 1817-1819 рр. виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Ідеї і форми організації масонства були запозичені із Західної Європи, де воно зародилося ще в часи середньовіччя, а найбільше поширилося у зв’язку з Великою французькою революцією кінця XVIII ст. – як серед прихильників так і сере противників. Спочатку масонами називали тих, хто за своє вміння будувати храмові споруди одержували право безперешкодного пересування всіма християнськими країнами Європи.

Зовнішні форми зборів ремісничих громад «вільних каменярів» з їхньою містичною обрядовістю та утаємниченістю успадкували таємні, опозиційні до будь-яких державних структур релігійно-етнічні організації – франкмасонські «ложі» ( «ложа» означає ще й «місце зборів»). Спільним для них було заперечення насильства як засобу соціальних перетворень і принцип морального самовдосконалення особи як єдиного правильного шляху до утвердження ідеалів свободи, рівності й братерства.

Загальний поміркований демократизм ідеалів масонства радикалізувався в Україні потребами невідступної визвольної боротьби проти національного гноблення. Серед запорук успіху вбачали і прилучення до визвольних змагань інших слов’янських народів, так само пригноблених Російською або Австрійською імперіями. На таких переконаннях 1818 р. в Києві зорганізувалася масонська ложа «З’єднаних слов’ян». Головний напрямок її діяльності виражав символічний знак цієї ложі – хрест із написом (щоправда, польською мовою) «Єдність слов’янська». В останній рік свого існування (1822) вона налічувала 80 членів різних за національністю та родом занять.

Ще строкатішою за своїм соціальним і національним складом була масонська ложа «Понт Євксинський», яка з 1817 р. діяла в Одесі. До неї входило понад 70 чоловік – росіян, українців, поляків, французів, греків, євреїв, італійців, німців. Більше половини усього складу становили особи вільних професій та купецького звання. Такий персональний склад цієї масонської ложі відображав специфіку формування молодої на той час Одеси як торговельно-промислового і багатонаціонального міста. Засновником ложі був Олександр Ланжерон – впливовий місцевий урядовець.

Ще одна одеська масонська ложа – «Трьох царств природи» – примітна в історії українського національного відродження участю в ній Кирила і Петра Розумовських. Як онуків останнього українського гетьмана їх переслідували царські власті.

Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилася у полтавській масонській ложі «Любов до істини». Її заснували 1818 р. місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський, Г.Богаєвський. Увесь склад ложі налічував 23 чоловіка. Очолював її Михайло Новіков – керівник губернської канцелярії. Найбільший інтерес члени полтавської ложі проявляли до історичного минулого України, хоча виразної програми щодо влаштування її майбутнього не виробили. Зрештою керівники ложі зосередились на турботах про піднесення загальної політичної свідомості українського дворянства.

Але 1819 р. діяльність полтавської ложі була заборонена особистим розпорядженням царя Олександра І. 1822 р. він же видав новий указ щодо масонів. Цього разу заборонялася діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії. На той час чимало учасників цих організацій самі дійшли висновку про необхідність ще більше законспіруватися й чіткіше визначити своє ставлення щодо долі України в минулому і майбутньому. Разом із національно свідомими учасниками вже закритої полтавської ложі один із її найактивніших діячів Василь Лукашевич організував 1821 р. таємне Малоросійське товариство.

Це вже була громадсько-політична організація. Вона ставила собі за мету провадити просвітницьку діяльність серед народу, підносити освітньо-культурний та політичний рівень мас, згуртовувати їх навколо ідей ліквідації кріпацтва і обмеження влади царського самодержавства. Щодо України висувалося завдання будь-яким способом домогтися її державної незалежності ( можливо – під протекторатом відновленої Польської держави).

На жаль, репресивні та каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність по втіленню в життя своїх програмних положень.

Виникнення цього зародкового громадянського суспільства йшло врозріз із політичною моделлю самодержавства, що прагнуло контролювати всі прояви громадського життя. Проте хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни не формували специфічно національних вимог, винятком був лише Василь Лукашевич, який виступав за відродження української державності та союз із Польщею.

На український національний рух впливала і визвольна боротьба польської шляхти, яка кількісно (100 тис.) посідала значне місце серед населення України. Щоправда, цей вплив був неоднозначний. Прихильники рішучих дій щодо українського відродження захоплювалися непохитністю польських революціонерів у боротьбі проти російського царизму. Адже це був спільний ворог поляків і українців. Але викликала спротив уперта схильність польської шляхти боротися за відродження своєї держави на давніх засадах відновлення н аціонального і соціального поневолення всього корінного населення українських земель на захід від Дніпра. І все-таки учасники польського і українського національно-визвольних рухів шукали шляхів і засобів єднання дій у боротьбі проти Російської імперії.

Перші декабристські організації. Повстання декабристів

Рішуче діяли у першій половині XIX ст. таємні дворянські організації, які складалися в основному з кадрових офіцерів. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнялися її поміркованістю та обережністю в засобах визвольної боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства і кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим винищенням царської родини. І в цих організаціях активною, а то й провідною силою виступали українці.

Однією із перших декабристських організацій став «Союз порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. у Петербурзі. Він нараховував 30 офіцерів: Олександр і Микита Муравйови, Сергій Трубецькой, Іван Якушкін, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель та інші. Мета організації – обмежена монархія, при якій запроваджується конституція і скасовується кріпосне право.

Наступного року цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства» – 1818-1821 рр. Його центр знаходився у Москві, потім перемістився до Петербурга. Складався з 200 офіцерів, керівне ядро – те саме, що й у «Союзі порятунку», мета – 20-літня підготовка й виховання народу для революційного перевороту та наступних перетворень. В Україні була відкрита філія «Союзу» в Тульчині на Поділлі. Тут розміщувався В’ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі і промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил.

Ці ж самі війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилася в Україні – у місцях постійного розташування військ. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам’янці на Черкащині ( на чолі з князем Сергієм Волконським ), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Для багатьох офіцерів-членів «Південного товариства» Україна була рідною землею. Найбільше таких зосередилося в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новограда-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію – «Товариство об’єднаннях слов’ян». Засновником його були Юліан Люблінський – учасник польського визвольного руху, засланий після ув’язнення царськими властями до Новограда-Волинського на утримання батьків під нагляд поліції, та брати Андрій і Петро Борисови (із зубожилої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.

Протягом двох років «Товариство об’єднаних слов’ян» прийняло у свої члени понад 50 офіцерів. Серед них були Яків Андрієвич, Олексій Усовський, Іван Горбачевський, Іван Сухинов, Яків Драгоманов. Цілі були викладені в двох документах – «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання за участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію у складі Росії, Валахії, Далмації, Сербії, Польщі, Угорщини, Трансільванії та Богемії.

Інший програмний документ, під назвою «Руська правда», був ще консервативнішим у розв’язанні національного питання. Від імені «Південного товариства» його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча й закликала до демократичного оновлення її форм державного управління та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувалися необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження необхідного права на придбання землі у приватну власність.

Діячі таємних військових організацій не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробленням конституційних документів, призначених для майбутнього. Вони готували збройне повстання проти самодержавства, виробляли тактику його проведення. З 1822 по 1825 р. щорічно відбувалися їхні таємні з’їзди у Києві. Для прикриття використовували приїзд начебто на дуже популярний Контрактовий ярмарок, що відбувався у січні-лютому.

1825 р. «Товариство об’єднаних слов’ян» добровільно влилося у «Південне товариство», реорганізувавши в його четверту «управу» – «Слов’янську» – свій керівний центр у Новограді-Волинському. Очолила цю новоутворену філію «директорія» у складі братів Борисових та Горбачевського. Керівники «Південного товариства» налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства.

Зрештою як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, д ислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. «Північне товариство» без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р.

Змовники сподівалися примусити Сенат проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку Сенату вдалося вивести лише три тисячі солдатів, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала анти самодержавного заколоту. Повсталі не наважилися піти супроти чисельніших у кілька разів вірних цареві військ. Рішучість показав Миколо І. Він віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців, озброєних лише рушницями і пістолетами. Залпи картечними снарядами розсіяли лави повстанців, а навздогін їм кинулась царська кіннота. Отже, повстання у Петербурзі повністю провалилося.

Дізнавшись про невдачу спільників в Петербурзі, діячі «Південного товариства» вирішили повторити спробу анти самодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них полковника Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29-30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Чернігівського полку.

Отже, повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік; серед них було 18 офіцерів. Не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов’янської управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю. Повстанці відразу зазнали великих втрат. Усіх, хто залишився живим, під конвоєм погнали до Білої Церкви.

Спеціально створену комісію очолив сам Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів повстання. Троє з них – Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін – були членами «Південного товариства», що діяло в Україні.

Причиною поразки декабристів була незрілість передумов буржуазної революції й відсутність революційної ситуації; вузькість соціальної бази; н ерішучість дворян-керівників повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, що давало царизму можливість для маневру й перекидання резервів з інших регіонів.

Але пам'ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла і в наступних поколіннях українського народу.

Повстання декабристів дало поштовх цілій низці виступів проти самодержавства:

• 1826-1827 рр. – у Харківському університеті з’являється група агітаторів антикріпосницького й антисамодержавного напряму; усього близько 20 чоловік. Керівники: Володимир Розаліон-Сошальський і Петро Балабуха, займалися пропагандою ідей декабристів, поширювали вірші Пушкіна, Рилєєва, політичні памфлети та іншу заборонену літературу. Група була розгромлена царизмом.

• 1827-1830 рр. – група студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук: Білоусов, Зінгер, Андрущенко та ін. Вивчали й поширювали заборонену літературу (твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва та ін.), читали лекції в дусі, що суперечив офіційній ідеології царизму. Наслідком було те, що гімназію перетворено на вузькопрофільний ліцей із суворим наглядом із боку уряду; гурток розігнано; керівників заслано.

• 1830-1831 рр. – велике повстання в Польщі, організоване таємною спілкою польських офіцерів на чолі з І. Лелевелєм. Закликало до відділення Польщі від Росії, ліквідації самодержавства й кріпосництва. Висунувши гасло «за нашу та вашу свободу», організатори спробували підняти повстання селян Польщі й Правобережної України (невдало). Повстання було жорстоко придушене царизмом.

Отже, повстання декабристів було першим не стихійним, а організованим виступом проти самодержавства та кріпосництва; першою спробою здійснення буржуазної революції в Росії та Україні; дало поштовх зростанню революційного руху в наступні роки.

Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство

Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму ще більше активізували український національний рух. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахове вивчення та популяризація знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.

У 40-і рр. XIX ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури об’єднується передова громадськість. Вже з початку 1 840 р. студенти і молоді викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молода», що поставив перед собою завдання національного відродження та пропаганди серед поміщиків необхідності звільнення кожним із них його селян від кріпацької залежності. Уся пропаганда мала перейматися «християнським духом».

На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, аналізували ідеї французьких філософів. Зрештою гурток тихо припинив своє існування. А його найактивніші діячі – вчитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, - залучивши ще кількох гуртківців, а згодом і нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), назване на честь перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія.

Разом із названими засновниками товариства в його засіданнях брали постійну участь Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков. Отже, до основного складу Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 чоловік.

Члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті слов’янського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У них знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності українського народу.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки. Отже, виникла ідея утвердження державної незалежності України у федеративній спілці незалежних слов’янських держав. Кожна із них становила б окремий штат або розмежувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган – собор (або сейм).

Поширювали революційні твори Т.Г. Шевченка та інших авторів; революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу.

У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т.Г. Шевченко, якого віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу. Як етапне явище в історії українського відродження розглядали цю політичну організацію відомі дослідники української історії.

Соціальна (антикріпосницька) боротьба в першій половині ХІХ ст. Повстання Устима Кармалюка. «Київська Козаччина». «Похід в Таврію за волею»

Проти кріпосницького гноблення, за його повну ліквідацію основним борцем виступало селянство. Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам.

Іншими формами селянського протесту були такі: відмова від сплати оброку, відбування панщини та інших повинностей, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію, збройний опір поміщикам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання. В Україні, лише за далеко не повними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

З особливою силою масовий антикріпосницький рух розгорнувся в 1815-1820 рр. У селах Жукове і Стасівка Полтавської губернії повсталі кріпаки заявили, що хочуть зробити всіх селян вільними, наділити їх поміщицькими землями, а панів по виганяти з маєтків. Царські власті послали проти них військо.

Найбільш масовим було повстання влітку 1819 р. військових поселенців Чугуївського уланського полку на Харківщині. А почалося з того, що місцеві державні селяни вчинили опір військовим властям, які наказали їм косити казенне сіно. Це була гаряча жнивна пора, коли селяни мали свої термінові роботи у власних господарствах. Ініціативу подальшої боротьби взяли на себе військові поселенці разом зі своїми родинами. Вони висунули вимогу ліквідації цих поселень взагалі. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Заворушення тривало більше місяця. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва приїхав сам Аракчеєв. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 осіб віддано під військовий суд.

Протягом 1818-1820 рр. заворушення спалахували у 250 селах на Дону і в Південній Україні. Повстало близько 45 тис. російських і українських селян. Лише за допомогою величезних військових сил царському уряду вдалося його придушити.

На Київщині селянські заворушення були прямим відгуком на повстання Чернігівського полку наприкінці 1825 – на початку 1826 рр. Так, селяни з маєтків графині Браницької відкрито заявили, що вони допомогли б повсталим солдатам, якби ті прийшли в Білу Церкву.

У 1829 р. у тодішній Слобідсько-Українській губернії розгорнулося повстання селян у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклійського району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. За кілька днів у Шебелинці зібралося майже 3 тис.чоловік. Влада кинула на повстанців цілу дивізію уланів і вдалася до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 були арештовані й віддані під військовий суд, а ватажків повстання С.Дьоміна і К.Ведерникова відправили на довічну каторгу.

На Правобережжі хвиля селянських повстань прокотилася під час польського руху 1830-1831 рр. Тільки в Київській губернії історики нарахували майже 50 великих маєтків, охоплених на той час селянськими виступами.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою силою.

Серед селян усієї Правобережної України не вщухали чутки про можливий вибух нової Коліївщини, про поширення письмових наказів сина Гонти, звернених до поміщиків, з вимогами звільняти кріпаків і віддавати їм усі землі. Під впливом цих чуток селяни відмовлялися виконувати повинності, відбирали у поміщиків майно та землю, розподіляли їх між собою. Незламним борцем проти визискувачів трудящих мас виявив себе легендарний народний герой Устим Кармалюк. Він народився 27 лютого 1789 р. в с.Головчинці на Поділлі (тепер с Кармалюкове Вінницької області) в кріпацькій родині. З дитинства Устим бачив тяжку виснажливу працю на пана, безпросвітні злидні селян, знущання над ними поміщиків. В юнацькі роки все це викликало в нього глибоке обурення. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав його в солдати, але Кармалюк утік із полку і на початку 1813 р. зі своїм свояком Данилом Хроном повернувся в рідні місця, де організував загін із селян, який діяв партизанськими методами. Вони нападали на поміщицькі маєтки, шинки, садиби селян-багатіїв, карали експлуататорів і роздавали їхнє майно та гроші бідним селянам.

Ніщо не могло зломити волі та мужності Кармалюка. Людина великої фізичної сили і надзвичайної витривалості, він зніс численні тюремні ув’язнення, заслання за тисячі верст від рідної домівки, найтяжчі каторжні роботи і найжахливіші тортури. У різний час за вироками судових установ царизму Кармалюк зазнав майже 4,5 тис. ударів шпіцрутенами і канчуками. П’ять разів він утікав з війська, заслання і каторги. Пройшов пішки 13 тис. верст, і знову повернувся на рідне Поділля, де продовжував боротьбу.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам. У боротьбі проти панів взяло участь майже 20 тисяч кріпаків.

Любов народних мас, повсюдне схвалення його дій, готовність простих людей допомагати герою робили Кармалюка невловимим. Царські власті розповсюджували по всьому Поділлю і Бессарабії наказ війська та поліції придушити повстання і «остаточно та назавжди» заарештувати його ватажка. Але марно.

Однак і шляхтичі-поміщики створили озброєні загони, які намагалися насамперед знищити ватажка повстанців. На нього організували полювання, вистежували кожен його крок. Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с. Шляхові Коричинці на 48-му році життя. Похований у містечку Летичеві. Народ пам’ятає Кармалюка як героя, народного месника, борця за щастя народне. Вона збереглася в багатьох піснях, думах, переказах і легендах. Т. Шевченко називав його «славним лицарем».

Найбільш масовими у 40-х роках XIX ст. в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847-1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.

В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії і були викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853-1856 рр. Вони дістали назву «Київської козаччини» (1855 р.). Безпосереднім приводом до виступів було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу Вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.

Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи. Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині і з інших губерній – із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.

Отже, і кризові явища у кріпосницькому господарюванні, і масові рухи селян свідчили про визрівання революційної ситуації на українських землях під владою обох чужоземних імперій. Соціальну напругу можна було розрядити лише суттєвим реформуванням державного управління і народного господарства.