4.5 Формування основних принципів національної державницької ідеї

Вперше в історії української суспільно-політичної думки Б.Хмельницький сформулював наріжні принципи національної державної ідеї, що відтоді стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до кінця XX ст. й передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України.

Якісні зрушення відбувалися також у свідомості українців, зокрема, пришвидшується розвиток національної ідентичності, ідей спільності етнічного походження, «рідної землі», «Батьківщини», культури (переважно мови, звичаїв, традицій), віросповідання. Розпочався складний процес утвердження національної державної ідеї, в чому важливу позитивну роль відіграв «сприятливий психологічний грунт, вкорінений в свідомості українського суспільства вартісними орієнтаціями його тодішньої провідної верстви – козацтва...»

В політичному розвитку молодої держави відбувається заміна функціонування генеральної (чорної) ради старшинською, неухильне зміцнення прерогатив гетьманської влади. Успіхи в боротьбі проти Речі Посполитої сприяли стрімкому зростанню авторитету Б.Хмельницького в різних колах українського суспільства. Окреслився процес становлення монархічної форми правління, відродження ідеї українського монархізму.

Нова модель соціально-економічних відносин в Українській державі мала свої особливості. Селяни, козаки і міщани добилися ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, великого та середнього феодального землеволодіння (за винятком монастирського), кріпацтва й різних форм феодальної залежності. Були завойовані особиста свобода, право власності на землю і сільськогосподарські угіддя, право вступу до козацького стану. Зростає землеволодіння православних монастирів, започатковується становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершується формування козацької власності на землю. Значна частина землі переходить до рук селян, котрі виступають її співвласниками нарівні з державою.

Сталися істотні зміни в соціальній структурі суспільства: було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників; різко скоротилася чисельність дрібної шляхти, але зросла її політична вага у державі; керівна роль у житті суспільства перейшла до козацької старшини; поліпшилося становище селянства; зміцнився статус православного духівництва; провідну роль у житті міст стали відігравати українці; пришвидшилося становлення нової еліти суспільства.

Не зовсім простим було питання і з козацькою власністю на землю. Козаки цілковито володіли землею і вели господарство фермерського типу. Однак ця власність мала «родиму пляму» феодальної, оскільки зумовлювалася необхідністю відбування власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького, тобто, держави. У протилежному разі козаки втрачали право перебувати в складі козацького стану, а відтак – і козацькі права на землю.

Річ Посполита, а згодом і Московія, залишаючись оплотом панщинно-кріпацького ладу в Європі та намагаючись утвердити своє панування в козацькій Україні, сприяли феодалізації соціально-економічних відносин, відродженню великого та середнього землеволодіння, кріпацтва тощо.

З 1648 р. розпочалося формування національного адміністративно-територіального устрою: замість воєводств і повітів утворювалися полки й сотні. Кожен полк становив військову одиницю й водночас набував значення адміністративного округу. В свою чергу, він поділявся на сотні. Оскільки вони мали меншу територію, то управляти ними було легше. Утвердження нового устрою завершилося до весни 1650 р. Територія держави поділялася на 16 полків: дев'ять правобережних (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Київський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський і Кальницький) та сім лівобережних (Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський і Чернігівський). До 1657 р. виникли Паволоцький, Подільський (Могилівський), Турово-Пінський, Білоруський, Волинський та деякі інші полки. Столицею держави стало м. Чигирин, хоча Київ і далі вважався столицею всієї України (Русі). Новий устрій був менш громіздким і дозволяв ефективніше працювати органам влади.

Від початку формування держави в ній утверджується республіканська форма правління. Влітку 1657 р. вона замінюється монархічною – спадковим гетьманатом. За формою державного устрою козацька Україна була унітарною.

Провідну роль в управлінні державою відігравали вищі органи влади: генеральна рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина й генеральна (військова) канцелярія. Верховним органом влади була генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь, окрім козаків, представники інших прошарків населення. Вона обирала гетьмана й генеральну старшину, розв'язувала найважливіші політичні проблеми. Гетьман і генеральні старшини були відповідальними перед нею, лише вона могла позбавити їх влади. У полках і сотнях козацькі ради мали право обирати й переобирати полковників і сотників. Однак уже з 1649 р. генеральна рада майже не збирається, її роль зводиться нанівець. Згортається й діяльність полкових рад.

Від 1649 р. на чільне місце виходить гетьман, якому належала вища законодавча, виконавча й судова влада і який очолював державний апарат. Б.Хмельницький спромігся, як відомо, зосередити в своїх руках усю повноту влади в державі. Водночас помітно зростає роль старшинської ради, до складу якої входили генеральна старшина й полковники. Саме вона, а не генеральна рада, тепер вирішує основні питання внутрішньо- і зовнішньополітичного життя. Її рішення також були обов'язковими для гетьмана.

Керівні посади в державному апараті обіймала генеральна старшина, котра обиралася на радах або призначалася гетьманом: обозний (відав артилерією, постачанням війська, виконував обов'язки наказного гетьмана), два осавули (складали козацькі реєстри, вирішували питання боєздатності й дисципліни війська; розглядали апеляції, що надходили з полкових і сотенних судів тощо), писар (очолював військову канцелярію, виконуючи обов'язки державного секретаря), підскарбій (керував фінансами й організацією збору податків). Генеральна канцелярія здійснювала функції центрального органу внутрішнього управління. Вона готувала гетьманські універсали, розглядала різні справи політичного й господарського життя, спрямовувала й контролювала роботу полкових і сотенних канцелярій.

У полках і сотнях діяли місцеві органи влади. Вищу військову, адміністративну й судову владу на території полку здійснював полковник. Основним виконавчим органом були полкові канцелярії. Полковники зазвичай призначалися гетьманом. Важливу роль відігравали полкові старшини: обозний, два осавули, суддя, писар. Допоміжним органом служила полкова рада козаків і старшин. На території сотень влада належала сотникові, котрий або обирався козаками, або призначався полковником. До сотенної адміністрації належали писар, осавул і отаман. У містечках і селах козаки входили до куреня, який обирав отамана, а селяни та міщани обирали війта. Отамани й війти становили найнижчу ланку адміністрації. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої права й очолювалися війтами. До складу міського управління входили бурмістри, райці й лавники. Інші міста й містечка, що мали самоврядування, називалися ратушними; водночас у них владу мали козацькі старшини, котрим підлягали козаки.

Істотні зміни відбулися в судочинстві. Припинили існування міські, земські, підкоморські й панські (домініальні) суди. Натомість були створені генеральний, полкові й сотенні суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни, особливо в справах розбою та вбивств. У містах і містечках суд здійснювали колегії лавників та ратуші, у селах – війти й отамани.

Надзвичайно важливу роль відігравала армія, розбудові якої гетьман приділяв особливо велику увагу. Вже у 1648 р. вона мала військовий статут – «Статті про устрій Війська Запорозького». Протягом 1648-1651 рр. чисельність збройних сил становила 80-100 тис. досвідчених вояків (козаків) і 40-50 тис. селян і міщан, які переважно використовувалися для виконання обозної служби. Усвідомлюючи слабкі сторони їх формування на основі принципу ополчення, Б.Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, утримуваного коштами скарбниці.

Ударну силу армії становила піхота, яка вважалася однією з кращих у світі й була озброєна найсучаснішою вогнепальною зброєю. Гетьман постійно дбав про формування кінноти, яка показала високі бойові якості в боях під Пилявцями, Зборовом і Берестечком. Було створено сильну артилерію, що поділялася на легку й важку польову; вперше в Україні запроваджуються гармати на лафетах. До складу війська входили також підрозділи чудово організованої розвідки, фортифікаційної, прикордонної, сторожової й санітарної служб. Сучасники відзначали сувору дисципліну вояків, добре постачання війська зброєю, боєприпасами, продовольством і фуражем. В оточенні Б.Хмельницького перебувала ціла плеяда талановитих воєначальників: Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Станіслав Кричевський та ін.

Українська держава мала свої особливості.

• провідну роль у її творенні та діяльності відігравав не традиційний для тогочасного європейського суспільства стан феодалів, а стан козаків (дрібних землевласників-вояків), який не визискував інші прошарки та верстви населення, а жив за рахунок власної праці.

• брак шляхетського стану, відкритість козацтва, яке перебувало у привілейованому становищі, для вступу до нього представників інших прошарків і станів, користування селянством правами особистої свободи й власності (розділеної з державною) на землю істотно відрізняли соціальну структуру суспільства козацької України від соціальних структур інших країн. незавершеність процесу становлення політичної еліти спричинила слабкість її внутрішньої консолідації, гострі суперечності між різними угрупованнями й жорстоку міжусобну боротьбу за владу.

• винятково важливу роль у функціонуванні суспільства й держави мав мілітарний фактор. Військові обіймали всі керівні державні посади, що не могло не справляти негативного впливу на суспільно-політичний розвиток країни. Збереженню цього феномена сприяли нескінченні воєнні дії, що їх вела козацька Україна за незалежність.

Оскільки розбудова державної структури відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава отримала назву «Військо Запорозьке». Однак від початку 50-х рр. серед різних прошарків населення набирає поширення й така назва держави, як «Україна». Відбувалося становлення державної символіки. Так, функції герба виконував герб Війська Запорозького – козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. Він використовувався на печатці Б.Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було.

Отже, визвольна боротьба українського народу привела до створення національної держави, частина якої у формі лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. ХVІІІ ст., зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність.