4.2 Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі

Минуле кожної країни і кожної нації ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними подіями і періодами, які з плином часу не втрачають своєї актуальності, виховного і повчального значення. Такою подією в історії України стала Національно-визвольна війна (або як її зараз називають дослідники Національна революція), що започаткувала нову епоху в боротьбі українського народу за незалежність і створення самостійної соборної держави.

Причини визвольної війни.

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності. Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби. Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на створення навіть автономного державного утворення, не кажучи про право на незалежність. Їхня політика зумовила денаціоналізацію більшості української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Послідовно провадився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоврядуванні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Для цього відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (не зрідка насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Причини подій визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. На відміну від Нідерландів і Німеччини, де в XVI-XVII ст. відбулися революції, в Україні подих нової цивілізації виявився не в розвитку промисловості (хоча також спостерігався розклад цехового ремесла й відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва у багатьох промислах), а сільськогосподарському виробництві півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648р. Цьому сприяли також швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендаторів (переважно євреїв) тощо.

Крім того, козацтво виробило такі принципи соціальної організації стану, які докорінно відрізнялися від чинних середньовічних суспільних відносин. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин.

Також треба звернути увагу на те, що визрівання української національно-визвольної боротьби та її перебіг становили невідривну складову визрівання й розвитку соціально-політичної та національно-визвольної боротьби на європейському континенті (наприклад: у 1640 р. вибухнула революція в Англії; того ж року в Каталонії спалахнуло Сагадорське повстання проти іспанського абсолютизму за збереження політичної автономії і т.п.). Середньовічна Європа вступала в новий період розвитку, який характеризувався створенням національних держав і утвердженням буржуазних відносин. Це «пробудження» Європи охопило й Україну, що показала взірець відчайдушної боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини.

Рушійні сили

З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Саме воно становило кістяк армії, основу формування нової еліти, вело вперед у процесах державотворення, чинило найорганізованіший опір феодалізації соціально-економічних відносин. Невипадково термін «козацький» стає в другій половині XVII – на початку XVIII ст. загальним прикметником для визначення національних і політичних явищ.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668 рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності). Поголовно «покозачившись» у 1648 р., воно і в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей», проти відновлення дореволюційних порядків. Після придушення виступів у Західному регіоні, обезкровлені й позбавлені підтримки козацтва селяни, починаючи з літа 1651 р., відходять від активної участі в революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому, що, залишившись за межами Української держави, вони перетворилися, особливо з середини 60-х рр., в об’єкт грабежів та джерело ясиру для татар Кримського ханства.

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648 р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби. На їхні плечі (нарівні з розташованими в містах залогами) падав страхітливий тягар боротьби із зовнішніми ворогами (поляками, росіянами, татарами). Щодо міщан Західного регіону, то їх спіткала така ж трагічна доля, як і селян.

Як з’ясував видатний історик В’ячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657 рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648 р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.

Характер боротьби

У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648 р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648 р. переросла, за словами А. Кисіля, в «жахливу селянську війну». Вперше в українській історії вона охопила терени всієї України й супроводжувалося масовими вигнаннями і винищенням панів, урядників та орендаторів незалежно від їхньої національності й конфесійної приналежності. Панували насильницькі форми боротьби; відбувалися погроми панських садиб і замків, канцелярій судових установ, привласнювалося майно шляхти, магнатів, урядників те орендаторів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські угіддя тощо. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Здобувши влітку 1652 р. фактичного визнання з боку уряду найголовніших соціально-економічних завоювань (ліквідація фільварково-панщинної системи господарства, великого та середнього (за винятком монастирського) феодального землеволодіння, кріпацтва та різних форм феодальної залежності; о собиста свобода; права власності на землю й сільськогосподарські угіддя; права вступу до козацького стану), в наступні роки селянство принципово відстоювало їх (частково зі зброєю в руках) від зазіхань панів, старшин, уряду й чинило рішучий спротив феодалізації українського суспільства.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями «повстання» чи «війна». У зв’язку з цим вважають, що вона становила «революцію», «національну революцію». Такі дослідники, як В.А.Смолій, В.С.Степанков та ін. звертають увагу, що поняття «Визвольна війна» не відображає всю повноту змісту бо: по-перше не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; по-друге, ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Відкритою проблемою і далі залишається з’ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. ХХ ст. вони визначалися 1648-1654 рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657 рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю. Мицик, В. Брехуненко, Т. Чухліб, В. Смолій, В. Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676 р.