Тема 3.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІV – ХVІ СТ.

План

3.1 Боротьба Польщі і Литви за Галицько-Волинську спадщину. Становище українських земель. Кревська унія

3.2 Утворення Кримського ханства. Люблінська, Берестейська унії, їх зміст і наслідки

3.3 Політичний устрій, соціально-економічний та культурний розвиток українських земель

3.4 Виникнення козацтва і утворення Запорізької Січі. Повстання 90-х років ХVІ ст.

3.1 Боротьба Польщі і Литви за Галицько-Волинську спадщину, Становище українських земель. Кревська унія

Захоплення українських земель іноземними державами

В ХІІІ–ХV ст. українські землі, ослаблені золотоординським ігом, стали об'єктом захоплення іноземних держав Литви, Польщі, Угорщини.

Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. Вперше літопис згадує ім`я князя Міндовга, який виступає вже як могутній король литвинів. В 1250-ті рр. він розпочинає захоплювати сусідні землі – Смоленськ, Полоцьк, Вітебськ. Після його смерті в Литві розпочинається боротьба за владу.

Знов об’єднує князівство Гедимін (1316-1341 рр.). Він захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Гедиміна поширилася також на північну Київщину. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими Гедимін увесь час підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів. Після смерті останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія-Болеслава, обрано було князем Гедимінового сина, одруженого з дочкою загиблого. В 1349 р. розгорілася війна між Польщею та Литвою за Галичину. Син Гедиміна Любарт разом з волинськими князями бореться з польським королем Казимиром, якого підтримував Людовик Угорський. Внаслідок декількох походів 1350-1360–х рр. Казимир уклав з литовськими князями договори, якими визначено границі польських і литовських володінь: Галичина залишилась за Польщею, а Волинь – за Литвою.

Після смерті Гедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд (1341-1377 рр.), який виявив себе дуже талановитим організатором. Головну увагу він звернув на експансію вбік руських земель на південь та південний схід. Протягом 50-60-х рр. ХІV ст. він приєднав Чернігівщину, Новгород-Сіверщину, Київщину, Переяславщину. Діяльність Ольгерда викликала незадоволення збоку татар і їх похід на українські землі. На річці Сині води в 1362 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Більше князь не сплачував данину татарам. Ця перемога відкрила Литві дорогу на Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Вона була найбільшим князівством, і протягом тривалого часу боролася з поляками та угорцями. Найвидатнішим князем цього періоду був Любарт. М. Грушевський писав: «Любарт зберіг для Волині виняткове становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожим на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурового замку у Луцьку, будував церкви, побудував місто Любарта. А головне – за нього Волинь залишалася української землею».

Протягом ХІV-ХV ст.ст. інші українські землі були загарбані сусідніми державами. Закарпаття захопила Угорщина, Північну Буковину – Угорщина, а потім Молдова, Придунайські землі – Молдова, а згодом вони потрапили в залежність від Туреччини, як і землі Північного Причорномор'я та Приазов'я, що були захоплені Кримським ханством; Чернігово-Сіверщина була приєднана до Московського царства. Таким чином, українські землі в ХІV-ХV ст. були завойовані іноземними державами, розчленовані на частини, а над українським населенням нависла загроза втрати своєї етнічної самобутності.

Становище українських земель

Що стосується стану українських земель у складі іноземних держав, необхідно зазначити, що для населення українських земель влада литовських князів була більш лояльною, ніж жорстоке панування монголо-татар i руйнівні міжусобні сутички місцевих князів.

Наприкінці правління Ольгерда у Литовському князівстві українські та білоруські землі становили 9/10 його території. Це було підкреслене навіть у офіційній назві князівства – «Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське». Більшість земель увійшла до цього князівства шляхом мирних переговорів. Ольгерд та інші князі в грамотах оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедеминовичі. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях. Литовці переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, г осподарство. «Руська Правда» стала джерелом права. Про це свідчать Литовські статути 1529 р., 1566 р. В державній практиці збереглися українські терміни – «тіун», «намісник», «ключник» і т.д. Тому історики називають Велике князівство Литовське – Литовсько-Руською державою. У князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною збереглася значна автономія. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. Територія поділялась на волості. У Великому Литовському князівстві панувала руська мова, перемогла також і православна віра.

Таким чином, князівство було конгломератом майже самостійних напівдержав, пов’язаних між собою наявністю єдиного сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів (боротьба з золотоординським пануванням).

Аналізуючи суть державного ладу в ВКЛ, слід зазначити, що на чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь, якому належала законодавча, виконавча i судова влада. Він був начальником збройних сил. Проводив дипломатичні відносини з іншими державами. Другим чинником Центральної влади була Пани – Рада.

Важливо сказати, що в останні роки ХIV ст. до середини ХV ст. вся влада зосереджувалась в руках великого князя i з Пани-Радою він радився лише з своєї волі. З кінця ХV ст. за привілеями 1492 р. i 1506 р. поділяє владу великий князь з Пани-Радою. Князь був позбавлений права вести самостійно дипломатичні відносини, видавати закони, призначати уряд. Після Люблінської унії влада належить Сейму.

Значне місце у структурі держави належало удільним князям, які були суддями, адміністраторами, командуючими військами i т.д. Вони мали біля себе Раду. З ХV ст. удільні князі втрачають свої права. У центральний адміністрації першою особою був маршалок земський (за відсутності князів), який головував на зборах Пани-Ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підскарбій. Фінансами завідував земський підскарбій, та його заступник – двірський підскарбій. Командували військом гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з’явилась після ліквідації удільних князівств у ХV ст. Так, Волинь, Київщина i Поділля після скасування місцевої автономії, були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами. Землі воєводства поділялися на повіти, в яких головували старости. Помічниками його були тіуни, хорунжі, воїни, городничі, мостовничі. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими.

Наприкінці ХV ст. могутність Великого князівства Литовського стала слабнути, а сила Московського царства зростала. Перша половина ХVI ст. була відзначена війнами між ними. Москва заявила про свої права на землі південно-західної Русі.

Необхідно звернути увагу на те, що можновладці Польщі на загарбаних українських землях проводили двояку політику. Після приєднання Галичини у 1349 р. Казімір вів там обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати у країнської мови, не переслідував Православної Церкви, хоч вимагав від папи допомоги в боротьбі з «схизматиками» – так почали називати православних. Найбільш змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі полякам, угорцям, німцям, зобов’язуючи їх до військової служби, надавав Магдебурзьке право старим великим містам, таким як Львов, а одночасно будував і нові. У 1370 р. були засновані католицькі єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

У 1434 р. польський король Владислав II Ягайло остаточно скасував будь-які автономні права уніатських земель у складі Польського королівства (Галичини та Волині), поширив на них польське право, суд та адміністрацію. На українських землях впроваджувалась польська мова i католицька віра. Край був поділений на воєводства. Король роздавав землю польським панам i ополяченим українцям. Тут вводились кріпосницькі порядки. В містах торгівля i промисел були захоплені іноземними купцями i ремісниками. Хоча в деяких містах вводилося Магдебурзьке право (місцеве самоуправління), але до органів самоуправління допускалися лише католики. Мiсцевi жителі були обмежені в правах. В той же час католицькому духовенству щиро роздавались землі в Галичині. Заохочувалось переселення сюди угорських, чеських, німецьких дворян. У 1431 р. українські дворяни отримали рівні з польськими права за умови прийняття католицизму. Відбувалося масове ополячення українських феодалів.

Після Люблінської унії почалася денаціоналізація i полонізація українців. В установах панувала польська мова, українські звичаї, православна віра переслідувались, проводилось насильницьке насадження католицької вiри.

Слід звернути увагу також на те що, Буковина, в середині ХІV ст. була завойована Угорщиною, а з 1359 р. входила до складу Молдавського князівства під назвою Шипiнської землі, спочатку на правах автономії, а з середини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії (на її території утворилася Чернівецька i Холенська області Молдавії). У I половині ХVІ ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Туреччини.

На захопленій території Закарпаття (II половина ХІІІ століття) залишився минулий адміністративний устрій – жупи (згодом комітети, райони), на чолі яких стояли великі угорські феодали, які проводили політику посилення феодального гніту, роздачі українських земель угорським феодалам, введення з 1351 р. кріпосного права, безконтрольного панування феодалів над селянами (суд, покарання i т.д.). А з ХІV ст. - наступ католицизму: роздача землі, збирання податків – десятини, будівництво костьолів i монастирів. Проводилось також переселення в Закарпаття угорських селян i витіснення українців в гірські необжиті райони. В результаті – загострення класової боротьби, виступи населення за національну мову i культуру, віру.

Таким чином, на початок ХVІ ст. українські землі були подiленi мiж сусідніми державами: Литвою (до її складу ввійшли Волинь, східне Поділля, Середнє Подніпров’я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина, захiдне Подiлля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князівством, що з ХV ст. перебувало пiд турецьким протекторатом (Буковина), Московською державою (Чернігово-Сіверщина). В результаті цього відбулося розчленування у країнських етнічних територій, розрив між ними зв’язків, втрата політичної незалежності і були перервані державотворчі пошуки. Позитивним фактором розвитку українських земель цього періоду було прилучення їх бiльшостi до терену західноєвропейської культури.

Кревська унія

Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною цього було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів і своїх братів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла. Крім того, Ягайло знищив свого дядька Кейстута (того задушено у в’язниці у 1382 р.), продовжував боротьбу з іншими братами. Від терору, розпочатого Ягайлом, два його брати звертаються до Москви. Становище князя стає загрозливим. З одного боку тиснула Польща, яка не позбулася планів розширити свою територію за рахунок українських земель належавши Литві,з другого – Тевтонський орден, а далі, на сході, новий міцний противник Московське князівство.

Таким чином, за вісім років правління Ягайло не здобув ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція польських панів одружитися з королевою Ядвігою і дістати польську корону, щоб укріпити своє положення, була для нього дуже важливою. Такі причини штовхали литовського князя до підписання Кревської унії.

Після смерті польського короля Казимира за договором корона перейшла до Людовика Угорського. Після його смерті у 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та Ядвіга. На підставі договору, старша Марія мала дістати корону і об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте польські пани не погодилися з її кандидатурою. Було вирішено, що польською королевою стане молодша сестра Ядвіга, яка і була коронована у 1384 р. Спочатку її одружили з австрійським герцогом. Але цей шлюб не задовольнив польську шляхту і його було розірвано.

Становище Польщі було тяжким: з одного боку загрожувала їй Угорщина, з другого – точилася боротьба за польську корону. Тому були розпочаті переговори з литовським князем Ягайло.

У серпні 1385 р. було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Польщі i Литви шляхом укладання шлюбу литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Згідно угоди Ягайло обіцяв:

• прийняти католицьку віру і перевести на неї все Велике князівство Литовське;

• ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі;

• повернути Польщі землі, забрані будь ким;

• прилучити литовські й руські землі до Корони Польської;

• звільнити полонених (очевидно Литвою) поляків.

Необхідно сказати, що значення унії двояке: з однієї сторони вона створила умови для утримання агресії тевтонців, а з другої – відкрила шлях для польської експансії на українські землі, передачі казни Великого князівства Литовського Польщі, насильницьке розповсюдження католицизму i т. ін.

Кревська угода фактично ліквідувала Велике Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Очолив цей протест проти свавільного антидержавного акту Вітовт, син Кейстута, задушеного за наказом Ягайла. Вітовт спочатку очолив Литовське князівство як заступник Ягайла. Авторитет його зростав. У 1398 р. литовські та руські бояри проголосили його королем Литовським та Руським. Кревська унія була скасована.

Зміцнення позицій Вітовта як великого князя Литовського не залишилось поза увагою польського уряду. У результаті польсько-литовських переговорів 1413 р. було укладено Городельську унію, умовами якої визнавалося право Литви на політичну самостійність. Однак це не задовольнило ту частину литовської знаті, що прагнула її повної незалежності. Зростало обурення білоруської й української знаті привілеями католиків. Тому після смерті Вітовта в 1430 р. вона без згоди Ягайла обрала великим князем його молодшого брата Свидригайла – особу дуже вольову, хоробру й енергійну, але неврівноважену й жорстоку, посередніх здібностей політика й воєначальника. Невдоволений захопленням поляками Західного Поділля, що належало йому, Свидригайло пішов на розрив із Польщею. Влітку 1431 р. під Луцьком відбулася битва його військ з польськими, в якій литовський володар зазнав невдачі. Проте боротьби не припинив. Тоді польський двір у серпні 1432 р. організовує переворот: великим литовським князем проголошується брат Вітовта Сигізмунд.

Українська й білоруська знать відмовилася визнати його владу й заявила про утворення Великого князівства Руського, яке очолив Свидригайло. До складу князівства ввійшли Київщина, землі Чернігівщини й Сіверщини. Волинь, Поділля, Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. У воєнних діях почав брати гору Свидригайло. Занепокоєний Ягайло видає привілей про зрівняння в правах православної знаті з католицькою, що підштовхнуло частину останніх до переходу на бік Сигізмунда. Трагічною для долі Великого князівства Руського стала битва 1 вересня 1435 р. на р. Швянті під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві), в якій військо Свидригайла зазнало жахливої поразки (полягли 13 і потрапили до полону 40 руських князів). Наступного року від Руського князівства відпали Смоленська, Полоцька й Вітебська землі. Таким чином, у середині 30-х років XV ст. цей осередок руської державності фактично припинив існування.

Після смерті Сигізмунда в 1440 р. великим князем обирається син Ягайла Казимир. Побоюючись нового повстання, правлячі кола Литви визнали Свидригайла великим князем удільного Волинського князівства й відновили удільність Київського князівства. Але ненадовго. Скориставшись смертю Свидригайла в 1452 р., Казимир ліквідував Волинське князівство, а в 1471 р. Київське. Повстання Свидригайла – останній збройний виступ знаті, спрямований на відродження Руської держави, зазнало повної невдачі.