2.4 Політичний устрій, соціально-економічний, культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Політичний та соціально-економічний розвиток Русі Х – першій половині ХІІІ ст.

Київська Русь за етнічним складом не була монолітною державою, а була федерацією народів з різним рівнем політичного, господарського та культурного розвитку. Тому виключне значення мала княжа влада.

На чолі держави стояв великий князь київський. Вважалося, що його влада затверджена Богом для захисту країни від зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього громадського порядку. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова та військова влада. За ним залишалось право передавати владу у спадок.

Зв’язок великого князя і населення здійснювався через князівську адміністрацію та боярську знать. За свою службу вони отримували частку тієї данини, яка збиралася з населення. Згодом князі і бояри одержували землі та ставали землевласниками-феодалами – васалами великого князя київського. У віддалені міста і замки князі призначали намісників, які, як правило, були його близькими родичами. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення з усіма підпорядкованими.

Опорою влади князів і бояр була дружина. Її очолював сам великий князь київський. З нею він поділяв тягар управління державою і захисту землі Руської. Володимир Великий замінює варязьку дружину на слов’янську, яка поділялася на дві частини: старшу, яка складалась з вищої знаті (на «княжих мужів» і бояр), які мали свої власні дружини, і молодшу, яка формувалась з «отроків» та «пасинків» – дітей боярських. Основну частину дружини складала саме ця її частина. У випадку загальнодержавної загрози збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди й міщани. По-військовому були усталені всі великі торговельні міста. Сформовані у них дружини складалися з тисяч воїнів, які розподілялися на сотні й десятки. Обрані містом командири-тисяцькі, сотники, десятські – складали військове управління містом й усією округою, яка прилягала до нього.

За порадою і підтримкою великий князь звертався до боярської думи – органу, який виник із старших членів дружини й вищої військової міської знаті. Згодом місце у думі одержали вищі священослужбовці. Рішення думи не були обов’язковими для князя, але ігнорувати її дії, тобто вищої знаті, він не міг і тому в найважливіших питаннях уважно прислуховувався до її порад. Рішення про прийняття християнства, наприклад, князь Володимир прийняв за порадою думи. Демократичний бік політичного устрою Київської Русі являло київське міське віче. Воно скликалося князем або городянами, коли виникала необхідність порадитись з важливих загальнодержавних або місцевих (міських) питань. І дійсно, серед питань, які обговорювались на віче, були військові походи, підписання договорів, спадкування престолу і посад, організація війська. По відношенню до князя віче виступало з правом дорадчого голосу: воно могло князя критикувати, але приймати обов’язкове для нього рішення або закон не могло.

Серйозної уваги заслуговує проблема державницької політики київських князів. Київські князі проводили завойовницьку політику, розширюючи межі держави. Особливо успішною вона була за Ігоря, його сина Святослава та сина останнього – Володимира. Завдяки їхнім зусиллям порівняно невеликі за площею наддніпрянські землі перетворилися на «Руську землю» в широкому значенні. Під час тривалого правління Володимира Святославовича родоплемінні інституції влади остаточно трансформувалися у ранньофеодальні. Володимир узурпував владу у племінної верхівки і посадив у їх землях своїх численних синів.

Прагнучи консолідувати державу, Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Київська Русь увійшла до кола християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Візантійське православ’я зміцнило позиції династії. Після запровадження християнства у Київській Русі зріс вплив візантійської культури. Посилилися й економічні зв’язки з Візантійською імперією, у зв’язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з’явився геральдичний знак, званий тризубом.

Говорячи про соціально-економічний розвиток, необхідно виходити з того, що в Київській Русі інтенсивно розвивалися феодальні відносини. Але в момент її виникнення і певний час надалі (до кінця XI ст.) в її соціально-економічному ладі зберігалися помітні залишки попереднього родового ладу, що змушує називати її ранньофеодальною державою. Серед особливостей, які не дозволяють характеризувати давню Русь як безумовно феодальну, перш за все виділяються такі:

• Економічну основу держави становили вільні селяни-общинники (смерди). Приватне феодальне землеволодіння (вотчина) перебувало в зародку і сформувалося тільки на кінець XI ст. Феодальна рента вилучалася переважно у формі данини.

• У системі влади відчутною залишалася роль місцевої племінної знаті.

• Важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родоплемінного ладу, як народне ополчення, віче.

• Відчутними були залишки язичництва.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі був характерний федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.

Показово, що в період феодальної роздробленості Київська держава розпалася приблизно на такі ж за розмірами і межами територіальні одиниці, з яких вона колись утворилася.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя, який до того ж використовував титули руського короля, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Але досить сильним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради з великих землевласників. Удосконалювалася вже характерна на той час для всієї Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою у ній ставала посада двірського, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами – стольник, військовими – збройник, судовими – дитячі, охороною князя – отроки. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцькі, округами – воєводи, волостями – волостелі, сільськими общинами – старости. Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не відокремлювався від княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Рід заняття та різниця в матеріальному добробуті були основою поділу населення на окремі соціальні групи. У ІХ ст. сформувався панівний клас феодалів, до якого входили київські та місцеві князі, бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодально-залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши великі приватні володіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване військо. Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак, через зростання землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.

Поряд з великокнязівським доменом (від латинського – володіння), а також володінням місцевих князів, існували боярсько-дружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» – більший. Менші бояри, які називалися отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Головним видом господарства Київської Русі в Х-ХІІІ ст. було хліборобство. Сіяли, як і з давніх часів, пшеницю, просо, жито, ячмінь, овес, гречку. Сільськогосподарськими знаряддями були: рало, соха, плуг. Сіяли руками, жали металевими серпами. Це була переважно жіноча справа. Молотили ціпами. Збіжжя зберігали в глибоких ямах, обмазаних глиною. Крім зернових рослин сіяли коноплі, льон, який вивозили за кордон. Розвивалось також городництво та садівництво. Було дуже розвинене скотарство: рогата худоба, вівці, свині, а зокрема коні, яких потребувало військо. Велике місце в економіці належало ловецтву та бджільництву.

Наприкінці Х ст. швидкими темпами розвивалися міста. Більшість міст мали статус державних, хоча були і приватні. Всі вони мали дитинець і посад. З ХІ ст. відбувається поступова спеціалізація міст. Наприклад Овруч виготовляв пряслиця, Галич – сіль, Городеск – металеві вироби.

Визначних успіхів досягли ремесла. Найважливішою галуззю стає металообробка. Ювеліри прикрашали емаллю та черню свої витвори. Розвивалося виготовлення скла, гончарство, будівництво. Розвивається також деревообробна справа, гончарство.

Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села (погости) мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає археологія.

Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв’язки Русі Х – першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам’ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов’янської держави з багатьма країнами середньовічного світу.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залізний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. Крім того велася торгівля з еллінськими полісами.

Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещен­ня Русі перші руські монети: злотники й срібники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібники із своїм ім’ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібники, на яких було вміщено його християнське ім’я Петро. Однак головною одиницею з ХІ ст. стають гривні – злитки срібла. Київська гривня важила близько 160 гр., в інших місцевостях – 95-195 гр. Але карбування давньоруських монет мало скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Злотники й срібники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Зростало церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква разом з князем і боярами перетворилась на великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і бояр, а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський.). Значні прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справами, пов’язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини ХІ ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку, головним чином, хутром, а потім – грішми). Наприкінці ХІ – початку ХІІ ст. чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу стали залежними від феодала.

Численну групу феодально-залежних у Київській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв’язку з договором – «рядом». Однією з категорій рядовичів стали закупи (договір – купа).

Значну групу феодально-залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» – жити) – люди, котрі не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У стан ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.

Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупу за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку.

Міське населення поділялося на дві основні групи: міська аристократія і міські низи. До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.

Таким чином, соціально-економічний розвиток Київської Русі загалом свідчить про швидкий розвиток продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці із заліза, а також у витісненні примітивних систем землеробства.

Культурний розвиток Русі у Х – першій половині ХІІІ ст.

У складних історичних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, створення державності, збереження та примноження духовних традицій.

Слов’янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX–X ст. місце державної релігії Київської Русі.

Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, стилізовані хвилі тощо. У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище – капище.

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючи зв’язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім’я його в перекладі зі старослов’янської означає «грім», із грецької – «вогонь». За віруваннями слов’ян, це був володар грому і блискавок. Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом – Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Для слов’ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.

Найвищий вияв язичницького світосприймання демонструє відомий Збруцький ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює стелу в фалос – образ, що відображає первісні уявлення про виникнення світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній світ.

Слов’яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини.

Прийняття православної віри докорінно змінює життя: змінюються традиції, побут, звичаї, деякі принципи моралі.

Тривалий час вважалося, що писемність у східних слов’ян з’явилась завдяки впровадженню християнства. Але є підстави стверджувати, що вона виникає раніше. Просвітитель Кирило в 860 р. бачив в Херсонесі «руськими письменами писані» Євангеліє і Псалтир. З Х ст. відома практика складання письмових заповітів на Русі. Умови договору 944 р. передбачали, що руські купці та посли привезуть до Константинополя грамоти, підписані князем. Абетка, знайдена на стінах Софійського собору, доводить, що русичі користувалися власним письмом, використовую грецький алфавіт.

Разом зі священними книгами розповсюджується церковнослов’янська мова(виникла на основі давньоболгарської). На її основі формується давньоруська писемно-літературна мова. Вона відрізнялася від усної розмовної мови. В середині – в другій половині ХІ ст. з’являється власна література. Здебільшого це були збірки уривків з Біблії та ін. релігійних книг. Першим твором стає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Яскравим прикладом житійної літератури стає «Житіє Бориса та Гліба» монаха Нестора. Окреме місце між «житіями» належить Печерському Патерикові, одній з найважливіших пам’яток старої української літератури. Окреме місце належить двом творам – «Повчання дітям Володимира Мономаха» та «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена».

Важливою поетичною пам’яткою давньоруської літератури було «Слово о полку Ігореві». Тема «Слова» – опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 р. Написано твір у 1187 р. Автор гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього руська земля – єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати.

Літописання було поширено в ХІ–ХІІІ ст. Спочатку це були щорічні записи подій, які вели ченці в монастирях, але з часом літописи перетворились на літературно-наукові твори. Перші літописні записи велись у Києво-Печерському монастирі, імена їх авторів невідомі. Найдавніший літопис, який складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, давши назву «Повість временних літ». Робота булла завершена у 1113 р. З ХІІ ст. в Києві постав так званий Київський літопис. В ньому зустрічаються промови, діалоги дійових осіб, які пожвавлюють літописний виклад.

Розвитку писемності сприяє розвиток шкільної справи. Мережа шкіл поступово зростає. Крім загальних з’являються і спеціальні школи для дітей із заможних родин. Перший такий заклад відкрив у Києві Володимир Великий. В 1030 р. Ярослав Мудрий створив школу у Новгороді, де навчалося 300 дітей. Вчителями були священослужбовці, підручниками – богословські книги.

Коло наукових інтересів не було широким. Природничими науками цікавилися мало: відоме невелике число творів, присвячених природі: це – «Фізіолог» – збірник з короткими розповідями про реальні та фантастичні тварини і рослини. Поширеною була перекладна література, наприклад «Шестиднєв». Можна констатувати зародки медичних знань

Важливе значення мала усна народна творчість. Особлива увага приділялась Матері, яку шанували як богиню родючості. Серед пісень важливе значення мали обрядові, які були пов’язані з святкуванням на честь сонця, весни, Нового року і т. ін. З цим пов’язані також колядки, щедрівки, веснянки. Казки, приказки, прислів’я передавали життєвий досвід і мудрість. Боротьба з кочовиками відображена в билинах, де оспівують вчинки трьох богатирів – Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Микитовича.

Архітектурні пам’ятки Київської Русі можна поділити на три групи: укріплення, цивільні будови та церкви. Укріплення-городища робили у вигляді земляних валів та ровів з дерев’яними частоколами.

Ще до прийняття християнства в Києві розпочалось монументальне кам’яне будівництво. Палац княгині Ольги, ротондо подібний, датують серединою Х ст. То була велика двоповерхова споруда із стінами, збудованими з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїки (різнокольорові кубики смальти або скла вставляли в свіжо розведений цемент стіни відповідно до малюнку), фрески (розпис водяними фарбами по сирій штукатурці), позолота. На початку Х ст. розпочалося будівництво кам’яних храмів в карпатському регіоні.

За часів Володимира Великого мурованих будинків вже було значно більше. В Києві знайдено фундаменти трьох великих споруд світського характеру. Будується Десятинна церква – найстаріша церква. Вона мала одну баню (купол), три нефи, була прикрашена фресками, мозаїками, мармуром, з мистецькою різьбою, мала інкрустовану підлогу. Другим пишним храмом був собор Спаса у Чернігові, закладений Мстиславом і завершений Ярославом

Монументальній архітектурі часів Ярослава Мудрого притаманні національні особливості. Прикладом може стати Софійський собор. Храм являє собою грандіозну хрестово-купольну споруду з 13-тю куполами. Мозаїки і фрески і досі вражають відвідувачів.

За Ярослава збудовано і інші храми: церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщеня над Золотою Брамою, за зразком Київської св. Софії – в Новгороді – теж св. Софія. Спадкоємці Ярослава теж будували храми.

Культура Галицько-Волинського князівства

На відміну від інших регіонів Русі, де внаслідок монгольської навали культура переживала занепад, у Галицько-Волинській державі XIII – першої половини XIV ст. спостерігалося її піднесення. Значною мірою цьому сприяли розвиток економіки й розбудова міст, в яких переважно й зосереджувалося культурне життя. Галицько-Волинська держава залишалася відкритою для культурних запозичень з країн Центрально-Східної Європи. Самобутність культури Галицько-Волинської держави зумовлювалась особливостями її розвитку.

Початкова освіта в Галичині и на Волині зберігала риси, що сформувалися в попередні часи. Про поширення письменності серед населення свідчать численні знахідки археологами бронзових і кістяних «писал» для письма на воскових табличках у Галичі, Звенигороді, Перемишлі та інших містах. З розбудовою міст, церков і монастирів зростала кількість початкових шкіл. У них навчали читати, писати, церковного співу, інколи іконопису. При дворах князів у Галичі, Володимир-Волинському, Холмі існували освітні заклади вищого ступеня, в яких, вочевидь, викладалися елементи риторики, філософських і правових знань. Деякі нащадки заможних родин виїжджали на навчання до Візантії та західноєвропейських університетів.

У середині XIII ст. у Холмі розпочинаються роботи над створенням видатної пам'ятки – Галицько-Волинського літопису. Він складається із двох частин – Літописця Данила Галицького й Волинського літопису. Їх писали різні люди. На відміну від інших літописів, твір складається із кількох окремих повістей, яким притаманний більш світський характер. При його написанні використовувалися документи канцелярії Данила Романовича, придворні літописні записки, розповіді про воєнні походи тощо. Події висвітлюються без дотримання суворої хронологічної послідовності. Друга частина літопису – Волинська – розпочинається з 1261 р. Вона створена в останні роки життя Володимира Васильковича кимось із його оточення. Події у цій частині викладені більш послідовно. Велику цінність мають яскраві свідчення про культурне життя Волині останньої третини XIII ст. Галицько-Волинський літопис є не лише безцінним історичним джерелом, а й унікальною пам'яткою літературного процесу XIII ст.

Архітектура Галицько-Волинської держави відзначається яскравою самобутністю. Ії бурхливий розвиток зумовлювався широкомасштабною діяльністю Данила Романовича, розпочатою в 30-х роках XIII ст. і спрямованою на розбудову існуючих та заснування нових міст. Останні виникали насамперед як укріплені пункти, тому першочергова увага приділялася фортифікаціям: валам, стінам, брамам, замкам, кам'яним вежам – донжонам. Вони зводилися на основі поєднання місцевих традицій із здобутками західноєвропейської військової науки (Холм, Данилів, Стожок, Стовп та ін.). У нових містах головна увага зосереджувалася на спорудженні укріпленої князівської резиденції.

З кінця XII ст. започатковується будівництво замків з каменю (Луцьк, Кременець). Зводилися храми й монастирі. Одним із найстаріших є Успенський, собор (1160 р.) Володимира-Волинського, значною мірою подібний до собору Єлецького монастиря в Чернігові. Успенський собор у Галичі (1157 р.) – яскравий зразок галицької архітектурної школи, сформованої під виливом романської архітектури. У Дорогочині Данило Галицький звів церкву Богородиці. Наприкінці XIII ст. муроване церковне будівництво поступається дерев'яному церковному зодчеству.

Зразків образотворчого мистецтва XIII – першої половини XIV ст. до нашого часу збереглося дуже мало. Важливе місце в цей час належало монументальному малярству. Збереглися тільки окремі фрагменти робіт майстрів, котрі працювали переважно над оздобленням храмів. Вони розробляли різні підходи до прикрашання їх інтер'єрів. Наприклад, верх холмського собору Св. Іоанна Златоуста був оздоблений «зорями золотими на лазурі».

Існувала й власна галицько-волинська іконописна школа. В останній третині XIII ст. була створена ікона Богородиці з Успенської церкви волинського села Дорогобужі, наприкінці XIII – на початку XIV ст. – ікона Богородиці з Покровської церкви Луцька («Волинська Богоматір» ). З галицьких найстарішою є ікона Покрова Богородиці (початок XII ст.).

Значного поширення набуло мистецтво книжкової мініатюри, якою щедро прикрашалися рукописні книги. Рідкісним зразком книжкового малярства слугує мініатюра «Спас зі Св. Григорієм Двоєсловом, Свстахієм та двома ангелами», що прикрашає книгу «Бесіди Св. Григорія Двоєслова» (друга половина XIII ст.). На зламі XIII-XIV ст. виготовлено багатоілюстроване Лавришівське євангеліє (Волинь).

Отже, Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ – ХІІІ ст. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Вийшовши на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і налякавши середньовічний світ середини ІХ ст., Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та варягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт було досить, щоб стримати його.

Давньоруська держава затуляла собою Європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хозар і болгар, потім печенігів, торків, берендеїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.