4. Утворення Галицько-Волинської держави.

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд занепадала і упродовж 2х століть Київська Русь розпалась на 15 окремих земель, зросло значення західних земель, які лежали далі від воєнних дій і боярство яких стало економічно і політично могутнім, - Галичини (назва походить від м.Галич, тепер Івано-Франківської області і Волині (назва походить від м.Волинь, тепер с.Грудек, Польща).

Формування Галицького князівства почалось у другій половині ХІ ст.; цей процес пов`язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого – Ростислава Володимировича – засновника галицької династії. Одним з найперших галицьких князів був син Володимира Великого Борис, згодом Всеволод (у Володимирі на Волині); приблизно у 1050-1054 рр. Галичину отримав Ростислав, якого звідти близько 1060 р. витіснили його дядьки, і він помер у 1067 р. у Тьмуторокані (Кубань), а Галичину і Волинь отримав син Ізяслава Ярославича Ярополк. Приблизно у 1085-1087 рр. Всеволод Ярославич (Великий Київський князь у 1078-1093 рр.) відібрав у нього галицько-волинські землі і віддав їх Ростиславичам – 3 синам Ростислава Володимировича: Рюрику - західну частину (Червену Русь – Перемишль), Володару - центральну (Звенигород), Василькові - південну (Теребовлю). По смерті Рюрика у 1094 р. Володар і Василько розділили Червену Русь і вели боротьбу за незалежність удільних князівств Галицької землі від Києва. Любецький з`їзд 1097 р. закріпив за ними їх міста, а Перемишль став столицею Галицької держави. Однак, на підмову волинського князя Давида, за нібито змову Василька з Мономахом про захоплення Київського престолу, Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113) осліпив Василька. У 1099 р. Святополк з уграми рушив війною на Галичину, але Володар і Василько перемогли їх під Перемишлем, і Ростиславичів було визнано спадковими князями Червеної Русі (сучасна Перемишльщина). У 1124 р. обидва брати (спершу Василько) померли. Галицьку землю розділили сини Володимира - Ростислав взяв Перемишль і Володимирко Звенигород, та сини Василька – Юрій взяв Галич і Іван Теребовлю. Близько 1131 р. Ростислав помер, і Володимирко передав його сину Івану Берладнику Звенигород, а сам перебрався у Перемишль. У 1141 р. померли сини Василька, не залишивши нащадків, тож Володимирко прилучив їх землі до Перемишльщини та, прогнавши Івана зі Звенигорода (давши йому кілька міст і сіл), об`єднав Перемишльське і Звенигородське князівства та став єдиним володарем держави (3/4 Галичини) і переніс столицю із Перемишля до Галича (у 1141 р.) і назвав державу Галицьке князівство. Воно простягалось від Сяну і Вислока на заході до Дунаю на південному сході і охоплювало у т.ч. Буковину і майже всю Румунію. У 1144 р. Великий Київський князь Всеволод Ольгович послав у Галичину військо (у т.ч. з поляками і уграми), щоб приєднати її до Києва; Володимирко програв битву під Перемишлем і сплатив йому викуп – 1400 грн. срібла. У 1153 р. Володимирко помер, і у 1153-1187 рр. князював його син Ярослав Осмомисл, який поширив кордони держави аж до гирла Дунаю, де заснував м.Новий (Малий) Галич (тепер м.Галац у Румунії), перебував у дружніх стосунках з Великим Київським князем, і його князювання стало періодом розквіту Галицького князівства. Князювання його сина від Ольги Володимира ІІ Ярославича (1187-1199) було завершенням династії Ростиславичів, оскільки він не мав синів.

У 1199 р. бояри закликали волинського (спершу новгородського) князя Романа Мстиславича (1199-1205), який об`єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство зі столицею у Галичі, потім Холмі (тепер м.Хелм у Польщі), а з 1272 р. у Львові.

Ставши правителем великої держави, Роман насамперед прибор­кав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польшу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув пере­могу, в результаті чого все Подніпров'я, зокрема Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої пол.. XIV ст. Галинько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель — від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа — «самодержцем усієї Русі». Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди дійшли і до стін Константинополя.

Період розквіту Галицько-Волинської землі за часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 р. західноукраїнські землі охопили князівсько-боярські міжусоби­ці. Їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час не виповнилося й трьох років). У справи держави почали втручатися сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично переросло у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили князівство. Над ним нависла загроза розпаду.

Галицьке боярство прагнуло відірвати Галичину від Волині й дома­галося проголошення на князівському столі кандидатами вигідних для себе людей. У послабленні Галичини і Волині були зацікавлені також найближчі сусіди — Польща й Угорщина.

Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запро­шуючи й усуваючи князів. 1211р. сини київського князя Ігоря Святосла­вовича, що спільно правили Галичиною, пішли на конфлікт із місцевим боярством, за допомогою якого вони свого часу утвердилися тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів (Володимира у Галичі, Романа у Звенигороді, Святослава у Володимирі-Волинському). У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем мало­літнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвер­дився один із найзаможніших місцевих феодалів — боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри «Данила князем назвали, а самі землю тримали». У боротьбі з боярством Данило спробував був спер­тися на віче, яке скликали у 1213 і 1235 pp., однак реальної підтримки й допомоги так і не отримав.

У цей складний час деякою опорою для молодої династії Романо­вичів стала частина волинських бояр, зацікавлена у відновленні великої й сильної держави. Не забувала вона при цьому і про власні інтереси. Рятуючись від боярських заворушень, Данило з матір'ю та братом Ва­сильком перебував при дворі угорського короля, а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині й дістав­ши підтримку феодалів, князь Данило зумів у 1238 р. підкорити Галич, а наступного року поновив владарювання над Києвом. Розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, але рефор­маторську діяльність Данила Галицького перервала монголо-татарська навала.

Данило Галицький мусив визнати себе васалом хана, однак зумів зберегти владу. Залежність Галицько-Волинської Русі від орди була мен­шою, ніж північно-східних князівств (у майбутньому — Московської держави). Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійсню­вали подушних переписів населення із метою обкладання його даниною. Однак галицько-волинські князі були зобов'язані під час військових по­ходів орди надавати у розпорядження ханів свою рать, а також сплачува­ти татарщину.

Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зо­крема, є згадка в англійській енциклопедії XIII ст., де Галичину ототож­нено з Руссю. Сусідні держави з тривогою та страхом спостерігали за її розвитком. Проти Данила Галицького виступила Угорщина в союзі з поляками, яких підтримали місцеві бояри. Однак 1245 р. у битві під Ярославом (нині місто у Польщі) Данило Галицький переміг коаліцію й остаточно поширив владу на весь регіон, відновивши Велике Галицько-Волинське князівство.

Ярославська битва стала важливою віхою в історії боротьби Південно-Західної Русі за незалежність. Ліквідація боярської опозиції сприяла поновленню єдиності Галицько-Волинської Русі. Данило відбудовує Во­линське князівство, зміцнює його кордони, знов налагоджує добросусід­ські відносини з правителями сусідніх країн. Він підтримував контакти з Папою Римським Інокентієм IV, погодився на унію, прийняв від Папи королівську корону і в 1252 р. став першим українським королем. Під­креслюючи мудрість князя, літописець (може, трохи перебільшуючи) за­значав, що він — другий після біблійного Соломона.

Зрозуміло, що піднесення Галицько-Волинської держави, її воєнні та дипломатичні успіхи не могли не викликати тривоги й занепокоєння монгольських ханів — правителів Золотої Орди. У 1245—1246рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, де домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство та визнав зверхність мирського хана. З переказів відомо, що хан Батий підніс Данилові келих кислого кумису, улюбленого напою монголо-татар, та порадив звикати до нього, бо, мовляв, «тепер ти один із нас».

Данило Галицький фактично став спадкоємцем усіх тих виключних прав, що належали раніше київським князям. Так, у 1246 р. він висуває на посаду київського митрополита кандидатуру від себе — Кирила. Рані­ше право на таке мали тільки правителі великокнязівського престолу в Києві.

Таким чином, встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не призвело до втрати політичної суверенності Галицько-Волинської держави, а навпаки, розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Щоб завоювати прихильність руського короля, угорський король Бела IV віддав свою дочку Константину за Данилового сина Лева (на його честь назвали місто Львів), а донька литовського князя Міндовга побралася з іншим Даниловим сином — Шварном, який згодом (з 1267 р.) став першим українсько-литовським князем.

Однак подальші історичні події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого зростання її воєнно-політичної могутності. Його спадкоємці зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому. Все ж попервах вони продовжували батькову політичну лінію.

По смерті Данила у Холмі після Бурундаєвого погрому у 1264 р. залишились: його брат Василько у Волині та спершу також у Галицькій і Перемишльській землях, син Лев спершу у Теребовлянській землі, а згодом у Галичині, син Мстислав спершу у Холмі, а згодом у Теребовлі, син Шварно у Холмі. Лев І князював у 1264-1301 рр.; захопив Закарпаття і Люблінську землю; підтримував дружні відносини з Угорщиною і Чехією. У 1269 р. помер Шварно, у 1270 р. – Василько, і волинським князем став його син Володимир, який помер у 1289 р. бездітним, тож передав свій уділ Теребовлянському князю Мстиславу. Внаслідок того, Галицько-Волинська держава розділилась на дві: одну отримав Лев, а другу Мстислав. Лев переніс столицю до Львова. По смерті Лева князював його син Юрій І Львович (1301-1308), який заволодів усією державою, так як Мстислав помер без спадкоємців, і прийняв титул короля та утворив у 1303 р. окрему Галицько-Волинську митрополію (першим галицьким митрополитом став Ніфонт). Юрій І переніс столицю до Володимира-Волинського; уклав союз із мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився з його дочкою, уклав союз з німецькими хрестоносцями проти Литви; його князювання було періодом найбільшого розквіту держави.