2. Держава і право князівської доби на території України

(IVст. – сер.XIV)

2.1. Політична історія Київської Русі та Галицько-Волинської держави

1. Переддержавні утворення у східних слов'ян.

2. Створення Київської Русі.

3. Теорії виникнення Київської Русі.

4. Передумови і наслідки розпаду Київської Русі.

5. Утворення Галицько-Волинської держави.

6. Передумови і наслідки падіння Галицько-Волинської держави.

1. Переддержавні утворення у східних слов'ян.

Слов'яни — жили тут ще в епо­ху раннього заліза. За археологічними даними їхньою прабатьківщи­ною були території, що сягали на заході Середньої Вісли і Карпат, на сході — Середнього Дніпра, на півночі — Прип'яті, а на півдні — середніх течій Дністра й Південного Бугу. Предками українців вважають східних слов’ян. Вони упродовж І тис. н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави.

Перші писемні згадки про слов'ян, яких називали венедами, від­носяться до початку І тис. н. е. Хроністи І—II ст. н. е. Пліній Стар­ший, Птолемей, Тацит свідчать, що венеди в ті часи були великим, ет­нічно стійким масивом і заселяли терени сучасного Полісся, Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини.

Венедську єдність праслов'ян зруйнувало вторгнення у II — III ст. з Балтії германського племені готів. Готська навала розрізала ранньослав'янську (венедську) спільноту на дві частини — за­хідну (склавини) і східну (анти). У кінці II — на початку III ст. анти і склавини утворили два могутніх політичних об'єднання на зразок примітивних імперій: Антське царство на сході і Словінське на заході, започатку­вавши процес становлення слов'янської державності.

Про державу антів пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Субтельний.

Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, які, за даними археології, заселяли територію Середнього Дніпра, Лівобереж­ного Дніпра і Південного Побужжя. Візантійські джерела пишуть про антів, як наймогутніших серед слов’ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалась формами «військової демократії». Тобто за небезпеки анти обирали собі авторитетного військового ватажка, владу якого всі визнавали.

За свідченням готського історика Йордана, слов’янськими племенами керували народні збори. У своїй книзі «Гетика» він пише, що «вони (слов’яни) не мають одного вождя, а управляють спільно». Кожне плем’я моло власні народні збори і свого вождя.

Прокопій Кесарійський описував звичаї антів та слов’ян: «Словенами та антами не володіє один муж, але споконвіку вони живуть народоправством і тому спільно цікавляться тим,що для них приємне і прикре. Вірять, що є один Бог». А імператор Маврикій (582-601рр.) згадував про слов’ян та антів так: «Словени та анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні і ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі… Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен з них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що багато князів, які живуть у незгоді, неважко їх направити одні проти одних…»

Основу конфедерації складав добровільний військово-політичний союз пле­мен, який у період великого переселення народів міг успішно проти­стояти експансії кочівників степу, та, в свою чергу, здійснювати військові походи на землі сусідів, що й підтверджується історичними фактами тієї доби. Йдеться про готські або скіфські війни антів у союзі з готами проти римського панування (III ст.); балканські війни антів і склавинів з Візантією, що увінчалися суцільним ослов'яненням Нижньої Наддунайщини та Північних Балкан (VI ст.). Збереглися вказівки, що Антське царство мало такі елементи державності, як тери­торія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче, яке обмежувало царські прерогативи, спадкове право управління, первинна ієрархія божеств.

У IV—VI ст. антське суспільство вступило в епоху військової демократії — перехідної форми управління сус­пільством, яка поєднувала в собі елементи суспільного самоврядуван­ня й публічної влади; головною формою суспільної організації були союзи племен, що складались з окремих племен, які мали власних вождів, свої племінні ополчення (дружини). Основою суспільства стає територіально-сусідська община. Дружина стала постійною організа­цією професійних воїнів, що служила опорою для племінної аристок­ратії. Поступово дружина перетворювалась на самостійний орган публічної влади. Вся влада зосереджувалась в руках військової арис­тократії, в розпорядженні якої знаходилась громадська скарбниця, що поповнювалась за рахунок військової здобичі, общинних внесків, міжплемінного оподаткування та судових штрафів.

В антів існувала хутірна (або мизна) форма землеволодіння, яка закономірно призвела до виникнення приватної власності на землю, що сприяло накопиченню надлишкового продукту.

Виникло орієнтоване на ринок ремісниче виробництво та більш-менш регулярна торгівля, яка досить швидко набувала характеру грошової. В обігу перебували араб­ські дирхеми і срібні римські динарії.

Прогресивний розвиток виробництва поглиблював майнове роз­шарування.

В антському суспільстві існувало патріархальне рабство, однак ра­бовласництво у східних слов'ян не стало домінуючим укладом. Поло­нені, захоплені антами під час військових походів, за викуп могли по­вернулися додому або ж залишитися в племені вже вільними людьми. Східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до ранньофео­дального.

На чолі Антського царства (конфедерації) стояли зверхники — царі (рекси), оточені можновладцями (приматами). Імена деяких із них відомі — царі Бож, Ардагас, Мукосій, дипломат Межамир, пол­ководці Добрагаст, Всегорд, Пирогаст та ін. Вчені припускають, що на етапі формування й становлення Антського царства влада рекса була виборною і тимчасовою (на час війни з сусідами і кочівниками-завойовниками). На цю посаду обиралися військові вожді, які мали авторитет серед народу. В період найвищої воєнно-політичної актив­ності Антського царства влада царів стає спадковою, з посиленням централізаторських тенденцій, але все ж не абсолютною. Народні збори — віче, обмежувало царські прерога­тиви. Існували племінні віча і загальноплемінні вічові збори царства. На останніх були присутні цар, його найближче оточення і представ­ники від племен на чолі з племінними аристократами, так звана рада племінного союзу. За даними істориків, на загальноплемінних вічових зборах вирішувались доленосні для Антського царства питання оборо­ни, військових походів, укладення миру тощо.

Формування і зміцнення спадкової влади місцевої племінної арис­тократії, зародження централізаторських тенденцій з боку рекса по­силили антицентрові настрої представників владних структур на міс­цях, що призвело до виникнення внутрішньої опозиції царській владі. З посиленням цих тенденцій послаблювалась Антська конфедерація. Наприкінці 50-х pp. VI ст. на Східну Європу нахлинула нова хви­ля завойовників — авари. З початку VII ст. (602р.) назва "анти" вже не фігурує в писем­них джерелах, натомість поширюється етнонім "склавини" (у пізній редакції — "слов'яни"), який вживається і в наші дні.

Найдавніший літопис згадує про такі слов'янські племе­на в Україні: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиня­ни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, криви­чі, ільменські слов'яни, які визначили остаточний розподіл слов`ян на - східних (сучасні українці, росіяни і білоруси), південних (болгари, македонці, серби і хорвати) і західних (поляки, чехи, словаки, морави, словенці).

Формою організації правління була «військова демократія». Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у по­ходах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватаж­ка (князя). Відтак виникає професійне військо — князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку вій­ськової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.

Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної орга­нізації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь. При цьому тривалий час іще існують первісні демократичні заклади — народ­ні збори і рада старійшин. Згодом народні збори перетворюються на збо­ри воїнів, де військовий ватажок, спираючись на своє оточення, вирішує питання у власних інтересах. А рада старійшин стає знаряддям посилен­ня влади й авторитету князя.

Таким чином, упродовж VII—VIII ст. «військова демократія» переросла у військово-ієрархічне правління — княжіння.

Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радни­ків, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробила­ся військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворен­ня ядра давньоруської державності — своєрідної федерації князівств під назвою «Русь».

На межі VIIІ—IХ ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян - Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км<sup>2</sup> і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині ІХ ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність і військові походи. Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини – забезпечувалось право володіння, користування майном і право власності; данина, полюддя, податки, а також майнові права сім`ї. За особливо тяжкі злочини передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до вигнання, та “божий суд”, який судив на підставі поєдинку сторін. У ІХ ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

У середині ХІ ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми). По смерті Рюрика у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг.