4.6. Забезпечення економічною дипломатією військово-технічного співробіт­ництва України.

Серед товарної номенклатури, яка користується найбільшим попитом за всю історію людства, пріоритет належить торгівлі людьми, наркотичними засобами та зброєю. Але якщо перше є незаконним, друге напівзаконним, то зброя була і залишається легальним засобом збагачення держав з розвиненим ВПК.

У військово-економічну історію ХХ століття увійшло як період якісного стрибка у вдосконаленні засобів винищення людей – від примітивних знарядь «ручної праці» (шабля, шпага, штик тощо), які ще досить активно використовувались в Першу світову війну, до ракетно-ядерної зброї, за допомогою людство може знищити все живе на Землі з планетою включно. В світовому військово-промисловому розвитку, що набув значного динамізму, відбулись кардинальні зміни, обумовлені перш за все військово-політичними, економічними та військово-технічними причинами.

Багатократно збільшились масштаби військової економіки, корінним чином змінилась її структура. В багатьох країнах сформувались великі, постійно функціонуючі в мирний час військово-промислові комплекси. Істотно змінилась відносна роль провідних центрів світового військового виробництва, збільшилось коло країн, що мають військову промисловість або наближаються до її створення. Поступово сформувалась принципово нова система організації і управління військово-економічною діяльністю, отримали широкий розвиток міждержавні військово-економічні зв’язки, глобалізація військового виробництва і нові явища в даній сфері.

В ХХІ ст. відомий вислів минулого «народ, який не годує власну армію, буде годувати чужу» набуває нового прочитання: «країна, яка не має власного виробництва озброєнь, буде змушена купувати їх за великі гроші в інших держав». Тому логічним та обґрунтованим буде зосередити увагу економіч­ної дипломатії на забезпеченні військово-технічного співробіт­ництва України з іншими державами з метою збереження своїх позицій на світовому ринку зброї.

Рівень співпраці із стратегічними партнерами у галузі військово-технічного співробітництва (ВТС) суттєво відрізняється від співпраці в інших галузях. Водночас, ВТС України з іноземними державами набуло надзвичай­ної ваги через значну кількість оборонних заводів, відносно велику частку населення, зайняту у сфері розробок та виробництва продукції військового і спеціального призначення та відсутності державного оборонного замовлення. Незважаючи на значне скорочення національного оборонно-промислового комплексу, він досі має стратегічне значення для національної економіки.

Слід відзначити, що хоча в 1991 р. Україна отримала практично третину усього військово-промислового потенціалу СРСР, її сучасні можливості по виробництву озброєнь та військової техніки оцінюються на рівні не більше 5% колишнього рівня (для довідки: потужності Росії при тих же вихідних умовах ВПК – за самими скромними підрахунками в 5 раз більше).

За даними Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, з 2000 р. в українському експорті почали домінувати нові розробки, до числа покупців крім Росії, Пакистану, Алжиру увійшли Китай, Індія, В’єтнам, Лівія, Ефіопія, Туркменістан.

В 2001 р. обсяги експорту продовжували зростати – за орієнтовними даними вони склали 0,5 млрд. доларів (причому переважна більшість тут належала новій бронетехніці, вертольотам та літакам). В 2002 р. до клієнтів України додався Азербайджан. Тоді ж до переліку вітчизняної продукції на експорт додались системи ППО «Кольчуга», газотурбінні двигуни для кораблів та катерів. Сума експорту за 2003 р. налічувала вже до 550 млн. доларів. Імпортерами стали Ємен та М’янма.

2004 р. – обсяг експорту впритул наблизився до позначки 0,6 млрд. дол.

Ще нещодавно Україна займала 6 місце в світі після РФ, США, Франції, Великобританії, Німеччини. Зараз роль України стала дещо скромнішою.

Практично, серед усіх країн, з якими свого часу було проголошено стратегічне партнерство, лише з Російською Федерацією рівень кооперації у військово-технічній сфері та партнерства на ринку озброєнь відповідає визначенню стратегічного партнерства. А саме, нині Росія залишається найбільшим партнером України у галузі ВТС.

Нерівномірність ВТС України із стратегічними партнерами підтверджує й нормативно-правова база. Зокрема, якщо з Росією укладено 13 міжурядових угод у галузі ВТС, з Республікою Узбекистан - три, з Республікою Польща та Республікою Азербайджан - по одній, то зі Сполученими Штатами та переважною більшістю європейських країн окремі угоди про ВТС відсутня.

Ще один цікавий факт – понад 50% експорту військової продукції спрямовується до Росії. Якщо додати сюди Туркменію та Азербайджан – частка країн СНД стає вирішальною (близько 2/3). На долю Західної Європи припадає 1,8%.

Співпраця в галузі ВПК ведеться за трьома основними напрямками – модернізація іноземних армій (Туркменія, Єгипет), постачання комплекту­ючих для нової техніки (Росія, Пакистан, Індія), постачання готових озброєнь.

Підприємствами, які працюють в сфері озброєнь, в Україні близько десятка. Це в повному обсязі підприємства авіабудування, дніпропетров­ський завод «Південмаш», харківський Завод ім. Малишева, запорізьке ВАТ «Мотор-Січ», київські ВО «Арсенал», «Артем», Дніпропетровський агрегатний завод, миколаївське підприємство «Зоря-машпроект», львівське «Текон-Електрон», харківське ЗАТ «ФЕД».

На сьогоднішній день в сфері військово-технічного співробітництва України є 2 головних проблеми: гостра конкуренція та питання політичного характеру. Головними конкурентами нашої держави на ринку озброєнь є Росія, Китай, розвинені держави НАТО. Так, останні створюють регулярні перешкоди для українського військово-промислового комплексу та чинять всілякий тиск. Зокрема, під час югославської кризи НАТО розцінило постачання Україною важкого озброєння в Македонію (яка була дружньою Сербії) як дестабілізуючий фактор. Згодом були звинувачення щодо нелегальних поставок вже згадуваних систем «Кольчуга» в Ірак в обхід санкції Ради Безпеки ООН (як згодом з’ясувалось – безпідставні).

Як вже говорилось, головним партнером України залишається Росія. Але тут є чимало проблем. Так, через невпевненість в майбутньому України як партнера в даній специфічній сфері, Росія почала згортати співпрацю з нашою державою, здійснюючи поступову заміну українських компонентів в своїй військовій продукції, скоротилась кількість спільних проектів. Серед «досягнень» України на даному азимуті – продаж Китаю готового на 90% авіаносного крейсера «Варяг» (Росія неодноразово пропонувала купити його, пропонувались самі різноманітні варіанти домовленостей); передача НАТО ряду «ноу-хау», використаних в комплексі ППО С-300; та найбільш істотної шкоди нанесла участь українських військових експертів у війні РФ з Грузією у Південній Осетії в 2008 р. (саме за участю означених фахівців були збиті декілька штурмовиків Су-25 та літак радіоелектронної розвідки та протидії Ту-22М3 збройних сил РФ).

Пошук партнерів в країнах західної Європи, більшість з яких входить в НАТО, є обмеженою. Тут вирішальним є невідповідність української продук­ції стандартам НАТО (це при тому, що чимало вітчизняних зразків переважають західні аналоги) з однієї сторони, і небажання (цілком зрозуміле) ділитись з Україною новітніми технологіями. Показовим в даному плані був епізод з перспективами підписання контракту на постачання літака АН-70 в збройні сили країн НАТО: після отримання від України усієї технічної документації в підписанні контракту було відмовлено, замість того концерн Airbus оголосив про початок розробки літака власного виробництва A-400M. Аналогічні приклади можна навести і по іншим галузям військово-технічного співробітництва.

Результатом такої стратегії стає поступове витіснення України з світових ринків озброєнь, що, зважаючи на рівень доходності та значимості з точки зору національної безпеки допустити ніяк не можна.