4.2. Економічна дипломатія в сфері енергопостачання.

Однією з найважливіших закономірностей розвитку світової економіки ХХ – початку ХХІ століття є швидке безперервне зростання виробництва та споживання енергії, перш за все за рахунок не відновлюваних енергоресурсів органічного походження, тобто вугілля, нафти і газу (табл. 4.2). На початок ХХ ст. частка споживання відновлюваних джерел енергії (головним чином – енергії гідроелектростанцій) складала всього 0,4%, тоді як невідновлюваних органічних видів палива – 99,6%. До середини та кінця ХХ століття хоча і відбулось деяке зростання споживання відновлюваних джерел енергії, їх частка в загальних обсягах споживання залишалась невисокою: в 1950 р. – 3,4%, в 2000 р. – 5,2% при відповідному зниженні частки органічних видів палива з 96,6% в 1950 р. до 90,2% в 2000 р.

Таблиця 4.2

Світове споживання первинних джерел енергії та його структура (млн. т умовного палива / %)

Роки	Всього	в тому числі
		вугілля	нафта	газ	ГЕС	АЕС
1900	700	661 / 94,4	26,0 / 3,8	10 / 1,4	3 / 0,4	-
1920	1525	1321 / 86,6	144 / 9,4	30 / 2,0	30 / 2,0	-
1940	2464	1878 / 74,6	441 / 17,9	113 / 4,6	73 / 2,9	-
1950	2536	1534 / 60,5	672 / 26,5	244 / 9,6	86 / 3,4	-
1960	4322	2206 / 51,0	1358 / 31,4	584 / 13,5	173 / 4,0	1 / 0,1
1970	7038	2418 / 34,4	2936 / 41,7	1368 / 19,4	296 / 4,2	20 / 0,3
1980	8910	2624 / 29,5	3835 / 43,0	1836 / 20,6	443 / 5,0	172 / 1,9
1990	11085	3207 / 28,9	4074 / 36,8	2659 / 24,0	599 / 5,4	546 / 4,9
1995	11680	3404 / 29,9	4108 / 35,1	2905 / 24,8	696 / 5,4	567 / 4,8
2000	12417	3670 / 29,6	4232 / 34,1	3290 / 26,5	650 / 5,2	575 / 4,6

Неухильною тенденцією світового споживання первинних енерго­ресурсів є зміна його структури в сторону зростання частки високо­ефективних джерел енергії – нафти та газу при зниженні частки вугілля та торфу.

При розгляді галузевих особливостей економічної дипломатії України слід звернути особливу увагу на інтереси держави в сфері взаємодії з іншими державами з питань енергопостачання. Так, своєчасне забезпечення держави енергоресурсами є питанням стратегічної безпеки держави, а реалізація їх за кордон та транзит своєю територією становить істотну статтю надходжень для будь-якої держави.

Діяльність України в сфері енергопостачання можна поділити на три складові: забезпечення власного споживання; реалізація енергоресурсів за кордон; їх транзит через територію держави.

Забезпечення власного споживання енергоресурсів включає в себе: виробництво електроенергії та теплової енергії; видобування або купівля за кордоном та подальше вживання сировинних матеріалів (нафта і природний газ та продукти їх переробки, кам’яне та буре вугілля, торф, горючі сланці, уран та тепловиділяючі елементи (ТВЕЛ) для атомних електростанцій та ін.); забезпечення безпечної експлуатації діючих електростанцій; купівля ком­плек­ту­ючих та деталей для нових електростанцій; розробка та впровадження нових технологічних рішень в сфері нетрадиційної електроенергетики.

Реалізація енергоресурсів за кордон передбачає:

• проведення геологорозвідувальних робіт;

• створення та подальше забезпечення діяльності підприємств видобувної сфери;

• створення та забезпечення діяльності енергогенеруючих підприємств;

• забезпечення ефективного функціонування транспортної мережі (залізничний, водний та трубопровідний транспорт, лінії електропередач);

• наявність державної підтримки (в тому числі і засобами економічної дипломатії) міждержавної співпраці в даному питанні.

Останні два пункти наведеного переліку залишаються актуальними і для транзиту енергоресурсів територією держави.

Основними партнерами України в питаннях реалізації електроенергії виступають держави, з якими наша держава має безпосередній державний кордон: Росія, Білорусь, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина. Саме вони імпортують електроенергію, і тільки Молдова та Росія в рамках внутрігалузевої торгівлі постачають аналогічну продукцію в Україну.

Проблемним з точки зору міжнародних економічних відносин для України є питання забезпечення потреб держави нафтою та газом. Так, пам’ятними залишаються газові конфлікти між Україною та Росією в січні 2006 р. та січні 2009 р. Називаються різні причини їх виникнення, проте головні висновки є схожими по суті. В першу чергу, мова йде про необхідність забезпечення якісного дипломатичного супроводу в ході підготовки та підписання нових угод в даній сфері, забезпечення стабільної та чіткої реалізації угод підписаних, необхідність оцінки можливостей диверсифікації джерел постачання енергоресурсів.

Тут слід чітко усвідомити, що робота по збільшенню чисельності джерел постачання енергоресурсів має свою специфіку, яка накладається характером товарів та методами їх транспортування. На сьогоднішній день головним постачальником природного газу є Російська Федерація, Узбеки­стан, Туркменістан та Казахстан. Причому транспортування газу з останніх трьох здійснюється територією Росії. Тобто має місце яскраво виражена залежність економіки України та її економічної безпеки від співробітництва з РФ. Альтернативні ж варіанти, що періодично звучать у вітчизняних наукових та публіцистичних джерелах носять характер скоріше теоретичних гіпотез, аніж практичних рекомендацій.

Так, за даними станом на 2009 р. перша десятка країн за розвіданими запасами природного газу виглядала наступним чином: Росія (близько третини усіх розвіданих запасів природного газу у світі), Іран, Катар, Туркменістан, Саудівська Аравія, Сполучені Штати Америки, Об’єднані Арабські Емірати, Нігерія, Венесуела, Алжир. За обсягами видобування природного газу перелік лідерів (станом на 2008 р.) виглядає наступним чином: Росія, Сполучені Штати Америки, Європейський Союз, Канада, Іран, Норвегія, Алжир, Саудівська Аравія, Катар, Китай. Україні тут належало 31 місце. Специфіка доставки природного газу полягає в тому, що оптимальним засобом його транспортування є трубопровідний транспорт, менш пошире­ним засобом – спеціальні танкери-газовози. Технології переміщення даного енергоресурсу іншими способами є економічно невигідними і містять складнощі в методах реалізації.

Українська газотранспортна система була споруджена в часи СРСР і розрахована на транзит її територією газу, що надходить з Росії в сусідні країни Західної Європи. Поставки в «реверсному» напрямку не передбачались. Тобто навіть за умови появи «вільних» обсягів природного газу в країнах ЄС та досягнення відповідних домовленостей неминуче виникне питання доставки купленого енергоресурсу в Україну. Так, спорудження нового газопроводу вимагатиме декілька мільярдів доларів США, яких в України на даний час немає. Не значно простішим є і варіант з транспортуванням зрідженого газу водним шляхом: по-перше, даний спосіб матиме перевагу над трубопровідним транспортом тільки в умовах відстані між продавцем та покупцем понад 2-3 тис. км, по-друге, основним елементом собівартості подібного способу є вартість завантаження-розвантаження, яке вимагає спорудження спеціальних терміналів (вартість інфраструктури є на порядок вищою).

Дещо схожим на ситуацію з газом є стан із нафтою у світі. Перша десятка країн за обсягами видобутку нафти в 2009 р. виглядала наступним чином: Саудівська Аравія, Росія, США, Китай, Індія, Іран, Канада, ОАЕ, Венесуела, Мексика. Головна відмінність між поставками нафти і газу для України полягає в більших можливостях по доставці нафти та нафто­продуктів водним та залізничним транспортом. А це, в свою чергу, спрощує завдання по диверсифікації джерел постачання енергоресурсів в Україну.

Стратегічним завданням для вітчизняної економічної дипломатії є забезпечення стабільності ролі нашої держави в системі транзиту нафти та природного газу з Азії та Росії в країни Європи. Зокрема, тільки в 2009 р. позитивне сальдо по послугам трубопровідним транспортом за даними Державного комітету статистики склало 2 101,9 млн. дол. США. Для цього уповноваженим органами державної влади та НАК «Нафтогаз України» необхідно: 1) забезпечити неухильне виконання взятих на себе міжнародних договірних зобов’язань по транзиту нафти та газу; 2) здійснювати роботи по своєчасній модернізації нафтопроводів та газотранспортної мережі; 3) створити спеціальні вимірювальні станції на території України, які б дозволили здійснювати оперативний моніторинг транспортних операцій з боку усіх зацікавлених сторін (Україна, Росія, ЄС). Невиконання даних умов може призвести вже в найближчому майбутньому до переміщення основних потоків транспортування газу через газопроводи «Північний потік» (з Росії по дну Балтійського моря в Німеччину) та «Південний потік» (з Росії по дну Чорного моря в Болгарію, Грецію, країни центральної Європи та Середземномор’я) в обхід України, що загрожує втратою для нашої держави за різними оцінками від 500 до 1500 млн. дол. США. Іншою загрозою буде втрата довіра до України з боку як РФ, так і ЄС, результатом чого буде обмеження зовнішньоекономічного потенціалу нашої держави та погіршання і без того непростих євроінтеграційних перспектив країни.