Питання для самоконтролю:

1. Значення мови вжитті суспільства.

2. У чому полягають особливості знакової системи мови?

3. Які функції виконує мова?

4. Поясність особливості кожного рівня мови.

5. У чому полягають особливості документа як мовного жанру та виду тексту?

Тема 2. Функціонально-стилістична диференціація мови

1. Загальнонаціональна та літературна мова.

2. Сучасна літературна мова.

3. Стиль як форма адаптації до ситуації.

4. Функціональні стилі сучасної літературної мови.

Місце офіційно-ділового мовлення в системі стилів.

Основні терміни: національна мова, діалект, літературна мова.

1. Загальнонаціональна та літературна мова.

Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII – початок XIX ст.). Нація – це стійка спільність людей, що має спільну територію, економічні й політичні зв’язки, літературну мову, культуру та традиції. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Діалект – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також – елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд із літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:

північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти);

південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти);

південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу й розвинулися в самостійну національну українську мову.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежать від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Серед різновидів соціальних діалектів виділяють професійні та групові жаргони, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови й будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації.

Першою пам’яткою, яка відбивала всі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561 рр.). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам’ятках ранішого часу, зокрема в Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов'яноруська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови й живого українського народного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мовою простою, руською, діалектом руським, – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й у Литві та в Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти ХІV – ХV ст., зокрема Литовський статут, у якому записано: «…писар земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы…».

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, появу нових українських слів. Значним був уплив також старослов'янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст. – російської мови. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні XVII ст. («Їхав козак за Дунай…», «Ой не ходи, Грицю…» та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну «Енеїду» (1798), яка започаткувала нову сучасну українську літературну мову. І. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він вибирав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови.

На 20 – 40-ті роки XIX ст. припадають спроби граматичного вивчення української мови. Важливу роль у процесі нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського «Граматика малороссийского наречия» (1818).

Ідею стандартизації української літературної мови в першій половині XIX ст. культивували також автори граматик, написаних у Галичині та на Закарпатті (І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, українська мова в Галичині першої половини XIX ст. була своєрідною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзької монархії, в ім’я поступу яких мову унормували й розвивали. Закріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки «Русалка Дністровая» (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), до якої увійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. Це справді був своєрідний «маніфест» відродження української мови та літератури в межах Галичини, сила якого виявлялася в мові – не книжній, штучній, а народній, подібній до тієї, якою писав Т. Шевченко.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку XX ст. Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина – галицьким варіантом, Закарпаття – «русинською» мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак найвиразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрянщині в період національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на «коренізацію». У 1921 році при УАН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підготовкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітників Академії наук видавалися переважно українською мовою (80 %). Однак, згодом, починаючи з 1930-х років, українська перетворюється на маргінальну мову в межах самої України. Були опубліковані рекомендації Міністерства освіти УРСР, у яких зазначалося, що вивчати українську мову в радянській Україні окремим категоріям громадян не обов’язково. Масовими були випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах Наслідком стала повна русифікація населення великих міст східних та південних областей України, катастрофічне зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровську, Сімферополі та інших містах.

Тому 1989 року виникла нагальна потреба і можливість у зв’язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові державного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон «Про мови в Українській PCP» закріпив державний статус української мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Законодавчо закріпила функціонування української мови як державної Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року:

Стаття 10.

Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Однак, попри те, що дана стаття дала чітку орієнтацію суспільству в розв'язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, довжелезний список заборон української мови, що здійснювався протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспільства не відбувається безболісно.