Завдання для самостійної роботи

МОДУЛЬ ІІ.

Методика здійснення соціального супроводу клієнта

1. Розробити схему соціального супроводу клієнта відповідно до основних етапів реалізації такої діяльності.

2. Провести діагностику і розробите план соціального супроводу клієнта центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, що перебуває у складних життєвих обставинах, відповідно до життєвої, історії клієнта (картки життєвих історій).

Категорії клієнтів:

- випускник інтернатного закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

• молода особа, яка повернулася з місць позбавлення волі;

• мати-одиначка.

3. Розробити критерії (показники) базової та поточної оцінки ефективності реалізації соціального супроводу клієнта центру соціальних служб для сім ї, дітей та молоді, що перебувають у складних життєвих обставинах, відповідно до життєвої історії клієнта (картки життєвих історій).

4. Підготовка реферату.

Теми рефератів:

1. Діагностика проблем та потреб клієнта.

2. Форми надання індивідуальної допомоги клієнту.

3. Сутність соціального супроводу клієнтів як форми надання соціальної допомоги.

4. Завдання та принципи реалізації соціального супроводу клієнта.

5. Основні етапи здійснення соціального супроводу.

6. Складання договору про співпрацю з клієнтом.

7. План соціального супроводу клієнта.

8. Комплекс соціальних послуг, які надаються клієнту в процесі соціального супроводу.

9. Структури, які залучаються до роботи з клієнтом у ході соціального супроводу.

10. Функції соціального працівника у ході здійснення соціального супроводу.

11. Формування мультидисциплінарної команди кваліфікованих спеціалістів у процесі соціального супроводу клієнта.

12. Сутність оцінювання ефективності соціального супроводу клієнта.

13. Базова оцінка: вивчення ситуації, діагностика, планування.

14. Оцінювання ефективності соціального супроводу на етапі безпосереднього надання послуг клієнтам - поточна оцінка.

15. Оцінювання ефективності на етапі завершення соціального супроводу клієнта.

16. Структура надання індивідуальних соціальних послуг клієнтам центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Модуль ІІІ. Організація соціального

супроводу різних категорій осіб

Теоретичний блок

Лекція 1. Організація соціального супроводу

різних категорій осіб

Мета: Дати характеристику організації

соціального супроводу різних категорій

осіб

Завдання:

• розкрити особливості організації соціального супроводу клієнтів у центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді;

• дати характеристику практики організації соціального супроводу окремих категорій клієнтів;

• розкрити сутність соціально-психологічної допомоги клієнтам у кризових центрах.

І. Організація соціального супроводу клієнтів у системі ЦСССДМ (центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді).

Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді як суб'єкти реалізації соціальної політики

На початку XXI ст. соціальна політика сучасної України зазнала значних змін, що було обумовлено кардинальною перебудовою соці­альної системи суспільства, зміною механізмів забезпечення та підтримки різних верств населення, визнанням впливу соціальних чинників на результативність виробничих процесів і відтворення здорового суспільства в державі.

У 1992 році розпочалась активна робота по створенню центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді як реалізаторів соціальної політики згідно з основними напрямами державної молодіжної полі­тики та завданнями, накресленими в Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15.12.1992, № 2859) і За­коні України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993, № 2998-ХП).

Становлення системи центрів соціальних служб в Україні можна охарактеризувати як процес, який і пройшов кілька етапів свого розвитку.

У період із 1992 по 1994 роки були створені обласні, Українсь­кий державний, міські (у містах республіканського значення) цент­ри соціальних служб для молоді, деякі районні та районні у містах центри соціальних служб для молоді. Одними з перших центри соці­альних служб для молоді були створені в Херсонській, Донецькій, Рівненській областях.

Суттєвий поштовх до розбудови мережі центрів ССМ надав прийнятий в 1993 році Верховною Радою України Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (5 лютого 1993 р. № 2998-ХП), в якому було визначено, що для на­дання практичної соціальної допомоги молоді Міністерство України у справах молоді та спорту разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, Рада міністрів Республіки Крим, місцеві органи державної влади та об'єднання громадян мають створювати соціальні служби для молоді. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 13 серпня 1993 року № 648 «Про соціальні служби для молоді» затвердив Типове положення про соці­альні служби для молоді, згідно з яким соціальні служби для молоді отримали статус спеціальних структур, що надають соціальні послу­ги та соціальну допомогу молоді віком від 15 до 28 років. Постано­вою колегії Міністерства України у справах молоді та спорту від 30.12.94 р. за № 32-а було затверджено Комплексну програму роз­витку соціальних служб для молоді на 1994-1997 роки, яка передба­чала план розвитку та поширення ЦССМ в Україні.

У 1995-1997 роках створюється мережа центрів соціальних служб для молоді та формується і вдосконалюється нормативно-правова база їх діяльності. Центри соціальних служб все більше виступають як активні суб'єкти реалізації соціальної політики, діяльність яких відпо­відає її принципам та має адекватні форми і методи урегулювання соціальних процесів. Безвідносно до конкретного суспільства пріори­тетними напрямами соціальної політики завжди є забезпечення соці­альних гарантій щодо здоров'я, освіти та зайнятості населення; органі­зація соціального обслуговування; подолання кризових явищ і соціальних проблем молоді, жінок, пенсіонерів та інших цільових груп; організація ефективного управління людськими ресурсами тощо.

В ракурсі розв'язання нагальних питань соціальної політики центри соціальних служб зарекомендували себе як первинні інституції, спроможні відповідно реагувати на зміни в суспільстві та здійснювати оперативне втручання з метою підтримки та допомоги тим верствам населення, які того потребують. Одночасно із зростанням показників стабільності діяльність центрів соціальних служб все більше починає набувати сис­темних ознак, що вказують на її здатність виконувати функції по орган­ізації, координації та узгодженню діяльності її складових елементів, а та­кож формувати та підтримувати оптимальне співвідношення між ними відповідно до соціального контексту регіональної політики.

Цей період створення мережі центрів соціальних служб характе­ризується активним пошуком і розробкою специфічних для соціаль­ної роботи методів і форм, організаційною розбудовою та зміцнен­ням мережі центрів СCM, що знаходить своє відображення у постанові Кабінету Міністрів України «Про розвиток мережі центрів соціальних служб для молоді» (17.10.1995, № 839).

У 1998-2001 роках розробляється нова модель діяльності центрів ССМ і в рамках їх діяльності започатковуються єдині організаційно-правові стандарти. Так, 21 січня 1998 року постановою Кабінету Міністрів України «Про подальший розвиток мережі центрів соці­альних служб для молоді та підвищення ефективності їх діяльності» за № 63 було затверджено Типове положення про соціальні служби для молоді, визначені основні завдання організаційної розбудови центрів ССМ і план розвитку їх мережі в Україні.

Розбудова нової моделі системи центрів ССМ припадає на 2001-2004 роки. Даний етап супроводжується здійсненням конкретних організаційно-правових заходів щодо реформування системи центрів ССМ. У грудні 2000 року Державний комітет України з молодіжної політики, спорту і туризму затвердив Програму організаційного розвитку системи центрів соціальних служб для молоді на 2001 рік. У ній вперше офіційно було дано визначення моделі центру соціаль­них служб для молоді.

Кабінет Міністрів України постановою від 03.10.2001р. №1291 «Про розвиток центрів соціальних служб для молоді» доручив Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Сева­стопольській міським державним адміністраціям завершити у 2002-2003 роках формування системи мережі центрів ССМ. Створення системи центрів соціальних служб для молоді нової якості відбувало­ся шляхом модернізації нормативно-правової бази їх діяльності, вста­новлення єдиних стандартів і нормативів щодо здійснення практич­ної соціальної роботи, її ресурсного забезпечення: організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного, науково-методичного, нормативно-правового, інформаційно-аналітичного тощо.

З метою організації соціальної роботи у сільській місцевості, відповідно до ст. 13 Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», починають створюватися центри соціальних служб для молоді у містах районного значення, селищах і селах. Станом на квітень 2004 року у 289 селищах і селах працювали спеціалісти по роботі з дітьми, молоддю, різними категоріями сімей.

Відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 27.08.2004р. № 1125 «Про утворення Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді» та від 27.08.2004 р. № 1126 «Про заходи щодо вдосконален­ня соціальної роботи із сім'ями, дітьми та молоддю» на базі Державного центру соціальних служб тля молоді 1 січня 2005 року було створено Державну соціальну службу для сім'ї, дітей та молоді як урядовий орган державного управління, а центри соціальних служб для молоді перей­меновано в центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Основні функції Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді:

• забезпечення розвитку та діяльності республіканського (АР Крим), обласних, районних, міських, районних у містах, сіль­ських і селищних центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та їх спеціалізованих формувань;

• забезпечення соціального супроводу дитячих будинків сімей­ного типу, прийомних сімей, сімей, що перебувають у кризо­вих ситуаціях, матерів, які мають намір відмовитися від ново­народжених дітей;

• надання психологічних, соціально-педагогічних, інформацій­них, юридичних, соціально-медичних, соціально-економічних послуг особам віком від 15 до 28 років, узятим під варту, а також тим, які звільнилися з місць позбавлення волі, їх соці­альний патронаж;

• розробка та впровадження в практику діяльності центрів соці­альних служб для сім'ї, дітей та молоді програми підготовки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до самостійного життя, їх соціальної та психологічної адаптації;

• впровадження заходів по формуванню здорового способу життя молоді (профілактика наркоманії, ВІЛ/СНІД);

• розробка, виробництво та розповсюдження соціальної реклами.

Створена Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді діє в складі Міністерства України у справах молоді та спорту і ске­ровує свою діяльність на подальший розвиток мережі центрів соці­альних служб для сім'ї, дітей та молоді. На найближчі роки пріори­тетним напрямом її діяльності є підтримка розвитку, насамперед, сільських і селищних центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та їх спеціалізованих служб.

Станом на 15.06.2006 року в Україні діяли; Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді, 27 регіональних, 478 районних, 168 міських, 41 районних у містах центрів СССДМ, 306 сільських та 25 селищних центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Соціальна робота у центрах соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді здійснюється за такими напрямами.

1. Профілактика соціального сирітства:

• соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей;

• запобігання відмовам від новонароджених дітей;

• реінтеграція дітей із будинків дитини в сімейне оточення;

• соціальна підтримка дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, вихованців інтернатних закладів у ході їх підготовки до самостійного життя.

2. Профілактика бездоглядності та безпритульності, правопору­шень і злочинності:

• соціальний супровід сімей, які опинилися у складних життє­вих обставинах;

• соціальна підтримка неповнолітніх, які перебувають у місцях позбавлення волі або умовно засуджені;

• соціальний патронаж неповнолітніх, які повернулися з місць позбавлення волі;

• здійснення профілактично-просвітницької роботи серед дітей, молоді та різних категорій сімей;

• комплексна допомога дітям, молоді та різним категоріям сімей при виході з кризової ситуації;

• соціальна робота щодо запобігання насильству в сім'ї та жор­стокому поводженню з дітьми.

3. Соціальна підтримка людей, які живуть із ВІЛ, та молоді, що вживає наркотики:

• соціальна підтримка сімей та дітей, які живуть із ВІЛ;

• впровадження стратегії «зменшення шкоди» серед молоді, яка вживає наркотики ін'єкційним шляхом;

• розширення мережі послуг, дружніх до молоді.

4. Соціальна реабілітація дітей та молоді з функціональними об­меженнями:

• соціально-психологічна, фізична реабілітація дітей та молоді з функціональними обмеженнями.

5. Соціальна освіта та виховання: розвиток волонтерського руху; розбудова студентських соціальних служб; виробництво та поширення соціальної реклами; розробка методичних матеріалів.

До основних нормативно-правових актів, що регулюють діяль­ність Державної соціальної служби та центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, належать:

• Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю»;

• Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»;

• Закон України «Про соціальні послуги»;

• Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»;

• Закон України «Про попереднє ув'язнення»;

• Закон України «Про охорону дитинства»;

• Закон України «Про попередження насильства в сім'ї»;

• Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі на певний строк»;

• Указ Президента України від 23.06.01 № 467 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, мо­лоддю та сім'ями»;

• Постанова Кабінету Міністрів України від 27.08.2004 №1125 «Про утворення Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді»;

• Постанова Кабінету Міністрів України від 27.08.2004 №1126 «Про заходи щодо вдосконалення соціальної роботи із сім'я­ми, дітьми та молоддю».

Соціальні послуги в системі центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді надаються також через мережу спеціалізованих фор­мувань, які мають визначену цільову соціальну групу, розроблені технології та методики соціальної роботи. Наразі в системі центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді функціонують такі спеціалізовані формування:

• служба соціальної підтримки сімей;

• служба по роботі з ін'єкційними споживачами наркотиків;

• мобільний консультаційний пункт соціальної роботи в сільсь­кій та гірській місцевостях, віддалених районах міст;

• школа волонтерів центру соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді;

• студентська соціальна служба;

• служба «Телефон довіри»;

• інформаційно-ресурсний центр центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді;

• консультаційний пункт центру соціальних служб для молоді у пологових стаціонарах, будинках дитини.

Окрім цього, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді здійснюють організаційно-методичне забезпечення діяльності зак­ладів соціального спрямування, які створюються місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування у разі їх необхідності для територіальної громади. До таких закладів соціаль­ного спрямування належать: центр соціально-психологічної допомоги; соціальний гуртожиток; соціальний центр матері та дитини; центр соціально-психологічної реабілітації для дітей та молоді з функціональними обмеженнями; центр для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді.

Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді є активним суб'єктом соціальної політики, діяльність яких спрямована на забез­печення соціального захисту різних цільових груп у складних ситу­аціях їх життя, створення умов для формування безпечного соціаль­ного середовища особистості.

ІІ. Категорії дітей, які потребують соціальної підтримки і реабілітації (групи ризику):

Перша категорія – це діти, котрі мають фізіологічні, психічні недоліки (порушення слуху, мови, зору, опорно-рухової системи, складні фізичні недоліки, затримка фізичного розвитку, розумова відсталість та ін.).

Друга група – так звані «соціальні сироти». Це в основному діти, які залишилися без опіки батьків (діти, від яких відмовилися, батьки яких позбав­лені волі). До них можна віднести і підлітків, які проживають у сім'ї алко­голіків, без постійного місця проживання, психічно хворих тощо.

Третя група – це підлітки, які триваліший час перебували в «сенсорній депривації» (психологічно недостатнє середовище розвитку). Це може бути наслідком інвалідності чи постійного впливу негативного фактора розвитку.

Четверта група – це підлітки з відхиленнями у структурі ігрової і навчальної діяльності. Це призводить до відхилень в емоційних контактах, у самоствердженні, професійному самовизначенні.

Найбільш важливими є такі завдання реабілітаційної діяльності:

1. Відновлення чи компенсаторний розвиток способів задоволення потреб підлітків з фізичними і психічними відхиленнями у розвитку.

2. Правовий захист «соціальних сиріт» та підлітків, які залишилися без батьківської опіки.

3. Відновлення сенсорного досвіду у підлітків, котрі мають затримку у психічному розвитку за допомогою індивідуальних програм розвитку.

4. Відновлення структури ігрової та навчальної діяльності.

5. Відновлення соціального статусу в сім'ї, колективі ровесників, суспільстві, що залежить від найближчого мікросередовища, але у взаємодії самого підлітка і його оточення.

6. Відновлення навичок спілкування. Воно залежить від рівня психологічної культури дитини і будується на основі індивідуальної ре­абілітаційної програми та програм організації дозвіллєвої діяльності.

7. Відновлення необхідного рівня освіти, тобто оволодіння базовим компонентом змісту освіти.

8. Створення умов для професійного навчання підлітків з різним рівнем освіти. Виконання цього завдання забезпечується створенням цілісної інфраструктури реабілітаційного професійного прискореного навчання.

9. Створення умов для самореалізації у професійній діяльності. Це завдання вирішується за умови створення цільових місць для підлітків і створення умов для професійного зростання і самореалізації в ме­жах цієї професійної діяльності, що сьогодні вкрай складно.

Звичайно, всі розуміють, що затрачені сьогодні кошти на реабілітацію 15-17-річних не завжди дозволяють одержати позитивні результати, оскільки певні їх установки в цей період є уже досить усталеними. Це свідчить про те, що можливість рецидиву у цьому віці досить висока. Тому пріоритетними можна вважати сьогодні перші шість завдань.

В реабілітаційній соціально-педагогічній діяльності можна вичленити такі основні функції:

1. Діагностична, яка використовується у двох випадках:

• при потребі діагностування цілісної вікової групи з метою виявлення «групи ризику»;

• при потребі діагностування конкретних випадків особистісних труднощів з метою виявлення причин труднощів.

Результатом може бути визначення соціального діагнозу розвитку підлітка та конкретних завдань реабілітаційної діяльності.

2. Прогностична функція дозволяє на основі визначених завдань роз­робляти програму реабілітаційної діяльності і прогнозувати поетапні зміни у процесі соціального розвитку підлітка та кінцевий результат реабілітаційної діяльності.

3. Освітня функція змушує соціального педагога враховувати освітній рівень підлітка і працювати у тісному контакті з вчителями школи, ПТУ.

4. Охоронно-захисна функція спонукає соціального педагога враховува­ти, яким чином гарантуються права підлітка у реабілітаційному процесі, і згідно з цим працювати у контакті з різними соціальними інститутами та адміністративними органами.

5. Організаторська функція забезпечує реалізацію соціальним педагогом складеної ним разом з підлітком реабілітаційної програми.

6. Комунікативна функція сприяє налагодженню соціальним педагогом необхідних контактів всіх зацікавлених осіб, налагоджує обмін інформацією.

7. Управлінська функція допомагає соціальному педагогові здійснювати управлінську діяльність: проектує процес реабілітації, вносить зміни в нього, якщо це потрібно, готує відповідні управлінські рішення для адміністративних органів стосовно свого підопічного.

8. Попереджувально-профілактична функція використовується соціальним педагогом, коли постає завдання закріпити позитивні результа­ти своєї діяльності і попередити можливі рецидиви.

Об'єктивним показником ефективності реабілітаційної діяльності є соціальні досягнення особистості.

До них можна віднести такі показники:

• вихованість особистості – це оволодіння соціально значущими спосо­бами задоволення потреб, формування почуття відповідальності за свої вчин­ки, здійснення морального вибору в суперечливих ситуаціях;

• освіченість особистості – оволодіння особистістю необхідною системою знань про суспільство, культуру, науку тощо;

• розвиток здібностей, які забезпечують особистості самоутвердження в суспільстві. Розвиток здібностей характери­зує індивідуальність, неповторність кожної людини;

• соціальна і професійна самореалізація особистості - визначення своєї ролі в суспільстві, мікроколективі, реалізація своїх потенційних можливостей у професійній діяльності;

• створення сім'ї — як усвідомлений крок сформованої особистості, яка бере на себе відповідальність за виховання майбутнього покоління.

Для реалізації поставлених завдань оптимальною умовою може бути створення структурної моделі служби соціальної реабілітації підлітків, яку ми розуміємо як сукупність реабілітаційних установ, які виконують спе­цифічні функції, перебувають у взаємозв'язку.

Практика засвідчує, що в межах міста може існувати кілька реабілітаційних моделей: централізована модель може створюватись в основному в невеликих пунктах, малих містах, районних центрах тощо. Характер­ною її особливістю є те, що ця структурна модель єдина і виконує багато функцій. А це змушує залучати до роботи спеціалістів різного профілю, що дозволяє укомплектувати реабілітаційний центр кадрами.

Позитивним у даному випадку є те, що клієнт може в одній установі вирішувати відразу кілька проблем. А спеціалісти можуть сукупно їх вирішувати на користь підлітка; профільна модель міської служби соціаль­ної реабілітації створюється у великих містах. її особливістю є розвиток різних реабілітаційних установ вузької профільної спрямованості, які вирішують окремі завдання. Це сприяє тому, що спеціалізовані установи працюють більш результативно.

Безумовно, що профільні установи без відповідної координації їхніх дій не можуть успішно вирішувати проблему в комплексі. Тому потрібна така модель, яка була б максимально наближена до мікросоціуму підлітка. Водночас це дозволяє уникати дублювання, охопити найбільш типові проблеми підліткового віку. Такою моделлю можуть бути, з одного боку, спеціалізовані реабілітаційні центри, з другого – централізований центр, який влагоджує взаємодію між ними.

Міська служба реабілітації підлітка повинна бути багаторівневою. На першому рівні забезпечується діагностика та надання первинної реабілітаційної допомоги. До спеціалістів цього рівня слід віднести соціальних педагогів клубів за місцем проживання, соціальних педагогів освітніх уста­нов, шкільних психологів, спеціалістів медико-педагогічних комісій.

Основними критеріями ефективності реабілітаційної діяльності на першому рівні можна вважати адаптацію підлітка і його збереження у природному середовищі розвитку, оскільки саме воно максимально забезпечить процес соціалізації особистості на основі соціальної взаємодії.

На другому рівні реабілітації підлітків необхідні установи вузької спеціалізації. Спеціалізація залежить від проблем, з якими стикається підліток. До установ вузької спеціалізації варто віднести освітні установи для дітей-інвалідів, Центри правового захисту дитинства, центри соціальної реабілітації, психолого-педагогічної допомоги, медичного напрямку, центри сім'ї і дітей, дозвіллєві центри, біржі праці, центри професійної підготовки, телефони довіри, притулки, дитячі будинки, притулки-розподільники, спеціальні школи та ПТУ, наркоцентри тощо.

В залежності від конкретної проблеми, соціальний педагог складає програму реабілітації клієнта.

Програма соціальної реабілітації дитини-інваліда

Складається з таких частин: 1) вивчення вихованця, з'ясування причин захворювання, відставання в розвитку і навчанні; 2) визначення форм і методів індивідуальної роботи; 3) організація навчання і виховання з врахуванням здоров'я дитини; 4) організація трудової діяльності дитини; 5) надання допомоги вихованцю, який перебуває в ситуації кризи; 6) консультування батьків; 7) дотримання прав дитини.

При цьому, соціальний педагог зобов'язаний дотримуватись таких основних принципів лікувальної педагогіки: відповідальності за здоров'я дитини; співчуття і турботи по відношенню до дитини; профілактики психічної, фізичної і соціальної кризи в стані дитини; індивідуального підходу в роботі з дитиною; об'єднання зусиль лікарів, батьків і дитини в процесі реабілітації; дотримання головної заповіді «Не нашкодь!»; заохочення дитини в її діяльності; використання в роботі факторів навколишнього середовища, природи, спілкування дитини з дорослими та однолітками.

Виходячи з основної мети лікувальної педагогіки – оздоровлення дитини – виділяють її основні засоби:

1. загально-терапевтичні, спрямовані на зміцнення здоров'я дитини, на її позитивне спілкування як основу психічного здоров'я;

2. лікувальні - організація консультацій спеціалістів для діагностики стану здоров'я і визначення лікування;

3. профілактичні - залучення дітей до різноманітної творчої діяль­ності з метою попередити відхилення в фізичному, психічному стані здо­ров'я, навчання культурі організації вільного часу, організації режиму в школі, вдома; навчання спостереженню за своїм здоров'ям; створення в центрі чи школі місць, де дитина могла б звільнитись від своїх переживань, страхів, негативних емоцій та напруження.

Найважливішим методом лікувальної педагогіки є метод переконання, який ґрунтується на сугестивному самонавіюванні. Окрім цього методу ефективними у лікувальній педагогіці є методи: ігротерапії (особливо, ігри на свіжому повітрі), аретотерапії (позитивного прикладу), імаготерапії, натурпсихотерапії.

Соціальні технології реабілітації девіантів

Однією з актуальних соціальних проблем є проблема девіантної поведінки. При формуванні соціальних технологій реабілітації девіантів слід враховувати наступні положення:

1. врахування позитивних якостей девіанта;

2. формування майбутніх позитивних життєвих намірів і сподівань;

1. залучення до суспільно-корисної діяльності, яка б зацікавила самого девіанта;

3. довіра і повага.

В процесі реалізації програми реабілітації особи з девіантною по­ведінкою соціальний педагог виконує такі функції:

• відновлення, що передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважали у індивіда перед виникненням дезадаптації;

• компенсації, яка полягає у формуванні у індивіда прагнення виправити певні негативні якості;

• стимуляції, спрямованої на активізацію позитивної мотивації діяльності індивіда.

При впровадженні технологій реабілітації девіантів використовуються ме­тоди: стимулювання діяльності, навіювання, перспективи, прикладу та вправи. Особливої уваги соціального педагога заслуговують так звані «діти ву­лиці». Робота з ними здійснюється, в основному, у двох напрямах:

1. створення умов для виживання таких дітей (організація нічлігу, харчування, надання медичної допомоги);

2. звільнення від негативного досвіду попереднього життя через зміцнення віри у власні сили та своє майбутнє.

Основним методом роботи з такими особами є соціально-педагогічний патронаж, основна форма роботи – організація соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на формування «Я-концепції».

Ефективність реалізації програми реабілітації осіб з девіантною поведінкою зумовлюється:

1) високою мотивацією усіх учасників програми: дитини, батьків, соціального педагога, спеціалістів;

2. психолого-педагогічною компетентністю спеціалістів;

3. координацією діяльності різноманітних державних служб: освіти, охорони здоров'я, міліції та ін.

Технологія соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників у закладах пенітенціарної системи

Основними принципами програми реабілітації малолітніх правопорушників є: залучення до праці; повага особистості вихованця; самоврядування; співпраця педагогів і вихованців.

Розрізняють такі типи діяльності соціального педагога у ВТК: карально-виховна; виправно-виховна; освітня; трудова.

Технологія діяльності соціального працівника у виховно-трудовому закладі включає наступні етапи:

А) вивчення документів засудженого, його особистості, з'ясування причин виникнення відхилень; розробка програми реабілітації засудженого з врахуванням форм і методів виховної роботи;

Б) реалізація програми реабілітації, якій сприятимуть - допомога засудженому в адаптації до нових умов життєдіяльності та попередження виник­нення можливих конфліктів з іншими вихованцями;

В) оцінка результатів перевиховання в закладі;

Г) оцінка результатів реабілітації після відбування засудженим покарання (визначається на основі дотримання правових норм по відношенню до звільненого, наявності у нього житла, середовища, у якому йому доведеться жити в майбутньому, відношення до нього оточення).

Технології соціальної реабілітації засуджених передбачають використання таких методів: 1) залучення засудженого до трудової діяльності; 2) метод перспективи; 3) метод позитивного прикладу.

Найважливішими засобами соціальної реабілітації засуджених виступають: слово, праця, режим, релігія.

Ефективність виконання програми реабілітації залежить від особливостей засудженого, терміну перебування в колонії; колективу, в який він потрапив; досвіду соціального педагога; виховних можливостей закладу.

Ресоціалізація неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням

Починаючи з 2001 року в Україні, після набрання чинності нового кримінального кодексу, в судах почали активно застосовувати стосов­но неповнолітніх, які скоїли злочини, звільнення від відбування пока­рання з випробуванням. Кількість неповнолітніх, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції (КВІ) — установі, на яку покладено виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, — за останні роки збільшилась в декілька десятків разів. Як правило, це підлітки віком від 14 до 18 років, засуджені за вчинення злочинів се­редньої тяжкості та деяких тяжких злочинів (крадіжки, грабежі, вима­гання, шахрайство, хуліганство тощо). Звільнення від відбування по­карання з випробуванням (за прийнятою у світі термінологією – пробація) застосовується, якщо суд дійшов висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У такому випад­ку на нього покладається низка відповідних обов'язків, зокрема він має попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого, повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з'являтися для реєст­рації в органи кримінально-виконавчої системи тощо. У разі, коли засуджений протягом іспитового терміну не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки, він повністю звільняється від відбування покарання (ст. 74-78 КК Укр.).

Активне застосування щодо неповнолітніх правопорушників по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі, відповідає світовим стан­дартам правосуддя щодо неповнолітніх, викладеним у резолюції 40/ 33 генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1985 року («Пекінські пра­вила»). Адже лише перебування у відкритому середовищі створює належні умови для соціалізації підлітків. Проте застосування альтер­нативних покарань згідно з п. 23-25 Пекінських правил має бути пов'язане з наданням їм необхідної допомоги у вирішенні побуто­вих проблем, навчанні та працевлаштуванні, із залученням до їх пе­ревиховання соціальних служб, добровільних організацій, представ­ників місцевих спільнот.

Ресоціалізація неповнолітніх, засуджених за скоєння злочину, є процесом реінтеграції їх у суспільство, під час якого неповнолітні мають відновити свій соціальний статус, набути якостей, необхідних для успішної правослухняної поведінки та розв'язання проблем, по­новити або встановити позитивні соціальні зв'язки, включитися у навчальну й трудову діяльність. Досягнути таких результатів лише за допомогою контролю з боку установ виконання покарання немож­ливо. Робота з ресоціалізації неповнолітніх, звільнених від відбуван­ня покарань із випробуванням, ускладнюється тим, що вони, як пра­вило, залишаються у тому ж мікросередовищі, де сформувалася їх протиправна поведінка. Можливості для безпосереднього корекційного впливу на сім'ю, учнівський або трудовий колектив, неформаль­ну групу підлітків, вирішення їх матеріально-побутових проблем в інспекторів КВІ обмежені. Отже, є потреба у проведенні з підлітка­ми та молодими людьми, звільненими від відбування покарання з випробуванням, комплексної соціально-педагогічної роботи, спрямо­ваної на усунення чинників, що призвели до скоєння ними правопорушень і заважають їх ресоціалізації після засудження.

Чинники протиправної поведінки неповнолітніх. Умовою виправ­лення та ресоціалізації підлітка, який скоїв правопорушення, є подо­лання чинників, що негативно впливають на розвиток його особис­тості, призвели до формування у нього протиправної поведінки та заважають його соціальній адаптації.

Протиправна поведінка є наслідком неспроможності або небажан­ня окремої людини знайти дозволений юридичними нормами спосіб задоволення власних потреб. Сучасна наука відкидає уявлення про зумовлену природою схильність окремих людей до протиправної поведінки. Причини протиправної поведінки слід шукати в соціаль­них умовах існування людини і в особистих рисах, що знижують адаптивні можливості людини, насамперед, в її мотиваційній сфері, ціннісних орієнтаціях, особливостях емоційно-вольової та інтелек­туальної сфери. Соціальні проблеми, з одного боку, породжують складні життєві ситуації, при розв'язанні яких людина порушує правові норми, а іншого – впливають на формування особистості людини.

Особистісні ж якості людини ускладнюють оцінку ситуації, не да­ють їй змоги прийняти адекватне рішення, свідомо управляти своєю поведінкою, протистояти негативному впливові інших осіб.

Серед соціальних чинників правопорушень можна назвати такі:

• загострення соціальних проблем (зниження життєвого рівня, проблеми зайнятості та працевлаштування, забезпечення жит­лом тощо);

• недосконале законодавство;

• недоліки у роботі правоохоронних органів;

• неефективна робота установ соціально-культурної сфери, об­межені можливості для змістовного проведення дозвілля;

• недоліки виховної роботи в освітніх закладах;

• демонстрація насильства, романтизація кримінального спосо­бу життя в програмах ЗМІ, в сучасному масовому кінематог­рафі та популярній музиці;

• низький рівень правової, педагогічної культури населення;

• поширення зловживання алкоголем, наркотичними речовинами;

• недостатній рівень соціального захисту населення;

• недоступність соціально-психологічної допомоги широким верствам населення тощо.

Названі чинники так чи інакше впливають на життя всіх людей та призводять до поширення злочинної поведінки як соціального явища. Формуванню протиправної поведінки з боку конкретної дитини, на­самперед, сприяють особливості її мікросередовища (сім'ї, навчально­го закладу, неформальної групи), зокрема такі, як перебування в кри­міногенному оточенні, виховання в проблемних і кризових сім'ях, відсутність індивідуального підходу до проблемної дитини у навчаль­но-виховних закладах, негативний вплив асоціальних груп однолітків.

Серед чинників, що пов'язані з сім'єю дитини, і призводять до її соціальної дезадаптації, можна виділити такі:

• безпосереднє залучення дитини до кримінальної діяльності, виховання її у дусі асоціальних цінностей;

• жорстоке поводження з дитиною, вчинення щодо неї насиль­ницьких дій, жорсткі методи виховання;

• недостатня увага з боку батьків до дитини, її виховання, задоволення її потреб, нехтування її інтересами;

• відсутність у сім'ї матеріальних умов для повноцінного роз­витку, життєдіяльності та виховання дитини;

• доручення виховання дитини педагогічно некомпетентним особам (наприклад, старшим дітям), а також особам, що ма­ють обмежені можливості щодо педагогічного впливу на ди­тину (особам похилого віку, сусідам, знайомим тощо);

• перенесення дорослими на дитину агресії, спричиненої яки­мись іншими проблемами;

• залучення дитини до конфліктів між батьками, конкуренція між ними через дитину, атмосфера емоційного напруження, взаємної неприязні;

• неадекватний стиль виховання та порушення педагогічної по­зиції батьків у благополучних сім'ях (гіперпротекція, гіпопротекція, емоційне нехтування дитиною тощо);

• неприйняття вікових змін у дитині в підлітковому віці – неврахування батьками вікових потреб підлітка, висування ви­мог до його поведінки та використання прийомів виховання, що не відповідають підлітковому віку.

Наслідком впливу вказаних чинників може бути незадово­леність фізичних і соціальних потреб дитини; формування у ди­тини асоціальних цінностей і стереотипів делінквентної поведін­ки, загальна невихованість; педагогічна занедбаність, відставання в фізичному, психічному та культурному розвитку; підвищення загальної тривожності та агресивності дитини, формування комп­лексу неповноцінності, заниженої самооцінки, невпевненості у собі; низький авторитет батьків для дитини, пошук нею зразків для наслідування поза сім'єю; пошук дитиною захисту та підтрим­ки в компанії однолітків або у сторонніх дорослих; бажання самоствердитись, привернути до себе увагу через ризиковані, зокрема делінквентні, вчинки.

У навчальному закладі та у неформальному спілкуванні до соц­іальної дезадаптації дитини можуть призвести наступні чинники:

• відсутність індивідуального педагогічного підходу до дитини з боку вчителів;

• навішування на дитину ярликів «важковиховуваної», «невстигаючої», «нездібної» тощо;

• цькування, таврування, нехтування вразливої або відстаючої дитини у групі;

• конфлікти між угрупованнями в школі та міжособистісні кон­флікти в шкільному класі;

• безпосереднє залучання до кримінальної діяльності та до вжи­вання алкоголю, наркотиків, токсичних речовин у неформальній групі;

• вплив негативного лідера.

Під впливом цих чинників дитина, з одного боку, втрачає впев­неність у собі, стає більш агресивною і позбавляється можливостей самоствердитися в межах соціальних норм, аз іншого – починає орієнтуватись на асоціальні цінності, залучається до підліткових уг­руповань, де вона може очікувати на розуміння, захист і підтримку.

Необхідно зауважити, що перебування у негативних мікросоціальних умовах далеко не завжди призводить до вказаних наслідків. Проте це у будь-якому випадку послаблює можливості дитини адап­туватися, задовольнити свої потреби, подолати складні життєві си­туації. Вплив сім'ї, формальної та неформальної групи, здебільшого, не безпосередньо призводить до закріплення у підлітка протиправної поведінки, а негативно позначається на формуванні його особистості.

До особистісних передумов формування протиправної поведінки належать такі особливості темпераменту, пізнавальної та емоційно-вольової сфери дитини, її характеру, світогляду, мотивації та ціннісних орієнтацій, які роблять її чутливою до психотравмуючих ситуацій, зменшують її здатність опиратися негативним соціальним впливам і знаходити правомірні способи подолання труднощів. Серед таких чинників варто виокремити:

1. Незадоволені потреби. Правопорушення, здебільшого, спрямо­вуються на задоволення звичайних потреб людини (фізіологічних, потреби у безпеці, належності до групи, у визнанні, самоствердженні, самореалізації тощо). Отже, поштовхом до правопорушення, як пра­вило, є не аномальність потреб, а неспроможність або небажання людини задовольнити звичайні потреби правомірним шляхом.

2. Психофізіологічні порушення. У певної кількості неповнолітніх правопорушників дослідження виявляли залишкові прояви органіч­них уражень центральної нервової системи, що були наслідком урод­жених і перенесених ними травм і захворювань. Проте причиною правопорушень, що вчинила дитина, стають не самі психофізіологічні порушення, а нехтування ними у навчанні й вихованні дитини.

3. Дезадаптивні емоційно-вольової якості. До девіантної поведін­ки призводять емоційно-вольові якості та їх комбінації, що ускладнюють об'єктивну, раціональну оцінку ситуації (запальність, впертість), самостійне прийняття та виконання рішення (нерішучість, нестійкість, несамостійність, конформізм і нонконформізм), перед­бачають силові засоби розв'язання проблемної ситуації (агресивність, жорстокість). Інколи, у підлітків делінквентна поведінка може, бути наслідком невдалого бажання позбутися (гіперкомпенсацією) якостей, які вони вважають негативними, наприклад, тривожності, боязкості.

4. Особливості розвитку пізнавальної сфери. Частина підлітків. відстає у загальному інтелектуальному розвитку або у розвитку окре­мих пізнавальних процесів, мови, уваги внаслідок перенесених ними травм, захворювань, недоліків виховання. Такі діти часто не справля­ються з навчальними завданнями, мають низьку успішність у навчанні, вони не користуються популярністю серед однокласників, можуть стати жертвами цькування, глузувань. Якщо педагогам не вдасться знайти підхід до таких дітей, використати корекційні методики або до них будуть застосовуватись покарання, у таких дітей зникне бажання вчитися і може закріпитися комплекс неповноцінності, занижена са­мооцінка, репутація нерозумних, бажання самоствердитись або захис­тити себе ризикованими чи делінквентними діями.

5. Педагогічна занедбаність. Якщо дитина не отримала належного піклування та виховання в сім'ї через девіантну поведінку батьків, не­виконання ними своїх батьківських обов'язків або через їх педагогічну некомпетентність, вона може відставати від однолітків у фізичному розвитку, розвитку пізнавальних процесів, вольових якостей, культури, не оволодіти базовими знаннями та вміннями, необхідними для .успіш­ного навчання, спілкування в колективі, самообслуговуванні тощо. Такі діти страждають від стигматизації, можуть порушувати дисципліну, вчиняти протиправні дії через те, що просто не знають норм або не вміють іншим чином поводитись, задовольняти свої потреби.

6. Стереотипи асоціальної та дезадаптивної поведінки. Деякі підлітки засвоюють стереотипи агресивної, аморальної, делінквентної поведінки, отримуючи позитивне підкріплення (заохочення) після перших, спонтанних спроб таких дій або. спостерігаючи за успішною подібною поведінкою інших.

7. Помилкові, хибні уявлення і переконання. До правопорушень можуть призводити засвоєні підлітком у дитинстві під впливом батьків або однолітків хибні, ірраціональні уявлення, що суперечать реальності, нормам права і моралі, проте поширені у певних групах.

8. Несформованість комунікативних навичок. Деякі підлітки звер­таються до протиправних, насамперед насильницьких, дій, оскільки не вміють позитивно і впевнено розв'язувати окремі ситуації у взаєми­нах з іншими людьми: аргументовано доводити свою думку, досягати взаєморозуміння та конструктивно розв'язувати конфлікти, входити до нового колективу, звертатися за допомогою або відмовлятися від прохань інших людей, протистояти тиску групи, маніпуляціям тощо. Якщо підліток зазнає невдачі в подібних ситуаціях або лише очікує на неї, він може застосувати насильницькі дії для досягнення своєї мети, залякування опонента, для зняття емоційного напруження.

9. Невирішені особистісні проблеми, міжособистісні конфлікти, Внаслідок невирішення таких проблем підліток може скоїти протип­равні дії для того, щоб відстояти свої інтереси в конфлікті, самоутвер­дитись у своїх очах та в очах оточуючих, привернути до себе увагу, отримати засоби вирішення цих проблем (наприклад, гроші, пре­стижні предмети), перенести агресію, викликану проблемами, на інших осіб або предмети.

10. Невпевненість у собі, неадекватна самооцінка. Підліток, що має занижену самооцінку, переконаний у своїй некомпетентності та неуспішності, невпевнений у собі, може скоїти правопорушення лише тому, що не вірить у можливість, досягнути своєї мети соціально-прийнятним шляхом або хоче таким чином виразити свій протест, подолати дискомфорт, самоствердитись.

11. Екстернальний локус контролю. Локус контролю — схильність людини вбачати причини своїх дій та відповідальність за них у собі або в зовнішніх обставинах. Особи з екстернальним локусом конт­ролю вважають, що те, що з ними відбувається, особливо неприєм­ності, є результатом впливу зовнішніх сил, обставин, дій інших, а вони просто вимушені діяти таким чи іншим чином. Екстернальна позиція підлітка найчастіше призводить до скоєння правопорушення, адже він не вважає себе відповідальним за свої дії.

12. Низький культурний рівень, несформованість соціально ко­рисних інтересів. Несформованість інтересів і невизначеність пріо­ритетів особистості може бути фоном для протиправної поведінки підлітків. Якщо дитина не бачить перспектив щодо власного розвит­ку, вона орієнтується на задоволення швидкоплинних потреб. Якщо у дитини не сформований інтерес до культури, високого мистецтва, пізнання світу, творіння прекрасного тощо, вона прагнутиме отримувати примітивні задоволення, засоби для яких вона може знай­ти за допомогою делінквентної поведінки.

13. Асоціальна спрямованість особистості. У підлітка система ціннісних орієнтацій ще формується і є суперечливою, підліткові уявлення про цінності, як правило, переглядаються в юнацькому віці. Проте частину асоціальних цінностей підліток вже запозичив у батьків або в однолітків, з творів масової культури та ЗМІ. Але по­слідовно асоціальною ціннісна орієнтація у підлітка може бути лише тоді, коли він виховується в асоціальному середовищі.

14. Прояви кризи підліткового віку. Ризик скоєння підлітками правопорушень збільшують психологічні особливості цього віку і типові підліткові поведінкові реакції (емансипації, групування, імітації, компенсації тощо), які впливають на вирішення їх проблем. Названі реакції цілком природні для підліткового віку, але через конфлікти з дорослими та їх невмілі виховні дії. можуть стати при­чиною делінквентних учинків підлітка та призвести до закріплення протиправної поведінки.

Наявність у підлітка названих ознак не обов'язково призводить до протиправної поведінки, проте перебіг кількох із них значно підви­щує ризик того, що за несприятливих обставин дитина скоїть право­порушення.

Певні особистісні .якості можуть призвести до протиправної по­ведінки, лише за умов асоціальної ціннісної орієнтації. Серед таких якостей можна назвати активність, ініціативність, кмітливість, вина­хідливість, підприємливість, лідерські якості. Проте ці самі якості можуть стати резервом, ресурсом для ресоціалізації, адже сприяти­муть адаптації неповнолітнього. Важливо виявляти і підтримувати ці якості, а також шукати ресурси в мікросередовищі дитини; підтримку з боку батьків, членів розширеної родини підлітка, оточу­ючих, педагогів, представників громадських організацій тощо. Це має стати одним із завдань роботи з ресоціалізації неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Технологія соціальної реабілітації неповнолітніх, засуджених до по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі

Соціально-педагогічна ро­бота, спрямована на ресоціалізацію неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням, передбачає їх соціальну ре­абілітацію і соціальний супровід таких неповнолітніх та їх сімей, що здійснюються протягом, певного часу після завершення випробувального терміну. Соціальна реабілітація неповнолітнього правопоруш­ника передбачає подолання негативних особистісних якостей та особ­ливостей соціального середовища, що сприяли вчиненню ним пра­вопорушення, надання; йому допомога у ресоціалізації та у соціальній адаптації.

Технологія соціальної реабілітації неповнолітнього, засудженого до альтернативних покарань, визначає мету та завдання соціальної реабілітації неповнолітнього, можливі напрями та етапи реабілітації, зміст діяльності на кожному з етапів, методи, що при цьому можуть бути застосовані, та орієнтовний розподіл обов'язків між фахівцями, залученими до соціальної реабілітації неповнолітнього. Запропоно­вана технологія базується на тому, що для ресоціалізації неповноліт­нього необхідно усунути причини, що призвели до скоєння ним зло­чину, та чинники, які заважають його соціальній адаптації.

Метою соціальної реабілітації неповнолітніх, схильних до про­типравної поведінки, є повернення цих дітей до правослухняного життя, створення умов для їх повноцінного фізичного і психічного розвитку, для успішної соціалізації, подолання особистісних про­блем і конфліктів з оточенням.

Завдання соціальної реабілітації:

• встановити причини протиправної поведінки дитини, чинни­ки, що сприяють її формуванню, заважають виправленню та ресоціалізації;

• подолати особистісні чинники, що спричинюють протиправну поведінку або заважають соціальній адаптації;

• усунути чинники соціального середовища, що ускладнюють соціальну адаптацію дитини, спричинюють її проблеми, нега­тивно впливають на формування її особистості та поведінки;

• сприяти закріпленню у дитини мотивації до законослухняної поведінки;

• сприяти розвитку позитивних особистісних якостей, оволоді­нню нею вміннями, необхідними для подолання проблем і за­доволення потреб;

• сприяти створенню соціальних умов, необхідних для повноцінної життєдіяльності дитини;

• інтегрувати дитину в соціально-позитивне середовище.

Відповідно до цих завдань робота із соціальної реабілітації неповнолітнього має передбачати такі дії (кроки, етапи, напрями роботи):

1. Встановлення контакту з неповнолітнім та його сім'єю, моти­вування їх до співпраці й роботи над проблемами неповнолітнього.

2. Дослідження особистості неповнолітнього та соціальної ситу­ації його життєдіяльності (визначення особистісних чинників і чин­ників мікросередовища, що заважають соціальній адаптації неповно­літнього, сприяють формуванню у нього протиправної поведінки; визначення наявних ресурсів, що можна використати для соціальної адаптації та ресоціалізації неповнолітнього).

3. Планування заходів із реабілітації та ресоціалізації неповнолі­тнього (розробка фахівцями плану заходів та узгодження їх з непов­нолітнім та його сім'єю).

4. Контроль за поведінкою неповнолітнього, за дотриманням ним умов звільнення від покарання, норм моралі та права, угоди щодо співпраці.

5. Психологічна та педагогічна реабілітація неповнолітнього (ко­рекція дезадаптивних і розвиток соціально-позитивних індивідуаль­них якостей, подолання залежностей, сприяння вирішенню особис­тих проблем).

6. Формування сприятливого соціального-педагогічного середо­вища навколо неповнолітнього (психологічна і педагогічна допомога сім'ї неповнолітнього, попередження негативного впливу на непов­нолітнього його неформального оточення, організація індивідуаль­ного педагогічного підходу до неповнолітнього та захист його прав).

7. Соціальна реінтеграція та реадаптація неповнолітнього (спри­яння вирішенню ним побутових проблем, його навчанню та трудовій діяльності; підтримка соціально-позитивної активності неповноліт­нього).

8. Оцінка процесу і результату реабілітації неповнолітнього.

У роботі із соціальної реабілітації неповнолітнього засудженого, звільненого від відбування покарань із випробуванням, беруть участь фахівці різних установ і служб: кримінально-виконавчої інспекції, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, служб у справах непов­нолітніх, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, служб зайнятості, навчальних закладів тощо. Від взаємодії між ними багато в чому буде залежати успішність ресоціалізації неповнолітнього.

Робота з соціальної реабілітації неповнолітнього, звільненого від відбування покарання з випробуванням, розпочинається з момен­ту отримання територіальним підрозділом кримінально-виконавчої інспекції (далі – КВІ) судового вироку щодо неповнолітнього. У ви­року міститеся інформація про характер та обставини скоєного не­повнолітнім злочину, умови його звільнення, від відбування покаран­ня та первинна інформація про самого неповнолітнього (місце його проживання, правовий статус). Інспектор КВІ встановлює контакт із. неповнолітнім та його батьками (опікунами) та призначає першу зустріч із ними. Якщо з матеріалів справи стає зрозуміло, що непов­нолітній (або його сім'я) знаходиться у кризовій ситуації чи непов­нолітній має особливий статус (інвалідність, сирітство, відсутність постійного місця проживання тощо), на першу зустріч можуть бути запрошені фахівці центру соціальних служб для сім'ї, дітей та мо­лоді або служби у справах неповнолітніх.

Під час першої зустрічі інспектор КВІ або фахівець, що буде супроводжувати неповнолітнього, прагне встановити контакт з непов­нолітнім та його батьками (опікунами), оснований на взаємній довірі та повазі, мотивувати їх співпрацю з КВІ та соціальними службами. Неповнолітньому та його батькам пояснюють їх права та обов'язки, умови взаємодії з інспекцією, можливості отримання послуг соціаль­них служб. На основі отриманої від неповнолітнього та його батьків інформації щодо їх проблем та обставин життєдіяльності визнача­ють фахівців і служби, які доцільно залучити до соціально-педаго­гічної роботи з неповнолітнім та його сім'єю.

Наступним кроком у роботі з соціальної реабілітації неповноліт­нього засудженого, звільненого від відбування покарання з випро­буванням, стає вивчення соціальної ситуації життєдіяльності непов­нолітнього та його сім'ї, особистісних якостей неповнолітнього, його поведінки, характеру взаємовідносин з оточуючими, проблем і по­треб. Увага приділяється визначенню чинників, що призвели до скоє­ння неповнолітнім правопорушення, до формування у нього інших проявів девіантної поведінки (агресивності, зловживання алкоголь­ними напоями, адиктивної поведінки тощо), заважають, його соц­іальній адаптації, а також його індивідуальним особливостям, що можуть стати ресурсом соціальної реабілітації (соціально позитивним інтересам, цінностям, схильностям і здібностям, вмінням і навичкам тощо). При проведенні цієї роботи використовуються методи індив­ідуального інтерв'ю, психодіагностики, аналізу незалежних характе­ристик (наданих за місцем роботи, навчання або проживання), спостереження за поведінкою та взаємовідносинами неповнолітнього.

Можливе проведення соціального інспектування умов його життєд­іяльності в сім'ї (за місцем проживання). Вивчення індивідуального випадку неповнолітнього може проводитись протягом декількох зу­стрічей, в них можуть брати участь психологи, соціальні педагоги і фахівці соціальних служб, навчальних закладів.

На основі проведеної оцінки фахівці визначають засоби педаго­гічного, корекційного впливу, що доцільно застосувати при роботі з клієнтом, засоби впливу, використання яких щодо клієнта є небажа­ним, індивідуального педагогічного підходу до неповнолітнього у навчальному закладі, рекомендації щодо спілкування з неповнолітнім та його сім'єю.

Надалі формується план соціальної реабілітації неповнолітньо­го. Він складається з визначення (на основі проведеного аналізу) мети завдань і методів роботи з неповнолітнім та його сім'єю, а також певної послідовності заходів виховного, психокорекційного і реінтеграційного характеру, до яких необхідно залучити неповноліт­нього, а також послуг, які неповнолітньому та його сім'ї доцільно надати в соціальних службах, медичних закладах тощо. Оскільки виконання плану соціальної реабілітації, як правило, передбачає взаємодію різних установ і служб, в його розробці мають брати участь фахівці: залучених організацій. Ефективною формою їх співпраці на цьому етапі є проведення координаційних нарад фахівців із планування роботи з кожним конкретним засудженим. При цьому інспектор КВІ або один із фахівців соціальних служб має виконувати функцію координатора роботи по кожному індиві­дуальному випадку.

Розроблений план обговорюється з неповнолітнім та його бать­ками, у разі необхідності, в нього вносять необхідні корективи. Важ­ливо, щоб неповнолітній прийняв мету та завдання реабілітації як свої власні, а передбачені в ньому заходи відповідали його потребам та інтересам. З неповнолітнім та його сім'єю обговорюються також правила та обмеження, яким їм необхідно буде слідувати. Підліток та його батьки повинні зрозуміти необхідність цих обмежень як та­ких, що насамперед захищають їх від негативного впливу зовнішнь­ого середовища. Під час бесіди з неповнолітнім та його сім'єю визна­чаються час і місце проведення запланованих заходів, перелік служб та організацій, до яких вони звертатимуться, послуг, що вони отри­муватимуть.

Подальша робота з соціальної реабілітації неповнолітнього за­судженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, згідно з розробленим планом здійснюється у наступних напрямах:

• Контроль за поведінкою неповнолітнього. Інспектор КВІ періо­дично зустрічається з неповнолітнім, за допомогою аналізу харак­теристик і довідок збирає та аналізує інформацію щодо випадків порушення з боку неповнолітнього норм правопорядку, покладе­них на нього судом обов'язків та обмежень, особливостей роботи, навчання та життєдіяльності неповнолітнього. Працівники кримі­нальної міліції у справах неповнолітнього та дільничний інспектор міліції відвідують неповнолітнього за місцем проживання, прово­дять із ним профілактичні бесіди правового характеру, опитують сусідів неповнолітнього щодо його поведінки. У випадку, коли от­римана інформація свідчить про порушення неповнолітнім норм правопорядку та умов звільнення від відбуття покарання, з ним та його батьками проводяться попереджувальні бесіди. Якщо ж випад­ки порушень повторюються, справа неповнолітнього передається до суду.

• Психологічна та педагогічна реабілітація неповнолітнього за­судженого. Цей напрям може передбачати корекцію особистісних рис дитини, що обумовлюють девіантну поведінку і сприяють соціальній дезадаптації, консультування з питань вирішення особистих проблем і подолання міжособистісних конфліктів неповнолітнього, надання допомоги неповнолітньому в самопізнанні й у визначенні особистіс­них пріоритетів, у розвитку соціально-позитивних якостей, психоте­рапевтичну допомогу в подоланні залежностей (адикцій) та сприян­ня отриманню ним необхідного лікування. Індивідуальна виховна робота з неповнолітнім спрямовується на корекцію переконань, ціннісних орієнтацій, формування у нього мотивації до правослухняної, соціально-прийнятної поведінки, сприяння набуттю неповнолітнім навичок конструктивного подолання проблем і розв'язання конфліктів, позитивної соціальної поведінки, подоланню непов­нолітнім згубних звичок, формуванню у нього цінностей і навичок здорового способу життя. В проведенні такої роботи беруть участь психологи та соціальні педагоги соціальних служб і навчальних зак­ладів. Використовуються методи індивідуальної педагогічної бесіди, консультування, психотерапії, соціально-психологічного тренінгу, організації самовиховання. Можливе використання як індивідуальних, так і групових форм роботи, зокрема організація зустрічей груп взаємодопомоги неповнолітніх засуджених.

• Формування сприятливого соціального-педагогічного середови­ща навколо неповнолітнього. Робота спрямована на попередження негативного впливу на неповнолітнього, захист його прав і на ство­рення для нього належних умов життєдіяльності. Діяльність КВІ та фахівців соціальних служб спрямована на усунення негативного впливу на неповнолітнього з боку членів сім'ї, яким властива асоці­альна поведінка, запобігання жорстокому поводженню з непов­нолітнім у сім'ї та використанню батьками неадекватних засобів ви­ховання; сприяння підвищенню педагогічної культури батьків неповнолітнього або членів сім'ї, що займаються його вихованням, визначенню ними адекватної педагогічної позиції щодо неповноліт­нього, покращанню морально-психологічного клімату в сім'ї непов­нолітнього. При роботі з сім'єю неповнолітнього використовуються методи педагогічної бесіди, консультування, сімейні конференції із залученням членів розширеної сім'ї. Сім'ї можуть бути запропоно­вані матеріальна допомога та послуги соціальних служб. У разі необ­хідності ставиться питання про позбавлення або обмеження батьків­ських прав і про виховання неповнолітнього у прийомній сім'ї. Соціально-педагогічна робота за місцем навчання неповнолітнього передбачає налагодження індивідуального педагогічного підходу до неповнолітнього, запобігання його тавруванню (стигматизації) з боку адміністрації навчального закладу, педагогів та учнів. Можливе про­ведення консультацій, педагогічних консиліумів, розробка індивіду­альних навчальних програм. У разі отримання інформації про пору­шення прав неповнолітнього (зокрема на працю, освіту, належні умови проживання, захист від насильства, отримання соціальних послуг тощо) КВІ та соціальні служби використовують доступні правові засоби (офіційні листи, звернення, клопотання) і консульту­ють неповнолітнього та його батьків із питань захисту їх прав.

• Соціальна реадаптація та реінтеграція неповнолітнього. Перед­бачається сприяння первинній або вторинній зайнятості неповнолі­тнього, надання йому допомоги в отриманні загальної і професійної освіти, послуг соціальних агенцій, медичних послуг. Неповнолітній забезпечується для цього необхідною інформацією, отримує консуль­тації й направленій до відповідних установ. Підтримується соціаль­но позитивна активність неповнолітнього. Соціальні педагоги соціальних служб і навчальних закладів сприяють залученню непов­нолітнього до наукових і творчих гуртків, спортивних секцій, ди­тячих громадських організацій.

У ході проведення указаної роботи працівники КВІ або про­відних соціальних служб здійснюють обмін інформацією між фахі­вцями, які беруть участь у соціальній реабілітації засудженого не­повнолітнього, оцінюють ефективність проведених заходів, коригують та узгоджують плани роботи.

Оцінка результатів роботи з соціальної реабілітації неповноліт­нього засудженого, звільненого від відбування покарання з випро­буванням, передбачає визначення рівня соціальної і психологічної адаптованості особистості неповнолітнього. Проведена соціально-пе­дагогічна робота може вважатися успішною, якщо підліток не лише дотримується прийнятих у суспільстві норм і правил поведінки, а й здатний самостійно приймати рішення, задовольняти потреби та долати проблеми соціально-прийнятними засобами. Успішність ро­боти з ресоціалізації неповнолітнього засудженого багато в чому за­лежить від злагодженості роботи фахівців різних установ і служб, а також від дотримання ними гуманістичних принципів соціально-педагогічної роботи.

Сутність соціального супроводження прийомних сімей і

дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ)

В основі соціального супроводження лежить оцінка та планування послуг. Елементом цього процесу є індивідуальна оцінка потреб прийом­ної дитини/дитини-вихованця та прийомної сім'ї/ДБСТ для визначен­ня потрібного типу та рівня соціальної допомоги.

Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді здійснюють со­ціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу від моменту їх утворення, така діяльність передбачає надання прийомним батькам/батькам-вихователям та прийомним дітям психо­логічних, соціально-педагогічних та інших послуг, здійснення заходів щодо соціальної реабілітації та інтеграції дітей. Така форма соціальної роботи виступає, з одного боку, як контроль за умовами виховання та утримання, з другого боку – як система дієвої допомоги у вирішенні життєвих проблем сімей, які виховують дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Соціальне супроводження прийомної сім'ї, дитячого будинку сі­мейного типу здійснюється постійно, поки на вихованні перебувають діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Підставою припинення соціального супроводження є припинення існування при­йомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу з підстав, що визна­чено у нормативних документах (Положення про прийомну сім'ю, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 565 та Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердже­ного постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002р. № 564).

Технологія здійснення соціального супроводження регламентується Порядком здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, затвердженого наказом Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 31.10.2006р.. Документ визначає нормативну базу, принципи, етичні норми, зміст, завдання, процедури здійснення соціального супрово­дження від початку до завершення надання соціальної допомоги при­йомній сім'ї чи дитячому будинку сімейного типу.

Здійснення соціального супроводження передбачає міжгалузеве співробітництво щодо сприяння розвитку дитини, що відповідає теоре­тичним принципам "ведення випадку".

Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу (додаток 1) соціальне супрово­дження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного ти­пу – це робота, що передбачає надання фахівцем (або групою фахів­ців) центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (далі – ДСССДМ) у співпраці з фахівцями інших підприємств, установ, орга­нізацій комплексу правових, психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпе­чення належних умов функціонування прийомної сім'ї, дитячого будинку сімейного типу.

Соціальне супроводження є формою державної підтримки сім’ї в інтересах дитини. Його здійснює ЦСССДМ за місцем проживання/знаходження прийомної сім’ї/дитячого будинку сімейного типу, а у разі його відсутності – міський або обласний ЦСССДМ.

Безпосередньо соціальне супроводження здійснює штатний праців­ник ЦСССДМ, який згідно посадової інструкції відповідає за здійснен­ня соціальної роботи з прийомними сім'ями та дитячими будинками сімейного типу та пройшов відповідну підготовку. Соціальний праців­ник закріплюється за прийомною сім'єю або дитячим будинком сімей­ного типу наказом директора відповідного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді на підставі рішення про створення прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу.

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соціальне супроводження не більше 7 прийомних сімей/дитячих будинків сімей­ного типу, у яких загальна кількість прийомних дітей та дітей-вихованців не перевищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального пра­цівника щодо соціального супроводження залежить від ряду факторів: новостворені прийомна сім'я чи дитячий будинок сімейного типу, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров'я; ступінь складності соціально-психологічних проблем, які підлягають розв'язанню; місце проживання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, мають пройти курс спеціа­льної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту від 03.01.2006р. № 2670, і мати відпо­відний сертифікат.

Навчальна програма передбачає оволодіння теоретичними знаннями щодо причин та наслідків поширення в Україні соціального сирітства; форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; етапів роботи з прийомними сім'ями; технології соціального супроводжен­ня сімей, які виховують дитину-сироту; принципів та механізмів оціню­вання ефективності функціонування; функціональних обов'язків та квалі­фікаційних вимог до спеціалістів, які здійснюють соціальне супроводжен­ня прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Спеціалісти опановують вміннями реалізації державної програми розвитку сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклу­вання; налагодження співпраці спеціалістів, які здійснюють захист прав дітей; здійснення рекрутування та попередньої роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї/ДБСТ; юридичного оформлення та соціально­го супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу.

Якщо спеціалісти здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей, в яких виховуються діти, уражені ВІЛ-інфекцією, то вони мають пройти додатково курс спеціальної підготовки за програмою, затвер­дженою спільним наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спор­ту та Міністерства охорони здоров'я. Окрім основних положень щодо роботи з прийомною сім'єю, курс підготовки вміщує інформацію про специфіку ВІЛ-інфекції, соціально-медичні аспекти роботи з ВІЛ-інфікованими дітьми, специфічні вимоги та потреби сімей, які приймають на виховання дітей, уражених ВІЛ-інфекцією.

Умовою ефективної роботи соціальних працівників, що здійснюють соціальне супроводження, є вимога підвищення їхньої професійної кваліфікації, що здійснюється не рідше ніж один раз на п'ять років.

Організація підготовки спеціалістів, що здійснюють соціальне супроводження, та підвищення їхньої кваліфікації покладається на обла­сні центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

До здійснення соціального супроводження на різних етапах можуть залучатися спеціалісти з різних сфер діяльності, які є працівниками ЦСССДМ, служб у справах неповнолітніх або інших підприємств, установ, організацій (лікарі, юристи, психологи та ін.). Рішення про залучення фахівців приймається директором ЦСССДМ за поданням соціального працівника. У здійсненні соціального супроводження мо­жуть брати участь волонтери. Соціальні працівники можуть взаємодія­ти з об'єднаннями громадян, які мають досвід роботи у сфері захисту прав дитини відповідно до укладених з ними угод про співробітництво.

Метою соціального супроводження є захист та забезпечення до­тримання прав та інтересів дитини, оптимальних умов її життя та роз­витку з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини шляхом надання соціальних послуг прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейно­го типу.

Реалізація соціального супроводження спрямована на вирішення певних завдань залежно від терміну влаштування дитини у сім'ю та її основних потреб. Зокрема соціальне супроводження зорієнтоване на: адаптацію дитини в новій сім'ї; створення позитивного психологічного клімату у родині; забезпечення оптимальних умов життя; забезпечення захисту прав дитини; створення можливостей для розвитку дитини шляхом надання комплексу якісних соціальних послуг.

Виходячи із забезпечення найкращих інтересів дитини, яка прихо­дить на виховання у сім'ю, до сфери соціального супроводження залу­чаються не лише прийомні діти, діти-вихованці, прийомні батьки та батьки-вихователі. Об'єктами соціальної роботи визначено і найближче оточення дитини та сім'ї, що забезпечує нормальні умови адаптації та розвитку вихованців. Соціальний працівник у процесі соціального су­проводження прийомної сім'ї/ДБСТ взаємодіє з рідними дітьми при­йомних батьків та батьків-вихователів; біологічними батьками дитини чи особами, які їх замінюють; рідними прийомних дітей, дітей-вихованців; найближчим оточенням прийомних батьків та батьків-вихователів; най­ближчим оточенням прийомних дітей та дітей-вихованців; членами гро­мад, до складу яких входить прийомна сім'я/дитячий будинок сімей­ного типу.

Тобто допомога надається не тільки дитині, не тільки прийомній сім'ї чи дитячому будинку сімейного типу, а усьому оточенню для того, щоб потім сім'я, оточення дитини, громада могли створювати умови для правильного розвитку дитини. Отже, допомога для самодопомоги – головний принцип соціального супроводження.

Реалізація соціального супроводження базується на дотриманні та­ких основних принципів:

• гарантований захист прав дитини, пріоритетність її інтересів, врахування її думки;

• реалізація першочергового права дитини на зростання та вихо­вання в сім'ї;

• цілісний підхід до виховання та догляду за дитиною, що перед­бачає підтримку її психофізіологічного, інтелектуального, емоційного, соціального та духовного розвитку;

• індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім'ї з ураху­ванням їх потреб та особливостей;

• забезпечення стабільності, тривалості сімейних форм виховання;

• важливість відновлення та розвиток сімейних зв'язків, збере­ження етнічної, культурної спадщини дитини;

• пріоритетність повернення дитини до біологічної сім'ї, усинов­лення, встановлення опіки як форми виходу з прийомної сім'ї, дитячо­го будинку сімейного типу;

• врахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої світової практики;

• системність, комплексність, безоплатність, доступність соціаль­них послуг;

• взаємодія соціальних працівників з прийомними батьками, батьками-вихователями та постійне підвищення їх професійної компетентності;

Супроводжуючи прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу, соціальний працівник керується положеннями Етичного кодексу спеці­алістів із соціальної роботи України.

ІІІ. Кризові центри соціально-психологічної допомоги

Кризові центри створюються для надання невідкладної соціальної допомоги людям, які опинилися в кризовій ситуації. Зокрема, жінкам, дітям та молоді, які пережили насильство, особи, що спроможні до насильства.

Головними напрямками діяльності кризових центрів є надання інформаційно-консультативної психологічної та юридичної допомоги, проведення семінарів, тренінгів тощо.

Основним завданням є адаптація і реабілітація жінок та дітей. постраждалих від насильства шляхом надання їм соціальної, психологічної, юридичної та медичної допомоги.

Криза – термін Гіппократа, який можна замінити метафора­ми «розлад», «хвороба», «страждання». З іншого боку, криза – закономірний етап розвитку, в основі якого лежить зустріч-конфлікт старого й нового.

У соціально-педагогічній роботі виділяють поняття «життєва криза», що стосується не тільки особистості, але й сім'ї. Життєву кризу розглядають як перехідний період життя, коли відбувається руйнація й активна зміна життєвих ролей особистості, якісний пе­рехід із одного стану в інший. Він, як і всяка зміна, має два види детермінації: внутрішню (обумовлену поступовими внутрішніми змінами, які зумовлюють якісний стрибок), і зовнішню, обумовле­ну обставинами життя, труднощами міжособистісних стосунків, якимись значущими життєвими подіями тощо. Характерне для ба­гатьох особистісних криз прагнення «втекти від себе» – це праг­нення людини позбутися тієї ролі, яка чомусь стала причиною її дисгармонійного стану. В основі будь-якої кризи лежать втрата і страждання. Лише через сприйняття кризи як свого страждання, особистісної втрати, можливе розв'язання критичної ситуації. Страждання або «больові точки» (втрати) людського життя тоді виступають точками росту життєвого досвіду й невпинно вимага­ють від людини аналізувати та оцінювати свою діяльність. За за­пропонованою Робом Паже (Нідерланди) логічною матрицею кри­зи, вона має такі етапи: перший – шок – тяжке порушення життє­діяльності людини внаслідок гострого розладу її психічного стану, для якого в цей час характерне емоційне та рухове виснаження, тимчасова втрата орієнтації в часі, просторі тощо. Шок – це одна з найнебезпечніших загальних неспецифічних реакцій організму на дію певних чинників, насамперед травматичного походження. Хоча ця реакція була відома ще лікарям античного світу, зокрема Гіппократу, сучасною назвою вона завдячує французькому лікарю Ле Драну (Н. F. Le Dran), який у 1737 р. видрукував книгу «Traite on reflectiontirces de la pratique sur les playes d'rames a fen», у якій назвав цю реакцію терміном «секус», що означає поштовх, удар, й описав її клініку. Невдовзі книгу було перекладено англійською мовою, а термін «секус» було замінено відповідним англійським словом шок (shock). Потім для цієї реакції було запропоновано й інші назви, проте англійський термін «шок» залишився.

Відразу за шоком починається другий етап – відмова повіри­ти – тобто неможливість усвідомлення певної втрати. Третій етап – це переговори. Для нього характерна ілюзорна можли­вість «все виправити». З цим етапом часто пов'язане також від­чуття провини. Четвертий етап – прояви злості – усвідомлення того, що втрата дійсно сталась і повернути все назад неможливо. На цьому етапі існує два напрями розвитку кризи: орієнтованість злості на себе або злість на інших. Злість на себе може привести людину до глибокого стану депресії. Злість на інших може вияв­лятися в асоціальних діях. Подолання емоційних наслідків втрати починається на етапі розуміння та прийняття, який супрово­джує сильне страждання. Коли людина досягає етапу розуміння свої втрати, вона вже може висловити, передати залежно від віку та здатностей свої почуття, розповісти про них. Цей етап, на яко­му з'являється відчуття надії на майбутнє, – сходинка до насту­пного етапу – здатності пережити втрату.

З погляду на зміст та характер психологічних проблем чи жит­тєвих обставин, що спричинили кризову ситуацію, а також особистісних ролей, що виникають, розвиваються та зникають, визна­чають певні типи життєвих криз. Нижче наведена класифікація за П.П. Горностай, яку не слід вважати універсальною типологією.

Кризи становлення особистості. Найхарактерніші кризи ста­новлення – це вікові кризи, які вважають нормативними, тобто необхідними для нормального процесу становлення особистості. Кризи становлення особистості характерні не лише для дитинст­ва, підлітковості та юності. Кризи становлення в дорослому віці можуть супроводжувати важливі життєві події (втрати): зміна фаху, місця роботи, втеча з сім'ї, переїзд в інше місто, втрата ро­боти тощо. Але всі вони обов'язково передбачають зміну важли­вих соціальних ролей людини: професійних, сімейних, міжособистісних та інших.

Кризи здоров'я. Часто людина переживає серйозну кризу в зв'язку з втратою здоров'я, каліцтвом чи іншими серйозними проблемами, що докорінно змінюють життя. Найбільш фруструючими кризовими чинниками є втрата в зв'язку зі зміною здо­ров'я якихось важливих життєвих і соціальних функцій (а отже, і важливих психологічних ролей), відмова від важливих життєвих планів у зв'язку з неможливістю їх втілити (тобто відмова від

майбутніх ролей).

Термінальні кризи. Дуже серйозні кризи, пов'язані з терміна­льними цінностями людини, зокрема з імовірним чи неминучим близьким кінцем її життя. Приклади: звістка про невиліковне захворювання; які-небудь обставини, що загрожують життю та яких неможливо позбутися; смертний вирок суду, онкозахворювання, СПІД тощо.

Кризи значущих стосунків. Надзвичайно важлива є сфера сто­сунків людини з іншими, а отже, значні зміни в структурі цих взаємин часто супроводжуються кризами та змінами міжособистісних ролей. Найвагомішими причинами подібних криз можуть бути: смерть близької людини, вимушена розлука, зрада інших людей, розлучення (що пов'язане з втратою міжособистісних ро­лей). До кризових явищ може призводити й поява нових міжосо­бистісних ролей. Так, народження дитини для сім'ї може стати причиною кризи. Як окрему категорію криз значущих стосунків можна розглядати кризи кохання (кохання без взаємності, втрата кохання, розчарування в коханні).

Кризи особистісної автономії. Причиною кризи можуть бути обставини, пов'язані з втратою чи обмеженням особистісної автономії чи свободи: фатальна залежність від людей чи обставин, позбавлення волі. Якщо криза значущих стосунків полягає у втраті значущих міжособистісних ролей, то криза особистісної автономії (що становить різновид попередньої) пов'язана з новою небажаною міжособистісною роллю.

Кризи самореалізації. Життєва криза може настати внаслідок обставин, пов'язаних з неможливістю нормальної, звичної чи та­кої, що планувалася, самореалізації людини: втрата роботи, важ­ливої соціальної роді (програш на виборах, втрата високого соці­ального статусу тощо), вихід на пенсію, банкрутство, крах життєвих планів, усвідомлення помилковості життєвого шляху, змушене вигнання (наприклад, внаслідок соціальних конфліктів).

Кризи життєвих помилок. Часто кризові явища розвиваються внаслідок яких-небудь здійснених фатальних вчинків (криза, яку переживає людина внаслідок скоєної нею зради, злочину, навіть якщо це не пов'язане з відбуванням покарання), втрата цінної ре­чі (автомобіль, будинок, квартира; сюди можна зарахувати й зли­годні внаслідок стихійного лиха), кризи гріха. Кризи життєвих помилок можуть бути наслідком і нездійснених вчинків, якщо це мало фатальні наслідки.

Кризи переживає кожна людина, кожна родина, суспільство. Так, існують певні класифікації кризи в сім'ї, за якими можна ви­значити необхідність втручання. Наприклад, кризи, які виявля­ють за джерелом турбот; події, що відбуваються поза сім'єю (катастрофи, землетруси, повені тощо); події, що відбуваються в сім'ї (наявність залежності в одного чи кількох членів сім'ї; три­вала хвороба одного з членів родини; міжособистісні конфлікти в сім'ї; психічні хвороби чи деформація особистості; відсутність знань та досвіду для адаптації; нестача матеріальних ресурсів, нестача чи відсутність соціальних зв'язків тощо); за природою проблем: поява нової людини в сім'ї (шлюб чи новий шлюб після розлучення; вагітність (бажана чи небажана) та батьківство; по­вернення будь-кого із членів сім'ї з місць позбавлення волі чи пі­сля тривалого лікування (наприклад, алкоголізму); влаштування в сім'ю дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського пік­лування; усиновлення); втрата члена сім'ї (смерть члена сім'ї, го­спіталізація, міграція на роботу за кордон, вихід дорослої дитини із сім'ї, влаштування жінки на роботу); деморалізація (втрата ро­боти чи джерела проживання; невірність; алкоголізм чи наркома­нія; злочин); деморалізація плюс поява або втрата члена сім'ї (розлучення, переведення до місць позбавлення волі, самогубство чи вбивство); зміна статусу (рантовий «перехід» у багатство чи злиденність; переселення на нове місце проживання).

Визначення кризи може базуватися на характеристиці загальних проблем сімей, що покладені в основу визначення стану сі­мей, а саме: соціально-демографічні проблеми (неповні, багатоді­тні, батьки розлучаються, батьки дуже молоді тощо); мате­ріально-побутові (малозабезпечені, живуть у незадовільних жит­лово-побутових умовах, втратили роботу, тривалий час не отри­мують заробітну плату і т. п.); медико-соціальні (батьки є інвалі­дами, алкоголіками, наркоманами, психічно хворими, з хроніч­ними соматичними захворюваннями); психологічні та соціально-педагогічні (у сім'ї несприятливий психологічний мікроклімат, емоційно-конфліктні взаємини, педагогічна безпорадність бать­ків тощо); соціально-правові проблеми (батьки ведуть амораль­ний, паразитичний, криміногенний спосіб життя; у сім'ї прожи­вають особи, які повернулись з місць позбавлення волі тощо).

Переваги раннього запобігання кризових ситуацій є очевид­ними. Це дає можливість підготуватися, проаналізувати ситуацію та розробити план реагування, а у разі безпосереднього втручан­ня – значно збільшити вірогідність успішного вирішення про­блеми. Раннє запобігання створює сприятливе підґрунтя для ви­значення цілей, вироблення можливих планів дій та їх порів­няння, аналізу можливого застосування обраного варіанту й реа­кції конфліктуючих сторін, а також розробки вірогідних сцена­ріїв розвитку ситуації. Враховуючи важливість раннього запобі­гання, у всіх заходах, спрямованих на врегулювання криз і запобігання конфліктам, великої уваги надають отриманню, оці­нці та аналізу інформації на ранніх етапах.

Одним із актуальних напрямків соціальної роботи є соціальна допомо­га особам, що вже знаходяться у стані кризи. Ця діяльність відома також під назвою «втручання у кризову ситуацію» або «кризове втручання». Сьогодні соціальні працівники вважають «кризове втручання» продуктивним підходом не тільки під час роботи з клієнтом в ситуації гострого стресу, але й в бага­тьох інших ситуаціях, зокрема в ситуації передкризового стану.

Завдання «кризового втручання» — це, у першу чергу, пом'якшення впливу стресової події шляхом надання безпосередньої емоційної допомоги та мобілізації зусиль клієнта на подолання кризи у процесі терапевтичного впливу. На думку фахівців, під час «кризового втручання» повинні бути реалізовані принаймні такі цілі: зняття симптомів; відновлення докризового рівня функціонування; усвідомлення тих подій, які ведуть до стану дисбалансу; виявлення внутрішніх ресурсів клієнта, його сім'ї, колег, друзів та різні форми допомоги ззовні для подолання кризи.

При наявності сприятливої соціальної ситуації можуть бути досягнуті дві додаткові мети:

1. усвідомлення зв'язку між стресом і колишніми життєвими переживаннями та проблемами;

2. засвоєння нових моделей сприйняття думок та почуттів, розвиток адаптивних реакцій і стратегії подолання стресу, які можуть бути корисни­ми не лише у стані кризи, але й у майбутньому.

Програма-максимум під час втручання у кризову ситуацію – мобілізація можливостей клієнта і повернення його на попередній або підняття на більш високий рівень функціонування. Якщо клієнт втратив щось непоправне, наприклад, особливо значущі для нього особисті взаємовідносини, або став калікою, то зусилля соціального працівника будуть спрямовані на те, щоб досягнути оп­тимального функціонування клієнта. Більшість практикуючих соціальних працівників з метою надання допомоги у кризових ситуаціях використовують комбінацію різних методів (бесіди, аналіз ситуації, дискусії та ін.).

Раннє втручання як технологія соціальної роботи

Кризи переживає кожна людина, кожна родина. Існують пев­ні класифікації кризи в сім’ї, за якими можна визначити необхідність втручання. Наприклад, кризи, що виявляються:

• за джерелом турбот: події, що відбуваються поза сім’єю (катастрофи, землетруси, повені тощо); події, що відбуваються в сім’ї (наявність залежності в одного чи кількох членів сім’ї; тривала хвороба одного

з членів сім’ї; міжособистісні конфлікти в сім’ї; психічні хвороби чи деформація особистості; брак знань та досвіду для адаптації; нестача матеріальних ресурсів, нестача чи брак соціальних зв’язків тощо);

• за природою проблем, а саме: поява нової людини в сім’ї (шлюб чи новий шлюб після розлучення; вагітність (очікувана чи неочікувана) та батьківство; повернення будь-кого із членів сім’ї з місць позбавлення волі чи після тривалого лікування (наприклад, алкоголізму); влаштування в сім’ю дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування; усиновлення; втрата члена сім’ї (смерть члена сім’ї, госпіталізація, міграція на роботу за кордон, вихід дорослої дитини із сім’ї, влаштування жінки на роботу); деморалізація (втрата роботи чи джерела проживання; невірність; алкоголізм чи наркоманія; злочин); деморалізація плюс поява або втрата члена сім’ї (розлучення, переведення до місць позбавлення волі, самогубство або вбивство); зміна статусу (раптовий “перехід” до багатства чи до злиднів; переселення на нове місце проживання).

Визначення кризи може базуватися на характеристиці загальних проблем сімей, що лежать в основі визначення стану сімей, а саме:

• соціально-демографічні проблеми (неповні, багатодітні, батьки розлучаються, батьки дуже молоді і т.п.);

• матеріально-побутові (малозабезпечені, живуть у незадовільних житлово-побутових умовах, втратили роботу, тривалий час не отримують заробітну плату і т.п.);

• медико-соціальними (батьки є інвалідами, алкоголіками, наркоманами, психічнохворими, з хронічними соматичними захворюваннями);

• психологічні і соціально-педагогічні (в сім’ї несприятливий психологічний мікроклімат, емоційно-конфліктні взаємини, педагогічна безпорадність батьків і т.п.); соціально-правові проблеми (батьки ведуть аморальний, паразитичний, криміногенний спосіб життя; в сім’ї проживають особи, які повернулися з місць позбавлення волі, і т.п.).

До ситуацій кризи в житті дитини належить також: бездоглядність, безпритульність, жебракування дитини; різновиди насильства у сім’ї; криміногенний та аморальний спосіб життя членів сім’ї, адитивна поведінка батьків; суїцидальні наміри когось із членів сім’ї; експлуатація людини; дитяча праця, яка шкодить розвитку та здоров’ю дитини; торгівля людьми; вагітність у неповнолітніх дівчат, які не перебувають у шлюбі; втеча дитини з дому.

Кризове втручання стосовно дитини спрямоване на:

• виведення дитини зі стану кризи і відновлення

її соціального статусу, фізичного та психічного стану шляхом створення умов для переходу до «допомоги для самодопомоги»;

• підтримку дитини з метою стабілізації її стану та запобігання погіршенню скрути, а також для зниження емоційної напруги;

• прийняття втрати (людини, стосунків, важливої діяльності тощо) або прийняття невизнання людьми, важливими для особистості; усвідомлення цінності свого життя і власної особистості; об’єктивне сприйняття сімейної ситуації та себе;

• стимулювання дитини до пошуку й перегляду життєвих орієнтирів, до виходу з кризи, до планування майбутнього життя.

Переваги раннього запобігання кризовим ситуаціям є очевид­ними. Це дає можливість підготуватися, проаналізувати стан справ і розробити план реагування, а в разі безпосереднього втручання - значно збільшити вірогідність успішного вирішен­ня проблеми. Раннє запобігання створює сприятливе під­ґрунтя для визначення мети, завдань, вироблення можливих планів дій та їх порівняння, аналізу можливого застосування обраного варіанту й реакції конфліктних сторін, а також роз­робки вірогідних сценаріїв скрути. Враховуючи важливість раннього запобігання, в усіх заходах, спрямованих на врегу­лювання криз і запобігання конфліктам, велика увага приділя­ється отриманню, оцінці та аналізу інформації на ранніх етапах.

Стратегія термінового втручання передбачає надання комплексу оперативних соціальних послуг, спрямованих на усунення загрози життю та здоров’ю людини або її оточенню. Під загрозою життю та здоров’ю дитини розуміють, перш за все, жорстоке поводження з нею в будь-яких умовах її існування: у сім’ї, школі, в позашкільному закладі, на вулиці тощо.

Жорстоке поводження з дитиною – будь-яка форма фізичного, психічного, сексуального або економічного та соціального насильства над дитиною в сім’ї чи поза нею (Порядок розгляду звернень із приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення (Держкомсім’ямолодь, Мі­ністерства внутрішніх справ, освіти і науки, охорони здоров’я від 16.01.04, № 5\34\24\11). Фактично жорстоке поводжен­ня – це практична реалізація насильницьких намірів і ставлення до дитини.

З точки зору порушення прав дитини жорстоке поводження вирізняють як:

• ігнорування потреб дітей, порушення їхніх прав; брак догляду за ними (чи незадовільний догляд); ізоляція дитини, бойкот (у дитячому колективі); байдуже ставлення батьків, відчуження, черствість; безвідповідальність щодо дітей; бездіяльність батьків щодо дитини у скруті; насильство у всіх видах; брутальність, глузування, неповага до гідності, особистості дитини; таке ставлення до дитини, яке не враховує її вік; дитина просто не може зробити того, що від неї вимагають батьки; авторитарний стиль спілкування з дитиною; нехтування дитиною; обман дитини.

З огляду на вищевказані показники розрізняють інституціональні види жорстокого поводження з дітьми: у сім’ї (батьків, опікунів дітей); у школі, дитячій установі (вихователів до дітей); у мікросередовищі (сусідів, молоді в дитячому колективі, у виховних установах тощо).

Як стверджують дослідники цієї проблеми, така типологізація дає підстави для виділення основних сфер проведення соціальної роботи із запобігання жорстокому поводженню з дітьми, розробки стратегій втручання на ранньому етапі його проявів і певних ознак.

При цьому розробка стратегій втручання має бути спря­мована на вдосконалення системи підвищення професійної компетентності працівників інтегрованих соціальних служб:

• інформаційне забезпечення з питань захисту дітей від жорстокого поводження;

• підвищення їхньої професійної майстерності з метою вироблення певних навичок підтримки дитини, зняття стресового стану, проведення бесід тощо;

• формування вмінь аналізу власної роботи та якості досягнень тощо.

Важливим аспектом роботи працівників інтегрованих соціальних служб є визначення ознак і проявів жорстокого поводження – саме це дає змогу якомога раніше втрутитися і запобігти подальшим неправомірним діям стосовно дитини. Для цього соціальний працівник має знати не тільки складні життєві обставини, причини виникнення жорстокого поводження, його наслідки, але й уміти розрізняти та діагностувати види жорстокого поводження за його певними ознаками.

Етапи здійснення втручання всіх типів (фази процесу втру­чання) певною мірою збігаються з етапами ведення випадку (див. 2.4) і охоплюють оцінку потреб клієнта, планування втручання, здійснення втручання, оцінку реалізації заходів і їх вплив на ситуацію/стан клієнта (див. табл. 4):