25. Злочинне діяння та його форми.

Поняття злочину дається в ст. 11 Кримінального кодексу України (далі КК), відповідно до якої: "злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок".

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак:

1. протиправність (протизаконність) – формальна, нормативна ознака;

2. суспільна небезпечність – матеріальна ознака.

3. винність та караність.

У теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, переважно, також називають винність і караність або лише винність.

Об'єктивно суспільне небезпечне діяння може бути визнане злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно).

Поняття вини дається в ст.23 Кримінального кодексу України (далі КК), відповідно до якої: "Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності".

Винність – одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.

Вина як обов’язкова ознака будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її психологічний зміст відображають у свідомості особи ті об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет, ознаки об’єктивної сторони. Тому не існує злочинів однакових за змістом вини, адже в кожному випадку зміст вини визначається змістом об’єктивних ознак вчинюваного складу злочину і різним ставленням суб’єкта до них.

Зміст вини – перший найбільший елемент у понятті вини. Про те сам по собі він не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і дати характеристику інших елементів. Серед них слід виділити її соціальну сутність. Вина завжди категорія соціальна.

Форма вини – це зазначені в КК сполучення визначених ознак свідомості і волі особи, що чинить суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і знаходить вираження психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. КК виділяє дві форми вини – умисел (ст.24) та необережність (ст.25 КК). У кожному разі вчинення злочину умисел може бути прямим чи непрямим, а необережність може бути виражена у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Ступінь вини – завершальний елемент поняття вини. Ступінь вини має важливе практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності й призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце – заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це виявилося.

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпечності якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх взаємозв'язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю — надмірна криміналізація діяння.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає до сфери, підвладної кримінальному закону, тільки завдяки своїм діянням. Лише зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об'єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками люди не вступають до сфери правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, які б негативні вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть отримати негативну кримінально-правову оцінку лише тоді, коли вони об'єктивовані в конкретному акті поведінки особи — у дії чи бездіяльності.