Завдання

1. Вивчіть питання, що винесені на самостійне опрацю­вання, користуючись даними рекомендаціями.

2. У зошиті для самостійних робіт законспектуйте основ­ні положення питань, що вивчаються.

3. Дайте відповіді на такі запитання (письмово):

3.1. Які виділяють типи господарських систем на сучас­ному етапі розвитку економіки?

2. Укажіть основні риси перехідної системи, що харак­терна для України.

3. Яке значення мають приватизаційні процеси для пе­рехідної економіки?

Література

1. Мочериий С.В. Політична економія. Навч. посіб. - К.: Знания-Прес, 2002. - Теми 4, 15, 23.

2. Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка). - Тернопіль, 1998. - Гл. 2. - С. 38 - 44.

3. Основи економічної теорії. Підруч. / За ред. А.А. Чух- на. - К.: Вища шк., 2001. - Р. 8.

Тема 11. Роль держави в ринковій економіці

Питання

1. Фінансові форми і методи регулювання.

2. Грошово-кредитне регулювання.

3. Економічні важелі структурного регулювання.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Фінансові форми і методи регулювання

Під час опрацювання даного питання потрібно за­пам’ятати, що серед основних форм державного регулювання ринкової економіки важливе значення має фінансове регулю­вання.

Зокрема йдеться про використання регулюючої ролі фі­нансів.

Фінанси (від. франц. - “готівка, дохід”) - це грошові фонди, що утворюються в процесі відтворення та є важливим засобом господарювання.

Фінансова система - система утворення, розподілу та використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів.

Фінансова програма діяльності уряду на рік, кошти, що концентруються в руках держави для виконання нею своїх функцій.

Фінанси місцевих органів управління (бюджети областей, міст, районів тощо).

Система утворення, розподілу та використання підприєм­ствами грошових коштів.

Державний бюджет - це фінансовий план утворення та використання грошових фондів держави протягом року, тобто баланс доходів і витрат держави.

Державний бюджет

Доходи	Видатки
1 Іодатки з підприємств	Розвиток виробничої та невироб­ничої сфер економіки
1 Іодатки з населення	Витрати соціально-економічні (освіта, медицина, пенсія, допо­мога тощо)

Сальдо = Доходи - Видатки.

Якщо видаткова частина більша, ніж дохідна, то виникає дефіцит державного бюджету.

Залежність ставок оподаткування та надходжень у дер­жавний бюджет відображає крива Лаффера (А. Лаффер - сучас­ний американський економіст неокласичного спрямування), що зображена на рисунку.

Рис. 1. Надходження до бюджету - крива Лаффера

Графік показує, що найбільші податкові надходження бюджету

(М) будуть за середніх податкових ставок (близько 50 %), а надто високі або надто низькі податкові ставки змен­шують ці

надходження (в точках А і В надходження однакові, хоча податкова ставка різна).

Проте високі ставки прямих податків служать також для обмеження розвитку монополій і окремих галузей, а пільгові - для його стимулювання.

Витрати бюджету також використовуються для еконо­мічного регулювання. Державні витрати можуть значно перева­жати над доходами, що створює бюджетний дефіцит і призво­дить до зростання внутрішнього державного боргу.

Дефіцит свого бюджету держава покриває за рахунок по­зики - випуску державних боргових зобов’язань (облігацій, каз­начейських векселів). Інший шлях покриття бюджетного дефі­циту - емісія незабезпечених кредитних грошей, що спричиняє стрімке зростання інфляції.

Дефіцит державного бюджету виникає завдяки:

• надмірних витрат на військові цілі;

• розгалуженого апарату чиновників;

• державних закупівель (насамперед, військової техніки і озброєнь) за завищеними цінами тощо.

Хронічний дефіцит бюджету призводить до: зростання державного боргу;

^ пік інфляції.

Економічна політика держави з формування та викорис­тання державних фінансів називається фіскальною політикою ( і лат. - “казна”).

Фіскальна політика буває:

• дискреційною - свідоме використання державного опо­ці іткупання та державних витрат для досягнення поставлених цілей, що вимагає постійного суб’єктивного впливу держави;

• недискреційною - пов’язана з автоматичною дією еко­номічних регуляторів, що “вмонтовуються” в економічну систе­му і не иимагають додаткових політичних заходів.

Питання 2. Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитне регулювання полягає у регулюванні кількості грошей в обігу і відсоткових ставок.

Основна мета - допомогти економіці у досягненні повної шйпятості та подоланні інфляції.

На відміну від фінансового регулювання цей вид регулю- папіія є антиінфляційним.

Методи регулювання грошової маси:

• операції на відкритому ринку;

• встановлення облікової відсоткової ставки;

• зміна обов’язкових резервних вимог.

Операції на відкритому ринку. Центральний банк, купу­ючи або продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшує чи зменшує грошово-кредитні потоки, що обслугову­ють рух товарів і послуг.

Встановлення облікової відсоткової ставки. За умови підвищення облікової ставки відсоткові обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит стає дорожчим.

При зниженні облікової відсоткової ставки кредитні ре­сурси комерційних банків зростають, тому позика грошей стає дешевшою.

Зміна обов’язкових резервних вимог. Держава впливає на динаміку суспільного виробництва через регулювання обсягу ін­вестицій (підвищення або зниження ставки обов’язкових резервів).

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через мо­нетарну е

кономічну політику.

Монетарна політика

Політика “дешевих грошей”	Політика “дорогих грошей”
Центральний банк збільшує пропозицію грошей такими діями: купівля державних облі­гацій у комерційних банків і населення; зниження резервної нор­ми; зниження облікової став­ки відсотка зростання інвестицій; чистого експорту; національного доходу; зайнятості	Зменшення грошової пропо­зиції досягається такими дія­ми: продаж державних облі­гацій; зростання резервної нор­ми; підвищення облікової від­соткової ставки скорочення грошової пропозиції; інвестицій; сукупного попиту; ® зайнятості

Питання 3. Економічні важелі структурного регулю­вання

Вивчаючи дане питання, слід засвоїти, що структурне ре­гулювання економіки спрямоване на структурні перетворення в економіці та визначення її пріоритетних ланок, тобто удоскона­лення економічної структури, а через це - структури попиту і пропозиції на ринку товарів і послуг.

Структурне регулювання має особливе значення у пере­хідній економіці та включає такі основні напрями:

• створення нової структури суспільного виробництва, яка б відповідала зростаючим вимогам НТП;

• підвищення конкурентноздатності національної еконо­міки;

® перехід від ресурсозатратного до ресурсозберігаючого виробництва;

• подолання технічної і технологічної відсталості деяких галузей, економічної та соціальної відсталості певних регіонів країни й економічних сфер;

• створення розширеного споживчого сектору.

Структурна перебудова економіки здійснюється держа­ною через відповідну структурну політику, інструменти і методи інноваційної (сприяння впровадженню досягнень НТП у вироб­ництво) та інвестиційної політики (регулювання руху інвестицій у пілучях і сферах економіки).

Інструментами структурної політики є: прогнозування, індикативне планування і програмування економічного і науко­во-технічного розвитку.

Прогнозування полягає у розробці державою прогнозів економічного і науково-технічного розвитку на 10 і більше ро­ків. На його ґрунті визначається мета економічного розвитку.

Індикативне планування - це спосіб регулювання еконо­мічних процесів через виявлення державою певних цілей струк­турних змін і створення стимулів для тих фірм, що діють відпо­відно до державних рекомендацій (індикативне планування - це рекомендації державних органів виробникам для досягнення певної мети).

Програмування економіки здійснюється через розробку державою низки довгострокових (5 - 10 років) комплексних програм розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямів, соціальної сфери тощо. Програмами перед­бачено державне інвестування, залучення до їх виконання при­ватних капітанів завдяки впровадженню системи пільг (в оподат­куванні, ціноутворенні, прискореній амортизації тощо). Програ-

ми мають конкретну мету, реальні строки й етапи виконання. Кількість таких програм обмежена можливостями економіки 0’х не може бути більше 7-10 водночас).

Програмування застосовується в усіх ринкових країнах, а прогнозування та індикативне планування більш характерні для Західної Європи і Японії.

Завдання структурної політики держави полягає у подо­ланні диспропорцій, що виникають між окремими сферами і га­лузями національної економіки та формування її збалансованої структури.

Структурна політика поділяється на:

■ галузеву, об’єктом якої є підприємства певних галузей і виробництв;

ш регіональну, об’єктом регулювання якої є відсталі ра­йони країни).

Важливим елементом економічної структури, об’єктом господарювання і державного регулювання є державний сектор економіки. Він служить для підтримування найважливіших про­порцій національної економіки, а також є полем прямого регу­люючого впливу держави на економіку.

Державний сектор економіки утворюється такими двома шляхами:

1. націоналізацією окремих підприємств і навіть галузей;

2. створенням нових державних і змішаних підприємств.

Зокрема, в Італії, Франції, Великобританії державний

сектор виник у результаті націоналізації майна, а у таких краї­нах, як Німеччина, США, Швеція, Японія, - шляхом державного будівництва господарських об’єктів або купівлі збанкрутілих фірм.

До державного сектору економіки належить значна час­тина галузей виробничої і економічної інфраструктури:

• електроенергетика, водопостачання, залізниці, значна частина повітряного транспорту, трубопроводи тощо;

• грошова система, частина банків і бірж, органи статис­тики, митна і податкова служби та ін.

Держава також фінансує новітні наукомісткі галузі, фун­даментальну науку, підготовку і перепідготовку кадрів тощо.

У різних країнах частка державного сектору у виробни­цтві неоднакова (від 3 % до ЗО %) і мінлива. Державний сектор почав зростати після світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. (до цього він обмежувався поштою, частково транспортом і ви­готовленням зброї), але у 80-х роках з метою підвищення ефек­тивності дії ринкового механізму, розширення сфери економіч­ної конкуренції було проведено часткову приватизацію, що імен шило його частку на одну-дві третини.

Наприклад, у Великобританії ця частка зменшилася з І К,7 % у 1979 р. до 7 % у 1989 р. Нині найбільша частка держав­ною сектору у виробництві ВВП спостерігається в Австрії (30 %), Норвегії (28 %), Італії і Мексиці (25 %), Франції (20 %); найменша - у СІЛА, де менше ніж 2 % ВВП створюється дер­жавними підприємствами, але під державним контролем знахо- діп і.гм комплекс галузей, що виробляють 23 % ВВП.

Досвід СПІД і Японії свідчить, що державна власність і прямий регламентуючий вплив держави на економіку є взаємо­замінними і взаємодоиовіповальними формами держаної струк­тур пої політики. Державна власність доповнює приватну, а в мі­ру зміцнення останньої може і повинна повертатися в межі, в яких вона забезпечує загальні умови відтворення. У цілому дер­жавний сектор лише доповнює приватний, впливаючи на зрос­тання макроекономічної ефективності і формування найважли­віших пропорцій національної економіки та підтримання її кон­курентоспроможності.

Завдання

1. Вивчіть питання, що винесені на самостійне опрацю­вання, користуючись даними рекомендаціями.

2. У зошиті для самостійних робіт законспектуйте основ­ні положення питань, що вивчаються.

3. Дайте відповіді на такі запитання (письмово):

3.1. Чому в сучасних умовах потрібне державне регулю­вання економіки?

2. Як із допомогою податково-бюджетної політики можна регулювати певні соціально-економічні процеси в країні?

3. Чи має державне регулювання економіки негативні наслідки?