Тема: Будова, завдання і методи психології

1. Історія психологічних вчень.

2. Основні напрями сучасної психологічної науки.

3. Матеріалістична психологія та її принципи.

4. Місце психології у системі наук.

5. Структура і завдання сучасної психології.

6. Методи сучасної психології.

7. Конкретні методики психологічних досліджень.

1. Історія психологічних вчень. Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця ХІХ ст.). У другій половині ХІХ ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці ХІХ ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше – з особистістю.

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган – це серце людини.

Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало «ці», жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551 – 479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він виділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші – мудрі правителі. Другі – мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватися. Треті – вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні – «народ» - потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (ІІ тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 – бл. 483 до н. е.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

За Анаксагором (бл. 500 – 428 до н. е.), розум («нус») визначається як «принцип усього». «Нус» присутній в усьому – від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості.

Демокріт (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 – 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469 – 399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності («маєвтика» як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

Засновник філософського ідеалізму Платон (427 – 347 до н. е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні «ідеї». З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить, по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані у різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384 – 322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях – почуттєвих, рухових, розумових. Аристотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування людського характеру у процесі діяльності.

Видатний римський лікар Гален (129 – 199) використовував при тлумаченні душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

У ІІІ – V ст. поняття свідомості завдячуючи працям Плоті на (бл. 205 – бл. 207) й Августина (354 - 430) набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980 – 1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов'язував із тілесними змінами.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 – 1274) – томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відбиття променя світла від дзеркала.

Англійський вчений Гоббс (1588 – 1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху.

Нідерландський філософ Спіноза (1632 – 1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом.

Німецький мислитель Лейбніц (1646 – 1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і аперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу пам'ять).

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632 – 1704) є фундаментом емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabula rasa (чисту дошку), на якій дослід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямив психології.

У ХVІІІ ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині ХІХ ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829 – 1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і переробляється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись про вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І. П. Павловим (1849 – 1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи.

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундта (1832 – 1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

На зламі ХІХ – ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна а культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К. Блера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джемс, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості. Лідер структурної школи Е. Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природних наук.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості.

На початку ХХ ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгаймер (1880 – 1944), В. Келер (1887 – 1967), К. Коффка (1886 – 1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання та інтелекту вони з'ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку.

Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 – 1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду «стимул-реакція». Поведінка побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною.

У психології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають використовувати поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 - 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на головне для нтого поняття «потоку свідомості».

У концепціях З. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, «відкритої системи» тощо.

У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20 – 30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченим або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів.

Лише в 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О. В. Веде нова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентрується дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою.

Вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом, тощо.

2. Основні напрями сучасної психологічної науки.

Інтроспективна психологія використовується як основний метод досліджень – метод спостереження (інтроспекція). Цей метод існував у психології в 17-19 ст.

Асоціативна психологія використовувала для пояснення психічних явищ термін «асоціація», який означав зв'язок між певними об’єктами. Цей напрям існував в 18-19 ст.

Глибинна психологія. Даний напрям був представлений трьома основними підходами:

• психоаналіз З.Фрейда (фрейдизм),

• індивідуальна психологія Адлера,

• аналітична психологія Юнга.

З.Фрейд – видатний психолог. Запропонував таку структуру душевного життя:

1. «Воно» (Ід) – несвідома психіка, яка включає в себе потяги та інстинкти, серед цих інстинктів Фрейд виділяв: сексуальні та самозбереження (потяг «Я»), які він об’єднував у групу потягів до життя і назвав Еросом. Крім цих потягів, Фрейд виділяв потяги до руйнування, до смерті які назвав Танатосом.

Фрейд вважав, що «воно» є глибиною психіки, оскільки виступає могутнім мотиваційним началом та джерелом енергії.

2. «Я» (Его) –це поверховий шар психіки, який виступає посередником між «Ід» та оточуючим світом і називається свідомістю.

3. «Понад Я» (супер-Его) – являє собою систему суспільних норм та стандартів поведінки.

Фрейд доводив значення ранніх періодів дитинства для подальшого психічного розвитку дорослої людини. Проте даний вчений вважав, що у період раннього дитинства у хлопчиків існує Едипів комплекс, а у дівчаток – комплекс Електри (за міфологією), розв’язання яких сприяє нормальному психічному розвитку. Ці положення Фрейда про дані комплекси не відповідають дійсності.

Адлер у своїй індивідуальній психології виступив проти запропонованого Фрейдом поділу особистості на 3 підструктури і висунув ідеєю про єдність психіки. Адлер вважав, що не статеві потяги, а почуття неповноцінності та прагнення його компенсувати становлять основу психічного життя людини.

Юнг у своїй концепції аналітичної психології також визнавав домінуючу роль несвідомої психіки, пороте виділив індивідуальне несвідоме та колективне несвідоме, колективному несвідомому і надавав вирішального значення при поясненні психічного життя людини.

Неофрейдизм являє собою соціалізований варіант психоаналізу. Представниками цієї течії були Хорні, Фромм, Салліван.

Біхевіоризм виник на початку 20 ст. і виступав проти свідомості як предмету психологічної науки. Засновником біхевіоризму був американський вчений Уотсон, який вважав, що предметом психології повинна бути поведінка. Уотсон замінив психологічні терміни поняттями м'язевих та секреторних функцій. Уотсон запропонував класичну формулу біхевіоризму: S --- R і вважав, що за допомогою цієї формули можна пояснити будь-яку поведінку та діяльність людини. Цим біхевіоризм показав свою обмеженість.

Необіхевіоризм виник у 30-х роках XX ст. з метою подолання недоліків біхевіоризму. Необіхевіористи також вважали, що предметом психології може бути поведінка, проте у класичну формулу S --- R, вони ввели новий компонент – проміжну змінну (0) S --- 0 --- R. Між проміжними змінними і вчені розуміли пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки. Необіхевіористи вважали, що такі проміжні змінні не піддаються об’єктивному вивченню.

Гештальт-психологія (гештальтизм) виникла у 20 р.р. XX ст. і визнавала примат (домінування) цілого над частинами, форми над матеріалом. Засновником гештальтизму були: Вертгеймер, Келер, Кофка.

Гештальтисти вважали, що вихідним та основним елементом психічного життя виступають не відчуття, а цілісні утворення – гештальти. Ці гештальти виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості утворювати прості, завершені, симетричні і замкнуті фігури, які відрізняються цілісністю і константністю. Гештальтисти перенесли гештальти із сфери сприймання на мисленнєву і культурну сфер, що приводило до абсолютизації ідеї гештальту.

Когнітивна психологія виникла у середині XX ст. і спрямувала свої зусилля на вивчення різних сторін мисленнєвої діяльності людини. Одним із основних принципів когнітивної психології було розуміння людини як діяльної активно сприймаючої інформації особистості, яка при розв’язанні розумових завдань керується певними планами, правилами та стратегіями. На поняттєвий апарат когнітивної психології вплинули теорія інформації та дослідження у сфері штучного інтелекту.

Гуманістична психологія виникла у 50-х роках XX ст. як антитеза психоаналізу та біхевіоризму. Гуманістична психологія не є однорідною, проте спільною ознакою всіх представників цього напряму є необхідність вивчення людини як активного об’єкта дослідження. Представниками гуманістичної психології виступили Мерфі, Мей, Бюлер, Маслоу, Роджерс. Ці вчені досліджували ті психологічні проблеми, які до цього жодною психологічною школою цілісно не вивчались: кохання, гра, гумор, особистість, розвиток, активність, креативність (творчість), само актуалізація, самовдосконалення, прагнення людини до вищих цінностей, відповідальність. Чесність, спонтанність. Погляди представників гуманістичної психології мали важливе практичне значення. Свідченням цього є, наприклад, клієнт-центрована психотерапія Роджерса.