
- •Дистанційний курс «Розвиток творчої особистості засобами дитячої літератури» Передмова
- •Методичні рекомендації до курсу «Розвиток творчої особистості засобами дитячої літератури»
- •Список художніх творів до курсу
- •Список художніх творів для вивчення напам’ять
- •Список літератури до курсу До модуля №1
- •(До модуля №2)
- •Антологія української літератури для дітей. У 3-х т. — к., 1984.
- •Система творчих завдань
- •Тематика рефератів
- •Тема1.1. Теоретичні засади процесу розвитку творчих здібностей дитини
- •1.З історії питання
- •Прочитайте й запишіть
- •2. Поняття “творчість” і “творчі здібності”
- •Тема1.2. Творчі здібності як проблема сучасної педагогічної думки
- •1.2. Сутність і специфіка творчої діяльності, механізми її організації
- •Тема 1.3. Творчість як процес
- •1. Класифікація й ознаки творчості
- •2. Загальні принципи побудови алгоритму творчого процесу
- •Висновки
- •Тема 1.4. Роль педагога у формуванні творчої особистості дитини
- •1.Історичні корені проблеми педагогічної майстерності педагога
- •Портрет творчої особистості педагога
- •Питання для самоконтролю
- •Література:
- •Література:
- •Тема 2.1. Вступ. Поняття дитячої літератури
- •Тема 2.2. Усна народна творчість у колі дитячого читання
- •Казка народна й літературна
- •Тема 2.3. Дитяча література хіх ст.
- •Тарас Шевченко
- •Література
- •Марко Вовчок
- •Леонід Глібов
- •Тема 2.4. Література для дітей кінця 19 – початку 20 ст.
- •Олена Пчілка
- •Олександр Олесь
- •Леся Українка
- •Тема 2.5. Література для дітей кінця 19 – початку 20 ст.
- •Іван Франко
- •Михайло Коцюбинський
- •Питання для самоконтролю
- •Література
- •Борис Грінченко
- •Тема 2.6. Світ дитинства в українській прозі іі половини хх ст.
- •Григір Тютюнник
- •Віктор Близнець
- •Євген Гуцало
- •Тема 2.7. Поетична творчість іі половини хх ст. У дитячому читанні
- •Платон Воронько
- •Василь Симоненко
- •Ліна Костенко (народилася 1930 року)
Питання для самоконтролю
Визначте риси творчої манери М.Коцюбинського.
Як письменнику вдається у своїх оповіданнях досягти високої майстерності зображуваного? Які художні засоби він найчастіше використовує?
Визначте принципи побудови образів дітей в малій прозі М.Коцюбинського.
Література
Кузнецов Ю.Б., Орлик П.І. Слідами феї Моргани. Вивчення творчості М. Коцюбинського в школі. — К., 1990.
Логвин Г. Михайло Коцюбинський в школі // Укр. мова і л-ра в шк. — 2002. — №2. — С. 20—23.
Майоров В.М. Твори М. Коцюбинського для дітей і про дітей // УМЛШ. — 1979. — №2. — С. 21—31.
Мирний П. Твори: у 5т. — К., 1955. — Т.5.
Неживий О.І. “...І безмірно широкої любові до людей” (Деякі думки щодо сучасного прочитання творчості М. Коцюбинського в школі) // УМЛШ. — 1990. — №5. — С. 47—50.
Пещак М.М. Мовно-художнє вираження людяності в оповіданні М. Коцюбинського “Харитя” // Культура слова. — К., 1990. — Вип. 38. — С. 33—36.
Пригодій С.М. У дитячому дивосвіті Марка Твена та Михайла Коцюбинського: Матеріали до уроку-зіставлення // Всесвіт. літ. в серед. навч. закладах України. — 1997. — №12. — С. 21—25.
Спогади про М. Коцюбинського. — К., 1962.
Ткаченко Н.С. “Ялинка” і “Ранок у лісі” М. Коцюбинського // УМЛШ. — 1970. — №10.
Прочитайте й законспектуйте
Борис Грінченко
(1863-1910)
Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року в селі Вільховий Яр на Харківщині в збіднілій дворянській родині.
Малим хлопчиком він навчився грамоти. У шість років починає писати вірші. З одинадцяти років хлопця віддали до Харківського реального училища, але закінчити його не вдалося через ув’язнення за читання й розповсюдження забороненої літератури (1878). Після кількох місяців ув’язнення його відпускають під нагляд поліції. У 1881 р. Борис Грінченко складає іспити на звання народного вчителя і йде вчителювати на село. У 1884 р. письменник одружився. Упродовж 1887-1893 рр. вчителював у селі Олексіївка на Донбасі в приватній школі Христини Алчевської. Наприкінці 1893 р. Б. Грінченко залишає педагогічну роботу й оселяється в Чернігові, де з початку 1894 р. обіймає посаду ділового оціночної комісії губернського земства, а з 1898 р. — секретаря земської управи. У 1902 р. Борис Грінченко переселяється до Києва, за дорученням редакції журналу “Киевская старина” впорядковує словник української мови, який вийшов чотиритомним виданням у 1907-1909 роках.
Визначну роль відіграв Б. Грінченко у розвитку української фольклористики та етнографії. Упорядкований ним тритомник “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседними с ней губерниях” (1895, 1897, 1899) є найкращим зібранням українського фольклору та етнографії дожовтневих часів.
1 жовтня 1908 року померла донька письменника Настя, згодом її крихітний син Воля; того ж року пішла з життя мати письменника. У вересні 1909 року Борис Грінченко разом з дружиною їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в південному італійському місті Оспедалетті письменник помер.
Усі теми для оповідань про дітей письменник брав із життя. З великою задушевністю й теплотою розповідав про тяжку долю сільських дітей, для яких учитель, школа стають єдиною відрадою, світлим промінчиком у їхньому житті.
Саме про такого вчителя йдеться в оповіданні “Украла”. Василь Митрович змальований у творі психологом дитячої душі, він майстерно розв’язує напружену сцену, зумівши викликати в дітей жаль і співчуття до Олександри — дівчинки несміливої, пригніченої, майже завжди голодної. Письменник добре розумів психологію дитячого колективу, тому зміг майстерно змалювати його реакцію на вчинок головної героїні (Олександра вкрала у Пріськи хліб): “Бач, що вигадала — красти! Її треба прогнати з школи!” Учитель розумів, що засуджувати, карати Олександру за скоєний злочин не можна, адже дівчина дійсно була голодною: “У нас нема чого їсти… Батько нічого … не приносять з волості … усе пропивають … Ми їмо су… су… сухарі вже другий тиждень”. Тому Василь Митрович намагається пробудити у школярів співчуття до дівчинки, вчить їх добру, допомагати, захищати, завжди підтримувати одне одного в житті.
“Як повернувся він у клас, то з десяток рук простяглося до нього і в кожній руці була якась їжа.
— Нате! Дайте їй! Хай попоїсть!
Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих, ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі”.
Головна героїня оповідання “Дзвоник” — семирічна сільська дівчинка Наталя, напівсирота, батько якої — каліка, п’яниця. “Добрі люди” віддали Наталю до сирітського притулку губернського міста. Б. Грінченко показує, які зміни відбулися тут у житті дитини: “Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хліба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня і скільки схотіла. Дома вона ходила в драній, латаній та задрипаній одежі, а тут була в неї одежа чистенька: влітку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обідраній нечупарній хаті, спала на голому полу, тільки в голови підмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великі, чисті, теплі, і спала вона на м’якому ліжку, засланому тоненькою ряднинкою”. Проте життя Наталі у “розкошах” притулку було дуже складним. Дитина почувалася тут самотньою, чужою. Розумна й лагідна дівчинка опинилася в оточенні байдужих і холодних вихователів, жорстоких однолітків, глузування яких травмували її психіку. Багато проблем у Наталі в притулку були пов’язані з навчанням на “панській” мові: “Вона її дуже погано розуміла, їй казано надіти іншу “юпку”, а вона не розбирала, що це говориться про спідницю, і вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають; її посилано в “чулан”, а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно і де воно той “чулан”… (До речі, роль рідної мови у вихованні підростаючого покоління — одна з центральних проблем Б. Грінченка-педагога).
Тягарем для дівчинки став і шкільний дзвоник — символ казарменої системи: “Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волі — він усю забрав”. Борис Грінченко майстерно передав внутрішній стан Наталі. Дитячий притулок асоціюється в її уяві з тюрмою. Душевну трагедію дитини розкриває звертання до начальниці Олександри Петрівни про дозвіл втопитися у дворі в колодязі. “Причиною трагізму маленької дівчинки є жорстока антигуманна система виховання, усталена в дитячому будинку, повна байдужість до духовного світу вихованки, ігнорування індивідуального підходу до її особистості” [6,43].
Злободенні й болючі питання навчання й виховання дітей, роботи сільського народного вчителя порушені в оповіданні “Екзамен”. У цьому творі виявився яскравий сатиричний талант Б. Грінченка. З іронією і сарказмом змальовує письменник “члена учіліщного совєта” Куценка, який приїздить на село, щоб бути присутнім на екзамені в школі. Колишній волосний писар нині є важливою особою в повіті. Мета його “компетентної” перевірки — нагнати страху на кшталт: “Ну “дєті … обикновєнно, учітеся, потому, що наука … то єсть … потому, що без єї чєловєк тьомний”.
Про долю двох сиріт — Олесю й Михайлика — йдеться в оповіданні Б. Грінченка “Олеся”. Твір переносить читачів у часи боротьби українського народу з турецько-татарськими завойовниками. Дід Данило, який виховував дітей, часто розповідав їм про турецьку неволю, про хоробру боротьбу запорозьких козаків, про те, як знайшов їх після нападу татарів на село: “Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері. Тут і батько твій був з порубаною головою… і твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди…”. Глибоко в серце Олесі запали дідові слова, в яких сформульований провідний мотив твору: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”. Коли одного разу Олеся з Михайликом пішли до лісу збирати ягоди й побачили татар, дівчинка вирішила врятувати життя дідові і всім жителям села. Вона повела ворогів у протилежний бік, а потім сказала: “Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль”. Олесю було вбито, “її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло”. Головна ідея твору — “жертовність дівчинки-патріотки, яка віддала своє життя, аби врятувати від загибелі своїх односельчан, діда і Михайлика. Вона свято виконала заповіт діда: “Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!” [7,63].
Реалістичні картини тогочасної дійсності відображені в оповіданнях Б. Грінченка “Батько та дочка”, “Серед чужих людей”. Свого часу письменникові дорікали за те, що він зобразив у них здеморалізованих робітників. Проте не всі вони є такими. Максим з оповідання “Батько та дочка” багато років працює на шахті, але він не “став на слизький шлях, не опустився на дно. А в картинах пиятики, бійок і ліхослів’я письменник не згущував фарби. Він сам писав, що в цих творах він нічого “не вигадав, нічого зайвого не додав”, бо “дійсність була грубіша”. Адже показуючи умови життя шахтарів (“Серед чужих людей”), автор вказує на причини, чому люди шукали забуття в горілці, полегшення для своєї зболеної душі — “придавленої, пригніченої тяжкою працею в безпросвітній темряві” [7,66‑67].
Літературна діяльність Бориса Грінченка сприяла розвитку українського письменства на передових засадах, органічно влилася в загальне русло літературного процесу кінця 19 — початку 20 ст. Високо оцінив діяльність письменника І. Франко: він належав до “неспокійних, вихроватих” натур, котрі “кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук” [2,461].
Питання для самоконтролю
1. Як педагогічні ідеї Б.Грінченка позначилися на його літературній спадщині?
2. Назвіть провідну тему дитячих оповідань Б.Грінченка.
3. Чому письменник звернувся у своїй творчості до проблем шахтарів?
4. До якого літературного напряму належить творчість Б.Грінченка? Обґрунтуйте свою відповідь.
Література
1. Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д. Грінченка. — К., 1990.
2. Гаєвська Н. Борис Грінченко // Дніпрова хвиля. — К., 1991. — С. 456—461.
3. Коваленко Л.П. Дитина і суспільство в оповіданнях Б. Грінченка // Вісн. Луган. держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. — 1999. — №7(17). — С. 24—27.
4. Ковбасенко Ю. Філологічний аналіз оповідання Бориса Грінченка “Украла” // Дивослово. — 1996. — №2. — С. 45—47.
5. Неживий О.І. Борис Грінченко в нашому краї // Освіта на Луганщині. — 1998. — №3(9). — С. 66—72.
6. Неживий О.І. Для рідного слова: Творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання. — Луганськ, 1994. — 90 с.
7. Нові імена в програмі з української літератури. Посібник для вчителя / Упоряд. В.Я. Неділько. — К., 1993.
8. Погрібний А. Життя і творчість Бориса Грінченка // Дивосло-во. — 1994. — №3. — С. 6—12.
9. Погрібний А.Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. — К., 1988. — 268 с.
10. Хропко П. Гуманістичний пафос дитячих оповідань Б. Грінченка //Література. Діти. Час. — К., 1987. — С. 69—79.
Прочитайте й законспектуйте
Володимир Винниченко
(1880-1951)
Народився Володимир Кирилович Винниченко 27 липня 1880 року в селі Великий Кут (тепер Херсонської області) у незаможній селянській родині. Вчився у місцевій початковій школі. Згодом сім’я переїздить до Єлисаветграда. Володимир продовжує навчання в Єлисаветградській гімназії, проте через нестатки не закінчує її. Працює на залізниці, на заводах, у поміщицьких економіях. Склавши екстерном у Златопільській гімназії (нині Кіровоградщина) іспити, В.Винниченко у 1900 році (за деякими даними 1901) вступає на юридичний факультет Київського університету. Він стає членом української студентської громади, місцевої організації Революційної української партії, веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки. 4 лютого 1902 р. Винниченка вперше заарештовують, згодом виключають з університету без права вступу, забороняють проживати в Києві. Під час революції 1905-1907 рр. письменник бере активну участь у революційних подіях. Після повалення царизму 1917 р. разом з М. Грушевським стає на чолі уряду Української Народної Республіки. У 1918-1919 рр. очолює Директорію.
1914-1919 рр. — це період великої творчої активності Винниченка-письменника. Він пише романи, драматичні твори, що з успіхом ідуть на сценах театрів України і Європи.
11 лютого 1919 року В.Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. 1920 року намагається вести переговори з керівництвом більшовиків, відстоюючи федеративну спілку України з Росією. У травні 1920 р. подружжя Винниченків приїздить до Росії. Надходять пропозиції очолити Раду Народних Комісарів, обійняти посаду Народного Комісара закордонних справ УРСР, комісара військових справ, проте нехтується принципове питання української державності. 23 вересня 1920 року В. Винниченко залишає рідну землю назавжди. 6 березня 1951 року письменник помер у своєму “Закутку” (назва садиби) у селі Мужен біля Канн (Франція).
Прихід Володимира Винниченка в українську літературу був тріумфальним. І. Франко, ознайомившись із його першими творами, захоплено писав: “Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої, або ординарно-шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати В. Винниченка”.
Вагомий внесок письменника у справу розвитку дитячої літератури. Його перу належать оповідання “Кумедія з Костем”, “Федько-халамидник”, “Бабусин подарунок”, цикл глибоко поетичних оповідань, що склали збірку “Намисто”. Найповніше дитячі твори були представлені у 24-томному зібранні (Х., Рух, 1928—30 рр.).
“Найсуттєвішими рисами поетики Винниченка — дитячого автора є реалістичність оповіді, розмовно-побутовий колорит, умотивованість конкретних деталей, психологізм мислення. Він — майстер динамічної сюжетної розповіді, проникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей, його мова — метафорична, пейзажі — колоритні. Відомо, що Винниченко-прозаїк відкинув примітивні мистецькі засоби письменників традиційної школи, а саме: побутовізм, сентименталізм, солодкавий романтизм — і зумів засобами неореалістичної письменницької школи створити майстерні оповідання” [10,61].
В. Винниченко підтвердив думку І. Франка: найголовніше — це “людська душа, її стан і рухи в таких чи інших обставинах”; мета творчості — “збудження в душі відповідних чуттів чи настроїв, всіма засобами, які дає мова і залучені з нею функції… фантазії” [12,81—82].
В оповіданні “Кумедія з Костем” розкрита тема долі дитини-байстрюка. Письменник аналізує підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне й біологічне у вчинках. “Паршивий байстрюк” — Кость — абсолютно не потрібний для оточення. Зрештою це переростає в трагедію, що змушує замислитись і персонажів твору, і читачів.
Герой оповідання із самого дитинства самотній. Мати померла, коли Кость був іще немовлям, а батько — пан — не визнавав хлопця за сина. Рядок за рядком В. Винниченко показує, що за Костевою непривабливістю (з “ріденькими, гостренькими зубами”, схожий на “забитого боязкого собаку”), відчайдушністю та певною мірою викличною поведінкою (“Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні… Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”) криються біль, прагнення привернути до себе увагу.
На жаль, оточення дитини не допомагало їй, оскільки душі людей давно зачерствіли, їхнє жебрацьке становище притупило милосердя.
Відчуття самотності Костя є мотивацією його поведінки. Хлопець завжди мовчазний, він глибоко переживає образи, приниження, жорстокість. Кость “кумедно морщив носа, вишкірював зуби і робив:
— Хрр!
Чисто як забиті, боязкі собаки з підверненим під себе хвостом і зігнутими ногами”.
Зображенню внутрішнього стану героя слугує динамічний портрет, що дає змогу зрозуміти переживання Костя, вразливість душі. “Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими зеленкуватими оченятками”.
Найдорожчим і найсвятішим для дитини був міф, пов’язаний із батьком. Хлопець щиро любить рідну людину, тому стає вразливим, коли зачіпають його внутрішню надію, він тікає від людей з метою захистити зболену дитячу душу. “І тільки одного він, здається, дуже не любив, коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі”.
Страждання дитини досягали такої сили, що хлопчик забув про все на світі, про обов’язки пастушка, до вечора пролежав розхристаний, босий, без свитини на сірій землі. За недбалість, він по-звірячому був побитий лановим, захворів. Хворий Кость лежав у хаті, де жили робітники пана, вогник життя згасав у ньому. Але з приходом батька, він ожив, “він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з пана чудного, якогось жадібного і побожного погляду”.
Характерним штрихом, який набуває глибокого алегоричного значення у творі, є недопалок панської цигарки. У хлопця прокидається дивна ніжність до нього; Кость судомно тримає недопалок як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), що пов’язує його з батьком. “Кость раптом упав на коліна, задер лице, склав руки, як на молитву, і швидко-швидко, злякано з жагучою мольбою забурмотів:
— ”Ой оддай, ой оддай!. Це моє… Це моє… Це — татове… Дай мені… Дай…”.
І не встигла Тетяна дослухатись до слів його, як Кость несподівано, всім лицем уже, а не одним носом, скривився, підборіддя і губи затіпались, очі налились сльозами, й він голосно, простягаючи руки й повторюючи, “оддай, оддай”, гірко на всю хату заплакав. І сльози одна за одною швидко, поспішно, як краплі дощу по шибках, котились по щоках і стікали в скривлений рот, на груди, на простягнені руки”.
Кульмінаційний момент твору, що збігся з психічним зривом, розкрив вразливий світ дитини, яка, рятуючись від руйнівної сили самотності, знайшла заспокоєння в персоніфікації недопалка як частини батьківського тепла.
З тим недопалком у руці Кость і помирає, з тим недопалком його і поховають. Спроба куховарки забрати його несподівано викликала сльози, що розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від усвідомлення власної “нічийності”. Трагічна розв’язка — смерть Костя — підкреслила байдужість дорослих до проблем дитини, розрив між двома світами: світом дитини і світом дорослої людини. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.
Про трагічну долю бешкетника-лідера, який був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною написане оповідання В. Винниченка “Федько-халамидник”.
З перших рядків твору перед нами постає Федько — “розбишака-халамидник”, “сибіряка”, “люципер”, “наче біс який сидів у хлопцеві”. Колоритну постать маленького бешкетника доповнюють портретні замальовки: “Чуб йому стирчаком виліз з-під картуза, очі хутко бігають”, “руки в кишені, картуз набакир, іде не поспішає”.
Поведінка, вчинки героя, їх психологічне вмотивування є елементами творення характеру цього персонажа. Хлопець лазив по дахах, сидів на воротях, вибивав рогаткою шибки, перекидав діжки з водою, заважав дітлахам гратися. На перший погляд Федько — невихований хлопець, розбишака і халамидник. Проте другий план зображення персонажа — протилежний. Він осмислюється в ході розвитку подій. Федько може з бійкою відібрати в товаришів повітряного змія, але потім віддасть, ще і ниток своїх дасть; хлопець боїться батькових покарань, але ж і не сердиться, бо розуміє, що заслужив. Батько вчить сина бути чесним і нести відповідальність за власні нерозважливі вчинки. “Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить. Не любить також Федько товаришів видавати”. За чесність і відвертість дорослі поважали Федька. Отже, натура хлопця повна суперечностей і протиріч.
Важливим елементом творчої манери В. Винниченка є використання антитези. В оповіданні “Федько-халамидник” соціальні контрасти є тлом для зображення подій, ситуацій, характерів. З одного боку — це Федько, його хворий, виснажений роботою батько та знервована мати. З іншого — “ніжна, делікатна, смирна” та “чистенька і чепурненька” дитина Толя, його “благородний” і багатий “папа” та “чула і делікатна” мама. Зовнішній портрет Толі збагачується психологічними елементами, що допомагають відобразити характер персонажа. “Він завжди виходив на двір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми синіми очима”. У родині цих панів панує ідилія. “З вікон хазяйського дому ледве чутно вибиваються звуки ніжної музики. Тепло і затишно там. Батько Толин десь походжає собі на просторій хаті, задумливо слухаючи музику”. Хлопцеві було суворо заборонено “гратися з вуличними хлопцями”. Проте Толикові, як і всім дітям його віку, хотілося розваг і пригод. Тому, ігноруючи батьківський наказ, він грався з дітьми робітників. “Чистенький, чепурненький” Толя повертався додому “задрипаний, подраний, з розбитим носом”.
Співчуття до Толі, який нудьгує за вікном своєї затишної квартири, спонукає Федька брати панича до своєї босоногої ватаги. Образ панича розвивається з основної суперечності: між “бути” “благородною дитиною” і “здаватися” простим, відчайдушним хлопчаком. Свою жалюгідну суть він проявляє, як тільки виникає загроза його становищу. Поведінка панича лицемірна, двоїста (епізод, коли Толя бродить з хлопцями під дощем).
Важливе місце в розгортанні дії й розкритті характерів Федька й Толі має епізод переходу Федьком весняної ріки. Самолюбство Толі настільки переповнюється заздрощами, що панич шукає способу принизити ватажка вуличних хлопців. Він провокує “халамидника” на перехід річки під час льодоходу. Заздрість на Федькову перемогу й пихата самовпевненість штовхають на крижини й Толю, проте слабосилу, пещену панську дитину чекає поразка. Федько, як справжній друг, ризикуючи життям, рятує Толика. Сміливість, вправність, благородство Федька протиставляється боягузтву, слабодухості та егоїзмові Толі.
Єдиний раз у житті Федьковї довелося сказати неправду, врятувавши цим боягуза Толю. Це був останній героїчний вчинок “халамидника”, за який він розплатився своїм життям.
Духовна ницість панича-негідника увиразнюється в останньому епізоді твору (Толя без вагань забирає у Федькової матері чижика). “Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька”.
Заслуговують на увагу оповідання циклу “Намисто”. Вони мають заголовком рядок з української народної пісні, яка створює відповідний ідеї настрій. Збірка відзначається “глибоким аналізом дитячої психології, увагою автора до неординарних, межових ситуацій морального вибору (гра та дійсність, уявне й реальне, усвідомлена позиція й життєвий вчинок)” [3,10].
В оповіданні “Віють вітри, віють буйні” моментом найвищого внутрішнього трагізму стає казково-фантастичне осмислення Санькою власної недолі. Він настає після кульмінації дитячого протиборства, що за своїм перебігом немовби виявляє миттєву зверхність наймички над хлопцем. Саньчина “казка” стала поштовхом до духовного прозріння Гриня, що підтверджується останніми рядками твору: “Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці”.
У новелі “Гей, хто в лісі, обізвися…” події подано з погляду малюка Зіня. Фабульна ситуація постає в складній системі сюжетних зв’язків (заборона куштувати скоромну паску під загрозою кари Божої поєднується у свідомості хлопця зі страхом перед реальною міфологізованою особою — кудлатим велетнем Корчуном). Додатковий, порівняно самостійний подієвий ряд створює образ Корчуна. Згадані Зінем життєві епізоди складаються в дивовижну казкову оповідь. Поштовхом до зламу в психологічному сюжеті, до руйнування усталеної картини світу стає кульмінаційна подія — вбивство “всемогутнього бога” Корчуна. Розв’язка твору створює психологічний образ трагічного прозріння дитиною жахливої суті знебоженого світу, в якому “все дозволене”:
“— А хто ж тобі дозволив скоромне їсти? Га?
Зінь сумно зиркає на маму:
— Так Корчун уже не страшний, мамо. Корчун уже не прийде з тобою. І ви вже можете їсти. Він уже не може сердитись. Він, мамо, там лежить та… та….
Але тут Зіньові очі чогось заливаються слізьми, і він, скривившись усім лицем… гірко плаче.”
Отже, творчість В. Винниченка про дітей просвітлює віра в людину, любов до дитини. “Винниченко — аналітик людських душ, характерів і творець живих образів.
Він, найбільший наш людинознавець, умів, як мало хто, зобразити людські страждання, оголювати душевні рани, розкривати таємні нестерпні муки людини й бачити такі глибини трагедій та катастроф, яких наша література ще не знала.
Він умів у нашому житті, у нашій літературі зосереджувати свою творчу увагу на багатьох вічних, загальнолюдських проблемах і тим витягував нашу відсталу літературу на великий світовий тракт” [3,8].
Питання для самоконтролю
1. Назвіть найсуттєвіші риси поетики Винниченка –– дитячого автора?
2. Визначте тему оповідання ”Кумедія з Костем”. Як письменнику вдалося зобразити складний внутрішній світ го-ловного персонажа?
3. Які елементи творення характеру героя використовує В.Винниченко в оповіданні ”Федько-халамидник”?
4. Дайте загальну характеристику ”Намиста” В.Винниченка як літературного циклу.
Література
1. Блажевська Т. “Намисто” В.Винниченка як літературний цикл // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Х.: ОКО, 1994. — Т.2. — С. 87—95.
2. Болюх О.В. Мовна майстерність В. Винниченка у зображенні внутрішнього світу героїв // Культура слова. — К., 1993. — С. 20—24.
3. Брайко О. Особливості сюжетобудови дитячої новелістики Володимира Винниченка // Укр. мова та література в школі. — 2000. — ч.14. — С. 8—10.
4. Винниченко Р. Володимир Кирилович Винниченко / (біографічна канва) // Українське слово. — К., 1994. — С. 312—316.
5. Дем’янівська Л. Володимир Винниченко // Дніпрова хвиля. — К., 1991. — С. 543—553.
6. Дем’янівська Л. Складний дитячий світ... Проза про дітей В. Винниченка // Література. Діти. Час. — К., 1989.— С. 52—55.
7. Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Рад. літературознавство. — 1989. — №11. — С. 31—42.
8. Жулинський М. Володимир Винниченко // Жулинський М. Із забуття — в безсмертя. — К., 1990. — С. 128—151.
9. Ковальчук О.Г. Ранні оповідання В. Винниченка // УМЛШ. — 1991. — №2.
10. Скобелєва-Сологуб Н. Володимир Винниченко: про дітей і для дітей // Слово і час. — 1999. — №7. — С. 60—64.
11. Слабошпицький М. Письменник світового масштабу / Штрихи до портрету Володимира Винниченка // УМЛШ. — 1990. —№2.
12. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Літ.-наук. вісник. — Л., 1904. — Кн..2. — С. 81—82.
Висновки
У літературній спадщині І.Франка для дітей виділяємо кілька напрямів:
казки для дітей (письменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих читачів та слухачів від казкових подій до живого життя, пробудити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення й розуміння);
оригінальними є роздуми письменника з питань теорії дитячої літератури;
дитячі оповідання розкривають спосіб життя дітей, їх навчання в школі свого часу, окреслюють коло інтересів, настроїв, захоплень.
2. Михайло Коцюбинський – неперевершений майстер пейзажу. Високої досконалості зображуваного письменнику вдається досягти за допомогою художніх засобів – епітетів, метафор, порівнянь.
3. Розвиткові українського письменства сприяла літературна діяльність Бориса Грінченка. Вона органічно влилася в загальне русло літературного процесу кінця 19 – початку 20 ст.
4. Володимир Винниченко по праву вважається аналітиком людських душ, характерів, творцем живих образів. Його творчість про дітей вирізняється вірою в людину, любов’ю до дитини. Письменник зосереджується на багатьох вічних, загальнолюдських проблемах.