1 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — м., 1973. — с. 18,

2 Див.: Там само.

3 Див.: Там само.

їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкова частка належить лише її братам»¹.

§ 179: «Якщо батько жриці ентум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ... запише у ньому, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, вона зможе віддати, що залишиться після неї, куди схоче; її брати не можуть нічого вимагати від неї через суд»².

§ 182: «Якщо батько не дасть приданого своїй дочці — надітум Мардука Вавилонського і не складе для неї відповідного документа..., то після того, як він піде з життя, вона у разі поділу з братами має одержати із майна батьківського дому 1/3 своєї спадкової частки; повинності вона не повинна нести; те, що залишиться після неї, надітум Мардука може віддати, куди схоче»³.

Зазначена прожиткова дончина частка могла складатися не тільки з рухомості, а й з нерухомості (§ 178). За загальним правилом дочці належало не право власності на виділене батьком майно, а право довічного користування ним (§ 178 і 180). Право власності виникало, якщо воно було встановлене батьком (§ 179). Що стосується приданого, то обов'язок дати придане доньці, яка виходить заміж, покладається також на братів-спад-коємців (§ 184): «Якщо батько не дасть своїй дочці від наложниці посагу і не віддасть її заміж, а потім батько її помре, — її брати повинні дати їй посаг, відповідно до можливостей батьківського дому, і віддати її заміж»⁴.

Брати зобов'язані у цьому випадку віддати сестру, яка походить від неголовної матері, заміж, і дати їй придане, пропорційне майну батька. Однак за сестрами, народженими головною матір'ю, закони Хаммурапі закріплювали право на спадкову частку, що дорівнювала частці братів. Проте вона мала передаватись їм не у власність, а у довічне користування (§ 180, пор. з § 181 і 182).

§ 180: «Якщо батько не дав своїй дочці, божій жоні, яка живе в обителі, або блудниці посагу, а потім батько її умре, — вона дістає з майна в домі її батька частину, яка дорівнює частині одного спадкоємця, і користується нею, поки жива. її спадщина належить тільки її братам»⁵.

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 20.

² Див.: Там само.

³ Див.: Там само.

⁴ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т.1. -С. 26.

⁵ Див.: Там само.

§ 181: «Якщо батько присвятить [дочку] богові як божу жо­ну, храмову блудницю або храмову діву і не дасть їй посагу, а потім батько її умре, — вона повинна відділити з майна в домі батька 1/3 своєї спадкової частини і користуватися нею, поки жива; її спадщина належить тільки її братам».

Отже, йдеться про прожиткову частку. Але порівняння § 183 і 184 з § 180—184 свідчить про те, що придане її дорівнювало цій прожитковій частці. До того ж, виділення дочці приданого позбавляло її права на спадкування частини батькового майна.

§ 183: «Якщо батько дасть своїй дочці від наложниці посаг, віддасть її заміж і напише їй документ з печаткою, а потім її бать­ко умре, — вона не мас своєї частини в майні в домі її батька»'.

Цікаво також зазначити, що виділене майно дочки, яка прислужувала у храмі, або навіть жриці, також називалося при­даним (siriktu) і вважалося її власністю, якщо право на володін­ня ним було надане дочці її батьком (§ 179); у противному ра­зі дочці належало лише право довічного користування цим май­ном (§ 178). У Римі ж було вже розроблено правило про право власності весталки; принаймні вона не перебувала під опікою своїх агнатів (родичів по батьківській лінії).

На противагу римському і давньоруському праву за закона­ми Хаммурапі внесене майно дружини належало їй; чоловік ли­ше користувався ним. Тому після смерті дружини воно перехо­дило до її дітей; у разі смерті бездітної дружини воно поверта­лося її батьку.

§ 171: «А якщо батько за життя не скаже дітям, народженим йому рабинею: «Мої діти», а потім батько умре, — діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно в домі їх батька. Ра­биню та її дітей слід відпустити на волю, діти дружини не мо­жуть вчиняти позов на дітей рабині про те, щоб [повернути їх в] рабство. Дружина повинна одержати свій посаг і подарунок [вдовину частину], який їй дав і відписав по документу її чоло­вік, жити в домі свого чоловіка і користуватися [всім цим], по­ки жива; вона не може віддавати [це] за срібло; що лишиться після неї, належить тільки її дітям»².