Яків Головацький

Яків Головацький звертає увагу на той факт, що народ, а не окремий стан чи верства є суб’єктом історичного процесу. При цьому він підкреслював, що кожен народ має свій особливий облік, свої особливі моральні та фізичні властивості, живе своїм особливим життям. Розвиваючи в своєму житті свою індивідуальність, народ живе для себе, але діє для людства. Кожен народ - це ідея втілена Богом для тільки йому відомих цілей. Іншими словами, так само як кожна людина є Божим творінням, так само і кожен народ є Божим творінням, і заперечувати право народу на самобутність означає суперечити Божественному промислові, який для якоїсь своєї цілі створив цей народ.

Самостійно визначати свій політичний, державний статус є невід’ємним елементом сутності народу. Тобто для Головацького важливо не тільки доказати самостійність української мови, він ставить перед собою значно ширше завдання – утвердити ідею що кожен народ, саме народ, а не якась його частина, є суб’єктом історичного процесу і кожен народ може і мусить мати право бути цим самостійним суб’єктом. Яків Головацький звертає увагу на той факт, що в умовах власної державності, український народ мав повноцінну соціальну структуру «всі сословія: селяни, міщанство, бояри і вельможі одного і того ж роду і племені». Яків Головацький рішуче заперечував трактування не тільки польською шляхтою, але й польською наукою давньої Руси, як масиву необробленого етнічного матеріалу.

При цьому Головацький підкреслював, що правовий розвиток українських земель в період державності досягнув такого рівня, що й після втрати державності, ще довго залишався визначальним і не міг бути знівельований чужими впливами. Більше того, свідченням високого рівня розвитку українського права, правової термінології є той факт, що вони не тільки тривалий час зберігалися в Польській державі, а й те, що в Литовському князівстві та в Молдавії давньоукраїнська мова стала мовою права, діловодства, дипломатії, судових та інших державних органів і зберігала цей статус до XVII століття.

Він прагне зв’язати процес національного, в першу чергу літературного, мовного відродження українського народу з періодом повноцінного функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя, включаючи діловодство, право, судочинство, дипломатію.

В своєму виступі на Соборі руських вчених Яків Головацький підкреслював, що український народ є найбагатший між усіма слов’янськими народами у відношенні пам’ятників словесності. При цьому він підкреслює, що ці пам’ятки беруть початок від тієї пори, коли в Європі послуговувалися тільки трьома мовами: грецькою, латинню, і власне слов’янською.

Саме пам’ятки української мови, починаючи від найдавніших часів, коли її застосування охоплювало всі сторони суспільного та державно-правового життя, повинні, на думку Я.Головацького, стати тією основою, на якій буде відбуватися подальший розвиток української мови і культури.

Ідея Головацького не знайшла свого втілення в життя. Розвиток української юридичної науки в цілому і правничої термінології зокрема пішов іншим шляхом. Основою їх розвитку стали термінологія, вироблена мовами імперій, між якими були розділені українські землі, тобто термінологія російська і німецька. Як результат – було витворено, по суті, дві українські ділові мови - на німецькій, частково польській основі та на російській.

Проте і сьогодні ідея Головацького про необхідність використання здобутків попередніх поколінь українського народу, починаючи від найдавніших часів, не втратила своєї актуальності.