Істрорія розвитку правової думки в Університеті.

Першим етапом становлення української середньої та вищої школи у Львові стало створення Львівської братської школи. Створена в 1586 р. Львівським Успенським братством. Львівська школа була першою в Україні. Львівська школа стала зразком для інших братських шкіл України, яких в XVII ст. було вже біля тридцяти. Львівська братська школа відіграла значну роль в становленні і розвитку української освіти, піднявши її до рівня тогочасної європейської освіти.

В умовах відсутності власної національної держави діяльність Львівської та інших братських шкіл сприяла розвитку національної самосвідомості, піднесенню національно-визвольної боротьби. Ініціаторами і безпосередніми засновниками школи були брати Юрій та Іван Рогатинці.

В основу діяльності школи були покладені ідеї свободи, рівності і братерства. Статут Львівської братської школи «Порядок школьний» закріплював рівність всіх учнів, незалежно від соціального походження.

Головним завданням школи була підготовка високоосвічених представників світської та духовної інтелігенції, яка б могла протистояти нівеляційним намаганням зовнішніх чинників.

Діяльність школи викликала негативну реакцію з боку католицьких ієрархів у Львові. Саме для боротьби з братською школою львівський католицький архієпископ запрошує до Львова представників Ордену єзуїтів. В 1599 р. було прийнято рішення про заснування у Львові єзуїтського колегіуму на противагу братській школі.

Саме від школи Львівського братства починається, як видається, формування і розвиток українського вищого шкільництва у Львові.

Єзуїти домоглися від польського короля підписання диплому про надання єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету». Проте цей акт потребував затвердження на сеймі, проти чого спільно виступили Краківська академія, представники Галичини, інших країв.

Після входження західноукраїнських земель до складу Габсбурзької монархії у Львові відкрито 1773 р. ліцей з правничим та філософським відділенням. Система державних органів, що створювались на нових землях, потребувала значної кількості кваліфікованих державних службовців. Бажаючих їхати до Львова чи інших міст Галичини та Буковини з Відня чи Праги було не багато. Саме з огляду на гостру потребу підготовки юристів, які складали переважну більшість державних службовців, 21 жовтня 1784 р. Йосиф ІІ видав диплом про заснування у Львові університету в складі правничого, богословського, медичного та філософського факультетів та академічної гімназії з правами, рівними правам усіх університетів держави. Оскільки університет був латиномовним, спеціально для українського населення краю, яке, в переважній більшості латинської мови не знало, було створено т. зв. Український інститут, як «підготовчий» факультет.

Саме зі «Studium Ruthenum», як офіційно називалася згадана інституція, слід, на нашу думку, пов’язувати початки формування і зародження української правової думки у Львівському університеті.

Першим серед професорів права, які тут працювали і викладали, є Андрій Ангелович. Він з 1789 р. викладав українською мовою церковного права на «Studium Ruthenum».

У 1805 р. університет було перетворено на ліцей. «Частина професорів переїхала до Краківського університету, а частина перейшла на практичну роботу, в ліцеї залишились другорядні сили, переважно колишні студенти». Припинив функціонування також «Studium Ruthenum» (1809). У 1817 р. Львівському ліцеєві знову було надано статус університету.

Після 1848 р. у Львівському університеті особливо гостро постало питання про мову викладання. Розвиток національної української юридичної науки розпочинається у Львові у другій половині ХІХ ст. Центрами її розвитку стали дві інституції. Перша – Львівський університет, де у 1862 р. на юридичному факультеті було створено кафедру цивільного права і процесу та кримінального права і процесу з українською мовою викладання, іншими словами, вперше в новітній історії українська мова стає мовою юридичної освіти.

За період з 1862 по 1918 р. на юридичному факультеті університету українською мовою викладали всього сім осіб. У 1918 р., після окупації Польщею Галичини, всі українські кафедри, в тому числі й на юридичному факультеті, були закриті, тому проблематично говорити про розвиток української юридичної науки у Львівському університеті в період 1918-1939 рр. Українська правова думка розвивалася всупереч офіційній політиці полонізації, яка доходила навіть до заборони вживання терміну «український».

Перший професор права, який викладав у Львівському університеті українською мовою – це Олександр Огоновський (1848-1891). Він є автором першого україномовного підручника з цивільного права, одним із засновників Товариства імені Т. Шевченка. За його підтримкою українські студенти-правники створили «Кружок правничий» – першу українську професійну громадську організацію правників. Саме тут, під керівництвом та за ініціативою професора, розпочалася робота над українською правничою термінологією, результатом якої став виданий у 1893 р. німецько-український юридичний словник.

Викладання кримінального права і процесу українською мовою у Львівському університеті та розвиток української науки кримінального права і процесу започаткував Петро Стебельський. Автор першого україномовного навчального посібника з кримінального права «Австрийське карне право».

Володимиру Вергановському, розпочавшому свою наукову і викладацьку діяльність у 1908 р. доцентом кафедри цивільної процедури (процесу) з українською мовою викладання Львівського університету, ВАК СРСР без захисту, на основі наукового доробку, надав вчене звання професора та науковий ступінь доктора юридичних наук.

Створення у Львівському університеті кафедр з українською мовою викладання започаткувало розвиток національної університетської науки і освіти. Саме професори Львівського університету стали авторами перших україномовних підручників цілої низки юридичних дисциплін.

Необхідно розмежовувати історію університетської традиції у Львові та зародження і розвиток українського вищого шкільництва. Перша тривалий час не тільки не мала українського характеру, але й була спрямована проти українців.

Маркіян Шашкевич

З його іменем пов’язано виникнення гуртка української прогресивної молоді «Руська Трійця», йому належить ініціатива видання українською народною мовою літературного альманаху «Русалка Дністрова», який започаткував розвиток української літератури в Галичині.

Він не був державним діячем, політичним мислителем чи теоретиком права, Проте, в період, коли довелося жити і творити Шашкевичу, навіть виголошена українською мовою проповідь була формою боротьби за національні права. Маркіян Шашкевич був представником українського романтизму.

Починаючи від років навчання у гімназії, Маркіян Шашкевич має можливість спостерігати дискримінацію української мови, українського слова. Потворність ситуації полягала в тому, що вона підтримувалася самими українцями.

Першим кроком, що його зробив Маркіяна Шашкевича у цьому напрямку став написаний на початку 1835 р. вірш з нагоди 67-річчя цісаря Франца І., він був написаний українською мовою. До цього часу в таких випадках вживалася або латинь, або німецька мова. Написавши його українською мовою Маркіян Шашкевич демонструє всьому суспільству можливість і право звертатися нею навіть до цісаря. Цим він утверджує рівноправний статус української мови з іншими мовами. У своєму творі поет робить наголос на тому, що Австрійська імперія є імперією народів, про благо і добробут кожного з яких цісар дбає однаково.

Наступним кроком стало використання Маркіяном Шашкевичем української мови у публічних виступах. Проте найважливішим фактором піднесення поваги до рідної мови є її використання священиками в душпастирській діяльності. 1836 р., будучи на ІІІ році богословських студій, він виголосив першу проповідь українською мовою в соборі Св. Юра.

Він поширює серед українського духовенства думку про те, що можна бути лояльним підданим цісаря, що було, для переважної більшості, першочерговим завданням, і, в той же час, ставати і залишатися свідомим українцем, який любить свій народ, не боїться і не стидається користуватися рідною мовою та готовий відстоювати свої національні і особисті права.

Розуміючи, що тільки освічений народ має шанс і перспективу зайняти гідне місце серед інших народів, він укладає книжечку для шкільної та домашньої освіти.

Пояснивши читачеві, що таке сім’я, громада, село, місто, край, автор дає визначення поняття «держава» і вдало поєднує сучасну для читача державу з національною державною традицією.

Діяльність «Руської Трійці» носила виключно легальний характер і не суперечила чинному законодавству та державним інтересам Габсбурзької монархії. За характером жоден з трьох її учасників не був змовником, а тим більше – революціонером. Вони щиро вірили в політичну демократію, захищали ідею культурного просвітництва все ще не звільненого селянства. Вони бажали тихої революції, поступового покращення долі селянства, поширення освіти в низах.

З огляду на зазначене, діяльність та творчість Маркіяна Шашкевича жодним чином не суперечили чинному законодавству, завжди і у всьому були легальними та правомірними. Якщо вони й мали революційний характер, то тільки в аспекті тогочасних внутрішньоукраїнських відносин в Галичині, рішуче пориваючи з усталеними нормами національного життя, оскільки розвиток української мови та культури, піднесення національної свідомості гальмували не так дії адміністративних органів держави, як позиція представників провідних верств українського народу в Галичині.