Тема 5.7. Образна характеристика синів Марії (за романом у. Самчука «Марія»)

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Ознайомтеся з орієнтовною схемою складання анкети літературного героя.

Орієнтовна схема складання анкети літературного героя

1.Знайомство з героєм (хто? звідки? якого роду? чим займається?).

2. Персонаж епізодичний, другорядний чи головний.

3. Чи є прототип?

4. Портрет героя ( відповідність його внутрішньому світу).

5. Характер персонажа (у розвитку чи епізодично).

6. Соціальне значення героя.

7. Проблеми, які порушує автор через цей образ, їх актуальність.

8. Психологія характеру (духовне багатство, моральна краса чи потворність).

9. Місце і роль персонажа в сюжеті. Як пов'язаний з іншими героями (кармічним (життєвим), емоційним, духовним зв'язком)?

10. Мова як засіб самовираження героя.

11. Ставлення до нього автора й інших дійових осіб.

12. Моє сприйняття героя, над чим змусив замислитись.

Завдання 2. Складіть літературні анкети синів Марії (за романом У. Самчука «Марія»).

Тема 5.9. Образна система та проблематика роману «Жовтий князь» в. Барки

Питання для самоконтролю:

Завдання. Охарактеризуйте:

• образи «хліботрусів»;

• образи «хліботрудів»;

• образ Мирона Катранника;

• образ молодшого сина родини Катранників Андрійка;

• образ Жовтого князя та його прибічників.

Розділ № 7 «Феномен шістдесятництва»

Тема 7.7. Ідейно-художній аналіз творів поетів-шістдесятників

Питання для самоконтролю:

Завдання. Самостійно проаналізуйте поезію одного з представників феномену шістдесятництва (В. Симоненка, М. Вінграновського, Ліни Костенко, І. Драча, Д. Павличка та ін.), користуючись алгоритмом аналізу поезії.

Алгоритм аналізу поезії

1. Дата створення (не публікації), врахування історико-соціальних умов.

2. Тема (відповідає на питання «про що»?).

3. Образи (окремі, антагоністи, образи-символи).

4. Художні засоби (епітети, порівняння, метафори тощо).

5. Приналежність до стилю.

6. Система конфліктів (якщо вона є).

7. Проблема (питання, які порушує автор у творі).

8. Ідея – відповідь на проблемне питання.

Розділ № 8 «Проза ІІ половини ХХ століття»

Тема 8.5. В. Земляк. «Лебедина зграя» – новітній бурлеск як вияв опозиції до «вихолощеної естетики соцреалізму

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Прочитайте роман В. Земляка «Лебедина зграя».

Завдання 2. Законспектуйте запропонований матеріал.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) (1933-1977) в українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому – юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість,тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Пізніше, вже як письменник, чимдалі глибше осмислюватиме бачене, чуте й пережите, багато розповість про це, починаючи з ранніх оповідань і нарисів («Родина Сосніних», «Вони залишились невідомими», «Дочка лісника»), створених у 1950-1955 рр. і закінчуючи «Зеленими Млинами», де автор розгортає широку картину воєнного лихоліття в окупованій фашистам Україні.

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей – «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори – повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які тематично повертали автора до ранніх оповідань про війну, а ідейно й художньо явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, – «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956-1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

1971 р. письменник опублікував «Лебедину зграю», яка більш логічно засвідчувала висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. Роман «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося…

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це – перш за все втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна було б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщино моя! …Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке коли-небудь сотворили і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя».

Головний мотив роману – патріотичний (використання міфу про Вавілон, що протиставлений українському селу, яке є вічним і незнищенним).

Образи групуються за принципом лебединих пар, що тримають вірність рідній землі: «Земле! Ти народжуєш нас, неначе для того, щоб звіряти тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної душі, і хоч куди заносили нас урагани часу, але тільки вони вщухнуть і ми знову повертаємось до рідних місць».

Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зору на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті, спосіб розповіді про Вавілон і вавілонців по-своєму відкриті для осмислення й переосмислення, для своєрідного «збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше посильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися наступникам, спадкоємцям, нащадкам.

Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим філософом, і за оповідачем, яким цього разу виступає один із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах). У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до винятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не стільки про точку зору, як про оцінну позицію – героїв, автора, читачу.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об’єднують у комуну, а з другого боку, на другому полюсі – багатії, колишні власники – Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціально-психологічного типажу, героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, – кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавілона, спричиняють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою «інформацією».

Відтак відносини у Вавілоні, Глинську, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко, в різних аспектах – від економічного до морально-етичного. Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто знає, як сприймався б читачами, приміром, «філософ» Левко Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника – цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допроваджує підпилого господаря додому, на Татарські вали, а й допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття. Прийом, образ, безперечно, вдалий, «працездатний» і оригінальний.

Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість, різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка – одне з найбільших досягнень автора – не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом. Щоправда, критика закидала – і не без підстав – авторові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі композиційні «провали» та штучність окремих сюжетних рішень.

Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім драматизмом, зокрема у способах та наслідках колективізації (тут панують здебільшого любовні колізії героїв), а в зображенні окупованого фашистами українського села він не завжди витримує мотивацію та глибину. Втім, далеко не все тут залежало від авторської волі. Архів письменника, великою мірою ще не опрацьований, – із чернетками, опущеними (добровільно чи з цензурних міркувань) уривками, а то й цілими розділами, – має відповісти на ряд істотних питань творчої еволюції письменника, авторської волі і т. зв. канонічного тексту.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» – це стихія Василя Земляка. Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, – його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший».

Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…»

…В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце – серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Розділ № 9 «Постшістдесятництво»