4.7. Монетаризм м. Фрідмен

Засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен (1912).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація еко­номіки держави монетарними засобами. Вона спирається, по- перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки; по­друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як мож­ливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропо­нує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки.

Під час вивчення доктрини Фрідмена треба:

• простежити логіку монетаризму як форми вияву неокласи­цизму й визначити, у чому полягає абсолютизація Фрідме- ном ефективності ринкових механізмів;

• знайти теоретичне підтвердження того, що економічна збалансованість досягається за умови, коли кількість гро­шей в обігу відповідає створеній суспільній вартості;

• знайти докази того, що баланс бюджетних доходів і витрат - умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необ­хідний державний контроль грошової емісії;

• проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що наці­ональну економіку слід розглядати як ланку світової гос­подарської системи, а тому для внутрішньої збалансовано­сті важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за цією сферою.

Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам'ятати, що в її основу по­кладено історичний метод дослідження. Головна його праця так і називається: «Монетарна історія СІІІА». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних підхо­дів - у книжці «Інфляція і грошові системи».

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфля­цію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основ­ними об'єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку - грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи вироб­ництва, а надлишкова - до інфляції, Фрідмен запропонував ви­значення оптимально необхідної кількості грошей для нормаль­ного функціонування економічної системи за допомогою «рів­няння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтриму­вати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) - на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за ^Л-5 % щорічно.

Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансу- вання механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна за­безпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бу­ти пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію по­в'язано з дестабілізацією економіки.

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники - А. Лаффер, Р. Мандель - доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можли­востей пропонування, що визначаються ресурсними можливос­тями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхні­ми можливостями.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки про­позиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації еко­номіки.

Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекоме­ндації щодо симулювання попиту також визнавали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним дже­релом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Автори теорії виступали проти високих податків, за розумну податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в дер­жавний, що призводить до зниження продуктивності праці, зрос­тання витрат виробництва та цін.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподат­кування рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами пода­льшого розвитку економіки.

Щоб ліпше зрозуміти ці положення нових неокласиків, необ­хідно розглянути, як, спираючись на них, вони аналізують вузло­ві категорії ринкової економіки: економічне зростання, податкова політика, інфляція, гроші, ціни, заробітна плата, прибуток тощо.

Варто також дослідити, чому автори так багато уваги приді­ляють використанню одного з важелів впливу держави на еконо­міку - податків (крива Лаффера).

Цікавим є узагальнення авторів і щодо соціальних витрат держави.

Положення теорій неокласичного відродження є коригуваль­ними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому ви­гляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечують необхідність державного втручан­ня, проте залишають для нього певний простір, визнаючи немож­ливість його абсолютної ліквідації.

Теорія «раціональних очікувань», її представники (Р. Лу­кас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової еконо­мічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайо­митись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в еко­номіку, вони спираються на тезу про типовість економічної пове­дінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рі­шення.

Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очіку­вань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адап­тивні очікування» спираються на колишній досвід: знання нас­лідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономіч- ні показники тощо.

Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудова­ній ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і ви­користав її Р. Лукас - лауреат Нобелівської премії (1995). Він став фундатором політекономічної школи, яка поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «но­вої класичної школи економікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістсь­кому підході до аналізу економічних явищ.

1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджу­вало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон'юнктурної політики.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Так Лукас побудував функцію пропозиції праці.

Заперечуючи політику державного регулювання, нові класи­ки пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.