4.3. Класична школа політичної економії

Класична політекономія зародилася в Англії наприкінці XVII ст. І у Франції на початку XVIII ст. Вона прийшла на зміну меркантилізму.

Умови зародження класичної політекономії:

1. Розвиток капіталістичних відносин сприяв заміні меркан­тилізму насамперед в Англії, найбільш економічно розвинутій країні.

2. Інтереси буржуазії переходять зі сфери обігу до сфери ви­робництва.

3. На перший план виходить промисловий капітал.

4. Рекомендації меркантилістів не могли вирішити економіч­них проблем промислової буржуазії, що вимагала обґрунтування основ капіталістичного виробництва, розробки нових економіч­них категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента й ін.

5. Буржуазія прагнула звільнитися від твердого урядового ре­гулювання економічного життя, вона хотіла свободи.

6. Буржуазна революція середини XVII в. в Англії відкрила еру політичних і промислових революцій у Європі, й до влади приходить буржуазія.

7. Бурхливо розвивається промисловість, наука механіка, ма­тематика, фізика, філософія й ін.

8. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла розвитку економічної думки, було покладено початок формуванню політекономії як науки.

Особливості класичної політекономії:

• класична політекономія предметом дослідження вважає сферу виробництва, й заснувала науковий аналіз цієї сфе­ри;

• це й означало зміни в самому предметі політичної економії, що перетворилася в науку про категорії й закони економіч­ного життя;

• саме класична школа й, насамперед роботи А. Сміта, пере­творили політичну економію в повноцінну наукову дисци­пліну;

• класики проголосили ідею природного порядку, дії об'єк­тивних економічних законів, економічної свободи, що одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки;

• проблему цінності вони вирішували переважно з позиції трудової теорії, використовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

У розвитку класичної політичної економії умовно виділяють чотири етапи:

1. етап - кінець XVII ст. до початку другої половини XVIII ст. Він свідчить про значне розширення сфери ринкових відносин і перехід від меркантилізму до нового напрямку в розвитку еконо­мічної науки.

Основні представники: У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), Ф. Кене (Франція), Ж. Тюрго (Франція).

2. етап - остання третина XVIII ст., пов'язаний з ім'ям А. Смі- та (Англія).

3. етап - перша половина XIX ст., коли в розвинених країнах закінчився промисловий переворот.

Представники: Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа (Франція), Д. Рікардо, Т. Мальтус, Н. Сеніор (Англія), Т. Кері (США).

4. етап - друга половина ХІХ в., представники: К. Маркс (Німеччина), Дж. Мілль (Англія).

Основоположником класичної політичної економії в Англії К. Маркс називає В. Петті (1623-1687). Аналіз його праць дає пі­дстави дійти висновку, що він є економістом перехідного від ме­ркантилізму до класичної політекономії періоду.

Петті називають першим професійним економістом. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

5. своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркан­тилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він роз­виває теорію торговельного балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, втручання держави в економічне життя. Водночас, уже в першій друкованій праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх ставлять меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий про­цент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та ін­ше. Навіть сама тільки постановка цих питань відрізняє його від меркантилістів.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни, як живий організм, «політичне тіло», починаючи з'ясовувати його «анатомію». Розвиваючи нову науку, яку він називає «політич- ною арифметикою», або «політичною анатомією», її завдання він убачає в необхідності пояснити «таємничу природу» цілої низки явищ, з'ясувати суть економічних процесів. Слід звернути увагу, що він застосовує і новий метод дослідження економічних явищ. На відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в полі­тичній економії.

Відрізняє Петті від меркантилістів і постановка питання про багатство. У нього багатство - це сума рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що, на його думку, є багатством. Поряд з конкретизацією він визначає й загальне (абстрактне) поняття багатства. Це - прибуток нації, який вона має від зовнішньої торгівлі. Джерелом багатства в ньо­го є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класич­ної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виро­бництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.

Отже, слід звернути увагу на те, що Петті не розуміє вартість як об'єктивну реальність, як внутрішню властивість товару. Він визначає, власне, не вартість товару, а лише його відносну вар­тість у грошовому вираженні, не відокремлюючи її від ціни. Вар­тість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виро­бництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й при­рода, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси кри­латий вислів Петті «Праця - батько і найактивніший чинник ба­гатства, земля - його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості. На цій підставі він дає ще одне визначен­ня вартості, створеної землею і працею, - «середній щоденний прожиток дорослої людини». Відповідно вартість певної речі до­рівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих тим, хто цю річ виготовив.

Крім «природної ціни» (вартості), Петті виділяє ще й «полі­тичну», тобто ринкову ціну, її величина визначається не лише за­тратами праці, а й попитом і пропозицією.

Аналізуючи економічні погляди Петті, необхідно проаналізу­вати і визначення ним інших економічних категорій. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається варті­стю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мі­німум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці, її величина - це різниця між вартістю сільсько­господарських продуктів і витратами виробництва. Процент Пет- ті називає «грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількіс­ного визначення національного багатства і національного доходу. Національний дохід, на його думку, створюється у сфері матеріа­льного виробництва й у сфері послуг.

Фізіократія (із гр. - «влада природи») - напрямок класичної політичної економії у Франції. Центральну роль в економіці від­водили сільськогосподарському виробництву. Критикували мер­кантилізм, вважаючи, що увага виробництва повинна бути звер­нена не на розвиток торгівлі і нагромадження грошей, а на ство­рення достатку «добутків землі», у чому, на їхню думку, полягає справжнє благоденство нації. Виражали інтереси крупного капі­талістичного фермерства.

Центральні ідеї теорії фізіократії такі: 1).Економічні закони носять природний характер і відхилення від них веде до пору­шення процесу виробництва; 2).Джерелом багатства є сфера ви­робництва матеріальних благ - землеробство. Тільки землеробсь­ка праця є продуктивною, тому що при цьому працюють природа і земля; 3).Промисловість вважалася фізіократами сферою мар­ної, непродуктивної праці; 4).Під чистим продуктом вони розумі­ли різницю між сумою всіх благ і витратами на виробництво про­дукту. Цей надлишок (чистий продукт) - унікальний дарунок природи. Промислова праця лише змінює його форму, не збіль­шуючи розміру чистого продукту. Марною вважалася і торгове­льна діяльність.

Фізіократи проаналізували речовинні складові капіталу, роз­різняючи «щорічні аванси», річні витрати і «первинні аванси», що представляють собою фонд організації землеробського госпо­дарства, ті, що витрачаються відразу на багато років уперед. «Пе­рвинні аванси» (витрати на землеробське устаткування) відпові­дають основному капіталу, а «щорічні аванси» (щорічні витрати на сільськогосподарське виробництво) - оборотному капіталу.

Гроші не зараховувалися до жодного з видів авансів. Для фі­зіократів не існувало поняття «грошового капіталу», вони ствер­джували, що гроші самі по собі марні, і визнавали лише одну фу­нкцію грошей - як засобу звертання. Нагромадження грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші з «звертання і позбавляє їх єдиної корисної функції - служити обміну товарів».

Найбільш відомі послідовники: Франсуа Кене (1694-1774). Порівнював суспільство з організмом, здорове суспільство, на його думку, повинне знаходитися в рівновазі, для досягнення якого треба не гроші збирати, а розвивати сільське господарство, оскільки тільки земля може збільшувати реальне багатство. Голо­вним його досягненням служить створення «Економічної табли­ці,» у якій він показав, як сукупний сільськогосподарський про­дукт циркулює між трьома класами: продуктивним (особи, зайня­ті в сільському господарстві, - фермери і сільські наймані робіт­ники), марним (особи, зайняті в промисловості, а також купці) і власниками (особи, що одержують ренту, - землевласники і ко­роль. Ф. Кене досліджував економічні зв'язки між цими класами. На його думку, селяни і ремісники повинні звільнятися від пода­тку, це буде сприяти збільшенню чистого продукту. Податки по­винні платити землевласники. Податок має дорівнювати 1/3 чис­того продукту. Оскільки закони економіки природні, то держава не повинна втручатися в економічне життя. Вона повинна тільки охороняти порядки, піклуватися про освіту і про дороги. При га­рному врожаї, однак, треба сприяти вивезенню зерна, щоб збере­гти гарну ціну на хліб, а при поганому врожаї варто дозволити ввезення, щоб уникнути дорожнечі.

А. Тюрго (1727-1781). Головна праця - «Міркування про створення і розподіл багатств» (1770 р.). Слідом за Ф.Кене й ін­шими фізіократами він відстоював принцип свободи економічної діяльності і розділяв їхній погляд на землеробство як єдине дже­рело додаткового продукту. Уперше виділив усередині «земле­робського класу» і «класу ремісників» підприємців і найманих робітників. А. Р. Ж. Тюрго вперше сформулював так називаний закон спадної родючості ґрунту, що доводить: кожне додаткове вкладення капіталу і праці в землю дає менший порівняно з попе­реднім вкладенням ефект, а після деякої межі всякий додатковий ефект стає неможливим.

Адам Сміт (1723-1790) - головний представник класичної економічної науки. Відстоював принцип природної свободи. Від­повідно до його трактування, ринкова система здатна до саморе­гуляції, у її основі - особистий інтерес, зв'язаний із прагненням людини до прибутку. Він виступає як головний спонукальний мотив економічного розвитку. Кращий варіант для держави - це дотримуватися принципу невтручання держави. Ця ідея була роз­винута послідовниками Сміта й одержала назву «економічного лібералізму». Суть ідеології: для того щоб підняти державу з найнижчого ступеня варварства до вищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, легкі податки і терпимість у керуванні, все інше зробить природний хід речей.. На відміну від фізіократів, Сміт вважав промисловий і торговельний капітал продуктивним. Ріст багатства досягається розвитком обміну, поділом праці і на­громадженням капіталу в умовах економічної волі. Насамперед, вільною повинна бути праця. Завдяки поділу праці і спеціалізації в економіці відбувається: удосконалення спритності робітників, заощадження часу, винахід машин, що полегшують працю. Різко підвищується продуктивність. У теорії вартості Сміт розрізняв споживчу вартість (корисність) і мінову вартість. Ці види вартос­ті не збігаються, алмаз має високу мінову вартість і малу корис­ність, а вода навпаки. Природній ціні протиставляється поточна ринкова ціна, обумовлена попитом та пропозицією товару на ри­нку. В умовах конкуренції природна ціна збігається із середньою ринковою ціною. Аналіз природної ціни привів Сміта до виділен­ня трьох складових: заробітна плата, прибуток і рента. Заробітна плата - це дохід робітників, прибуток - дохід капіталістів, рента - дохід землевласників. Чистий річний продукт країни дорівнює сумі всієї заробітної плати, усього прибутку і всієї ренти. Приро­дні ціни встановлюються лише при економічній волі Якщо вона порушується державою, то виникають монополії. Ціна, встанов­лена монополіями, найбільш висока, а ціна, встановлена при ві­льній конкуренції, найбільш низька. Сміт дійшов висновку, що рівноважна (природна) ціна відповідає максимальному випуску продукції. До монополії Сміт відносив і перешкоди на шляху пе­реміщення робочої сили. Капітал - це ресурс, необхідний для ро­звитку виробництва. Капітал поділяється на основний (машини, будинки) і оборотний (гроші, запаси сировини і непроданих това­рів). Прибуток - це додаткова вартість, що виникає тому, що пра­цівник своєю працею додає до предмета праці нову вартість. Прибуток створюється додатковою працею.

Ринкова економіка, не підлегла єдиному плану і загальному центру, працює, проте, за визначеними правилами. Вплив кожно­го окремого індивіда при цьому не відчутний. Він платить ті ціни, що з нього вимагають, вибираючи потрібні йому товари з ураху­ванням своїх доходів. Але сукупність усіх цих окремих дій уста­новлює ціни. Тим самим дія ринку забезпечує результат, що не залежить від волі окремих індивідів. Це і є принцип «невидимої руки» ринку (ринкова саморегуляція економіки). Виходячи з цьо­го Сміт вважав, що втручання держави в економічні процеси по­винне бути мінімальним, воно повинне в основному захищати права кожного. Індивідуальні інтереси повинні бути укладені в правові рамки, установлювані державою. Крім того, у держави повинні бути і специфічні функції, держава повинна тимчасово проводити протекціоністську політику як спосіб захисту нових і слабких галузей. Щоб мати можливості виконувати свої мініма­льні обов'язки, держава повинна мати засоби, що складаються з податків, що збираються. Податки повинні платити всі пропор­ційно їх майну. Сміт сформулював правила стягування податків: 1 - пропорційність, 2 - визначеність (треба знати, коли і скільки платити), 3 - зручність для платника, 4 - їх мінімальність. Гроші Сміт вважав лише засобом обігу. Якщо кількість грошей в обігу більша ніж потрібно, то ціни ростуть. Кредитна функція банків важлива, Сміт схвалював закони про обмеження процентних ста­вок. Сміт заклав основи теорії платіжного балансу країни. Ідеї його поступово знайшли застосування на його батьківщині в Ан­глії, а потім і у світі.

Давид Рікардо (1772-1823) Послідовний прихильник ідеї, що ринкова система здатна до саморегуляції, і кращий варіант для держави - це дотримуватись принципу невтручання держави. Основна його робота «Початок політичної економії і податкового стягнення». Основним завданням для себе він вважав знайти за­кон розподілу багатства між класами (землевласниками, капіталі­стами і робітниками) і як впливає поділ багатства на складові ча­стини (ренту, прибуток і заробітну плату) на зростання виробни­цтва. Висновок книги - економічний ріст, що збільшує багатство народів, повинне, у кінцевому рахунку, припинитися. Він вважав, що всяке поліпшення в машинах і інструментах зменшує кіль­кість необхідної праці для виробництва товару, що викликає па­діння його ціни і вартості.

Рікардо установив, що відносні ціни визначаються витратами праці. Але, розвиваючи думку Сміта про те, що вартість визнача­ється однією працею тільки в примітивних суспільствах, він пі­шов далі. Рікардо включав у вартість товару не тільки вкладену у нього працю, але і вартість капіталу, зайнятого в його виробницт­ві. Від цього залежить і ціна товару. Оскільки виробництво вима­гає часу, протягом якого робітникам потрібно платити зарплату, тому підприємець авансує їх у формі заробітної плати, викорис­товуючи свій оборотний капітал. Тому у вартість товару ввійде і ця частина капіталу і відсоток на капітал, рівний прибутку від ка­піталу. Існування цього відсотка обумовлено розривом у часі між вкладенням капіталу й одержанням прибутку від нього в момент продажу виробленої продукції. Тепер видно, що на ціну товару впливає не тільки вкладена праця, але і тривалість виробництва, оскільки цей період є періодом запозичення капіталу, що поро­джує відсоток. Але в короткі проміжки часу трудові витрати все- таки складають основну частину усіх витрат, тому Рікардо до­тримувався в основному трудової теорії вартості.

Основними частинами теорії Рікардо є теорія ренти, теорія капіталу і теорія заробітної плати.

Теорія ренти. Рента - це частина продукту, виплачувана землевласнику. Якщо є достаток родючої землі, а населення мало, то ренти не існує, тому що кожний може її обробляти і ніхто не захоче платити ренту. Рента виникає, коли родючої землі мало. З розвитком суспільства кількість і родючість зем­лі убуває. На величину ренти впливає процес спадної родючо­сті землі і зміна величини сукупного капіталу. Оскільки якщо величина сукупного капіталу зменшується, зменшується пла­тоспроможний попит на хліб, ціни на хліб падають, скорочу­ються посіви і їх площі - падає рента. У такий спосіб при не­змінних умовах землеробства: при рості капіталу - рента збі­льшується; при зменшенні капіталу - рента знижується.

Теорія капіталу і прибутку. Капітал є та частина багатства країни, що вживається у виробництві. Капітал поділяється на ос­новний (машини, будинки) і оборотний (гроші, запаси сировини і непроданих товарів). Прибуток - це додаткова вартість, що вини­кає тому, що працівник своєю працею додає до предмета праці нову вартість. Прибуток створюється додатковою працею. Коли­вання цін викликає коливання прибутку, їхнє усунення досяга­ється механізмом усереднення прибутку. Кожний прагне заміни­ти менш прибуткову справу і вкласти капітал у справу, що при­носить більший дохід. Але для цього не обов'язково цілком змі­нювати свою справу, досить перерозподілити капітал. Перероз­поділ капіталу досягається грошовим ринком. У підсумку, конку­ренція встановлює таку мінову вартість товару, що після видачі зарплати і покриття інших витрат, залишок вартості буде в кож­ній галузі пропорційний вартості витраченого капіталу. Рікардо стверджував, на відміну від Сміта, що норма прибутку поступово падає внаслідок підвищення зарплати і труднощів постачання. Завдання держави заохочувати прагнення до нагромадження, во­на не повинна вводити такі податки, що негативно вплинуть на капітал, тому що це зменшить майбутнє виробництво країни. Держава повинна контролювати кількість грошей в обігу, тому що цінність грошей залежить від їхньої кількості.

Теорія заробітної плати. Природною ціною праці є та, ко­тра необхідна для існування робітника і продовження свого роду без збільшення чи зменшення їхнього числа. Вона зале­жить не від кількості одержуваних грошей, а від кількості пре­дметів життя, що за них можна купити. З розвитком суспільст­ва природна ціна росте, ріст заробітної плати збільшує кіль­кість працівників (збільшується народжуваність), що несе пог­розу бідності. Позбутися цього можна або зменшивши насе­лення, або швидко збільшуючи капітал.

Результатом спільної зміни ренти, прибутку і зарплати є еволюція економіки до стаціонарного стану з нульовим нагро­мадженням, тобто, коли зарплата і рента ростуть, середній прибуток на одиницю капіталу падає, цей процес йде доти, поки зарплата не буде з'їдати весь прибуток, тоді нагрома­дження зведеться до нуля.

Рікардо підтримував закон Ж.Б.Сея у формі «виробництво саме створює собі ринки». Принцип «невидимої руки» ринку Рікардо поширив не тільки на внутрішню, але і на зовнішню торгівлю. Кожна країна витрачає свій капітал і працю на такі галузі, що доставляють їй найбільші вигоди, що приводить до ефективного поділу праці між країнами. Рікардо. перший ука­зав на специфіку міжнародної торгівлі. У міжнародній торгів­лі, на відміну від внутрішньої, не відбувається вирівнювання оплати праці. Через різницю в оплаті праці деякі країни одер­жують переваги в експорті товарів. Тому міжнародна торгівля між різними країнами може бути взаємовигідною, незалежно від того, що одні більше розвинуті, ніж інші. Для цього зовні­шня торгівля повинна бути вільною.