1.2. Сфери виробництва.

Структура та зміст виробничих відносин

За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери:

1. основне виробництво;

2. виробнича інфраструктура;

3. соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробницт­ва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й за­соби виробництва. Примноження суспільного багатства визнача­ється саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне ви­робництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металур­гійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробниц­тво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, тор­гівля, спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рек­ламних, лізингових, консультаційних тощо).

Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності й поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично приумножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших законо­мірностей індустріального розвитку економіки.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупно­сті становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру роз­витку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку людей, примноженні їх­ніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підви­щенні освітнього і культурного рівня.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі: охоро­ну здоров'я й фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, культуру й мистецтво.

Однак прикладна наука має включатися в процес матеріаль­ного виробництва як безпосередня продуктивна сила. Така «розд­воєність» властива торгівлі, транспорту й зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продо­вжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскіль­ки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до матеріаль­ного виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення.

Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки без­посередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Праця, що витрачена на певну соціальну послугу, є сус­пільно необхідною й корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Усе це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сфе­рою нематеріального виробництва її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економі­чного прогресу суспільства й рівня життя населення, тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури. Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:

а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекват­ною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме еконо­мічному розвитку та підвищенню його ефективності.

Відносини, які пов'язані із суспільним виробництвом, охоп­люють різні сфери економічної діяльності людей і в цілому ство­рюють систему економічних відносин. Її можна розглянути з різ­них точок зору. Виділимо найбільш важливі підходи до кваліфі­кації економічних відносин.

З точки зору різних рівнів виробничих відносин їх можна ро­зподілити на такі групи: техніко-економічні (організаційні) від­носини та соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини виникають тому, що суспільне виробництво, розподіл, обмін і споживання можливі без певної ор­ганізації. Ця організація потрібна для всякої спільної діяльності лю­дей. Іншими словами, організаційно-економічні відносини охоплю­ють ті господарські зв'язки між людьми, що безпосередньо пов'язані з організацією виробництва за будь-якої його суспільної форми. Такі відносини випливають із технологічного способу виробництва, а ці­льове їх призначення криється в раціональній комбінації й ефектив­ному використанні факторів виробництва, максимізації результатів праці. Зокрема, забезпечення кількісної і якісної відповідності фак­торів виробництва, спеціалізація і кооперування праці, концентра­ція, комбінування і диверсифікація виробництва, організація госпо­дарської діяльності підприємства.

Соціально-економічні відносини - це відносини суспільної форми процесу праці. Всяке виробництво має суспільну форму і являє собою присвоєння індивідуумом предметів природи в ме­жах визначеної суспільної форми і за допомогою неї. Ця суспіль­на форма і є соціально-економічними відносинами.

Соціально-економічні відносини у свою чергу включають, насамперед, відносини власності й багато в чому залежать від ти­пу (форми) власності на умови і результати виробничої діяльнос­ті. Таке присвоєння визначає головний зміст і спрямованість роз­витку соціально-економічних відносин, тому що завжди і скрізь подібний розвиток йде в інтересах власників.

Соціально-економічні відносини включають також суспільну форму поєднання факторів виробництва і соціальні та політичні відносини. Вони є специфічними, властивими тільки одній істо­ричній епосі або одному суспільному ладу (наприклад, первісно­общинному, рабовласницькому, феодальному), і мають історично минущий характер. Соціально-економічні відносини змінюються в результаті переходу від однієї форми власності до іншої. На ві­дміну від цього організаційно-економічні зв'язки існують, як пра­вило, незалежно від соціально-економічного ладу. Вони є, по су­ті, загальними елементами економіки всіх країн. Наприклад, у рі­зних суспільних устроях можуть успішно застосовуватися одна­кові форми господарської організації (фабрики, комбінати, спеці­алізовані магазини й універсами, підприємства сфери послуг), а також загальні досягнення наукової організації праці й управлін­ня тощо.

Економічні відносини як взаємозв'язок різноманітних суб'єк­тів економічної системи (фізичних і юридичних осіб) можна ви­разити у вигляді формули «суб'єкт-суб'єкт». Будь-який елемент економічних відносин включає взаємовідносини як мінімум двох суб'єктів із приводу певного суб'єкта, тобто їх можна уявити схе­мою: «суб'єкт - об'єкт - суб'єкт».

Економічні відносини - це зв'язок між суб'єктом і певним благом, тобто відношення людини до речі.

Економічний продукт поступово витрачається, споживається, зношується і вимагає заміни. Його треба періодично відтворюва­ти. Усе це і служить першопричиною наявності циклу, що охоп­лює період від створення продукту до його повного споживання, за яким випливає відтворення, новий цикл виробництва і спожи­вання. Такі цикли і називаються відтворювальними. Відтворю- вальний процес є способом дії будь-якої економічної системи. Кожен продукт в економіці має свій власний цикл, однак усім цим циклам притаманна одна загальна властивість. Економічний продукт у своєму русі проходить поступові стадії свого життєво­го циклу: виробництво, розподіл, обмін, споживання. Наявність цих стадій - фундаментальна закономірність економічних проце­сів, їх найважливіша властивість. У підсумку в економіці постій­но спостерігається циклічний кругообіг продукції, товарів, послуг.

Вихідним є безпосередньо виробництво - процес створення корисного продукту. У цей час робітники пристосовують речови­ну і сили природи для задоволення певних потреб (наприклад, виплавляють із залізної руди чавун, виготовляють із деревини меблі й т.д.). Виробництво має вирішальне значення для економі­ки. Якщо продукт не створений, то тоді нічого розподіляти, обмі­нювати й споживати. Тому, природно, життєвий рівень людей у будь-якій країні залежить від того, скільки благ створюється в ній для кожного жителя.

Розподіл установлює частку кожної людини в створеному ба­гатстві. Така частка залежить, у першу чергу, від кількості ство­рюваних благ. Так, коли створюється дуже мало продуктів (під час війн, господарської розрухи, сильного падіння виробництва), звичайно вводиться зрівняльний розподіл продуктів харчування за низькими нормами (за картками, продовольчими талонами).

Таким способом хоча б мінімальною кількістю їжі забезпечують кожного жителя країни.

Продукти, що дісталися при розподілі, найчастіше не можна повністю витратити для особистого споживання, особливо, коли люди потребують зовсім інших благ. Тоді відбувається обмін - процес, під час якого одні продукти обмінюються на інші.

Споживання означає використання людьми матеріальних благ для задоволення своїх потреб. Корисні речі зникають у про­цесі споживання, через що їх потрібно відтворювати. Іншими словами, виробництво і при натуральному господарстві, і при ро­звинутій системі поділу праці відбувається не заради виробницт­ва, а заради споживання. Тільки в споживанні продукт виробниц­тва стає дійсним продуктом, підтверджуючи суспільну необхід­ність витрат, зроблених при створенні спожитого продукту. І тільки в споживанні підтверджується корисність продукту, доці­льність зроблених витрат.

Зауважимо, що споживання буває двох видів. Особисте - споживання життєвих благ, і виробниче, що, по суті, є складовою частиною виробництва. На підприємствах витрачаються насам­перед професійні спроможності людини, її життєві сили. Викори­стовуються також сировина, паливо, машини й інші речовинні ресурси, які необхідні для випуску продукції, тобто відбувається продуктивне споживання. Настільки ж близько безпосереднє ви­робництво пов'язане із розподілом. Перед тим як виробляти щось, потрібно розподілити робітників і знаряддя праці за різноманіт­ними процесами і видами господарської діяльності. Нині в роз­винених країнах понад 500 галузей, підгалузей і видів індустрії.

Виробництво нерозривно пов'язане з обміном. Адже суспіль­не виробництво являє собою, по суті. процес обміну діяльністю і спроможностями людей. Поділ праці спонукає робітників удо­сконалювати свої професійні можливості в неоднакових напрям­ках. Через це виникає необхідність обмінюватися їхніми різнома­нітними спроможностями й настільки ж різноманітними продук­тами праці. Скажімо, щоб створити автомобіль, на заводі повинні обмінюватися своєю діяльністю і їх результатами конструктори, інженери-технологи, робітники різних професій і багато інших робітників, а також підприємці і керуючий персонал.

У відтворювальних процесах поруч з факторами виробництва значну роль відіграє зовнішнє середовище, з якого черпається ба­гато видів економічних ресурсів і куди виводяться відходи виро­бництва.

Принциповою ознакою економічної системи є циклічність її розвитку. Економічний цикл характеризується періодичним зростанням і падінням ділової активності, що проявляється в невідповідності попиту та пропозиції.

У загальному вигляді економічний цикл являє собою результати коливань рівнів зайнятості, виробництва, інфляції. Загальну тривалість циклу вимірюють часом (місяць, рік і т.п.) між двома сусідніми вищими або нижчими крапками економічної активності.

За тривалістю економічні цикли поділяються на:

1. короткі (малі) - коливання ділової активності 3 - 4 року;

2. середні - коливання ділової активності 7 - 11 років;

3. великі (довгі хвилі) - з періодичністю 40 - 60 років.

Короткі або малі цикли зв'язані з відновленням рівноваги на

споживчому ринку. Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються в сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з визначеними закономірностями. За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту.

Середні або промислові цикли зв'язані зі зміною попиту на засіб виробництва. Матеріальною основою періодичності середніх циклів є необхідність відновлення основного капіталу у вигляді машин та устаткування.

Великі цикли або довгі хвилі (за М. Кондратьєвим). Матеріальною основою великого циклу є зміна базових технологій і поколінь машин (стрибок у технічному прогресі), відновлення об'єктів інфраструктури.

Великі цикли мають 2-і фази (хвилі): фаза - висхідна (25 - 30 років). Це тривале сходження, що виникає на базі революційних стрибків технології і масового її поширення; фаза - спадна (20 - 25 років) - «велика криза». Криза виникає тоді, коли стара структура економіки приходить у конфлікт із потребами нової технології, але ще не готова до змін. У цей період гостро проявляють себе кризи середніх і малих циклів.

Економічна криза характеризується: надвиробництвом товарів у порівняно з платоспроможним попитом; падінням рівня цін (в умовах класичної кризи); скороченням обсягів виробництва; масовим банкрутством промислових, банківських, торговельних фірм; ростом безробіття і зниженням номінальної заробітної плати; потрясінням кредитної системи.

Антикризова політика спрямована на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і запобігання розвитку економічних криз.

Основні заходи антикризової політики держави (у фазі буму і депресії).

Грошово-кредитна політика: збільшення (зменшення) дисконтної ставки; продаж (покупка) державних цінних цінних паперів на відкритому ринку; підвищення (зниження) норми обов'язкових банківських резервів.

Фіскальна політика: скорочення витрат (додаткових витрат) держбюджету; збільшення (зменшення) податкових ставок.

Проявом циклічності, нестабільності в ринковій економіці є безробіття та інфляція.

Безробіття в ринковій економіці - це положення на ринку робочої сили за умови, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Основні види безробіття:

Фрикційне безробіття - зв'язане з пошуком і очікуванням роботи, серед осіб, для яких пошук місця роботи, що відповідає їхній кваліфікації, вимагає визначеного часу. Фрикційне безробіття має добровільний і короткочасний характер.

Структурне безробіття - зв'язане з технологічними зрушеннями у виробництві, що змінюють структуру попиту на робочу силу. Це безробіття серед осіб, професії яких виявилися «застарілими чи менш необхідними економіці внаслідок НТП.

Структурне безробіття має змушений і більш довгостроковий характер: одержання робочого місця для безробітних пов'язане з професійною підготовкою.

Сполучення фрикційного і структурного безробіття утворює природний рівень безробіття (рівень безробіття при повній зайнятості), що відповідає потенційному ВВП.

Циклічне безробіття - вивільнення робочої сили, викликане загальним зниженням виробництва, тобто тією фазою економічного циклу, що пов'язана з кризовим явищем в економіці, скороченням сукупного попиту, що відповідає скороченню зайнятості і збільшенню безробіття.

Інституціональне безробіття - вид безробіття, пов'язаний з функціонуванням самих інститутів ринку робочої сили й факторами, що впливають на попит та пропозицію на ньому (неповна інформація про вакансії, завищений рівень допомоги по безробіттю, занижені податки на доходи й ін.)

Динаміка економічного циклу може проявлятись як: економічне зростання (розширене відтворення), просте відтворення та стисле відтворення. Під економічним ростом розуміють довговічну тенденцію збільшення реального обсягу випуску в економіці. Для виміру економічного росту використовуються показники абсолютного приросту чи темпів приросту реального обсягу випуску в цілому (ВВП, ВНД) або в розрахунку на душу населення:

АГ = У - У 7 АУ

^У у, - р ^де

і - індекс часу.

Економічний ріст називається - екстенсивним, якщо він здійснюється за рахунок залучення додаткових ресурсів і не змінює середньої продуктивності праці в суспільстві.

Інтенсивний ріст пов'язаний із застосуванням більш досконалих факторів виробництва і технології, тобто здійснюється не за рахунок збільшення обсягів витрат ресурсів, а за рахунок росту їхньої віддачі. Інтенсивний ріст може бути основою підвищення добробуту населення. Фактори економіч­ного росту групують відповідно до типів економічного росту. До екстенсивних факторів відносять ріст витрат капіталу, праці. До інтенсивних факторів - технологічний прогрес, ріст освітнього і професійного рівня працівників, удосконалювання керування виробництвом, тобто усе, що дозволяє кількісно удосконалити як самі фактори виробництва, так і процес їх використання.

Як причини, що стримують економічних ріст, часто називають ресурсні й екологічні обмеження, широкий спектр соціальних витрат, пов'язаних зі зростанням виробництва, а також неефективну економічну політику уряду.