1. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності слід­чим, прокурором чи іншою уповноваженою на те законом особою -

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає у тому, що службові особи, уповноважені законом на притягнення до кримінальної відповідальності, використову­ють ці повноваження щодо особи, яка завідомо для них не вчиняла злочину, чим грубо порушують права і свободи цієї особи, породжують у неї та інших осіб відчуття право­вої незахищеності, підривають -віру у справедливість і законність правосуддя. За своєю юридичною природою цей злочин є спеціальним видом зловживання владою або служ­бовим становищем.

2. Об’єктом злочину є інтереси правосуддя в частині забезпечення доведеності ви­ни і гарантій захищеності прав особи від незаконного обвинувачення.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у притягненні завідомо невинного до кри­мінальної відповідальності.

Притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального пересліду­вання починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину. Підстави і порядок притягнення до кримінальної відповідальності регламентуються кри­мінальним та кримінально-процесуальним законодавством. Для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідні дві підстави: кримінально-правова - вчинення суб’єктом діяння, яке містить склад злочину, і кримінально-процесуальна - наявність достатніх доказів, які вказують на вчинення цього діяння саме цією особою. Тож притяг­нення завідомо невинного до кримінальної відповідальності полягає у тому, що викорис­товуючи свої владні повноваження, слідчий чи прокурор виносить вмотивовану постано­ву про притягнення особи як обвинуваченого і пред’являє їй обвинувачення, завідомо знаючи, що ця особа не вчиняла злочину, в якому її обвинувачують. Об’єктивна сторона цього злочину має місце не тільки тоді, коли особа взагалі не вчиняла злочину, а й тоді, коли цією особою вчинено інший злочин, а не той, за вчинення якого її притягають до кримінальної відповідальності.

Злочин є закінченим з моменту оголошення (пред’явлення) потерпілому постанови про притягнення як обвинуваченого.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути тільки слідчий чи прокурор. Згід­но з чинним законодавством, жодна інша службова особа не уповноважена притягувати інших осіб до кримінальної відповідальності. Тому у ч. 1 ст. 372 слова «іншою уповно­важеною на те законом особою» є зайвими.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому умислом винного охоплюється те, що насправді відсутні докази, які вказують на вчи­нення відповідного злочину саме цією особою, або взагалі відсутня подія злочину, за який особа притягується до кримінальної відповідальності. Склад цього злочину утво­рює також і притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, якого вона завідомо не вчинювала, у разі, коли вчинення нею інших злочинів доведено сукупністю необхідних і достатніх доказів. Мотиви злочину значення для його кваліфікації не мають, але особа, яка притягнула до кримінальної відповідальності невинного через неправильну оцінку зібраних доказів, несе дисциплінарну відповідальність.

6. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його у поєднанні з: 1) обвинува­ченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину; 2) штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією (ч. 2 ст. 372).

Про поняття тяжкого і особливо тяжкого злочину див. ст. 12 і коментар до неї. Під штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією слід розуміти підроблення документів, що є доказами в кримінальній справі, підміну або знищення речових доказів, примушування свідка, потерпілого, експерта до відмови від давання показань чи висновку або до давання завідомо неправдивих показань чи виснов­ку тощо. За наявності підстав такі дії слід кваліфікувати за сукупністю зі злочинами, передбаченими статтями 127, 366, 373, 365, 424.

Конституція України (статті 62, 129).

КПК (статті 4, 6, 67, 131-133, 140-142).

Рішення КС у справі про депутатську недоторканність № 9-рп/99 від 27 жовтня 1999 р.

Стаття 373. Примушування давати показання