Організація самокерованої групової соціальної роботи

Найсуттєвішою ознакою самокерованої групової соці­альної роботи є зацікавленість, ініціатива її учасників, здатність кожного з них до конструктивної взаємодії, вміння задовольняти власні інтереси, не обмеж-уючи мож­ливостей інших у реалізації їх потреб. Передумовами цьо­го є здорові стосунки між її учасниками, довіра і відкри­тість у спілкуванні, підтримка і взаємовиручка у групі і поза її межами. Свої заняття такі групи проводять там, де зручно їх учасникам (у клубах, школах, церквах, громад­ських центрах, приватних помешканнях, парках тощо). Оскільки вони часто не мають змоги своїм коштом винай-мати приміщення, їм допомагають у цьому соціальні служби, медичні заклади, які працюють над розв'язан­ням проблем, що спонукали людей об'єднатися у групу. Ніхто не може нав'язати час, частоту, тривалість зібрань, форми взаємодії у процесі їх роботи — все це належить до компетенції учасників сам скерованої групової роботи. Попри те вони можуть звернутися по консультацію, допо­могу досвідчених у таких справах фахівців соціальної ро­боти і закономірно розраховувати на адекватне їх сприян­ня цьому.

Традиційно розвиток груп самодопомоги охоплює такі стадії, як заснування (початок), неформальна організація, формування лідерства (керівництва), початок формальної організації, призначення оплачуваного штату і професій­них працівників. Однак це не означає, що для всіх груп во­ни є обов'язковими.

На етапі заснування групи важливо з'ясувати, яким має бути членство у ній (відкритим чи закритим). Рішення про відкритість групи пов'язане з необхідністю вироблен­ня чітких правил прийому до її складу нових учасників, а також виходу з неї.

Вступ до самокерованої групи є важливим кроком у житті людини, особливо якщо вона не звикла бути в ко­лективах, не має досвіду взаємодії в них. Перед тим необ­хідно переконатися, чи буде обрана група безпечним, ком­фортним середовищем для неї, чи можна буде у ній вільно висловлюватися, чи не існуватиме упередженого, дискри­мінаційного ставлення.

Група самодопомоги може бути організована як профе­сіоналом (лікарем, психологом, психотерапевтом, соціаль­ним працівником, підготовленим до такої роботи право­охоронцем), так і людьми з подібними проблемами. На перших порах професіонал може допомагати учасникам в організації внутрігрупових процесів, скеровувати їх, доки група не почне оптимально функціонувати за рахунок власних організаційних ресурсів.

Участь соціального працівника в роботі груп само- і взаємодопомоги залежить від етапу розвитку і функціону­вання, на якому вона перебуває:

1. створення групи (соціальний працівник долучається­до формування групи, розв'язання організаційних пи­­тань);

2. початок роботи групи (соціальний працівник допо­­магає учасникам у налагодженні стосунків, розробленні­групових норм, визначенні цілей і завдань групи, плану­­ванні її дій);

3) діяльність групи (соціальний працівник бере участь у подоланні складних ситуацій, які виникають у процесі її роботи, реалізації плану дій).

Соціальний працівник має знати про існування груп само- і взаємодопомоги в громаді, в місті, регіоні, країні, стимулювати обмін досвідом між ними, направляти нових осіб для участі в їх роботі, за необхідності і самому співпра­цювати з ними. Особливо важливою є його роль у встанов-ле,нні перших контактів учасників групи, прогнозуванні ймовірних конфліктів і їх профілактиці, послабленні внутрігрупової напруги, консультуванні учасників з проб­лем, які їх турбують. Іноді йому доводиться рекомендува­ти комусь із них покинути групу. Та найголовнішим його завданням є сприяння самодостатньому самокерованому її функціонуванню. Цією своєю місією він стимулює зміну фокусу діяльності групи від концентрації її учасників на власних проблемах до особистої відповідальності за зміни у своєму житті, формування впевненості у своїх силах, опанування навичок розв'язання власних і колективних проблем без допомоги фахівця. Саме в цьому полягає суть і прогресивність цієї форми соціальної роботи.

Суттєвою перевагою самокерованої групової роботи є її сприяння саморозвитку особистості, набуттю нею соціаль­ного досвіду, відновленню здатності мобілізувати фізичні і душевні сили, впливати на моральне прийняття себе інши­ми, можливо, навіть на поліпшення свого економічного становища. У цій справі продуктивно спрацьовує викорис­тання соціальним працівником у процесі створення груп ефекту наснаження, яке вселяє учасникам нові відчуття у повсякденному житті, у стосунках з іншими.

Іноді для більш ефективної роботи довготривалих груп самодопомоги, кількість учасників яких перевищує дванадцять осіб, доводиться ініціювати створення коор­динаційного органу в складі координатора групи, його заступника, секретаря (скарбника), а також представни­ків професійної консультативної ради, кожен з яких ма­тиме певні обов'язки.

Координатор збирає збори групи, представляє її інтере­си, забезпечує розроблення правил роботи, статуту, плану дій, визначає їх мету, залучає до співпраці волонтерів тощо. Він повинен добре володіти мистецтвом спілкування і про­дуктивної співпраці з іншими людьми. На зустрічах, зборах йому необхідно весь час пам'ятати, що має справу з людьми, які, перебуваючи у стані стресу, отримують мінімальну до­помогу або взагалі позбавлені її, а дехто навіть утратив віру в те, що його проблеми можуть когось хвилювати і що хтось здатний йому допомогти. Тому координатор має бути гото­вим і здатним наснажувати всіх учасників групи.

Заступник координатора здійснює всю організаційну і представницьку роботу за відсутності координатора або виконує конкретні доручення й тому має володіти анало­гічними навичками і якостями.

Секретар (скарбник) формує і зберігає документацію, яка стосується роботи в групі, збирає кошти для спільних потреб і систематично (наприклад, щоквартально) допові­дає групі про витрати і потреби.

Відповідальний за зв'язок з громадськістю організовує циркулювання інформації у групі, повідомляє її учасни­кам про всі зміни, зустрічі тощо, розміщує оголошення та інформацію в ЗМІ, розповсюджує брошури, буклети, лис­тки, методичні посібники.

Відповідальний за поповнення фондів, ресурсів нала­годжує контакти з громадськістю, підприємцями, фонда­ми, здатними і готовими фінансове забезпечити повсяк­денні витрати групи. Нерідко він організовує цілеспрямо­вані акції (лотереї, продаж кондитерських виробів тощо) для отримання необхідних засобів.

Такий розподіл повноважень не є обов'язковим для кожної групи, а залежить від конкретної внутрігрупової ситуації, її взаємодії із зовнішнім середовищем, а тому, як правило, поєднує в собі загальні (універсальні) й особливі (властиві конкретній групі) аспекти.

При групі самодопомоги може діяти консультативна рада з фахівців соціальної роботи, які мали б бути близь­кими у поглядах на основні питання її функціонування. Це помітно підвищує довіру учасників до ініціатив і справ групи, додає їй привабливості в очах людей, які цікавлять­ся її діяльністю. Користь від цього мають клієнти (взаємо­дія з консультативною радою допомагає їм раціонально ор­ганізувати свою співдїяльність) і фахівці соціальної робо­ти, отримуючи цінний для осмислення і вдосконалення своєї роботи емпіричний матеріал.

Група може вести реєстраційний журнал, фіксуючи в ньому відвідувачів, телефонні дзвінки, письмову корес­понденцію, пропозиції учасників тощо. Зафіксована в ньо­му інформація прислужиться як основа для бази даних, без якої неможлива систематизація відомостей про історію створення групи, її учасників, справи.

Після кількох зібрань групи може спостерігатися зниження кількості її учасників. Інколи причина цього полягає в усвідомленні ними того факту, що їхні надії не ви­правдовуються або очікування суттєво відрізняються від очі­кувань лідера та інших членів групи. Завчасне обговорення очікувань від групи може зменшити відсоток «відсіву».

Зі зміцненням групи виникає потреба і бажання поді­литись своїми знаннями щодо організації взаємодопомоги і взаємопідтримки, розширюються міжгрупові зв'язки, що є передумовою створення місцевих, регіональних і на­ціональних товариств. З часом група взаємопідтримки, нагромадивши певний досвід роботи, розширивши свої ря­ди, може трансформуватися в нове організаційне утворен­ня — громадське об'єднання, професійну соціальну служ­бу тощо.

Такий шлях подолала одна із соціальних служб в Украї­­ні, яка допомагає людям із розумовою відсталістю. Виникла­вона як група взаємодопомоги батьків, котрі виховували ді­­тей, визнаних психолого-педагогічними комісіями нездат­­ними до навчання. Було відібрано 15 дітей одного віку зі­схожими діагнозами й організовано для них розвиткові­програми: фізичну реабілітацію, творчі групові заняття (му­­зичні, малювання, рукоділля, ляльковий театр), заняття­психолога з метою корекції поведінки, групову роботу для­матерів. Згодом група почала пошук нових учасників, по­­ширюючи інформацію про себе у районних психоневроло­­гічних диспансерах, засобах масової інформації. Розшири­­лася і її діяльність шляхом проведення для батьків лекцій­юристів, інших фахівців; збільшення кількості занять; ор­­ганізації акцій зі збору одягу для дітей, яких батьки відда­­ли до спецінтернатів, науково-практичних конференцій з­метою привернути увагу до проблем дітей із розумовою­відсталістю та їхніх батьків. Ознайомилися батьки із робо­­тою соціальних служб для розумово відсталих дітей зару­­біжних країн, налагодили співпрацю з викладачами і сту­­дентами вищого навчального закладу, який готує фахівців­соціальної роботи.

Через кілька років на осно'ві групи взаємодопомоги-бу­ло створено міську благодійну організацію, діяльність якої ґрунтувалася на співпраці з районними органами державної влади та інтенсивному пошуку ресурсів з ме­тою впровадження комплексної програми догляду за ро­зумово відсталими. Ця організація об'єднала довкола себе сотні родин, регулярно надаючи реабілітаційні послуги більше ніж 120 дітям і дорослим з інтелектуальною недо­статністю. Проте далеко не завжди групи самодопомоги перерос­тають у такі великі громадські утворення. Часто вони об­межують свою діяльність інтересами і проблемами своїх учасників.

Запорукою успішного функціонування групи само- і взаємодопомоги є вміння її учасників використовувати на­явні ресурси та відшуковувати нові. Такими ресурсами мо­жуть бути асоціації фахівців, громадські організації і доб­рочинні фонди, церква, виробники фармацевтичної про­дукції, представники місцевого бізнесу, міліція, політики і філантропи та ін.

Групи самодопомоги, залучаючи ресурси громади, во­лонтерів та інших громадян, сприяють розділу відпові­дальності між державними організаціями та формальни­ми й неформальними утвореннями громадян, розвиткові громадянського суспільства.